Kitabı oku: «Зоряні миті людства. Новели (збірник)», sayfa 2
Довго та екстатично вдивлявся Васко Нуньєс де Бальбоа в далечінь. Тільки потім гукнув униз товаришам, поділившись своєю радістю. Метушливо, збуджено, сапаючи і стогнучи, видирались, повзли і бігли іспанці на вершину, дивились, дивувались і в захваті перезиралися. Раптом отець Андреас де Вара, що супроводив загін, затягнув «Te Deum laudamos», «Тебе, Бога, хвалимо», і одразу ущухли галас і крики, суворі й хрипкі голоси всіх вояків, авантюрників і бандитів поєдналися в побожному хорі. Індіанці з подивом придивлялись, як за словом священика солдати зрубали дерево і змайстрували хрест, на деревині якого вирізьбили ім’я іспанського короля. І дивились, як підноситься хрест, наче його обидві дерев’яні руки хотіли обняти обидва океани, Атлантичний і Тихий, з усіма їхніми невидними далечінями.
Серед шанобливого мовчання Нуньєс де Бальбоа ступив наперед і звернувся до вояків. Вони слушно чинять, дякуючи Господу, що сподобив їх такої честі й ласки, і просять його, щоб він і далі допомагав їм завойовувати цей океан та інші землі. Якщо воїни й далі вірно йтимуть за ним, як і досі, то повернуться додому з цієї нової Індії як найбагатші іспанці. Бальбоа врочисто вимахував прапором на всіх чотирьох вітрах, щоб заволодіти для Іспанії всіма далекими землями, що їх овівають ті вітри. Потім гукнув писаря Андреса де Вальдеррабано, щоб той зробив запис, який лишить пам’ять про цю подію на всі віки. Андрес де Вальдеррабано розгорнув пергамент, ідучи через праліс, він ніс у замкненій дерев’яній скриньці каламар і перо, а потім попросив усіх шляхтичів, лицарів і вояків – «los caballeros e hidalgos y hombres de bien», – «присутніх під час відкриття Південного моря, Mar del Sur, яке зробив високий і вельми поважний капітан Васко Нуньєс де Бальбоа, губернатор його величності», що «цей пан Васко Нуньєс був першим, хто побачив той океан, а потім показав своїм людям».
Потім шістдесят сім чоловік пішли з вершини вниз, і того 25 вересня 1513 року людство дізналося про останній, доти не відомий океан землі.
Золото і перли
Тепер уже є певність. Іспанці побачили океан. Але ж тепер пора вниз, на його узбережжя, відчути океанські хвилі, помацати його, відчути, покуштувати й зібрати здобич із його берегів! Спуск тривав два дні, і, щоб знайти найкоротший шлях із гір до моря, Нуньєс де Бальбоа поділив своїх людей на невеликі групи. Третя з цих груп під проводом Алонсо Мартіна перша дійшла до узбережжя, але навіть прості вояки з цієї ватаги авантюрників були такі пронизані марнославством і прагненням безсмертя, що й простий чоловік Алонсо Мартін звелів писарю одразу чорним по білому засвідчити, що він перший занурив свої ноги і руки в той ще не названий водний масив. Тільки надавши своєму малому «я» дрібки безсмертя, він послав Бальбоа повідомлення, що дійшов до океану й помацав його хвилі рукою. Бальбоа одразу приготувався до ще одного патетичного жесту. Наступного дня, що за календарем був днем святого Михаїла, він у супроводі лише двадцятьох двох чоловіків вийшов на берег океану і сам, мов святий Михаїл, озброєний і підперезаний, врочистою церемонією взяв у своє володіння новий океан. Але не пішов одразу в хвилі, а, як пан і володар, гордовито чекав, спочиваючи під деревом, аж поки приплив доніс океанські хвилі до нього, і вони, мов слухняний пес язиком, пестили йому ноги. Тільки тоді Бальбоа підвівся, закинув щит за спину, що на сонці блищав тепер, наче дзеркало, взяв в одну руку меч, у другу – кастильський прапор із зображенням Матері Божої і ступив у воду. Аж коли хвилі почали доходити до поперека, Нуньєс де Бальбоа занурився весь у ті неозорі чужі води і, дотепер бунтівник і desperado, а віднині найвірніший слуга свого короля й тріумфатор, заходився вимахувати прапором на всі боки й кричати гучним голосом: «Слава Фердинанду та Йоанні, високим і могутнім монархам Кастилії, Леону і Араґону, ім’ям яких і на користь королівській короні я беру в своє дійсне фізичне і тривале володіння всі ці моря, землі, узбережжя, гавані та острови! І, якщо який-небудь володар чи інший капітан, християнин або поганин, хоч яка його віра або стан, захоче заявити про якесь право на ці землі й моря, присягаюся боронити їх ім’ям кастильського короля, чиєю власністю вони є тепер і на всі часи, поки стоїть світ, і аж до останнього суду».
Усі іспанці повторили присягу, і її слова заглушили на мить гучне сичання прибою. Кожен змочив вуста морською водою, а писар Андрес де Вальдеррабано записав акт про вступ у володіння і закінчив свій документ такими словами: «Ці двадцять двоє людей, і так само й писар Андрес де Вальдеррабано, були першими християнами, що занурили свої ноги в Mar del Sur, і попробували своїми руками воду, і змочили нею вуста, щоб відчути, чи солона вона, як в іншому океані. А коли пересвідчилися, що це так, подякували Господу».
Величне завдання виконане, тепер ще треба отримати земну користь від героїчних звитяг. У деяких тубільців іспанці забрали або виміняли трохи золота. Але серед того тріумфу на іспанців чекала ще й нова несподіванка. Індіанці принесли їм повні жмені коштовних перлин, знайдених на недалеких островах, що аж рясніли ними, серед них і перлину, названу Pellegrina – «Прочанка», її оспівували Сервантес і Лопе де Веґа, бо вона прикрашала королівську корону Іспанії та Англії як одна з найкращих перлин. Усі кишені й торби іспанці напхали тими коштовностями, які мали там не більшу ціну, ніж мушлі та пісок, а коли потім пожадливо запитали про найважливіше для них на землі – про золото, – один касик показав їм рукою на південь, де контури гір розмивались на далекому обрії. Там, пояснив він, лежить край із незмірними скарбами, володарі їдять із золотого посуду, а великі чотириногі тварини – то були лами, як назвав їх касик – звозять найпишніший вантаж до скарбниці імператора. Касик сказав і назву тієї країни, що лежить на півдні в морі й за горами. Вона звучала неначе Біру – мелодійно й чужо.
Васко Нуньєс де Бальбоа дивився в далечінь, куди показувала касикова рука і де гори, бліднучи, зливалися з небом. М’яке і спокусливе слово «Біру» одразу закарбувалось у його душі. Бентежно калатало серце. Вдруге в житті він несподівано отримав велику обіцянку. Перше повідомлення, слова Комаґре з близького океану, виявилось правдивим. Бальбоа знайшов берег, засіяний перлами, і Mar del Sur, можливо, йому пощастить і вдруге і він відкриє та завоює імперію інків, Золоту країну цієї землі.
Боги рідко дозволяють…
Нуньєс де Бальбоа й далі тужливо вдивлявся в далину. Наче золотий дзвін, слово «Біру» – «Перу» – відлунювало в його душі. Але – як тяжко зрікатися! – він не міг наважитись іти далі на розвідки. З кількома десятками виснажених людей годі завоювати імперію. Отже, назад, спершу в Дарієн, а потім, зібравши сили, піти по вже відкритому шляху до нового Офіру. А втім, і дорога назад анітрохи не була легша. Іспанці знову були змушені продиратися крізь джунглі, знову відбивати напади тубільців. І немає вже війська, а тільки купка хворих на пропасницю людей, які заточувались і докладали останніх зусиль, щоб не впасти, – самому Бальбоа було вже недалеко до смерті, й індіанці несли його на ношах, – і після чотирьох місяців страхітливих мук, 19 січня 1514 року, іспанці нарешті повернулися в Дарієн. Але одну з найвеличніших дій в історії виконано. Бальбоа дотримався своєї обіцянки, кожен учасник походу, що наважився піти з ним у невідоме, забагатів, кожен вояк приніс з узбережжя Південного моря скарби, яких не мали ані Колумб, ані інші конкістадори, та й решта колоністів отримали свою частку. П’яту частину приготували для корони, і ніхто не відчув і кривди, коли тріумфатор, поділяючи здобич, дав винагороду і своєму псу Леонсіко за те, що він так ревно шматував плоть бідолашних тубільців: пес, наче справжній воїн, брав участь у церемонії й отримав п’ятсот золотих песо. Після такого успіху вже ніхто в колонії не заперечував авторитет Бальбоа як губернатора. Авантюрника і бунтівника вшановували, як Бога, і він із гордістю міг послати до Іспанії звістку, що після Колумба він досяг для кастильської корони найбільшого. Круто піднімаючись угору, сонце щастя Бальбоа пробило всі хмари, які доти гнітили його життя, і стоїть тепер у зеніті.
Але щастя Бальбоа тривало недовго. Минуло кілька місяців, і яскравого червневого дня населення Дарієна здивовано скупчилось на березі. На обрії заясніло вітрило, і вже це було дивом у тому забутому закутку світу. Але дивіться, поряд показалося друге, третє, четверте, п’яте, а невдовзі їх уже десять, ні, п’ятнадцять, ні, двадцять, – цілий флот, що пливе до гавані. Невдовзі й дізналися: це все заподіяв лист Нуньєса де Бальбоа, проте не звістка про його тріумф, – вона ще не дійшла до Іспанії, а попередня звістка, коли він уперше переказав розповідь касика про недалеке Південне море та Золоту країну і просив військо в тисячу чоловік, щоб завоювати ті землі. Для цієї експедиції іспанська корона не зволікала спорядити такий могутній флот. Але ніхто в Севільї та Барселоні не думав доручати це вкрай важливе завдання такому сумнозвісному авантюрникові та бунтівникові, як Васко Нуньєс де Бальбоа. Прислали справжнього губернатора, багатого, шляхетного і шановного шістдесятирічного Педро Аріаса Давілью (його звичайно називали Педраріас), щоб він як губернатор нарешті дав лад колонії. Він мав чинити правосуддя, покаравши за всі скоєні доти злочини, знайти Південне море і завоювати пообіцяну Золоту країну.
І тепер Педраріас опинився в прикрій ситуації. З одного боку, він мав доручення притягти до відповідальності бунтівника Нуньєса де Бальбоа за те, що він колись прогнав губернатора, і, якщо доведуть його провину, взяти його в кайдани або ж стратити. Але, тільки-но його човен торкнувся берега, як він дізнався, що саме цей Нуньєс де Бальбоа, якого він мав притягти до суду, самотужки здійснив таку величну дію, що цей бунтівник уже святкує тріумф, який був призначений йому, Педраріасу, і зробив іспанській короні найбільшу послугу після відкриття Америки. Річ зрозуміла, такого чоловіка він уже не може тепер, наче звичайного злочинця, вести на ешафот, треба чемно привітати його, щиро побажати йому щастя. Але від тієї миті Нуньєс де Бальбоа вже пропащий. Педраріас ніколи не простить суперникові, що самостійно зробив те величне відкриття, задля якого й послали до Америки цього губернатора і яке забезпечило б йому вічну славу. Щоправда, він змушений, щоб передчасно не розлютити колоністів, приховувати ненависть до їхнього героя. Розслідування відклали, і навіть утвердився оманливий мир, коли Педраріас пообіцяв віддати Нуньєсу де Бальбоа за дружину свою рідну доньку, яка лишалася ще в Іспанії. Але його ненависть до Бальбоа і заздрість анітрохи не зменшились, а тільки зросли, коли тепер з Іспанії, де нарешті дізналися про звитягу Бальбоа, прийшла постанова, якою колишньому бунтівникові запізніло надали належний титул, Бальбоа призначили adelantado – губернатором далекої провінції, а Педраріасу доручили радитися з ним в усіх важливих справах. Але для двох губернаторів той край замалий, хтось мусить поступитися, зникнути. Васко Нуньєс де Бальбоа відчуває, що над ним завис меч, бо в руках Педраріаса і командування військом, і правосуддя. Тож Бальбоа вдруге пробує вдатися до втечі, яка так успішно вдалася йому вперше, до втечі в безсмертя. Він просить Педраріаса дати йому змогу спорядити експедицію, щоб дослідити береги Південного моря й завоювати дальші землі. Але потаємний намір давнього бунтівника полягає в тому, щоб на березі другого океану стати незалежним від будь-якого контролю, самому збудувати собі флот, стати володарем власної провінції і по змозі завоювати ще й казкове Біру, той Офір Нового Світу. Педраріас лукаво погоджується. Якщо Бальбоа загине в цьому поході – тим краще. А якщо йому пощастить, є ще досить часу, щоб спровадити на той світ цього надміру честолюбного чоловіка.
Отож Нуньєс де Бальбоа готується до своєї нової втечі в безсмертя, проте його другий похід, можливо, ще грандіозніший, ніж перший, не забезпечив йому такої самої слави, бо історія завжди уславлює тільки тих, хто досягає успіху. Цього разу Бальбоа перетнув перешийок не тільки зі своїми людьми, а й наказав тисячам тубільців перенести через гори дерево, дошки, вітрила й лебідки для чотирьох бригантин. Адже, маючи там флот, він зможе опанувати всі береги, завоювати перлові острови і Перу, казкове Перу. Але цього разу доля обернулася проти відважного чоловіка, він раз по раз натрапляв на нові перешкоди. Під час походу через вологі джунглі черва поточила дерево, дошки принесли вже зіпсуті й не придатні для роботи. Не зневірившись, Бальбоа наказав зрубати нові дерева в Панамській затоці й виготовити свіжі дошки. Його енергія творила справжні дива, і здавалося, ніби все йому вдасться – вже збудовано бригантини, перші на Тихому океані. Аж тут несподівано на річку, де будували бригантини, налетів несамовитий торнадо. Готові кораблі позривало й розтрощило в океані. Довелося втретє починати спочатку, і тепер нарешті пощастило збудувати дві бригантини. Бальбоа потрібні ще дві, ще три, і тоді він зможе вирушити й завоювати країну, про яку мріяв день і ніч, відколи той касик, простерши руку, показав йому на південь і він уперше почув спокусливе слово «Біру». Треба запросити ще кількох сміливих офіцерів, попросити підкріплення, і тоді він нарешті зможе заснувати свою державу! Ще б кілька місяців, ще б трохи щастя на додачу до душевної відваги, і не Пісарро ввійшов би у світову історію як переможець інків і завойовник Перу, а Нуньєс де Бальбоа.
Але навіть до своїх улюбленців доля не дуже великодушна. Боги рідко дозволяють смертному виконати більш ніж одну безсмертну дію.
Загибель
Нуньєс де Бальбоа підготував свій великий похід із залізною енергією. Але саме сміливий успіх становив для нього небезпеку, бо злобні очі Педраріаса занепокоєно стежили за намірами свого підлеглого. Можливо, внаслідок зради до нього дійшла звістка про честолюбні мрії Бальбоа про володарювання, а може, він просто через заздрощі боявся другого успіху колишнього бунтівника. В усякому разі, він раптом послав Бальбоа приязного листа, він хотів би, перше ніж Бальбоа остаточно рушить у свій завойовницький похід, запросити його ще на одну розмову в Аклу, містечко неподалік від Дарієна. Бальбоа, сподіваючись отримати від Педраріаса нові підкріплення, дослухався до запрошення і притьмом повернувся. Перед міською брамою назустріч йому вийшла невелика група солдатів, начебто щоб привітати його; він радісно поспішив назустріч, щоб обняти їхнього командира, свого багаторічного бойового побратима, товариша під час відкриття Південного моря і довіреного приятеля – Франсіско Пісарро.
Але Франсіско Пісарро важко наклав йому на плече свою руку й повідомив, що його арештовано. Пісарро теж прагне безсмертя, прагне завоювати Ельдорадо, і, мабуть, йому до вподоби, що можна прибрати з дороги такого відважного попередника. Губернатор Педраріас почав чинити суд за начебто якийсь бунт і швидко оголосив несправедливий вирок. За кілька днів Васко Нуньєс де Бальбоа зі своїми найвірнішими людьми вже йшов на ешафот. Зблиснув катів меч, і за секунду в голові, що покотилася вниз, навіки згасли очі, які першими в історії людства бачили водночас обидва океани, що охоплюють нашу землю.
Завоювання Візантії
29 травня 1453 року
Розуміння небезпеки
5 лютого 1451 року таємний посланець приніс найстаршому синові султана Мурада, двадцятирічному Мехмеду, що був у Малій Азії, звістку про смерть його батька. Не сказавши жодного слова ані своїм міністрам, ані радникам, не менш хитрий, ніж енергійний, султанич сідає на свого найкращого коня й підганяє батогом чудову чистокровну тварину всі сто двадцять миль до Босфору й перебирається одразу на півострів Ґалліполі на європейському березі. Тільки там він розповів найвірнішим про батькову смерть, збирає добірне військо, щоб мати змогу одразу покласти край будь-яким іншим претензіям на трон, і веде його в Адріанополь, де його справді визнали без заперечень володарем Османської імперії. Вже перші дії Мехмеда як володаря засвідчили його страхітливу і нещадну рішучість. Щоб заздалегідь усунути будь-якого суперника однієї з ним крові, він наказав утопити у ванні свого неповнолітнього брата, а потім одразу – це теж засвідчує його завбачливу хитрість і несамовитість – послав на смерть услід за вбитим і вбивцю, якого наймав для цього вчинку.
Звістка, що замість розважливого Мурада султаном Туреччини став молодий, палкий і пожадливий до слави Мехмед, ужахнула Візантію. Адже завдяки сотні шпигунів уже знали, що цей честолюбець заприсягся здобути собі цю колишню столицю світу, що він, незважаючи на свою молодість, день і ніч присвячує стратегічним роздумам, як здійснити цей свій життєвий задум, і водночас усі джерела одностайно повідомляли про незвичайні військові та дипломатичні здібності нового падишаха. Мехмед двоїстий: він і побожний і жорстокий, і палкий, і підступний, і вчений, залюблений у мистецтво чоловік, що латиною читає Цезаря та біографії римських імператорів, і водночас варвар, що проливає кров, наче воду. Цей чоловік із гарними сумовитими очима і гострим, дзьобатим носом папуги виявився водночас невтомним трудягою, відважним войовником і безцеремонним дипломатом, і всі ці небезпечні сили сконцентровано працювали на одну думку: перевершити звитяги свого діда Баязида і батька Мурада, які вперше продемонстрували Європі військову перевагу нової турецької держави. Але його першою метою, і про це вже знають, це відчувають, буде Візантія, цей останній пишний самоцвіт імператорської корони Константина і Юстиніана.
І цей самоцвіт справді лежить не прихований від рішучого кулака, от-то уже можна схопити його. Візантійська імперія, давніше – Східна Римська імперія, колись оперізувала світ, тягнучись від Персії до Альп, а потім знову до азійських пустель. То була світова імперія, яку навряд чи можна було об’їхати за довгі місяці, а нині її можна спокійно пройти за три години пішки; на жаль, від тієї Візантійської імперії лишилася тільки голова без тулуба, столиця без країни, Константинополь, місто Константина, давній Візантій, але навіть від цієї Візантії імператорові, басилевсу, належить тепер тільки частина, сьогоднішній Стамбул, тоді як Ґалата вже дісталася генуезцям, а вся земля за міськими мурами – туркам; ця імперія останнього імператора завбільшки в долоню, Візантією називають лише височезний круговий мур навколо церков, палаців і безладно натулених будинків. Місто, колись уже геть сплюндроване хрестоносцями, знелюднене чумою, виснажене споконвічною обороною від кочових народів, розшматоване національними і релігійними суперечками, вже не мало ані людей, ані мужності, щоб самотужки відбитися від ворога, що давно, наче спрут, охопив його з усіх боків; пурпурова мантія останнього імператора Візантії Константина Драгасеса пошита з вітру, а його корона – іграшка долі. Але саме тому, що турки давно вже обступили Візантію, що освячує увесь Західний світ спільною тисячолітньою культурою, Візантія становить для Європи символ її честі; тільки тоді, коли об’єднаний християнський світ захистить цей останній і вже почасти зруйнований східний бастіон, Свята Софія й далі зможе бути базилікою віри, останнім і водночас найгарнішим собором східноримського християнства.
Константин одразу збагнув небезпеку. Незважаючи на всі балачки Мехмеда про мир, він, опанований цілком зрозумілим страхом, посилає посланців за посланцями до Італії, до папи, Венеції та Ґенуї, щоб вони прислали галери і воїнів. Але Рим вагається, Венеція також. Адже між вірою східних християн і вірою західних християн і далі існує давній теологічний розкол. Грецька церква ненавидить римську, а патріарх відмовляється визнати папу як найвищого пастиря. Щоправда, з огляду на небезпеку з боку турків у Феррарі та Флоренції ухвалили на двох соборах постанову про возз’єднання обох церков і гарантували таким чином Візантії допомогу в разі нападу турків. Але тільки-но небезпека для Візантії стала вже не такою гострою, як грецькі синоди відмовилися надавати тому договору чинності, і тільки тепер, коли Мехмед став султаном, нужда взяла гору над православною затятістю: водночас із проханням про швидку допомогу Візантія посилає в Рим звістку про свою підпорядкованість. Аж тепер заходилися споряджати галери, садити в них воїнів і складати припаси, але на одному судні поплив ще й папський легат, щоб урочисто провести церемонію примирення обох церков Західного світу і повідомити світові, що той, хто нападе на Візантію, кине виклик усьому об’єднаному християнському світові.
Меса примирення
Пишна вистава одного грудневого дня: розкішна базиліка, про колишню пишноту якої з мармуру, мозаїки та лискучих самоцвітів у сьогоднішній мечеті навряд чи ще можна здогадатися, справляє велике свято примирення. В колі всіх достойників своєї імперії з’явився басилевс Константин, щоб своєю імператорською короною бути найвищим свідком і запорукою вічної згоди. Величезний простір заполонений людом, горять численні свічки, перед вівтарем по-дружньому правлять месу легат римського престолу Ісидор і православний патріарх Григорій; уперше в тій церкві в молитві згадали ім’я папи, вперше водночас і латиною, і грецькою мовою побожні співи підносяться до склепіння неминущого собору, а тим часом обидва примирені духівництва врочистою ходою носять мощі святого Спиридона. Здається, ніби Схід і Захід, одна віра і друга поєдналися навіки, щоб нарешті знову після довгих років злочинного розбрату втілити в життя ідею Європи, сенс існування Заходу.
Але в історії миті розуму та примирення короткі й минущі. Поки в соборі ще поєднуються в спільній молитві побожні голоси, за його стінами в монастирській келії учений чернець Геннадій несамовито виступає проти латинян і зради істинної віри; тільки-но розум зіткав корогву миру, як фанатики вже знову роздерли її, а грецький клір думає про справжнє підпорядкування не більше, ніж друзі на другому краї Середнього моря пам’ятають про обіцяну допомогу. Щоправда, кілька галер, кілька сотень воїнів прислали, але місто тоді вже було полишене своїй долі.
Початок війни
Деспоти, готуючись до війни, щедро розводяться про мир, поки ще не встигли спорядитися остаточно. Тож і Мехмед, зіходячи на престол, прийняв посланця імператора Константина наймиролюбнішими і найзаспокійливішими словами: він прилюдно і врочисто, перед Аллахом і його пророком, перед янголами і Кораном присягає, що буде найвірніше дотримуватися договору з басилевсом. А водночас підступний султан укладає з Угорщиною та Сербією угоду на три роки про обопільний нейтралітет: лише на три роки, протягом яких він прагне безперешкодно здобути місто. Лише потім, удосталь поговоривши про мир і пообіцявши його, Мехмед удається до порушення прав і провокує війну.
Доти туркам належав тільки азіатський берег Босфору, а отже, візантійські кораблі могли безперешкодно плисти протокою до Чорного моря, до своїх зернових комор. А тепер Мехмед закриває цей шлях, наказавши (і навіть не подбавши про виправдання) будувати на європейському березі коло Румулі Гісар фортецю, і то в найвужчому місці, де колись ще за перських часів сміливий Ксеркс перетнув протоку. За ніч на європейському березі висадилися тисячі, десятки тисяч землекопів, хоча згідно з договором на тому березі не можна було будувати фортець (але чого варті договори для тих, хто вдається до насильства?), а щоб мати харчі, вони плюндрують навколишні поля, руйнують не тільки будинки, а й давню і славетну церкву Св. Михаїла, щоб мати каміння для фортеці; султан особисто, і вдень, і вночі, керує її будівництвом, і Візантія змушена безсило приглядатись, як усупереч праву і договору її позбавляють вільного доступу до Чорного моря. Ще серед миру розстріляно перші кораблі, які хотіли вийти в доти вільне море, і невдовзі після цієї першої вдалої проби сил усяке дальше прикидання стало зайвим. У серпні 1452 року Мехмед скликав своїх аг та паш і пояснив їм свій намір напасти на Візантію і загарбати її. Невдовзі по тому й оголосили про підступний намір: по всій турецькій державі розіслали оповісників, які скликали всіх здатних воювати, і 5 квітня 1453 року неозоре османське військо заполонило, наче бурхливий потік, що прорвав греблю, всю рівнину перед Константинополем аж до самісіньких мурів. Султан виїхав на чолі свого війська, в пишному вбранні й поставив свій намет навпроти брами Лікаса. Але, ще навіть не звелівши поставити, щоб майоріли на вітрі корогви перед своєю штаб-квартирою, наказав розгорнути на землі молитовний килимок. Босоніж ступив на нього, тричі вклонився, повернувшись обличчям до Мекки й торкаючись лобом землі, а за ним – велична вистава – десятки тисяч і тисяч його війська, так само вклоняючись у тому самому напрямі, в тому самому ритмі проказали ту саму молитву до Аллаха, щоб він дав їм силу і перемогу. Потім султан підвівся, смиренний знову став зухвалим, слуга Аллаха – воїном, і по всьому табору помчали тепер його телалі – оповісники, щоб під бій барабанів і заводи фанфар поширити наказ: «Облога міста почалася».
Мури і гармати
Візантія мала тепер тільки одну силу і міць: свої мури, бо нічого їй не лишилося від колишньої світової минувшини, крім цієї спадщини величних і щасливих часів. Трикутник міста був прикритий потрійним панцером. Нижчі, але не менш могутні мури прикривали обидва фланги міста з боку Мармурового моря і бухти Золотий Ріг, натомість просто гігантські мури, так звані мури Феодосія, захищали місто від відкритої місцевості. Раніше ще Константин з огляду на майбутню небезпеку оперезав місто мурами з тесаного каменю, а Юстиніан ще більше розбудував і зміцнив ті укріплення, проте справді грубі оборонні мури завдовжки сім кілометрів спорудив тільки Феодосій, від тієї кам’яної могуті лишилися сьогодні тільки повиті плющем рештки. Прикрашені амбразурами і зубцями, захищені ровами з водою, стережені могутніми квадратними баштами, споруджені подвійними і потрійними паралельними рядами, добудовані та оновлені протягом тисячі років за наказом кожного імператора, ті величні споруди правили свого часу за довершений символ неприступності. Той тесаний камінь захищав колись місто від нестримного наступу варварських орд і турецьких войовничих ватаг, та й тепер глузував з усіх доти винайдених інструментів війни, безсило лупили об мури знаряддя, випущені з катапульт та інших метальних пристроїв, і навіть новітні фальконети та мортири не пробивали прямовисних стін, жодне європейське місто не було так добре і міцно захищене, як Константинополь завдяки мурам Феодосія.
Мехмед краще, ніж будь-хто інший, знає ті мури та їхню силу. Безсонними ночами та в сновиддях він місяцями і роками мав лише одну думку в голові: як доступитись до неприступної твердині, як зруйнувати те, що не руйнується. На його столі множилися малюнки і вимірювання, обриси ворожих укріплень, він знав кожен горбочок перед мурами і за ними, кожну улоговинку, кожен струмок, а його інженери продумали разом із ним кожну деталь. Але їх спіткало розчарування: всі розрахували, що наявними на той час знаряддями мури Феодосія зруйнувати неможливо.
Отже, треба виготовити кращі гармати! Довші, далекобійніші, з більшою пробійною силою, ніж ті, які доти знало мистецтво війни! І виготовляти ядра з твердішого каменю, важчі, нищівніші, руйнівніші, ніж усі, зроблені доти! Проти тих неприступних мурів треба застосувати нову артилерію, тут немає інших варіантів, і Мехмед твердо постановив, що за всяку ціну він повинен створити цю нову наступальну зброю.
За всяку ціну – почувши таке повідомлення, завжди пробуджуються приспані творчі та рушійні сили. Тож невдовзі після оголошення війни в султана з’явився чоловік, якого вважали за найвинахідливішого і найдосвідченішого виробника гармат у світі. Урбас або Орбас, угорець. Щоправда, він християнин і перед тим уже запропонував свої послуги імператорові Константину, але, слушно сподіваючись, що Мехмед заплатить йому щедріше і запропонує сміливіші завдання до його мистецтва, сказав, що готовий, якщо в його розпорядження дадуть необмежені засоби, вилити таку велику гармату, якої ще ніколи не бачили на землі. Султан, що йому, як і кожному, одержимому єдиною ідеєю, ніяка ціна не видавалася високою, наказав дати скільки завгодно робітників, до Адріанополя на тисячах возів позвозили руду, потім ливарник три місяці з безкінечними муками виготовляв глиняну форму, дотримуючись потаємних методів її зміцнення, і тільки потім бентежний рідкий метал перетворивсь у розжарену масу. Робота була вдалою. Величезне жерло, найбільше, яке доти бачив світ, звільнили від форми й охолодили, але ще до першого пробного пострілу Мехмед розіслав по всьому місту оповісників, які мали попередити вагітних жінок. А коли з несвітським гуркотом і немов спалахом блискавки з жерла важка кам’яна куля вилетіла і вже цим єдиним пробним пострілом зруйнувала якийсь мур, Мехмед одразу наказав виготовити цілу батарею таких гігантських гармат.
Що ж, першу велику «машину для метання каменів», як перелякано назвали тоді цю гармату грецькі автори, виготовили успішно. Але тоді постала ще важча проблема: як переправити цього монстра, цього залізного дракона через усю Фракію аж до мурів Візантії? Почалася незрівнянна одіссея. Адже цілий народ, ціла армія два місяці моцувалася коло цього непорушного, довгошийого страховиська. Попереду їхали загони вершників, щоб захистити коштовність від будь-яких нападів, і ненастанно патрулювали місцевість, за ними йшли й працювали день і ніч із лопатами й тачками сотні, а то й тисячі землекопів, вирівнюючи дорогу для надважкого транспорту, який після себе знову на цілі місяці розбивав дорогу. П’ятдесят пар волів були запряжені до гігантського воза, на осях якого, як колись і обеліск, що його везли з Єгипту до Рима, лежала з точно розподіленою вагою гігантська металева труба, двісті чоловік невпинно підтримували її справа і зліва, бо гармата хиталась від власної ваги, водночас ненастанно працювало півсотні стельмахів і столярів, які міняли і змащували дерев’яні колеса, зміцнювали опори, будували мости; зрозуміло, що цей величезний караван міг долати свій шлях по горах і степах тільки крок за кроком, повільною волячою ходою. В селах здивовано купчились селяни і хрестилися, дивлячись на залізне чудовисько, якого, немов бога війни, його слуги та жерці везли з країни в країну, але невдовзі по тому вслід за ним таким самим способом повезли його залізних братів, вилитих у такому самому материнському глиняному лоні; людська воля знову зробила можливе неможливим. Невдовзі двадцять, а то й тридцять таких страховиськ скалили свої чорні круглі пащі в бік Константинополя; важка артилерія вступила в історію війн, і почався двобій між тисячолітнім муром імператора Східної Римської імперії і новими гарматами нового султана.
