Kitabı oku: «Зоряні миті людства. Новели (збірник)», sayfa 5

Лікар Дженкінс стояв, мов зачарований. А коли Гендель нарешті підвівся, сказав збентежено й зачудовано, щоб тільки сказати що-небудь:

– Слухайте, такого я ще ніколи не чув. Та у вас диявол у тілі.

Але обличчя Генделя спохмурніло. Навіть він злякався твору і ласки, що прийшли до нього, немов уві сні. Навіть він засоромився. Відвернувся і сказав тихим, ледве чутним голосом:

– Я думаю, що зі мною Бог.

Через кілька місяців двоє добре вбраних добродіїв постукали в двері будинку на Еббі-стрит, де найняв собі приміщення шляхетний гість із Лондона, видатний метр Гендель. Вони шанобливо звернулися до нього з проханням, бо Гендель у цьому місяці потішив столицю Ірландії такими чудовими творами, яких у цій країні ще ніколи не чули. Та ось до них дійшла чутка, що він хоче тут уперше виконати і свою нову ораторію «Месія»; це велика честь, що він саме це місто, а не Лондон, вирішив обрати для виконання свого останнього твору, а з огляду на незвичайність цього концерту він може розраховувати на чималий прибуток. Отож вони прийшли запитати, чи метр у своїй загальновідомій великодушності не захоче пожертвувати прибуток від цього першого виконання доброчинним закладам, що їх вони мають честь представляти.

Гендель приязно глянув на них. Він любив те місто, бо і воно поставилось до нього з любов’ю, тож його серце було відкрите. Він охоче погодиться, всміхнувся Гендель, але нехай вони лише скажуть, у які заклади піде той прибуток. «На підтримку в’язнів у різних в’язницях», – відповів перший, добродушний сивий чоловік. «І хворим у лікарні Мерсьє», – додав другий. Але, зрозуміла річ, ця великодушна пожертва буде тільки з прибутку від першого виконання, всі подальші прибутки лишаться метрові.

Але Гендель боронився:

– Ні, – промовив він тихо, – ніяких грошей за цей твір. Я ніколи не хочу брати гроші за нього, ніколи – це мій борг перед іншим. Нехай він завжди належить хворим та в’язням. Бо я сам був хворим, а потім одужав. Я сам був в’язнем, і дано мені волю.

Чоловіки трохи здивовано поглянули на Генделя. Вони не зовсім розуміли. Але потім щиро подякували, вклонилися й пішли поширювати в Дубліні радісну звістку.

7 квітня 1743 року нарешті провели останні проби. Як слухачів запросили тільки деяких родичів хористів з обох соборів, а задля економії в концертній залі на Фішембл-стрит горіло лише тьмяне світло. На пустих лавах лише вряди-годи сиділи поодинокі постаті і групки, щоб послухати новий опус метра з Лондона, в темній просторій залі висів тоненький холодний туман. Але, тільки-но-хори загучали, наче ревучі водоспади, сталося дивовижне. Поодинокі постаті та групки на лавах мимоволі почали сходитись докупи і мало-помалу утворили єдиний темний масив слуху і подиву, бо кожному здавалося, ніби пориву тієї ще ніколи не чутої музики для нього одного забагато, ніби він може затопити його й понести. Дедалі ближче туляться одне до одного слухачі, немов хотіли слухати одним серцем, як єдина побожна громада, сприймати слово надії, що, завжди по-іншому сказане і сформоване, линуло до них від поєднаних голосів. Кожен почувався слабким перед тією правічною силою, але й відчував блаженство, що вона схопила й несе його, і дощ радості пронизав їх усіх, наче єдине тіло. Коли вперше загучало «Алілуя», хтось один зірвався на ноги, а за ним одним рухом підвелися і решта; слухачі відчували, що вже не можна триматися за землю, опановані неземною силою, вони стояли, щоб і своїми голосами наблизитись до Бога бодай на п’ядь і, служачи йому, запропонувати свою святобливість. А потім люди розійшлися й розповідали від дверей до дверей, що створено такий твір музичного мистецтва, якого ще ніколи не було на землі. В напрузі та радості нетерпляче чекало все місто, щоб почути шедевр.

Минуло шість днів, і ввечері 13 квітня перед дверима згромадилась юрба. Дами прийшли без кринолінів, чоловіки без шпаг, щоб більше слухачів могли знайти собі місце в залі; втиснулося сімсот чоловік, ще ніколи не бачене число, бо чутка про славетний твір миттю поширилася. Проте, коли зазвучала музика, не чулося жодного віддиху, а потім публіка дослухалася до неї дедалі тихіше. Згодом загриміли хори, озвалася ураганна сила, і серця затремтіли. Гендель стояв коло органа. Він був хотів наглядати за своїм твором і диригувати, але твір уже відірвався від нього, творець загубився в ньому, він став йому чужим, наче він ніколи його не слухав, ніколи не творив і не формував, він знову плив у своєму власному потоці. А коли наприкінці заспівали «Амінь», вуста Генделю мимоволі розтулились, і він співав разом із хором, співав так, як ще ніколи не співав у своєму житті. А потім, тільки-но несамовита радість слухачів виповнила приміщення, він відійшов убік, щоб дякувати не людям, які хотіли подякувати йому, а ласці Божій, яка дала йому змогу створити цей твір.

Шлюзи відкрилися. Тепер рік у рік Гендель знову відчував, як плине в ньому потік звуків і тонів. Тепер уже ніщо не могло зігнути Генделя, ніщо не могло повалити того, хто підвівся знову. Оперне товариство, яке він заснував у Лондоні, знову збанкрутувало, кредитори знову цькували його боргами, але тепер він стояв випростано і протистояв усім злигодням, шістдесятирічний чоловік безтурботно йшов своїм шляхом уздовж верстових стовпів своїх творів. Йому створювали перешкоди, але він умів чудово долати їх. Літа мало-помалу підточували його силу, паралізували руки, подагра крутила коліна, але з невтомною душею він і далі творив і творив. Зрештою відмовили очі: пишучи ораторію «Єфта», Гендель осліп. Проте з невидющими очима, як і Бетховен із вухами, які не чули, він творив далі й далі, невтомний і непереможний, і тільки що довершеніша була його перемога на землі, ставав дедалі смиренніший перед Богом.

Як усі справжні та сильні митці, Гендель не хвалив своїх творів. Але один любив – «Месію», любив цей твір з удячності, бо він урятував його з власної прірви. Рік у рік виконували цю ораторію в Лондоні, щоразу з повною залою, і він щоразу пересилав 500 фунтів стерлінгів на користь лікарень, одужалий посилав недужим, звільнений – тим, хто ще був зв’язаний. Але і з цим твором, з яким Гендель вийшов з Аїду, він теж хотів попрощатися. 6 квітня 1759 року, вже тяжко хворий, сімдесятитрирічний чоловік ще раз дозволив вивести себе на сцену в театрі Ковент-Ґарден. Він стояв там, велетенський сліпий чоловік, серед своїх вірних товаришів, серед музикантів і співаків, проте вони вже не могли бачити його порожніх, згаслих очей. Та коли до нього у великому і п’янкому пориві долетіли хвилі тонів, коли радість упевненості домчала до нього ураганом сотень голосів, його втомлене обличчя проясніло й засяяло. Він махав руками в такт і співав так поважно й побожно, наче стояв, як священик, у головах власної домовини і молився разом з усіма про своє спасіння і спасіння всіх. Тільки раз, коли сурми гостро заспівали заклик «The trumpet shall sound» («Тромбони зазвучать»), Гендель здригнувся і глянув своїми застиглими очима вгору, наче вже тепер прийшов на останній суд; він знав, що добре зробив свій твір. Він міг постати перед Господом із випростаною головою.

Зворушені, друзі повели сліпого додому. Вони теж відчували: то було прощання. В ліжку Гендель ще поволі ворушив губами. Він хоче померти страсної п’ятниці, пробурмотів Гендель. Лікарі дивувалися, вони не розуміли, бо не знали, що ця страсна п’ятниця була 13 квітня, днем, коли тяжка рука повалила його на землю, і днем, коли його «Месія» вперше прозвучав у світі. Того дня, коли все в ньому померло, він підвівся. Того дня, коли він підвівся, – хотів померти, щоб мати впевненість у воскресінні до вічного життя.

І справді його унікальна воля мала владу не тільки над життям, а й над смертю. 13 квітня сила покинула Генделя. Він уже не бачив, не чув, масивне тіло непорушно лежало на подушках: пуста важка шкаралупа. Але, як порожня мушля відлунює шумом морського прибою, так і в ньому жебоніла нечутна музика, чужа і велична, немов він чув її коли-небудь. Невблаганний набряк мало-помалу відокремив йому душу від змученого тіла й поніс її вгору, в невагомість. Потік у потоці, вічне звучання у вічну сферу. Наступного дня, коли ще не прокинулись великодні дзвони, померло нарешті те, що було смертним у Ґеоргу Фрідріху Генделі.

Геній однієї ночі

«Марсельєза», 25 квітня 1792 року

1792 рік. Два місяці, три місяці французькі Національні збори ніяк не можуть вирішити: війна проти коаліції імператора і короля чи мир. Людовик XVI і сам нерішучий: він здогадується про небезпеку перемоги революціонерів, але здогадується й про небезпеку поразки. Невпевнені й партії. Жирондисти наполягають на війні, щоб зберегти владу, Робесп’єр і якобінці борються за мир, щоб тим часом самим захопити владу. День у день ситуація стає напруженіша, газети лементують, клуби дискутують, ширяться дедалі несамовитіші чутки і щоразу більше збуджують громадську думку. Тому, як і завжди, якась постанова – це певне звільнення, і 20 квітня король Франції нарешті оголосив війну імператорові Австрії й королю Пруссії.

Електрична напруга, що в ті довгі тижні нависала над Парижем, давила і руйнувала душу, але ще гнітючіше і грізніше душила тривога в прикордонних містах. На всіх біваках уже зібралися війська, в кожному селі, в кожному містечку організовувались добровольчі загони і національні гвардійці, всюди готували фортеці, і передусім в Ельзасі, люди знали, що на цьому клаптику землі, як і завжди, мають відбутися перші вирішальні бої. На берегах Рейну ворог і супротивник – не розмите, як у Парижі, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттєва присутність, бо з укріплення перед мостом і з вежі собору вже можна неозброєним оком бачити прусські полки, що підійшли до кордону. Вночі понад байдужою і лискучою в місячному сяйві річкою вітер доносить гуркіт ворожих гарматних повозів, брязкіт зброї, сигнали сурм. Усі знають: потрібне лише одне слово, один-єдиний декрет, і з мовчазних жерл прусських гармат полетять грім і блискавка, знову почнеться тисячолітня війна між Францією і Німеччиною, цього разу в ім’я нової свободи на одному боці і в ім’я старого порядку на другому.

Отож то був незабутній день, коли 25 квітня 1792 року посланці донесли з Парижа до Страсбурґа звістку про оголошення війни. Народ з усіх вуличок та будинків одразу позбирався на площах, увесь гарнізон, готовий до війни, полк за полком, пройшов маршем на останньому параді. На головній площі їх чекав мер Дітріх із трибарвною перев’яззю на грудях і кокардою на капелюсі, яким він вітав солдатів. Спів фанфар і барабанний дріб закликали до тиші. Дітріх на цій і на інших площах міста французькою та німецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення війни. Після його останніх слів полкові музики заграли першу, тимчасову бойову пісню революції: «Ça ira», власне, грайливу, бадьору і глузливу танцювальну мелодію, якій брязкітлива і гримотлива хода полків на марші надала войовничого такту. Потім юрба розійшлася і понесла роздмухане натхнення в усі вулички та будинки, в кав’ярнях і клубах виголошували палкі промови і роздавали прокламації. «Aux armes, citoyens! L’étendard de la guerre est déployé! Le signal est donné!»² – такими та подібними до них закликами починалися вони, і всюди, в усіх промовах, в усіх газетах, на всіх плакатах, усіма вустами повторювали такі ударні, ритмічні звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnés! Marchons, enfantas de la liberté!»³ – і кожен радів і радів масі вогненних слів.

На вулицях і майданах, коли оголошують війну, завжди радіють численні юрби, але в такі миті вуличних радощів завжди хвилюють ще й інші голоси – тихі та дивні, бо з оголошенням війни прокидаються ще й страх і тривога, але про них потай шепочуть у кімнатах або мовчать зі зблідлими вустами. Завжди і всюди є матері, які запитують себе: «Чи не вб’ють чужі солдати моїх дітей? – Адже в усіх країнах є селяни, які дбають про своє майно, свої поля, хатини, худобу та врожай. – Чи не затопчуть мої лани і не сплюндрують дім жорстокі орди, чи не угноять кров’ю поля нашої праці?» Мер Страсбурґа барон Фрідріх Дітріх, власне, аристократ, але, як і найкращі французькі аристократи тієї доби, він усією душею відданий новій свободі, хоче чути тільки гучні, дзвінкі голоси впевненості й тому навмисне перетворив день оголошення війни в громадське свято. З перев’яззю впоперек грудей квапиться він зі зборів на збори, щоб надихнути населення. Він наказав частувати вином і наїдками солдатів, що маршували, а ввечері у своєму просторому домі на площі Брольї зібрав генералітет, офіцерів і найголовніших достойників на прощальну врочисту вечерю, якій бойовий запал ще від самого початку надав характеру свята перемоги. Генерали, що, як і властиво їм, прагнули перемоги, задавали тон, молоді офіцери, які бачили у війні реалізацію сенсу свого життя, мали свободу слова. Кожен надихав своїм вогнем інших. Люди вимахували шаблями, обіймалися, пили один до одного, бо, як є добре вино, промови палкі і стають дедалі палкіші. А натхненні слова з газет і прокламацій знову зринали в усіх промовах: «До зброї, громадяни! Ходімо! Рятуймо Батьківщину! Невдовзі затремтять короновані деспоти! Тепер, коли розгорнули прапор перемоги, настав день пронести трибарвний прапор над усім світом. Кожен тепер повинен віддати найкраще за короля, за прапор, за свободу!» Увесь народ, уся країна набуде в такі миті святої єдності завдяки вірі в перемогу і запалу задля справи свободи.

Раптом, серед промов і тестів, мер Дітріх звернувся до одного молодого капітана гарнізонних військ на ймення Руже, що сидів поряд із ним. Він пригадав, що цей охайний, не те що дуже гарний, але симпатичний офіцер півроку тому з приводу проголошення конституції написав справжній гімн свободі, який полковий музикант Плеєль одразу озвучив. Непретензійний вірш виявився придатним для пісні, полковий оркестр вивчив її, потім її хором співали на майдані. Чи не стали б тепер оголошення війни і рух військ у наступ ще одним приводом для такого свята? Отож мер Дітріх недбало, немов просячи доброго знайомого про ласку, звернувся до капітана Руже (що цілком безпідставно сам себе ушляхетнив і мав ім’я Руже де Ліль), запитуючи, чи не хоче він скористатися патріотичним приводом і написати що-небудь для військ, які вирушають на війну: бойову пісню Рейнської армії, що завтра має рушити на ворога.

Руже, скромний, незначний чоловік, що не вважав себе за великого творця, – його вірші не друкували, від його опери відмовились, – знає, що вірші з певної нагоди легко набігають йому на перо. Щоб сподобатися високому достойникові й доброму приятелеві, він заявив, що готовий. Так, він спробує. «Браво, Руже!» – підніс до нього склянку генерал, що сидів навпроти, Руже повинен одразу послати йому пісню навздогін військам; Рейнська армія справді може потребувати якоїсь патріотичної маршової пісні, що окрилює ходу. Тим часом слово вже взяв хтось інший. Знову виголошували тости, галасували, пиячили. Загальне збудження високою хвилею покотилося далі, проминувши короткий випадковий діалог. Лунають дедалі екстатичніші, щоразу гучніші й несамовитіші розмови, і вже було далеко за північ, коли з дому мера розійшлися гості.

Північ давно вже минула. 25 квітня, такий бурхливий для Страсбурґа день оголошення війни, скінчився, власне, вже почалося 26 квітня. Нічна пітьма налягла на будинки, але ця пітьма оманлива, бо місто ще тремтить від збудження. В казармах солдати споряджаються до походу, а чимало обережних за зачиненими віконницями, мабуть, потай уже готувалися до втечі. По вулицях маршували окремі взводи, інколи цокотіли копита коней вісників, потім знову гуркотіли важкі артилерійські запряги, монотонно перегукувались вартові від посту до посту. Ворог так близько, душа міста така непевна і збуджена, що не може знайти собі сну такої вирішальної миті.

Та й Руже, що тепер вибрався гвинтовими сходами до своєї скромної комірчини на Ґранд-Рю, 126, відчуває себе навдивовижу збудженим. Він не забув своєї обіцянки спробувати якомога швидше написати маршову пісню, бойову пісню для Рейнської армії. Він неспокійно походжає по вузькій комірчині. Як почати? Як почати? Ще шумують у його голові запальні заклики прокламацій, хаотично змішуються промови і тости. «Aux armes, citoyens!.. Marchons, enfants de la liberté!.. Écrasons la tyrannie!.. L’étendard de la guerre est déployé!..» Але спадають йому на думку й інші слова, які він чув мимохідь, голоси жінок, які боялися за своїх синів, тривоги селян, що чужі когорти можуть потоптати французькі поля та напоїти їх кров’ю. Майже бездумно Руже написав два перші рядки, що є тільки відлунням, відзвуком, повторенням тих закликів:

 
Allons, enfants de la patrie,
Le jour de gloire est arrivé!⁴
 

Потім зупинився й заціпенів. Згодом сів. Початок добрий. Тепер тільки знайти одразу правильний ритм, мелодію до цих слів. Він дістав із шафи скрипку й пробує. І диво: вже з перших тактів ритм цілковито пасує до слів. Руже похапцем пише далі, тепер уже підхоплений, тепер уже піднесений силою, що увійшла в нього. Нараз злилося все докупи: всі почуття, вивільнені цієї пори, всі слова, які він чув на вулиці, на бенкеті, ненависть до тиранів, страх за рідну землю, віра в перемогу і любов до свободи. Руже не треба ані творити, ані винаходити, треба лише заримовувати, вставляти в поривний ритм своєї мелодії слова, які сьогодні, цього єдиного дня, переходять із вуст до вуст, і він висловив, виповів, виспівав усе, що відчувала нація в глибинах своєї душі. Йому не треба компонувати, бо крізь зачинені віконниці проникає ритм вулиць і даної історичної миті, ритм опору і виклику, що полягає в маршовій ході солдатів, галасливості сурм, гуркоті гармат. Можливо, він ще не сприймає їх сам і не чує його пильне вухо, але геній історичної миті, що на цю єдину ніч оселився в його смертному тілі, чув їх. Дедалі податливіше кориться мелодія стукітливому радісному тактові, гупанню серця цілого народу. Руже, немов хто диктує йому, похапцем і дедалі швидше записує слова й ноти, на нього налетіла мов буря, яка ще ніколи не шаленіла в його обмеженій міщанській душі. Така екзальтація, таке натхнення, що, власне, й не належить йому, а є магічною силою, спресованою в однісіньку вибухову секунду, пориває бідолашного дилетанта в сто тисяч разів вище від його звичайної міри і жбурляє його, наче ракету, – на секунду спалахує світло і струмениться полум’я, – до зір. Одну ніч даровано капітанові Руже де Лілю, щоб бути братом безсмертного: з перейнятого, з запозиченого з вулиць та газет поклику і початку в нього формується творче слово й підноситься до строфи, що у своїй поетичній формі не менш неминуща, ніж безсмертна мелодія:

 
Amour sacré de la patrie,
Conduis, soutiens nos bras vengeurs!
Liberté, liberté chérie,
Combats avec tes défenseurs!⁵
 

Потім ішла ще п’ята строфа, остання, і, вилита збудженням у нерозривне ціле, безсмертна пісня, довершено пов’язавши слово з мелодією, була написана ще до того, як за вікном засіріло. Руже погасив світло і впав на ліжко. Щось, він сам не знав що, піднесло його в іще ніколи не відчутій ясності розуму, а тепер повалило в тупому виснаженні. Він добре виспався, бо спав, як мертвий. І справді, поет, творець і геній у ньому знову вмер. Проте на столі лежить, уже вільний від заснулого, що вочевидь здійснив це диво в священному сп’янінні, завершений твір. Навряд чи в історії всіх народів пісня коли-небудь ще раз так швидко і так досконало ставала словом і музикою.

Уранці дзвони собору повідомили, як і завжди, про новий день. Вітер із Рейну вряди-годи доносив бахкання пострілів, почалися перші перестрілки. Руже прокинувся. На превелику силу витягнув себе з провалля свого сну. Щось сталося, неясно відчуває він, щось сталося з ним, але він лише туманно пригадує. Тільки тоді помічає на столі недавно написану сторінку. Вірші? Коли ж я їх написав? Музика, записана моєю рукою? Коли ж я скомпонував її? Таж так, пісня, приятель Дітріх учора попросив написати маршову пісню для Рейнської армії. Руже читає свій вірш, мугикає мелодію, але почувається, як і завжди творець перед щойно закінченим твором, зовсім невпевнено. Але поряд живе полковий товариш, він покаже йому й проспіває. Товариш видається задоволеним і запропонував тільки невеличку зміну. Після цього першого схвалення Руже почувається трохи впевненіше. З усім нетерпінням автора і гордістю за так швидко виконану обіцянку він одразу пішов додому до мера, що якраз вийшов у сад на ранкову прогулянку і продумував нову промову. Що, Руже? Вже готово? Ну, то ми одразу і проби влаштуємо. Приятелі мерщій пішли з саду в салон, Дітріх сів за рояль і акомпанував, Руже співав текст. Приваблена несподіваною музикою вранці, в салон прийшла мерова дружина й пообіцяла виготовити копії нової пісні і, як людина з музичною освітою, опрацювати акомпанемент, щоб уже сьогодні ввечері, коли збереться товариство, пісню можна було проспівати друзям дому серед яких-небудь інших пісень. Мер Дітріх, що пишався своїм чистим тенором, заходився докладно вивчати пісню, щоб 26 квітня, ввечері того самого дня, коли складено і скомпоновано пісню, вперше проспівати її перед випадково зібраним товариством у своєму салоні.

Слухачі, здається, приязно аплодували, і, мабуть, не бракувало різноманітних чемних компліментів і присутньому там авторові. Але, звичайно, гості в палаці Брольї на широкому майдані в Страсбурґу анітрохи не здогадувалися, що на невидимих крилах у їхнє земне існування прилетіла вічна мелодія. Сучасники рідко з першого погляду розуміють велич людини або твору, і про те, як мало мерова дружина усвідомлювала ту дивовижну мить, свідчить її лист до брата, в якому вона звела те диво до банальної світської події. «Знаєш, ми приймаємо в домі багато людей, і завжди треба щось винаходити, щоб була якась переміна серед розваг. Отож моєму чоловікові спало на думку, щоб хтось написав якусь принагідну пісню. Капітан інженерного корпусу Руже де Ліль, один люб’язний поет і композитор, дуже швидко написав музику бойової пісні. Мій чоловік, що має добрий тенор, одразу проспівав цю пісню, що дуже приваблива і має певну своєрідність. Нам пощастило, пісня жвава і натхненна. Я зі свого боку застосувала свої обдаровання для аранжування і аранжувала партитуру для рояля та інших інструментів, тож мала багато роботи. Пісню проспівали в нас на велику втіху всього товариства».

«На велику втіху всього товариства», – нині ці слова видаються нам несподівано холодними. Проте суто дружнє враження, лише літепле сприйняття зрозумілі, бо під час цього першого виконання «Марсельєза» ще не могла розгорнути по-справжньому всю свою силу. «Марсельєза» – не пісня для більш-менш доброго тенора, і її має виспівувати не самотній голос поміж романсів та італійських арій. Пісня, що надихає й окриляє під ударні такти слів «Aux armes, citoyens», звертається до мас, до юрби, і її справжнім аранжуванням є брязкіт зброї, лункі фанфари, тверда хода полків. Пісня була задумана не для слухачів, які байдуже сидять і затишно насолоджуються, а для тих, хто діє і воює. Співати її має не якесь сопрано чи тенор, а тисячі горлянок – це взірцева маршова пісня, пісня перемоги, пісня смерті, пісня батьківщини, національна пісня цілого народу. Тільки натхнення, з якого вона передусім народилася, надасть пісні Руже де Ліля сили, здатної надихати. Пісня ще не запалила, ані слова, ані мелодія ще не дійшли в магічному резонансі до душі народу, армія ще не знає своєї маршової пісні, революція ще не знає свого вічного пеану.

Навіть він сам, Руже де Ліль, що з ним сталося вночі це диво, здогадується не більше за решту, що він створив тієї ночі, ведений, мов сновида, химерним генієм. Він, добрий, люб’язний дилетант, звичайно, щиро дякує, коли запрошені гості гучно аплодують, коли йому як автору кажуть чемні компліменти. З дрібним марнославством дрібної людини він ревно намагається роздмухати цей дрібний успіх у своєму вузькому провінційному колі. У кав’ярнях він співає товаришам нову пісню, попросив виготовити копії й послав їх генералам Рейнської армії. Тим часом із наказу мера та рекомендації військової влади Страсбурзький військовий оркестр вивчив «Бойову пісню Рейнської армії», і через чотири дні, коли вирушали війська, військовий оркестр національної гвардії Страсбурґа вже грав новий марш. У патріотичному запалі навіть страсбурзький видавець заявив, що готовий надрукувати «Chant de guerre pour l’armée du Rhin», шанобливо присвячену генералові Люкнеру – саме йому був підпорядкований капітан Руже. Але жоден з генералів Рейнської армії не подумав дати наказ, щоб цю нову мелодію справді грали або співали під час маршу, тож видавалося, ніби салонний успіх пісні «Allons, enfants de la patrie», як і всі дотеперішні спроби Руже, так і лишиться одноденним успіхом, провінційною подією, яку невдовзі й забудуть.

Але приховану силу твору ніколи не вдається надовго приховати чи замкнути. Мистецький твір може бути забутий часом, його можуть заборонити й поховати, але стихійне завжди одержує перемогу над ефемерним. Місяць, два нічого не чути про бойову пісню Рейнської армії. Надруковані й переписані від руки примірники лежать і блукають у байдужих руках. Але завжди досить, щоб якийсь твір справді надихнув бодай одну людину, бо кожне щире натхнення і саме стає творчим. На іншому краї Франції, в Марселі, Клуб друзів конституції організував 22 червня бенкет для добровольців, що вирушали на війну. За довгим столом сиділо п’ятсот молодих завзятих чоловіків у новісіньких мундирах Національної гвардії, і серед них вібрував точнісінько той самий настрій, що й 25 квітня в Страсбурзі, тільки ще гарячіший, палкіший і шаленіший завдяки південному темпераменту марсельців і вже не такий марнославно впевнений у перемозі, як у перші години після оголошення війни. Бо сталося не так, як вихвалялися ті генерали, мовляв, тільки-но французькі війська переправляться через Рейн, як їх усюди прийматимуть із простертими обіймами. Навпаки, ворог глибоко зайшов у французьку країну, свобода під загрозою, справа свободи в небезпеці.

І раптом, серед бенкету, хтось один – звали його Мірер, і він був студентом медицини в університеті в Монпельє – постукав по своїй склянці й підвівся. Всі замовкли і глянули на нього. Від нього чекали промови або звернення. Але замість них молодик підняв праву руку вгору й заспівав пісню, нову пісню, якої ніхто з присутніх не знав, і ніхто не знав, як вона потрапила йому до рук: «Allons, enfants de la patrie». І тепер спалахнула іскра, немов упавши на бочку з порохом. Вона зачепила чуття за чуттям, ті вічні електроди. Всі ті молоді хлопці, які завтра мали вирушати, прагнули боротися за свободу й були готові вмерти за батьківщину, відчули, що ті слова виражають їхню найглибшу волю, їхні найпотаємніші думки, ритм нездоланно підносив їх в одностайному екстатичному натхненні. Строфа за строфою виповнювали їх радістю, пісню довелося повторити ще й удруге, і вже мелодія стала їхньою, ось вони вже, збуджено зірвавшись на ноги, піднісши склянки, співають рефрен, що мов гримить: «Aux armes, citoyens! Formez vos bataillons!» Із цікавістю прилинули люди з вулиць, щоб почути, що тут співають із таким захватом, і вже й самі співали разом із гвардійцями; наступного дня та мелодія вже на тисячах і тисячах вуст. Поширилось нове видання, і, коли 2 липня 500 добровольців вирушили з міста, пісня помандрувала разом із ними. Коли їх утома долала десь на путівці, коли крок ставав млявим, досить було комусь одному заспівати гімн, і вже поривний такт надавав їм усім нової енергії. Коли проходили крізь села і на вулицях із цікавістю збиралися селяни та решта жителів, гвардійці заспівували хором. Та пісня стала їхньою, навіть не знаючи, що її написано для Рейнської армії, і не здогадуючись, хто і коли її написав, вони перейняли її як гімн свого батальйону, як кредо свого життя і смерті. Вона належала їм, як прапор, і в пристрасному марші вони прагнули пронести її над світом.

Перша велика перемога «Марсельєзи» – адже так невдовзі стали називати гімн Руже – сталася в Парижі. Коли 30 липня батальйон пройшов по передмістях, із прапором попереду і піснею, тисячі і десятки тисяч людей стояли і чекали на вулицях, щоб урочисто прийняти їх, і марсельці, п’ятсот чоловік, немов однією горлянкою, співали та й співали, в такт крокам, люди прислухалися. Що за чудовий і поривний гімн виспівують марсельці? Що за фанфарний поклик, який доходить до кожного серця під тріскотливий барабанний дріб, оце «Aux armes, citoyens!» Минуло дві, три години, і вже приспів лунає на всіх вулицях. Забули «Ça ira», забули старі марші, зужиті куплети: революція впізнала свій голос, революція знайшла свою пісню.

Пісня поширилась, мов лавина, невпинна була її переможна хода. Гімн співали на бенкетах, у театрах і клубах, ба навіть у церквах після «Te Deum», а потім і замість «Te Deum». За місяць, за два «Марсельєза» стала піснею і всієї армії. Серван, перший республіканський військовий міністр, тямущим оком добачив бадьору й екзальтовану силу такої своєрідної національної бойової пісні. Він притьмом дав наказ розіслати сто тисяч примірників в усі підрозділи, і за дві чи три ночі пісня невідомого чоловіка набула більшої поширеності, ніж усі твори Мольєра, Расіна і Вольтера. Не було свята, яке відбувалося б без «Марсельєзи», жодної битви, перед якою спершу полкові музики не виконували бойової пісні свободи. У битвах під Жемаппе і Нервінденом командири полків наказали йти у вирішальний наступ із цією піснею, і ворожі генерали, що могли підбадьорювати своїх солдатів тільки давнім рецептом, який полягав у подвійній порції горілки, перелякано дивилися, що нічого не можуть протиставити вибуховій силі того «страхітливого» гімну, коли його одночасно співали тисячі й тисячі чоловік, і він, неначе гучна, брязкітлива хвиля, налітав на їхні лави. «Марсельєза», незмірно поривна в натхненні та смерті, ширяла тепер над усіма бойовищами Франції, наче Ніка, крилата богиня перемоги.

А тим часом у маленькому гарнізоні в Гюнінґені сидить геть невідомий капітан інженерних військ Руже і жваво розробляє проект фортечних стін та укріплень. Можливо, він уже забув «Бойову пісню Рейнської армії», яку написав тієї давно забутої ночі 26 квітня 1792 року, і анітрохи не наважується здогадуватись, читаючи в газетах про інший гімн, іншу бойову пісню, яка блискавично завоювала Париж, що ота переможна «Пісня марсельців» слово в слово і такт у такт є не чим іншим, як створеним у ньому й над ним дивом тієї ночі. Але яка жорстока іронія долі: буяючи до всіх небес, долинаючи до зір, ця мелодія не пориває й не підносить лише єдину людину, а саме: чоловіка, який створив її. Ніхто в цілій Франції не дбає про капітана Руже де Ліля, величезна слава, яку коли-небудь мала пісня, належить тільки пісні, і жодна тінь тієї слави не падає на її творця Руже. Його прізвище не друкують на текстах, а господарі тієї доби не звертають на нього ніякої уваги, та й він сам ніколи не віддається прикрим спогадам. Адже – геніальний парадокс, який здатна вигадати тільки історія – творець революційного гімну – ніякий не революціонер, навпаки: той, хто як ніхто інший вів далі революцію своєю безсмертною піснею, хотів би всіма силами зупинити її. Коли марсельці й паризька потолоч – із його гімном на вустах – штурмували Тюїльрі й повалили короля, Руже вже стало досить революції. Він відмовляється складати присягу республіці і радше покинув би свою службу, ніж служив би якобінцям. Але слова «liberté chérie», «люба свобода», в його гімні для цього чесного чоловіка аж ніяк не пусті: нові тирани і деспоти в Конвенті йому огидні не меншою мірою, ніж він ненавидить коронованих і помазаних по той бік кордону. Він відверто висловлює своє невдоволення Комітетом громадського порятунку, коли його приятеля, мера Дітріха, хрещеного батька «Марсельєзи», і генерала Люкнера, якому вона була присвячена, а також усіх офіцерів та аристократів, які того вечора були її першими слухачами, потягли на гільйотину, і невдовзі вже виникла гротескна ситуація, бо поета революції арештували як контрреволюціонера, і його, саме його звинуватили на суді в зраді батьківщини. Тільки 9 термідора, яке разом із падінням Робесп’єра відімкнуло в’язниці, врятувало Французьку революцію від ганьби за передачу творця її безсмертної пісні «національній бритві».