Kitabı oku: «Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну», sayfa 3
Шломо Левкович і його батько мали тривале болісне для обох протистояння. Цемах чув про батьків, які оголошували своїх синів мертвими й дотримувалися ритуалів жалоби за ними після того, як їхні сини починали вести життя згідно із сіонізмом.
«Ти не можеш собі уявити той біль», – писав він Фуксу.83 Сіоністська віра кількох друзів Бен-Ґуріона вимагала набагато більшої стійкості, а іноді й більшої мужності, ніж доводилося йому виявляти.
* * *
Сіоністська культура була легко доступною у Плоньську. У місті була бібліотека, якою керував чоловік, на ім’я Ліпа Тауб. Він виконував функції секретаря «Езри», але бібліотека була на першому місці.84 Мабуть, саме там Бен-Ґуріон знайшов книги, деякі, написані на івриті, пізніше він згадував, захоплюючись поезією Бялика та читаючи інших поетів і письменників. «Сіонська любов» Авраама Мапу, що була опублікована 1853 року і вважається першим романом на івриті, посилила його прагнення до землі Ізраїлю. Переклад Авраама Зінгера «Хатина дядька Тома», опублікований 1896 року, викликав у ньому огиду до рабства, підкорення і залежності; обидві книги справили на нього величезне враження. Бен-Ґуріон також читав російською, деякий час дотримуючись вегетаріанства після прочитання «Воскресіння» Толстого. Цемах також багато читав, як й інша молодь. Усі вони захоплювалися шанувальниками єврея українського походження Міхи Йозефа Бердичевського.
«Я пам’ятаю з часів моєї юності, – писав пізніше Бен-Ґуріон, – статті Бердичевського були єдиними публікаціями, що справляли найбільше враження на молодих людей мого міста». Бердичевський мав набагато більший вплив, ніж Ашер Гінсберг, який писав під псевдонімом Агад Га-ам; двоє письменників були по різні боки барикад у численних літературних і політичних суперечках. Для цих молодих людей Агад Га-ам звучав як голос традиції та вузьких обріїв, сухий і суворий; це був голос старої людини. Бердичевський звучав молодо, непокірно, мужньо, захопливо: «Нам нема куди рухатися!.. Настав час знайти вихід у відкриті простори», – писав він у публічному листі до Агада Га-ама. Бен-Ґуріон та його супутники почули у творах Бердичевського заклик взяти свою долю у власні руки та творити історію.
Вони не завжди правильно розуміли позицію Бердичевського щодо сіонізму, але його голос висловлював те, що лунало в них самих. Левкович виявив у його роботах «думки, що підіймаються із серця до мозку і повертаються, щоб охопити серце тривогою». Бен-Ґуріон відчув у них «велику жагу до вільного і природного життя на землі наших батьків».85 У творах Бердичевського вони, схоже, знайшли притулок від підліткової зневіри та відповіді на життєві питання, що настільки бентежили їх.
* * *
У Плонську вони відчували себе все більше обмеженими. «Єврейське місто втрачає свою сутність, – писав Цемах. – Життя в Плоньську стало нудним, і я почав шукати щось нове».86 Зовнішній світ приваблював не тільки його та його друзів, але й багатьох інших. За п’ятнадцять років, що передували Першій світовій війні, близько 1,7 мільйона євреїв емігрували зі Східної Європи, переважно до США, Великої Британії та Аргентини. Це було не новим явищем, але кількість емігрантів швидко зростала, і це явище перетворилося на величезну хвилю. За цей період виїхала третина євреїв регіону.87 Емігранти надсилали листи додому, а іноді поверталися ненадовго, щоб провідати когось. Вони розповідали захопливі та фантастичні історії про своє нове життя в інших землях, де ХХ століття йшло з розмахом. Як писав Герцль, це була американська мрія: «Америка повинна завоювати Європу так само, як великі поміщицькі володіння поглинають малі».88
З моменту свого створення сіоністський рух виявив себе як чинник прогресу й обіцяв принести сучасні технології до Палестини, зокрема «автомобільні та залізничні шляхи, лінії електропередачі, телефон і водопроводи».89 Тож Бен-Ґуріон та його друзі бачили сіонізм як двері у чудовий світ, який почав з’являтися перед їхніми очима на початку нового століття. Навесні 1904 року Грюн дозволив синові переїхати до Варшави. Там Бен-Ґуріон уперше у своєму житті увімкнув електричне світло, відвідав кіносеанс і побачив автомобіль. Були й телефони. «Технічна наука пришвидшила ритм життя», – писав Стефан Цвейг.90 Сам прихід нової ери у велике місто може бути захопливим, але це також може мати досить гнітючі наслідки.
2. Згорток вогню
«Я гадаю, що стану видатним філософом»
Бен-Ґуріон полишив Плоньськ раніше за своїх друзів. Однак Фукс, який поїхав після нього, першим з їхньої компанії полишив Польщу. Перед тим як це здійснити, вони разом із Бен-Ґуріоном пішли до фотостудії у Варшаві. Щоб зробити гуртовий портрет, вдяглися у чорні костюми та чорні краватки – тоді це було звичною справою. Фотограф розмістив їх на фоні композиції, яка нагадувала салон аристократичного маєтку, і звичайно, вони виглядали досить офіційно та урочисто. З боку видавалося, що Фукс зі своїми тонкими вусами, широкими плечима та зростом майже на голову вищим за Бен-Ґуріона наче домінував над ним, мав більш переконливий вигляд, сповнений батьківської впевненості. Праву руку він опустив у кишеню, а лівою міцно тримав праву руку Бен-Ґуріона. Видавалося ніби Фукс захищає та керує ним. Вид Бен-Ґуріона був незначним, майже тендітним. Його ліва рука стискала розкладний чайний стіл. Напружене хлоп’яче обличчя випромінювало залежність і довіру до свого старшого товариша, і, напевно, також гордість за отримання привілеї дружби з ним. Щоб подивитися в очі Фукса, йому довелося б підвести голову.91
Переїзд Фукса до Лондона, а пізніше до Нью-Йорка Бен-Ґуріон пережив досить важко. «Я відчуваю себе таким самотнім, ніби мене полишили на безлюдному острові…, – писав йому Бен-Ґуріон. – Уночі мені сниться, ніби вони тебе схопили та повернули назад до Плоньська у ланцюгах».92 За винятком любовних листів, які пізніше він писав своїй дружині та ще кільком жінкам, Бен-Ґуріон ніколи не розкривав свої найінтимніші почуття перед іншими особами, чоловіками та жінками, так, як він робив у своїх юнацьких листах до Фукса. «Я настільки сумую за тобою… Знаєш, я іноді вражений цим і шукаю відповіді – чому, але не знаходжу». Коли він читав листи Фукса, він відчував, ніби його «пестять», як він писав йому одного разу. Минуло двадцять чотири години, і він став стриманішим і вибачився за попередній лист. «Який кумедно сентиментальний стиль», – писав він. Він називав Фукса «мій великий брате», «мій дорогоцінний та мій любий» і зазвичай підписувався своїм повним офіційним ім’ям, Давид Йозеф Грюн. Над своїм ім’ям він приписував «З благословенням Сіону».93
Мемуари Бен-Ґуріона справляють враження, ніби причиною від’їзду до Варшави була обітниця, яку він дав на річці Плоньці. «У мене був план підготуватися та поїхати до Палестини як інженер, – писав він. – Я подумав: країна потребує будівельників – буду інженером».94 Але Фуксу він писав що «не може більше лишатися у Плоньську». Він пояснював, що його кохання до Рахелі Нелкін було «як виверження вулкану» і він уявляв, ніби воно підносить його до небес. Однак потім він несподівано почав сумніватися щодо своїх почуттів. «Чи справді я закоханий?» – питав себе Бен-Ґуріон. Це запитання не давало йому спати вночі. Іноді він дивувався, що настільки ідіотське запитання могло навіть спасти на думку, даючи привід для хвилювання. А втім, він потроху усвідомив, що не кохав її. «У моєму серці я й далі відчував сильну емоцію кохання, але не до неї», – продовжував він. Можливо, він віддавав перевагу комусь іншому, або, можливо, ніколи насправді її й не кохав, розмірковував він. «Була середина зими. Я був нескінченно щасливий тоді й трохи згодом… моє серце так сильно стукало, мене так непокоїли муки сумління, що я іноді сидів усю ніч на ліжку… та плакав… це було одним із факторів, що спонукав мене поїхати влітку до Варшави».95
Бен-Ґуріон повернувся додому до Плоньська на свято Шавуот; у день після того, як він прочитав лекцію там, на зустрічі у «Езрі». Він говорив про Баруха Спінозу. Основною думкою виступу було те, що не Бог обрав євреїв, а євреї Бога. Більшість слухачів не розуміли, про що він каже; його зауваження не були систематизовані, розповідав він так, тому що ідея прийшла до нього тільки минулої ночі. Повернувшись до Варшави, він довго ставав фінансово на ноги, тож звертався до знайомих, щоб позичити в них грошей, навіть не збираючись просити батька. У Бен-Ґуріона ледве вистачало грошей, щоб купити хліба. На щастя, він був вегетаріанцем.96
Його батько хотів, щоб він продовжив академічне навчання і став ученим і відомим. Він хотів би відправити його на навчання за межі Польщі, і був би радий, якби його сина зарахували до рабинської семінарії у Відні. На жаль, у нього не було грошей на фінансування таких мрій. Знаючись на тому, як писати клопотання до багатих і могутніх, Грюн написав Теодору Герцлю, з яким ніколи не зустрічався, та попросив у нього підтримки. «У мене нема чим підтримати мого сина, якого я так люблю, як зіницю ока», – писав він красномовним івритом, сповненим лестощів. Щоб підсилити своє прохання, він похвалив успішність сина у Талмуді, російській та математиці. Хоча його син і хотів учитися, для нього всі школи були закриті, оскільки «він єврей». Грюн вважав це єврейською проблемою, яка заслуговує на увагу Герцля. «Що ми маємо робити з нашими нещасними дітьми, чиї найкращі таланти розсіюються і витрачаються даремно?»9798
Євреям, справді, важко було вступати до польських вишів, але у Варшаві був створений технологічний коледж, заснований і названий на честь єврейського мецената Іполіта Вавельберга. Бен-Ґуріон скористався цим. Вступний іспит був суворим; Давид розповів Фуксу про їхніх спільних знайомих, які не пройшли. Коледж надавав перевагу кандидатам, які мають певний професійний досвід. «У мене немає знань у жодній сфері, – зазначив Бен-Ґуріон. – Ви більше не можете вступити з підробленим дипломом, тому що тепер дуже прискіпливо ставляться до цього». Здається, він вперше замислився над тим, щоб учинити шахрайство.
Його фінансові негаразди тривали недовго. Молодий чоловік із Плоньська, який вирішив поїхати до Америки, передав Бен-Ґуріону через учителя в сучасному хедері свою роботу. Бен-Ґуріон уперше в житті почав отримувати зарплату. Він брав приватні уроки з російської, математики та фізики й вважав, що за рік його візьмуть до Вавельберга. «Я можу назвати себе щасливим, бо абсолютно незалежний», – писав він. Він жив в орендованій кімнаті, яку ділив з іншим молодиком, Яковом Бугато. Він описував кімнату в листі до Фукса: два залізних ліжка від вікна з обох боків, письмовий стіл із книгами, «кухонні машини» та чайники. Стіни прикрашали картини та малюнки, підлога завжди підміталася, і все було бездоганно чисто.
Якось-то Бен-Ґуріон не зміг стриматись, і, попри низьку оцінку Фукса його поетичних здібностей, надіслав йому свій короткий ліричний вірш:
Разом майбутнє зустрічаємо,
безмежні радощі плекаємо;
не втратити надію треба,
бо це підносить нас до неба.
І ще одне, що він додав: «Останнім часом мені не давала спокою думка про те, що я маю великий філософський талант… мені здається, що в майбутньому я стану чудовим філософом». Насправді він ще не знав, що з собою робити. «Я багато замислювався над тим, чи є у мене талант і до чого саме», – ділився він із Фуксом. Якби він лише знав, як подолати ту глибоку нестачу в душі, якій не міг навіть підібрати визначення, додавав він.
У його домовласника було дві доньки, обидві старшокласниці. Одна з них захопила серце Бен-Ґуріона; вона була «невинна, натхненна і природна». Він писав, що мав «невелику слабкість до неї», але насправді все було серйозніше. «Мовчазні бажання нашіптують натяки на приховані секрети мені у вуха, і тоді я відчуваю в душі почуття любові, таке величезне, таке сильне, як осінній шторм, я томлюся та мрію… Іноді я хочу плакати на її грудях і вилити у її душу всі туги й сподівання, невідомі навіть мені самому».99
Листи Фукса з Лондона були вкрай песимістичними. З одного боку, Плоньськом ширилися чутки, що він вагається між двома варіантами: стати кравцем чи прасувальником. Бен-Ґуріон відповів майже тими самими словами, що і Цемах: «А ти думав, що Лондон зустріне тебе з оркестром?» Цемах письмово попросив Фукса, щоб той більше не надсилав таких листів. Зі свого боку Бен-Ґуріон намагався підняти йому настрій. «Меланхолія – це природне почуття, цілком зрозуміле», – висловився він поблажливо і запропонував своєму другові написати про все, що обтяжувало йому серце. Він також запропонував Фуксу вивчити англійську мову та долучитися до сіоністських груп. «Що ти чув у Лондоні про хворобу Герцля?» – запитував він.100 Герцль помер за п’ять днів по тому. «Ми плакали, як діти, які раптом осиротіли без батька», – писав Цемах. Левкович був таким засмученим, що повністю втратив контроль над собою, бігаючи вулицями Плоньська, як божевільний, привертаючи увагу та лякаючи перехожих. Повернувшись додому, він почав ридати. Здивована родина не могла його заспокоїти; він плакав усю ніч.101 Бен-Ґуріон повернувся до Плоньська і вихваляв Герцля в родинній синагозі.102
Він пов’язував своє особисте скрутне становище зі смертю Герцля. За кілька днів його сусід по кімнаті Яків Бугато вирішив з’їхати. «Я лишився зовсім самотнім, – скаржився Бен-Ґуріон у листі, який надіслав Фуксу наступного дня після смерті Герцля. – О, наскільки величезна моя печаль… і як це жахливо – настільки сильно страждати, адже моє самотнє серце розривається на шматки». Він пообіцяв Фуксу, що за кілька днів він відправить свої враження від смерті Герцля у довгому листі, як пізніше і зробив.
«О, жахлива, убивча думка!» – почав Бен-Ґуріон. Він описав Герцля як «знаряддя богів», порівнюючи із низкою фігур у єврейській історії, серед яких Юда Маккабі та цар Давид. «Усього раз на тисячі років народжується така дивовижна людина», – писав він. Але Бен-Ґуріон стверджував, що вірить, «як ніколи», у перемогу сіонізму. «У країні поезії та правди, квітів та видінь пророків, – писав він, – під дивовижним сяйливим блакитним небом тече «священна ріка», і ця ріка в давнину чула пісню пастухів про чарівну любов, і на цій землі з’явиться новий «поет Божий», який буде грати на струнах серця, співаючи піднесену пісню «маленької-великої нації», яка відроджується знов».103
Він направду не мав наміру придушувати всі ці емоції, казав Бен-Ґуріон Фуксу знову вибачливим тоном. Усе, що він хотів зробити, – це поскаржитися на свою самотність тепер, коли його сусід по кімнаті з’їхав. «Самотність, мабуть, впливає на нерви й уяву так, що неможливо зупинитися і контролювати запальний характер… так, я буду самотнім упродовж цілого літа, тому що Яків Бугато точно не повернеться до зими, а потім – хто знає». За кілька днів він знову оплакував свою самотність. Іноді він розповідав Фуксу про спільних знайомих, які готувались до еміграції до Америки.104
Щоб його зарахували до Вавельберга, Бен-Ґуріону довелося вивчати непотрібні предмети, які йому здавалися жахливо нудними, такі як російська історія, християнство та елементарна географія, ділився він з Фуксом. Це було надто важким тягарем, і, у підсумку, він вирішив подати заяву на вступ до приватної технологічної школи, не настільки гарної, як Вавельберг. Проблема була в тім, що приватний заклад брав учнів тільки до сімнадцяти років, а йому майже виповнилось вісімнадцять. Бен-Ґуріон не мав докорів сумління щодо подання фальшивих документів: «Мій батько намагається змінити моє свідоцтво про народження». Він припускав, що його зарахують; навчання тривало б три роки. Школа пропонувала три напрями: будівництво, техніку та хімію; він хотів обрати техніку. Здається, його батько зумів таки отримати для нього нове свідоцтво про народження.105
«Що мені робити?»
У вересні 1904 року Бен-Ґуріон написав, що його пригнічують і турбують кілька речей. «Багато можливостей та ідей» роїлися у його голові, написав він три дні по тому. Одна з них – переселення до Палестини.
Він оцінив цю можливість як найімовірнішу з економічних причин: щоб жити у європейській країні, йому доведеться просити допомоги у батька, чого він робити не хотів. Америка теж була варіантом, але там йому довелося б відкрити якусь власну справу. «Я не схильний до цього і не можу вести бізнес», – запевняв Бен-Ґуріон. Він не хотів лишатися в Польщі, тому зіткнувся з «відомим питанням», коли писав: «Що мені робити?»
На цей момент Бен-Ґуріон мав намір продовжувати робити все можливе, щоб потрапити до коледжу. Він не був упевнений, що йому це вдасться. «Якщо мене не зарахують… Я не знаю, що робитиму далі», – писав він. Бен-Ґуріон намагався переконати себе, що хоче оселитися в Палестині більше, ніж будь-чого іншого, навіть якщо це означає бути там учителем. Проте на разі він остаточно не вирішив і не бачив причин поспішати – у нього було достатньо часу, щоб подумати над цим: «У мене ще достатньо часу на навчання протягом чотирьох років, перш ніж бути призваним на військову службу», – писав він другові у листопаді 1904 році. У грудні він взяв ще один напрям: написав, якщо у нього будуть гроші на проїзд, то тієї самої зими поїде до Палестини. Бен-Ґуріон припускав, що його не приймуть до технікуму, тож саме тоді він і поїде.106
За чотири дні йому все було зрозуміло. «Наступного літа я обов’язково поїду до землі Ізраїлю», – заявив він, пояснивши, що це єдиний спосіб допомогти нещасному народу, який наближається до жахливого знищення. «Не будемо обманювати себе порожніми кліше! Наша ситуація настільки жахлива! І наша епоха, мабуть, найнебезпечніша з усіх в історії!»107 Це було досить неочікуваним проголошенням; тільки за день-два до цього поїздка до Палестини була щонайменше одним варіантом серед багатьох, і не обов’язково першим із них. Навіть тепер він не вважав себе зобов’язаним надавати в Палестині своїй нещасній нації конкретну допомогу – поки що. «Щодо себе – я нічого не знаю, – писав він у січні 1905 року. – Одні кажуть, що цього року вступити до коледжу буде легше, а інші говорять навпаки».108
У Фукса могло б скластися враження, що його друг виправдовувався, щоб ухилитися від рішення. «З одного боку, я бачу досить актуальним працювати сьогодні на землі Ізраїлю», – писав Бен-Ґуріон. Тут він, мабуть, мав на увазі політичну роботу. «Утворення національних та активних сил та їх координування». Від його підтримки залежало майбутнє. З іншого боку, писав він, він усе ще сподівався отримати освіту в галузі техніки та інженерії. «На сьогодні я не знаю, що мені обрати», – писав він. Тоді здавалося, що це все залежить від Фукса. «Якщо ти поїдеш, то я б також доклав зусиль, щоб туди потрапити». Для нього важливо було, що Фукс не сумнівається щодо своєї сіоністської прихильності. Він вирішив навчатися далі, як написав десять днів по тому після свого попереднього листа, але додав: «Повірте, без надії на більш значущий проєкт роботи на нашій землі я б уже відкинув ідею закінчити освіту»109. Сталося так, що Шломо Цемах виїхав ще до цього.
* * *
У той період і, можливо, під впливом смерті Герцля Цемах забажав скласти у Плоньську присягу. Його першим кроком було відправлення листа чоловікові, чиї статті він іноді читав у «Га-Цефіра», фермерові та письменникові Моше Сміланському. Цемах попросив його допомогти знайти роботу в Палестині; Сміланський відповів, що йому треба спочатку потрапити до країни, а потім шукати роботу. «Сіонізм пропонував можливість виїхати, утекти, але треба було чекати на слушний момент», – писав Цемах.110
Юридично він був ще неповнолітнім. У нього не було документів, що дозволяли б йому виїхати з Польщі без згоди на це його батьків, і до того ж він не мав грошей і не хотів відмовитися від коханої Шошани, тим більше з огляду на те, що у їхньому маленькому містечку, де не було секретів, кожен знав, що Фукси шукали для неї майбутнього чоловіка. Труднощі еміграції були головним предметом дискусії серед міської молоді. Шломо Левкович був одним із тих, хто просив Цемаха про допомогу. Для нього це було непросто. Він не забув звичку Цемаха зневажливо ставитися до нього та батька. Проте він був дуже самотнім. Левкович не мав друзів, на яких міг би покластися. Його здивувало те, що Цемах цього разу був до нього чемним. Усупереч усьому вони «від щирого серця» потисли один одному руки й почали готувати свій від’їзд, як писав Левкович.
Обговорюючи деталі, вони все ясніше розуміли, що їм буде важко один без одного. Потім почалося суперництво – кожен хотів бути першим. Левкович спершу спробував легкий шлях. Він попросив дозволу в батька оселитися у Палестині разом із позикою на покриття витрат на проїзд, які він обіцяв повернути. Якщо він не зможе знайти роботи у сільському господарстві, він завжди може повернутися до професії пекаря, бо люди їдять хліб в усьому світі, запевняв він свого батька. Але батько йому відмовив. Сіоністи, сперечався він, несуть із собою величезну катастрофу для них і всього єврейського народу, та він не дозволить своєму синові брати участь у цьому божевіллі. Розрив між ними двома, що почався, коли Левкович став відмовлятися від участі в релігійних обрядах і від навчання, усе більше зростав.111
У розпал цього містом почали ширитися непристойні чутки: ніби Цемах украв у батька триста рублів і втік із країни. Батько Цемаха, як пізніше він пояснював, саме почав залучати його до власної справи. Якось він дав йому триста рублів – величезну тоді суму – на депозит у банку. «Коли я отримав ці триста рублів і тримав їх у руках, то одразу зрозумів, що настав час, на який я так довго чекав». Цемах, за його словами, мабуть, не зміг би «реально вкрасти» гроші, але коли рублі потрапили йому на коліна, він не втримався від спокуси. Дорогою на поїзд із Плоньська, він випадково зіткнувся із Ліпою Тауб, якій передавав листа для свого батька. Кілька годин по тому він уже був у кімнаті Бен-Ґуріона у Варшаві.
Цемах зник, не сказавши ані слова Левковичу, який був розлючений і який пізніше написав, що відчуває ревнощі, образу, здивування, але поряд із тим по-справжньому щасливий, що Цемаху нарешті вдалося наблизитися до своєї мрії.112 Образа заглибилася ще й тому, що Цемах діяв не сам – йому допомагав Бен-Ґуріон.
Як і очікувалося, батько Цемаха намагався зупинити сина; наступного дня він також з’явився у кімнаті Бен-Ґуріона у Варшаві. Бен-Ґуріон сказав йому, що Шломо вже поїхав. Це було не так, і Бен-Ґуріон навіть не був упевнений, чи повірив йому батько друга. Що б там не було, той розвернувся і поїхав назад до Плонська. Цемах дістався Палестини. Його втеча та листи, які він почав надсилати з Палестини, викликали у місті метушню. Бен-Ґуріон уважав, що вони спровокували зміни у настроях людей, і ті починали розмірковувати про переїзд до Палестини більше, ніж до Америки. «Наш Шломо – зірка!» – писав він Фуксу.
* * *
Зрештою, Бен-Ґуріон так і не був зарахований до навчання. Не тому, що він був євреєм, як його батько писав Герцлю, а тому, що він, як й інші єврейські кандидати, не відповідав вимогам коледжу.113 Він намагався звикнути до цієї неприємної ситуації та не втратити надії, далі вчився і читав Гете, Шекспіра і Толстого. Час від часу їздив додому в гості, але Плоньськ, як і раніше, навіював нудьгу.114
Цемах писав, що всі слова Бен-Ґуріона про бажання вчитися не мали ніякого значення, бо Бен-Ґуріону не вистачало терпіння, старанності, упорядкованості та систематичного підходу, якого вимагав навчальний процес. Як компенсацію собі самому, зазначив Цемах, Бен-Ґуріон вплутався в соціалістичну сіоністську політичну діяльність.115 Бен-Ґуріон писав Фуксу: «Як кажуть, якщо не вдасться бути дроворубом, я буду… міністром». У наступному пункті він додав: «Мене покликали взяти участь у створенні організації для поширення сіонізму».
«ХОЛОДНИЙ ВІДЧАЙ ЖАХЛИВИЙ, НАЧЕ СМЕРТЬ»
Після смерті Герцля влітку 1904 року Сіоністський конгрес відхилив пропозицію Уганди. Але суперечки навколо неї тривали, серед іншого й серед людей, які запросили Бен-Ґуріона взяти участь у заснуванні нової організації у Варшаві. Це був його перший крок у політиці. Вони скликали загальні збори, обрали керівний Комітет і почали розробляти маніфест. На початку все здавалося перспективним. Маніфест проголосив мету організації – поширення сіонізму і розширення використання івриту. Комітет вирішив створити бібліотеку та зібрати для неї книги. Це сталося на Рош га-Шана. Але минуло всього два тижні, і на свято Сукот усе це «розсіялося, немов морська піна», як писав Бен-Ґуріон Фуксу.
Його розчарування все глибшало; це були дуже особисті почуття. На якусь мить у Бен-Ґуріона виникли сумніви щодо сіонізму, і, як це було для нього звично, він висловив це, використовуючи всі мовні та лексичні акценти. «Сумніви й невпевненість висмоктують із мене всю гарячу кров і виснажують мою стійкість, а іноді вони наповнюють мою душу холодним відчаєм, жахливим, наче смерть».116 Як завжди, він шукав підтримки у Фукса. «Брате! – писав він. – Може, ти зможеш відновити мою просту, сильну та бездоганну віру, як тільки в мене з’являться сумніви або відчай?»117
Йому потрібно було якось відірватися від думок, і він знав, як саме. «Я прагну працювати, – писав він, – прагну знайти роботу, у яку зможу вкласти всю свою душу, роботу, яка позбавить мене всіх моїх переживань, усіх моїх думок, що знищить усі мої напружені емоції, змусить мене забути про всі ці кляті неприємності». Тим часом він читав багато газет і ділився з Фуксом тим, що його цікавило. Він також стежив за політичними подіями у Сіоністській організації, зокрема за майбутніми виборами наступника Герцля.118119
Один кандидат, Макс Нордау, вірив, що новий президент Сполучених Штатів Теодор Рузвельт буде сприяти реалізації сіоністських цілей. Бен-Ґуріон поцікавився у Фукса, як проголосували євреї Америки, цією темою він цікавився вперше. Надсилав Фуксу регулярні звіти про положення із сіонізмом у Варшаві. Тоді там спалахнула революція.120
* * *
Повстання набуло форми хвилі страйків і заворушень, що охопили Російську імперію, дійшовши до Варшави. Російські війська з величезним зусиллям придушили повстання. Виявилося, що Бен-Ґуріон має природний журналістський талант; у його листах майстерно переплітаються розповіді про події у його інтерпретації, особистий досвід та барвисті спостереження, усі написані вправним та зрозумілим івритом. Він навіть описував тіла демонстрантів, які лежали на вулицях; і їх ніхто не забирав.
Пізніше Бен-Ґуріон казав, що підтримував повстання. «Я був революціонером, – стверджував він, – але коли спалахнуло повстання, у моєму серці лишилося порожнє місце. Тому що я знав, що, хоча революція може звільнити Російську землю, з єврейським народом так не вийде». Застосовуючи виваженішу риторику, «Га-Цефіра» висловила на своїх сторінках подібне розчарування. Повстання супроводжувалося хвилею сотень погромів, що тривали наступного року, спрямовані проти євреїв, зокрема в Україні. Загинули тисячі.121
У березні 1905 року Бен-Ґуріон надіслав лист Менахему Усишкіну, одному з лідерів сіоністського руху, у якому просив його поради. Він сказав, що написав від імені групи молодих самотніх чоловіків, які хотіли іммігрувати до Палестини.
Усишкін керував боротьбою проти плану Уганди, а також стверджував, що сіоністська активність не повинна обмежуватися дипломатичними контактами. Він вимагав поселення євреїв у Палестині ще до того, як вдалося отримати міжнародну угоду про єврейську державу. Лист Бен-Ґуріона, можливо, мав би бути спрямований на те, щоб допомогти йому певним чином потрапити до Палестини, можливо, шляхом своїх витрат, сплачених сіоністкою організацією. Молоді євреї, серед інших і його друзі, за власним бажанням вирушили до Палестини. Але Бен-Ґуріон писав: «Ми не хочемо і не маємо права робити такий важливий крок за власною ініціативою».
Бен-Ґуріон відправив політичну програму Усишкіна Фуксу. За чотири місяці планувалося скликати сьомий Сіоністський конгрес у Базелі. Бен-Ґуріон хотів бути там присутній. Це мала бути його перша в житті подорож за межі Польщі та можливість об’єднатися з Фуксом. «Спробуй стати делегатом Конгресу, – сказав йому Бен-Ґуріон за два тижні після того, як написав Усишкіну. – Можливо, я буду влітку у Швейцарії, і тоді ми побачимось».
Цього не сталося, і протягом кількох місяців у Бен-Ґуріона були майже суїцидальні думки. «Я більше не бачу жодного інтересу до життя», – писав він у розпачі. У минулому він був сповнений упевненості в житті та в людях, сповнений міцної віри у перемогу своїх ідеалів, у верховенство правди та справедливості. Але були моменти, «і вони численні та нерідкісні», у які все здавалося прісним, нудним, похмурим і марним. Такими днями він був схильний асоціювати своє особисте становище зі становищем єврейського народу і вбачати у сіонізмі рішення для них обох. Іноді він відчував піднесення, майже ейфорію, але коли занурювався у прірву депресії, сіонізму вже було недостатньо. «Іноді в моєму серці виникають гіркі, жахливі сумніви, і відчай гризе, мов комар, у моєму мозку, і смокче мою кров, як п’явка, доки жовч не виллється і мене не подолає жах, – писав він Фуксу. – Я нічого не прошу в житті, я не хочу ані задоволень, ані освіти, ані честі, ані любові. Я все це віддам, усе, бо єдине, чого я хочу, – це надія!!! Я прошу навчити мене сподіватися і вірити, і тоді я буду готовий витримати найтяжчу працю і найважче ярмо!» Він знову вибачився за те, що обтяжує Фукса своїми душевними муками. «Пробач мені, любий», – просив він.122
Цемах також скучив за Фуксом і відчував потребу в його присутності, про що неодноразово писав із Палестини. Він мріяв, щоб вони втрьох жили разом на землі Ізраїлю, і застосував усі свої таланти й навички, щоб переконати Фукса приїхати. Він звернувся до свого сіоністського обов’язку і спробував заманити друга спогадами про ті дні, які вони проводили разом і обидва так цінували – хіба вони не плакали, коли почули про план Уганди?123 Фуксу важко було зрозуміти, що саме приніс у жертву Цемах, щоб стати сільськогосподарським робітником у Палестині. «Мені здається, ти можеш бути набагато кориснішим для свого народу і землі у вищому і більш духовному покликанні, ніж працювати на фермі, – писав він своєму другові. – Тому що фізична праця – це те, що кожен може робити. Тоді як людина з гострим розумом принесе більше користі у громадській, інтелектуальній чи загальній роботі».124 Цемах відповів довгим висловом про доброчесність роботи на землі. Палке бажання повернутися до природи справді стояло в центрі етносу і легенди, що сприяла розвитку сіоністського руху.125
