Kitabı oku: «Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну», sayfa 4
Проте це був цілком гіпотетичний аргумент. Фукс обрав інший шлях на відміну від своїх друзів, шукаючи щастя в Нью-Йорку, де він планував навчатися стоматології. Вчинивши так, він прийняв поради свого друга, який ще не вирішив, чи варто оселятися йому в Палестині. «Звичайно, ти повинен поїхати до Америки, – писав йому Бен-Ґуріон, – тим більше, що твої батьки змінили свою думку та дали згоду». Згодом, незабаром після свого приїзду до Нью-Йорка, Фукс почав публікувати статті у щотижневику «Гадегел», що виходив івритом. Бен-Ґуріон написав йому в гумористичному тоні, що прослідковувався майже в усіх його юнацьких листах до Фукса: «Стиль статті такий чудовий, що я сумніваюся в тому, чи ти це написав», – жартував він над своїм другом. «Якби Фукс справді приїхав до Нью-Йорка на постійне проживання, він мав би видавати там івритську газету», – писав Бен-Ґуріон, пропонуючи себе як польського кореспондента для нових публікацій.126
Від Цемаха Фукс чув протилежне: «Не слухай порад Давида Грюна». Цемах благав його як друга, брата і близьку людину; минулого разу він запропонував скласти йому компанію, запропонувавши відправити йому гроші на переїзд до Палестини.127 Фукс залишився в Америці. Це був історичний вибір, який сіонізм пропонував євреям світу; більшість із них вважали за краще не оселятися в Палестині. Бен-Ґуріон усе ще не був упевнений.
* * *
Тим часом Бен-Ґуріон вступив до сіоністського робітничого руху у Варшаві – конгломерату з десятків угруповань, багато з яких ніколи не мали популярності, хоча деякі згодом отримали значний політичний авторитет в Ізраїлі.
Одним з угруповань, з якими зіткнувся Бен-Ґуріон, був «Бунд», що пропонував соціалістичну альтернативу сіонізму. Як і сіоністи, «Бунд» також стверджував, що євреї є нацією, але бундисти не розглядали євреїв як націю у вигнанні. Натомість вони підтримували те, що батьківщиною єврейської спільноти була країна, в якій вона проживала. У межах цього рух підтримував їдиш. 1906 року «Бунд» мав десятки тисяч прихильників у Польщі, що робило його суттєвим суперником сіоністів. «Бунд» також організовував євреїв для самозахисту.128 Прагнучи поєднати свою сіоністську віру з хвилею єврейського соціалізму, Бен-Ґуріон вийшов на свого однолітка, який вів ідейно-політичну дискусійну групу в будинку його матері. Ім’я молодика було Іцхак Табенкін; він був гарний і харизматичний та мав талант переконання. Як і Бен-Ґуріон, він не мав повної шкільної освіти і взагалі ніколи не працював. Табенкін читав багато книжок. Члени групи називали себе «По’алей Ціон» (Трудящі Сіону).
«По’алей Ціон» належав до безлічі кіл, осередків, організацій, клубів, партій та фракцій, що з’явилися в єврейській Варшаві, коли старий устрій почав руйнуватися. Як і «Ховевей Ціон» до них, «По’алей Ціон» з’явився у формі незалежних товариств, які діяли спочатку без будь-якої спільної координації. Члени цілодобово вели палкі ідеологічні дискусії, використовуючи поняття, запозичені частково із соціалістичного дискурсу, яких у єврейській мові ще не було.
І все-таки Бен-Ґуріон, якому бракувало вільного часу, бо він учителював і був зайнятий підготовчим навчанням, завзято підхопив цей дискурс. Учасники цих дискусій часто виходили з фракцій, повертаючись до них та виходячи знову; фракції розколювалися на фрагменти, які об’єднувалися і розпадалися знову.129
У грудні 1905 року «По’алей Ціон» провів з’їзд польського відділення партії, у якому Бен-Ґуріон брав участь як делегат від Плоньська. Він добре володів політичною майстерністю і знайшов своє місце в партії, хоча всі інші в русі були більш вагомими маргінальними постатями.
Останні місяці Бен-Ґуріона у Варшаві виявилися доволі шаленими. Іноді поліція арештовувала його, і він проводив кілька тижнів за ґратами. Уперше його заарештували за те, що дозволив собі відростити волосся, даючи привід поліції думати, що він революціонер.
Вдруге його арештували через спробу владнати конфлікт у єврейській спільноті маленького містечка Рацьонж, що стався через обрання нового рабина. Для цього він розібрався у роботі батька, шукаючи вирішення суперечок шляхом арбітражу, посередництва та компромісів. В обох випадках Бен-Ґуріон був звільнений завдяки зв’язкам Авігдора Грюна. Згідно з одним із джерел, він також працював членом трибуналу «По’алей Ціон». Кількома тижнями пізніше лікар наказав йому відкласти навчання, розповідав він, і батько забрав його до Плоньська. Це місто було безпечнішим за Варшаву, де все ще вирувало люте насильство.130
«Ми мусили ходити з пістолетами»
Трохи згодом після повернення додому, Бен-Ґуріон розповів Фуксу, що у Плоньську сіонізм був розвинений набагато краще. Він розповів про створення Центрального Комітету, який мав взяти відповідальність за «загальне керування та нагляд за справами спільноти».
Бен-Ґуріон сказав, що вирішив повернутися до Плоньська, тому що «Бунд» відправив своїх людей туди, аби залучити учнів ремісників; за словами Бен-Ґуріона, «Бунд» «атакував» Плоньськ. «Я поспішав до Плоньську, щоб викоренити це лихо з нашого міста», – писав він.131 Він планував скористатися тими політичними методами, які опанував у Варшаві. Як і інші організації, «По’алей Ціон» потребував грошей на фінансування своєї роботи, що передбачало й придбання зброї, створення страйкових фондів, організацію мітингів, а також витрати на проїзд, публічність та публікації. У Плоньську все це було реально. «Ми мали ходити з пістолетами», – розповідав Бен-Ґуріон пізніше. Він організував дужих молодиків, завдяки яким у місті панував терор. «Ми ходили до багатих домовласників, клали пістолет на стіл та починали розмову про гроші». Один із його краян Єхезкель Блатнік-Йосифон розповідав: «Зброя у розпорядженні організації дає можливість їй тиснути на роботодавців, щоб поліпшити умови життя робітників-євреїв».
Плоньськ був центром швейної промисловості. Умови праці були суворими. Бен-Ґуріон почав переговори з роботодавцями. Він вимагав дванадцятигодинного робочого дня. Переговори провалилися, та робітники вийшли на страйк, який було придушено за участі поліції. Декого з учасників страйку віддали під суд, але врешті-решт «По’алей Ціон» увійшов до історії Плоньська: він виграв цю боротьбу.
З поширенням погромів Бен-Ґуріон заховав запас зброї у будинку батька, адже євреям Плоньська потрібно було захищати себе.132 Вони з рідним братом Авраамом були членами Комітету разом зі Шломо Левковичем та двома іншими.133 У червні 1905 року Левкович також поїхав до Палестини.
* * *
Левкович описував свій від’їзд як травматичний досвід. До того ж він украв гроші у батька, щоб оплатити дорогу, але той дізнався про цей злочин раніше за від’їзд сина, розлютився на нього та змусив віддати гроші назад. «Ось дві людини, що дуже люблять один одного, кожен спроможний пожертвувати собою заради іншого, а утім вони стають непримиренними ворогами», – пізніше писав Левкович про них із батьком. Його мучили депресія та самотність. Врешті-решт, він утік, стрибнувши у вагон, що вирушав, останньої хвилини, сподіваючись зникнути непомітно, але потім з’явилася мати, вигукнула його ім’я, різко схопила за пальто та спробувала витягти з поїзда. Але поїзд вирушив.134
Усі три юнацькі друзі Бен-Ґуріона на той момент уже поїхали. Уперше в його житті у створеному ним відділенні «По’алей Ціон» Бен-Ґуріон став мішенню для шпильок та словесних підколов на свою адресу. Цемах глузував із нього. Сам Цемах уже мешкав на юдейській землі, милуючись сходом місяця, як писав він до Фукса, поки Бен-Ґуріон грав у політику у Плоньську: «Давид, напевно, створює якесь товариство у Плоньську та говорить зі страшенним запалом про «народ та землю», «свободу та рабство», «силу та слабкість», «засвоєння та самоаналіз», «космополітизм та націоналізм» та інші такі питання». У іншому листі того ж періоду Цемах писав про Бен-Ґуріона: «Здається, він досяг своєї мети більше, ніж будь-хто з нас».135 І він мав рацію.
Бен-Ґуріон поєднав членів «Езри», організації, яку він створив разом із друзями у чотирнадцятирічному віці, та відділення «По’алей Ціон», який він заснував у Плоньську у вісімнадцять, в одну силу. «Я додав соціалізму до мого сіонізму», – як він висловився пізніше.
Час від часу «Бунд» та «По’алей Ціон» влаштовували публічні дебати у головній синагозі міста. Бен-Ґуріон не був харизматичним оратором: він мав тріскучий голос. Однак він передбачував, що матиме патріотичну перевагу, бо він місцевий житель. Представник «Бунду» був немісцевою людиною. Дебати проходили досить напружено; Бен-Ґуріон брав із собою охоронця. «Обидві сторони приходили озброєні пістолетами, як було поширено у ті часи», – писав він. На дебатах була присутня велика кількість жителів міста; деякі навіть заради цього тимчасово закривали свої крамниці.
Бен-Ґуріон привертав до себе велику увагу і, напевно, саме тоді його ім’я вперше з’явилося в газеті. У публікації «Бунду» було написано, що Бен-Ґуріон кричав упродовж одних із дебатів: «У нас є зброя, і ми вас усіх уб’ємо, як собак». Це закріпило за ним прізвисько хулігана. «Я переможу „Бунд”», – хвалився Бен-Ґуріон. – Я викину „Бунд” із Плоньська». Низенький хлопець, який ніколи не був щасливим, який за молодості провалився в усіх починаннях і був на межі суїцидальної депресії, став бандитським робітничим босом у маленькому місті. Але щасливим так і не став.136
* * *
Тим часом Шломо Цемах отримував досвід сільськогосподарської праці в Палестині; це було дуже складно. Він зовсім не був готовий до такої роботи. Спочатку було глибоке розчарування. Він зустрічав занадто багато арабів і євреїв, які працювали на арабів, харедім, що виступали проти сіонізму, і безліч різноманітних ексцентриків. Він писав, що тоді був «ніжним, наївним і добропорядним хлопчиком». Коли Цемах побачив землю в усій огидності, його це вразило до споду душі. У цьому стані він робив те, що зробив Бен-Ґуріон у Варшаві – надсилав несамовиті листи до Фукса та приєднався до засновників нової робітничої партії «Молодий робітник» від «Га-Поель га-Цаір».
За кілька місяців після від’їзду з Плоньська, улітку 1906 року, Цемах отримав листа, який підірвав його рішучість. Батько пробачив йому провину, запросив додому і відправив гроші на дорогу. Ще дещо тягло його до Плоньська; раніше він був закоханий у Шошану Фукс, але все це залишилося в минулому. «Мені прийшлося сказати дівчині, що між нами все скінчилося, а я не хотів цього робити письмово, бо таке краще пояснити віч-на-віч».
Після його приїзду між ним і Бен-Ґуріоном спалахнула суперечка через дві їхні партії про те, яка з двох ідеологій була правильною: «По’алей Ціон» чи «Га-Поель га-Цаір». Бен-Ґуріон запропонував об’єднати їх. Цемах зазначив, що на відміну від «По’алей Ціон» його рух відмовився «визнавати їдиш» і не сприймає марксизм. Отже, такі суттєві розбіжності не можна було усунути. Шість тижнів по тому Цемах повернувся до Палестини, і Бен-Ґуріон вирішив поїхати з ним. Рахель Нелкін також приєдналася до них.
* * *
Їй було вісімнадцять; Бен-Ґуріону – майже двадцять. Вона вступила до його партії. Два її брати емігрували до Америки. Один із них надсилав їй палкі сіоністські листи, в одному з яких сповістив, що вони заснували сіоністську асоціацію «Халуцей Ціон» – «Піонери Сіону». До них там приєднався також і Шмуель Фукс. Крім того, вони разом створили нову газету «Дер Їдишер Кемпфер», що означає «Єврейський боєць».137 «Усі вони розділяли мрію про переїзд до Палестини, але в них уже не було сил, бо американське життя засліплювало їх», – писала Рахель Нелкін.138
«Єдиний, останній порятунок»
Неможливо дізнатися, чи оселився б у Палестині Бен-Ґуріон без Рахелі; сіоністська ідеологія була не єдиною його мотивацією. У будь-якому разі йому було легше ухвалити рішення після неї. У своїх спогадах він пояснив, що затримався тільки через візит Цемаха, плануючи виїхати разом із ним. Авігдор Грюн був незадоволений цим. «Це моє рішення було для нього глибоким розчаруванням», – писав Бен-Ґуріон; батько не відмовився від своєї мрії про те, щоб його Давид був ученим і відомим.139 Проте сина свого він благословив. Перед його від’їздом вони всі зібралися на подвір’ї будинку Грюна і сфотографувалися під прапором сіоністів. Звісно, на фотографії вони мали урочистий вигляд, але жоден із них не випромінював щастя. Бен-Ґуріон сидів між двома дівчатами – Рахель й іншою.140 «Настрій був важкий», – згадувала вона пізніше. Також була вечірка, де пролунали прощальні промови. «Усі лили сльози й намагалися бути щасливими й отримувати задоволення», – писала вона. Перед тим як розійтися, вони заспівали гімн «По’алей Ціон» на їдиші. Її брат Елазар писав із Нью-Йорка: «Ви твердо налаштовані й готові віддати свою душу за наш народ і нашу землю». Вона зовсім не знала, що робитиме в Палестині, крім того, щоб жити там і допомагати робити пустелю квітучою та родючою.141 Бен-Ґуріон писав синові Бердичевського, що він їде до Палестини «як сіоніст, піонер і соціаліст».142143
Але його Рахель знала правду. Жоден із них не виїхав із Плоньська як піонер. «Я був у розпачі, а точніше я шаленів від розпачу», – згодом писав до неї Бен-Ґуріон.144 Пізніше він написав щось подібне і до Шломо Левковича. Це не було відчуттям покликання, що могло б змотивувати його – він шукав і знаходив спосіб виправдати себе, щось змінити у своєму житті, яке викликало в нього огиду. Усе це Бен-Ґуріон робив для себе. Як він казав, це був «природний егоїзм» молодої людини, яка відчувала, ніби земля вислизає у неї з-під ніг, і це був єдиний вихід, який він міг знайти.145 Серце Бен-Ґуріона переповнювало почуття національного відчаю, поряд із розчаруванням, яке часто спіткало його в особистому житті. Це був, писав він, «суцільний відчай вигнанця, так само як сіонізм і соціалізм, якими вони були тоді». Його також гнітила невдача революції 1905 року в Російській імперії. «І від цього чотирикратного відчаю я іммігрував до Палестини, – розповідав він. – Я вважав, що тут був єдиний, останній порятунок».146147
Є одна причина, задля чого Рахель могла б зробити цей крок, навіть якби Бен-Ґуріон вирішив зостатися у Плоньську. За кілька місяців до того як вони поїхали, молодий чоловік, який був проїздом у місті на шляху до Палестини, відвідав дім її вітчима. Його звали Єгезкель Хальбовський, що згодом змінить своє ім’я на Бейт Халахмі. Вона описала його як гарного кучерявого хлопця з тонкими рисами обличчя і блакитними очима. «Тепер я можу визнати, що він мене приваблював», – писала вона багато років по тому. Він згадував її як високу, гарну чорнооку дівчину.148 Бен-Ґуріон міг здогадуватися про нове кохання Рахель.
* * *
В один з їхніх останніх днів у Плоньську Бен-Ґуріон занотував до свого блокнота поему про кохання, яку Хаїм Нахман Бялик опублікував кількома місяцями раніше – «Згорток вогню». Це дуже довгий міфологічний твір, герої якого є останніми, хто вижив під час руйнування храму у Єрусалимі – двісті молодих чоловіків і двісті молодих жінок, які знаходять дорогу до незаселеного острова. Усі вони голі. У центрі поеми – два хлопчики, «подібні зростом та силою».149 Один – ніжний хлопчик з ясними очима, який дивиться в небо, шукаючи свою зірку. Інший – настрашливий і злий, який дивиться на землю, «шукаючи втрачену душу».
Пізніше в поемі ясноокий хлопець зустрічає одну з дівчат, і після цього йде його тривалий монолог. Він розповідає, що втратив свого батька, що він «молодий, самотній та мрійливий». Через дівчину він пізнає муки кохання і те, як важко про них мовчати. «Мої очі пожирали її оголену білу плоть, і я подумки тремтяче обмацував її дівочі груди, – каже він, – і ночами я шукав її біля себе». Він оплакував втрачену юність, яку прирівнював до втрати друга: «а я все ще ганяюсь і чіпляюсь за нього, як дитина, обіймаю і цілую його ноги, хапаючись за поділ халату, корчуся та реву: «Не залишай мене!» Він відчуває себе собакою або невільником. Він шукає кохану, але вона теж зникла. У своєму розпачі він кричить: «Вогонь, вогонь, вогонь!» Зрештою, він знаходить вогонь у своєму серці та збирається піднести його своїм засланим братам, волаючи до них, і ніхто не може витримати його пронизливого погляду. Він чужинець та загадка для них усіх.
«Згорток вогню» Бялика називають сіоністським епосом і лірикою забороненого кохання, насиченою еротичними символами, створеними під впливом польського романтизму.150 Бен-Ґуріон старанно переписав вірш, дослівно, особливо піклуючись про розділові знаки. Він зайняв у блокноті тридцять сторінок. І надіслав його Шмуелю Фуксу.
3. Птахи
«Я думав, що це сон»
Депресію, яка спонукала Бен-Ґуріона ухвалити рішення про переїзд до Палестини, і меланхолію, яку він відчував, коли поїхав, швидко витіснив піднесений настрій. Наближаючись до місця призначення, він ставав усе радіснішим, уже майже не контролюючи себе. Його листи додому знов демонстрували його гостре журналістське око та поетичну піднесеність. Мандрівники поїхали поїздом до Одеси, де вони зустріли кількох лідерів сіоністів, серед яких Менахема Усишкіна. Усишкін так ніколи й не відповів на повідомлення, яке Бен-Ґуріон надіслав йому рік тому; разом із Цемахом Бен-Ґуріон тепер намагався переконати його дати їм гроші, щоб випустити газету. Усишкін не зреагував, і Бен-Ґуріон зауважив, що його більше не дивує лист, що залишився без відповіді.151152
Потім Бен-Ґуріон отримав паспорт. Щоб обійти бюрократію та правила, він діяв під вигаданим ім’ям, використовуючи паспорт іншої сім’ї, – практика, до якої часто вдавалися російські піддані, які прагнули подорожувати.153 Незадовго до того, як їх корабель відплив, Давид поетично промовив: «За кілька годин я поїду з долини темного Вигнання, і надішлю вам вітання з вільного царства моря, дорогою до краю Відродження. До скорої зустрічі на пагорбах Сіону!»154
* * *
Це була його перша поїздка за межі Російської імперії і вперше на човні. Море надихало. «Хвилі підіймаються і розбиваються у дикій непокорі, люто переслідуючи одна одну, стріляючи безліччю крихітних бризок палахкої води аж до небес – і тоді під цим водяним пилом, що підіймається до неба, у глибині світить різнобарвна веселка».155 Його перша зустріч з Орієнтом відбулася в турецькому порту Ізмір. Коли його човен залишив порт і вийшов у море, Бен-Ґуріон побачив Ізмір, і той здався йому горою, обсипаною зірками, сапфірами та перлами. «З корабельного трюму я дивився на цей вид і думав, що це сон…». Серед пасажирів були турки та араби, які справляли «дуже приємне враження». Як він писав: «Майже всі вони доброзичливі та привітні… Можна сказати, що вони великі діти». Вони співали, розповідали анекдоти й «взагалі намагалися розважати нас, як тільки могли».156
У п’ятницю, 7 вересня 1906 року, за дев’ять днів після виходу з Одеси, корабель підійшов до Яффи. Бен-Ґуріон вийшов на палубу, і його серце пришвидшено забилося. «Свіжий вітерець обвіював наші обличчя, і пташиний щебет, перший за всю нашу подорож, долетів до наших вух», – писав він.157
Палестина тоді була глухою провінцією Османської імперії, що правила нею майже постійно з шістнадцятого століття. За багато років до приїзду Бен-Ґуріона там виникла легенда. Як і інші легенди про Святу Землю, вона має більш ніж одну версію, тому що різні люди розповідають її по-різному. За версією, що зберігається в архіві Бен-Ґуріона, героями є три єврейських підприємці на конях. Одного ранку, приблизно 1878 року, вони вирушили з Єрусалима до Яффи, а звідти – до арабського села Малабес, де мали намір придбати земельну ділянку, на якій заснувати сільськогосподарську колонію. Вони привезли із собою лікаря, якому чомусь довірили бути експертом з екологічних умов. Лікар піднявся на дах будинку або, як каже дехто, на вершину пагорба, і мовчки стояв там. Він дивився навколо: на північ і на південь, на схід і на захід. Підприємці спостерігали за ним в очікуванні. Нарешті лікар спустився і сказав, що, на жаль, він не бачить жодного птаха ані на небі, ані на гілках дерев. «А всі знають, – додав серйозно він, – що там, де не живуть птахи, не може жити й людина».
Троє вершників були дуже розчаровані. Вони покладали такі великі сподівання на проєкт, і за деякий час до цього вже визначилися з назвою для нового села: Петах-Тіква, що означає «ворота надії». Зрештою, один із них вибухнув: «А все ж таки!», другий вигукнув: «Ми спробуємо!» Третій обійняв своїх друзів, і в усіх на очах заблищали сльози радості.158
Оселитися у Палестині було непросто, адже умови не були придатними для проживання, але це ж були підприємці, авантюристи та мрійники, а не фермери. Туга за Святою Землею приваблювала також і інших: євреїв і християн; як звичайно, вони були новачками у цій країні та незнайомими з її умовами.
Країна, яку побачили Бен-Ґуріон та його друзі, коли прибули туди 1906 року, у ХХ столітті прокинулася після тривалої дрімоти. Це була несамовита і чарівна сукупність барвистих ідеалістичних ініціатив і релігійної маячні, сміливих досягнень та нерішучих починань і безлічі фантазій. Не завжди було легко визначити, яких саме.
«Велике диво»
Населення країни неухильно зростало. До 1880-х років воно сягало близько 400 тис. Приблизно 4/5 становили араби, переважно мусульмани, включно з тисячами кочівників, які не входили до складу постійного населення країни.159 Згідно із заведеною оцінкою, тоді в країні мешкало близько 30 тис. євреїв, менше ніж 8 % населення і менше за 0,5 % євреїв у світі. Було приблизно стільки ж і християн.
Релігійні пробудження, що прокотилися Європою та Сполученими Штатами, спричинили потік провидців, авантюристів, романтиків й охочих спокути Святої Землі. Чимало з них вірили, що Месія ось-ось прийде. Багато новоприбулих були релігійними аутсайдерами, наприклад, німецькі тамплієри та група з Чикаго, які заснували американську колонію у Єрусалимі, і як такі переслідувались у своїх країнах. Вони часто приїжджали після раптового прозріння, лиха чи незрозумілих переживань. Так було і з фермером із Російської імперії, завданням якого було дзвонити в дзвін церкви його села. Якось він підіймався на дзвіницю і в нього потемніло в очах – він втратив рівновагу. Фермер сів на сходах, його зір поступово відновився, але коли він знову спробував піднятися до дзвіниці, це трапилося знову. Тоді чоловік зрозумів, що це невипадково. Перст Божий указував йому, що він повинен відмовитися від своєї християнської віри й навернутися до юдейської релігії. Приїхавши до Галілеї, він зустрів там спільноту суботників, дехто з яких перейшов у юдаїзм.160 Це була епоха ексцентриситету в Палестині.
Більша частина євреїв країни також звідкись походила. Це були переважно сефарди (термін, який буквально означає «іспанський», але вже кілька поколінь використовувався для позначення всіх євреїв, які походили з ісламського світу). Ті самі євреї, які поселилися в Палестині із середини ХІХ століття, походили від християнської Європи та мали назву ашкеназі. 1860-ми роками ця група зросла до більшості. На відміну від арабів, більшість євреїв жили у містах, зокрема Єрусалимі, і були побожними представниками європейських юдейських спільнот, від імені яких вони мали на меті займатися вивченням релігії та молитвою. Життя більшості з них залежало від коштів, які представники рідних спільнот направляли на їхню підтримку.161 Європейські єврейські меценати також матеріально підтримали розселення євреїв за межами міст.
За двадцять п’ять років, що передували приїзду Бен-Ґуріона та його друзів, у Палестині оселилося близько 30 тис. євреїв, і, за оцінками, кількість євреїв подвоїлася. Більшість із них були біженцями зі Східної Європи. Пізніше цю хвилю імміграції стали називати Першою алією. Багато з них стали жертвами погромів й інших форм переслідувань і дискримінації.
* * *
Переважна частина жертв погромів були нужденними євреями. Переслідування та напади, яких вони зазнали, були каталізаторами еміграції до Сполучених Штатів або до інших країн, як це робили десятки мільйонів інших європейців цими роками. Шлях до Палестини був коротшим, ніж до Америки, і коштував дешевше; і ті, хто сподівався колись повернутися до Російської імперії, вважали, що зробити це з Палестини буде простіше, ніж з Америки. Цей стимул був доповнений традиційною тугою за поверненням до Сіону. Але більшість євреїв у паніці тікали з Російської імперії. Вони дуже страждали під час від’їзду. Згідно з одним із джерел, «бідність їх калічила, і в багатьох сім’ях старші дівчата потрапляли на вулиці міста, до поганих компаній». Здебільшого новоприбулі зупинялись у Яффі, і багато хто там і осів.162
Труднощі, на які наражалися новоприбулі, спонукали місцевих підприємців і заможних євреїв за кордоном до надання допомоги. Наслідком цього стало утворення нових єврейських міст, що називалися «мошави» або в однині – «мошава». Їхні мешканці мали забезпечувати собі засоби для існування насамперед землеробством. Серед єврейських поселенців була певна кількість диваків й ідеалістів. Усюди вони користувалися досвідом християн і створювали групи та секти, які поширювали подібні мрії.163
Дехто зі студентів Університету від Харківського ветеринарного інституту в Україні вирішили 1882 року вирушити до Палестини та працювати там, щоб «зцілити націю» в ідилічних мошавах. Група, яка називала себе «Білу», мала великі плани: вони збиралися залучити від трьох до чотирьох тисяч переселенців. Зрештою, вони привезли не більше п’ятдесяти юнаків та дівчат. Група незабаром розкололася, і частина виїхала з країни; залишилося лише близько десятка. Вони не досягли своєї мети й покинули сіоністський рух, який залишився для них всього славною легендою.
Тисячу вісімсот дев’яностого року невеличка група з кількох десятків фермерських робітників, що жили комуною в мошаві Реховот, утворили таємне товариство, поділене на осередки. Кожний її підрозділ складався з десяти «братів» під керівництвом «старшого брата», якому було надане звання «капітана десяти». Нових членів було дозволено приймати тільки після ретельного обстеження та проходження таємної церемонії посвячення. Воно називалося «Товариством братів», та незабаром назва змінилась на «Товариство десятків». Його духовним лідером був проповідник і провидець із Російської імперії Микола Гальперін, який закликав російських євреїв організувати самооборону. Він був одним із перших, хто мріяв про створення єврейської армії на землі Ізраїлю. Офіційна книга історії «Гагани» називає Гальперіна «вісником» єврейської самооборони в Палестині, але також порівнює з Дон Кіхотом. Один зі знайомих описував його як приголомшливо красивого чоловіка, схожого на міфічного героя. Його прекрасні локони спадали до плечей, наповнюючи його пророчою величчю. Він вважав себе нащадком царя Давида; одного разу, коли до Яффи прибув мандрівний цирк, він увійшов у клітку до лева і заспівав сіоністський гімн «Га-Тіква», щоб довести, що євреї хоробрі. Він полонив багатьох; після закінчення робочого дня вони збиралися для воєнізованих тренувань під деревом сикомора. Радикали серед них вимагали смертної кари для «братів», які відхилилися від правил.164 Між іншим, у комуні, заснованій на південному березі озера Кінерет, жив чоловік, на ім’я Ной Нафтулксі, який хотів перетворити землю Ізраїлю на світовий центр вегетаріанців та веганів.165
До прибуття Бен-Ґуріона було засновано двадцять п’ять мошав, де мешкало близько 6 тис. євреїв. Однією з них була Петах-Тіква; брак птахів тільки затримав її утворення на кілька років.166 Прем’єр-міністр Бен-Ґуріон пізніше заявив, що Петах-Тіква була «великим дивом», першим кроком до відновлення єврейського суверенітету.167 Коли він уперше потрапив туди, Петах-Тіква нагадувала йому єврейське містечко в Польщі, яке так зневажав Бен-Ґуріон.
«Хвилі радості»
Прибуття до Палестини мало стати травматичним досвідом. Кораблі стали на якір за межами порту; арабські носильники завантажили пасажирів і їхній багаж на човни й вирушили до берега за винагородою. «Араби чіплялися за наш корабель руками й ногами, – розповідав Бен-Ґуріон. – На кораблі сталася величезна штовханина й тривога… знадобилися великі зусилля, щоб зберегти своє майно… здавалося, ніби човен може перекинутися будь-якої миті та його поглинуть хвилі, що наступали з усіх боків».
Левкович і Цемах також болісно згадували про приїзд до Яффи. Левкович, який прибув на кілька місяців раніше за Бен-Ґуріона, назвав арабських веслярів «людиноподібними чудовиськами» із «хижими очима і цілком дикими поглядами». Вони вимагали непомірну плату та підвищили її з криками та погрозами, коли човен дістався берега. «І коли вони кричали, то складали свої пальці наче кігті хижих птахів, – писав Левкович, – і простягали їх до молодих пасажирів, ніби будь-якої миті готові засунути їм чорні кігті у вічі».
Цемах охрестив арабських носіїв «піратами». Той факт, що він мав дістатися землі своїх пращурів на арабському човні, лишив у нього почуття «покинутості та знущання». Для нього араби були гордими людьми, що самі керували долею; їхні м’язисті руки лякали його. У той момент він почував себе військовополоненим, якого відправляли у вигнання, писав він.
Бен-Ґуріон, схоже, не усвідомлював символічної іронії повернення на землю своїх пращурів, покладеного на широкі плечі арабських носіїв. «Я відчув хвилі радості, що підіймаються зі споду душі та розбиваються у моєму серці», – писав він.168169
Шломо Левкович чекав на нього на пірсі. Єгезкель Хальбовський теж прийшов, щоб зустріти Рахель Нелкін.170 Бен-Ґуріон не любив Яффу. «Як і в кожному східному місті, вулиці тут вузькі та криві. Ринок зазвичай сповнений жахливого пилу, тому що немає бруківки», – писав він батькові. У нього не було бажання залишатися надалі у похмурій портовій місцевості. «Побачивши Яффу, я зненавидів її, – казав він багато років по тому. – Я розумів, що вона навіть гірша, ніж Плоньськ».171 Його реакція на Яффу могла мати щось спільне з поглядом Хальбовського.
У будь-якому разі у п’ятницю вдень він приєднався до невеликої групи, що вирушала до Петах-Тіква. Бен-Ґуріон насолоджувався мандрівкою. Повітря було чудовим, «сповнене приємних ароматів, немов би у раю, чисте та прозоре наче скло», – писав він, додаючи, «я їхав на ішаку». Пізніше він доповнив, що то взагалі був перший ішак, якого він бачив у своєму житті. Усе для нього було новим: і квакання жаб у ставках, і тіні цитрусових гаїв у пітьмі, і диво появи зірок у темно-синьому небі у сутінках. У мемуарах він повертався до почуттів тієї ночі. «Мене переповнювала радість …наче я витав у міфічному королівстві. На душі в мене було неспокійно, але охоплювало єдине відчуття: «Ось, нарешті, я на землі Ізраїлю», і тоді я замислювався: «Невже це може бути?»
