Kitabı oku: «Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну», sayfa 5

Вони дісталися Петах-Тіква о десятій ночі. Біля входу до мошави вони раптом почули жахливий дитячий плач. Бен-Ґуріона охопила тривога. Його друзі пояснили йому, що то лисиці, а зовсім не діти. Ту ніч він провів у будинку його знайомих із Плоньська; розмова їх тривала до світанку.¹⁷²

* * *

Близько 35 тис. євреїв оселилися у Палестині протягом десяти років, що передували Першій світовій війні; цю хвилю імміграції пізніше стали називати Другою алією. Їх соціально-економічний статус був багато в чому схожий на статус євреїв, що іммігрували до Сполучених Штатів протягом цих років. Більшість із них були у шлюбі, багато хто мав дітей. Четверо з десяти серед них були жінки. Тільки троє з десяти були молодими, як Бен-Ґуріон і його товариші.¹⁷³ Більшість із них були нужденними – тими, хто шукав життя вищої якості. Єврейські газети описували їх як голодних та убогих мігрантів, «жалюгідних, мов тіні». У багатьох із них так нічого і не змінилося.

Цемах, Левкович й інші знову і знову стикалися з людьми, що питали їх, насміхаючись та водночас співчуваючи, навіщо вони приїхали. Щонайменше половина з тих, хто приїхав у Другу алію, залишилися в країні. Їх могло бути набагато більше – Бен-Ґуріон самостійно оцінив, що залишалися кожні дев’ять із десяти. Багато з них були молоді люди його віку. Рахель Янаіт, яка приїхала на два роки пізніше за Бен-Ґуріона, зауважила, що ті люди, які залишалися, не розуміли та насправді не мали відчуття історичного зв’язку між євреями та землею їх пращурів. «Вони залишалися розгубленими дітьми Вигнання, якими вони й були раніше, тому і відмовилися від землі», – писала вона. Дехто з них, наполягала Рахель, прибули до Палестини, щоб ухилитися від служби в Російській армії. «Щоб залишитися у Палестині, їм потрібна була величезна сила волі», – писав Бен-Ґуріон.¹⁷⁴ Його сіонізм був винятковим навіть у Палестині, як це було й у Плоньську. Було тільки кілька сотень таких, як він, ідеологічних робітників, чоловіків та жінок. Їх кількість не складала навіть половини Темплерів.¹⁷⁵ Вони також відрізнялися один від одного, ототожнюючи себе з протилежними групами або підгрупами; деякі були бунтівниками, шукачами нового життя. Вони прагнули до рівності, простого життя на лоні природи, колективізму та самореалізації, досягнення якої бачили у сільськогосподарській праці. Вони всі були поодинці, кожен зі своїми переживаннями та поглядом на світ.¹⁷⁶ Бен-Ґуріон писав що зміг назвати себе піонером тільки після переїзду.

* * *

Наступного дня після приїзду до Петах-Тіква Бен-Ґуріон переїхав до орендованої кімнати Шломо Цемаха. Він і його супутники прибули до мошави в суботу, а в неділю вранці Бен-Ґуріон дізнався, кого саме Цемах описував як «трупи арабів», що приїхали працювати на фермерів.¹⁷⁷ Це було не те, на що він очікував, але принаймні він не здивувався, і йому не довелося вирішувати самостійно; він думав, що йому вдалося пізнати деяких жителів мошави з розповідей Цемаха¹⁷⁸. Тоді Петах-Тіква була найбільшою мошавою в країні, домівкою для понад тисячі людей, приблизно половина з яких – фермери. Багато з них належали до Харедім і говорили на їдиші.¹⁷⁹ Вони їли у їдальні, яку згодом згадуватиме Рахель Янаіт у своїх спогадах: «Уздовж похмурих стін стояли грубі дерев’яні лавки, дерев’яні столи, які були забруднені плямами від олії та їжі… повітря було важким і задушливим, докучливих мух і смердючих кухонних запахів».¹⁸⁰

«Моя пропозиція – це не ілюзія»

Перші листи Бен-Ґуріона до батька продовжували випромінювати велике щастя: у них були описи мальовничих пейзажів. «Колесо сонця, червоне, мов кров, котиться у море, води якого виблискують у золотому промінні», – писав він в одному з листів. «Тільки на землі Ізраїлю можна було побачити такий захід сонця», – наполягав він, назвавши себе «схвильованим та зворушеним». Наближалася зима, але Бен-Ґуріону здавалося, що він «відчуває» весняні квіти. Він описав «представників відродження»: маленький єврейський хлопчик упевнено скакав на коні, a єврейська дівчина восьми років їхала на віслюку. «Моє здоров’я та зовнішній вигляд прекрасні!» – наголошував він.¹⁸¹

Два тижні по тому ця радість розвіялася. Як і у Варшаві, Бен-Ґуріон раптово занурився у сувору меланхолію. Знову він довірився Шмуелю Фуксу. Не минуло й чотири місяці з моменту його приїзду, як Бен-Ґуріон писав: «Я вже п’ять місяців на землі Ізраїлю, і іноді відчуваю себе зовсім самотнім, немає поряд нікого близького і доброзичливого, супутника, який зрозуміє і відчує мою душу – пронизливі та палкі бажання горять у мені та виснажують. Коли таке трапляється, – продовжував він, – я беру листи, які отримав від Фукса, і жадібно їх читаю, смуток пронизує мене та підіймається з глибин мого серця».

Бен-Ґуріон писав, що йому нічого не бракувало, і тому здавалося, що в житті було все, чого він хотів, але його гнітила «психологічна самотність». «Я не можу знайти серед усіх своїх знайомих нікого, хто міг би стати мені дорогим другом і братом, близьким і духовно пов’язаним зі мною серцем і душею». Цілком можливо, на його думку, що такі стосунки могли б сформуватися лише у ранній молодості; можливо, його самотність була лише випадковістю. Так чи інакше, «я не можу знайти тут жодного близького друга, як ми розуміли це слово, який став би частиною мого життя, мого серця». На мить він знову ухопився за ілюзію, що Фукс може приїхати до Палестини: «Ми незабаром побачимося на Середземноморському березі», – писав він. Десять років по тому Бен-Ґуріон розповів про «ночі великих секретів, просякнуті таємницею…. усе було обтяжене загадкою, ознаками туги, загадкової смути та жагучої тяги до того, чого не існує».¹⁸² У нього не було коханої. Єдиною людиною, з якою він міг розмовляти так, як йому хотілося, був Шломо Цемах, але Цемах незабаром поїхав із Петах-Тіква до Галілеї, і Бен-Ґуріон зостався «один, з багатьма товаришами та друзями»¹⁸³.

* * *

Його повсякденне життя було далеким від ідеалу. «Коли я не працював, то горів у лихоманці та потерпав від голоду», – писав він. Тільки кілька єврейських фермерських працівників мали постійну роботу, і Бен-Ґуріон не був одним із них. Він розповідав про своєрідний ринок рабів. «Єврейські робітники повинні були стояти біля синагоги, – розповідав Бен-Ґуріон, – доки не приїжджали шукати робітника єврейські фермери; вони перевіряли їхні м’язи та приймали на роботу або, в основному, лишали стояти далі». Через кілька днів після приїзду до мошави Бен-Ґуріон знайшов роботу в апельсиновому гаї. «У мене є хороша та чиста робота, – із сарказмом писав він батькові, – удобрювач гноєм». Йому спершу треба було завантажити гній на піддон, перевезти його на відстань, порівняну з відстанню до ринку в Плоньську, і закласти гній до ями в гаю. Потім кілька днів він працював під керівництвом араба. Пишучи про це батькові, Бен-Ґуріон поставив три крапки перед словом «араб», щоб наголосити на гротескності ситуації. За його словами, це була «брудна робота». Його завдання полягало в тому, щоб передати арабу лопати, повні глини та цементу.

Однак були дні, коли Бен-Ґуріон був без роботи, і тоді у нього не було грошей навіть на їжу. Він потерпав від голоду. «Протягом дня я намагався уникнути цього різними способами або, принаймні, відриватися, – писав він. – Проте вночі, коли сон весь час вислизав від мене, почуття голоду посилювалося, воно штрикало моє серце, затьмарювало розум, висмоктувало мозок із кісток, випробуючи та знущаючись, а потім на світанку, коли я засинав, залишало мене розбитим. Пізніше він знайшов у «Голоді» Кнута Гамсуна описи нічних галюцинацій, які зазнав. «Я думав, що збожеволію від зображень хліба, масла та м’яса», – ділився він.

Тіло його заслабло від голоду. Раз на два тижні він страждав від малярії. «Спершу моє тіло тремтіло від сильного холоду, – писав він, – але минало пів години, і холод змінювався на сильний жар, який тривав три-чотири години поспіль». Кожна така атака тривала п’ять або шість днів, що означало, що Бен-Ґуріон хворів два тижні кожного місяця. Чим більше він хворів, тим менше працював, і чим менше працював, тим голоднішим був. Уранці, умившись, він побачив, що його волосся сильно випадає. Лікар, який лікував його, рекомендував йому їхати додому.¹⁸⁴ Для його мемуарів характерні різкі зміни настрою. «Ми були життєрадісними, блаженними, захопленими й безтурботними, – додав він кілька рядків після розповіді про свої голодні ночі. – І вночі, після робочого дня або лихоманки, ми могли збиратися на робочих кухнях, на піщаних доріжках між виноградниками та садами, танцювати та співати, тримаючись за руки, пліч-о-пліч, по колу – ми танцювали та співали». Усе було там нове: природа, робота, саме життя. Разом вони знайшли свій порятунок, пише він.¹⁸⁵

Як і всі інші, Бен-Ґуріон мріяв, щоб пішли дощі, а коли прийшов час збирати врожай, відчував справжнє задоволення – ось він, дихає чудовим повітрям апельсинового гаю, з’їдає стільки апельсинів, скільки хоче. За десять років він із гордістю фермера додав: «І вони наші… ми – робітники, а земля – це наша батьківщина».¹⁸⁶ Один зі старожилів мошави пізніше згадував, як Бен-Ґуріон їздив на фургоні, завантаженому сіном, у який було впряжено двоє коней.¹⁸⁷

Але Бен-Ґуріон не був управним у фермерській роботі й не любив цього. Філіп (Пінхас) Крузо, який працював із ним в апельсиновому гаю, розповідав, як вони мордувалися удвох між рядами дерев, перетягуючи важкі ящики з фруктами. Це була важка робота, особливо в дощові дні; їм доводилося обережно крокувати, координуючи свої рухи, щоб не падали та не розвалювалися на шматки ящики. Бен-Ґуріон був схильний до інших речей. «Злагоджено працювати з ним було непросто, – згодом розповів Крузо. – Я б не рекомендував його нікому, чи вимога полягала в тому, щоб мати хорошого, ефективного працівника». «Він був одним із тих хлопців, – казав Цемах, – котрий, замість того, щоб працювати мотикою, орудував нею, сидячи на землі». Бен-Ґуріон отримав репутацію «неперевершеного нероби». Він написав, що робота навіювала йому нудьгу; монотонне стукання мотикою зводило його з розуму.¹⁸⁸

Він часто сидів один, читаючи та пишучи, але, як це було у Варшаві та Плоньську, досить вирізнявся серед своїх палестинських колег. Колишній робітник Яків Кацман, з яким Бен-Ґуріон якийсь час жив в одній коморі, організував вечірку для робітників та фермерів. Було міцне спиртне, багато смачної їжі та вина. Потім настав момент «сказати кілька слів», але ніхто не хотів говорити: ані бригадир, ані хтось із робітників. Один із них, відомий своїми соціалістичними ідеями, проявив бажання, але його побратими боялися, що він знову читатиме лекцію про Маркса, що не сподобається фермерам. Потім вийшов наперед ще один робітник, не дуже популярний. Його звали Давид Грюн. Він сказав: «Я буду говорити». Як згадував Кацман, він говорив добре, і всі були задоволені.¹⁸⁹

* * *

Як і для більшості емігрантів, Бен-Ґуріону важко було відділитися від батьківського дому. «Трапляються напади раптової туги, а серце болить і от-от розірветься», – писав він. Пізніше Бен-Ґуріон пояснив, що був «схожий на в’язня, який звільнився, залишивши всіх своїх товаришів та близьких друзів у в’язниці, ходив вільно, але між обмежувальними стінами».¹⁹⁰ Кожен його лист починався з гіркого розчарування: чому вони не пишуть йому частіше. Крім того, він майже завжди скаржився на поштовий сервіс. Давид розпитував про новини, якомога детальніше, про події у Плоньську: як ішла робота, що робили його брати та сестри? чи виграв його брат Авраам у лотерею?¹⁹¹

Хтось із Плоньська привіз йому пакет із дома, але він був не зовсім задоволений. Черевики були занадто маленькими. Він попросив батька відправити більші. Шкарпетки були зайвими, ковбаса зіпсована, а ось пиріжки сподобалися. Він неодноразово просив прощальну світлину з Плоньська та підписку на російський політичний журнал. Іноді запитував, хто з його знайомих одружився, і що сталося на виборах у Плоньську та на якому етапі там сіонізм?¹⁹² У листі до Шмуеля Фукса Бен-Ґуріон запитав про людей із Плоньська, які поїхали до Нью-Йорка.¹⁹³ Якось-то він написав своєму маленькому племінникові: «Веніаміне, мій любий, чи є в тебе з ким грати?» Якщо він приїде до Палестини, пообіцяв Бен-Ґуріон, то візьме його поскакати на арабському коні та дасть потримати рушницю, щоб він міг бути єврейським героєм; він також пообіцяв солодощі: виноград і мигдаль, персики й апельсини: «Будеш єврейським бешкетником!» Він запропонував юній доньці брата вивчити іврит, щоб потім їй легше було стати вчителем в одному з мошав.¹⁹⁴ Приблизно за рік після переїзду він запропонував батькові переїхати до Палестини.

* * *

Ідея полягала у тім, що батько повинен привезти всю родину, придбати ділянку землі й стати фермером. «Цього разу я пишу суто практичного листа, це пропозиція поселення, колонізації, – писав Бен-Ґуріон 1907 року. – Через те, що суть питання практична, я намагатимуся писати стисло, сухо, комерційно». З великою впевненістю він описав майбутнє, яке чекало на його сім’ю. Усе було йому зрозуміло, з великими подробицями. Батько посадив би на своїй ділянці мигдалевий гай, який був би таких-то й таких-то розмірів, коштував би стільки-то; він розрахував витрати на його вирощування. Перші три роки були б збитки; на четвертому році витрати й доходи були б рівними, а на п’ятому році почав би надходити прибуток. Він обчислив суми до першого десяткового знаку і склав графік платежів. Бен-Ґуріон, здається, мав на увазі конкретний проєкт, розташований недалеко від міста Рамла. «Моя пропозиція – це не ілюзія», – пообіцяв він. У своїх листах Бен-Ґуріон виходив із того, що, коли приїде його сім’я, він теж стане фермером. Отже, чотири чи п’ять років мине, і всі вони будуть жити спокійним, приємним і щасливим життям, працюючи на землі своєї батьківщини. «Ризику збитків немає», – запевнив він, наполягаючи, щоб вони відповіли «негайно», бажано телеграфом.¹⁹⁵

Таку самовпевненість щодо перевезення родини до Палестини, можливо, спричинило прагнення поставити себе на чолі й визначати власне майбутнє. Понад усе він просто хотів бути з ними. Це була нездійсненна мрія, яка свідчила про те, як мало Бен-Ґуріон розуміє свою сім’ю. Він очікував, що вони скористуються шляхом, який він проклав для них, але тоді ніхто з них не мав наміру раптово кидати своє життя у Плоньську задля фермерства. Авігдор Грюн розмірковував над цією ідеєю на дозвіллі, ставлячи сину все більше запитань. Це не був серйозний план дій, а швидше, результат труднощів пристосування і туги за домом самотнього хлопчика у далекій країні.

«Зараз я живу один»

Шломо Цемах також страждав від самотності, особливо вечорами. Перед тим як Бен-Ґуріон переїхав до нього, він також тужив за ним як за другом, але юнак, до спілкування з яким Шломо так прагнув, любив подорожувати всією країною. «Немов кочовий птах, він блукає по різних місцях», – скаржився Цемах. Деякий час він жив в орендованій кімнаті Рішон-ле-Ціон, де фантазував про зв’язок з арабською служницею, на ім’я Фатма, яка працювала на його хазяїна. Він думав, що в неї характер киці. «Це траурне сидіння в тьмяній кімнаті було нічим іншим, як божевіллям», – писав Цемах.¹⁹⁶

Шломо Левкович, якому було важко знайти кохання у Плоньську, розповідав, як колись у другій половині дня самотньо ходив вулицями Петах-Тіква, спостерігаючи за закоханими парами. «Хто може дати мені тепле ліжко, щось любе і затишне, щоб притиснути до грудей?» – подумав він.¹⁹⁷ Сексуальна стриманість часто вважалася за норму. Іноді вона слугувала доповненням до їхнього образу революціонерів, відданих своїй справі, а також переходу від культури, де молоді люди були схожі на батьків, до тієї, що визначається індивідуальним вибором, зокрема переосмислення сімейного життя. У деяких робітничих комунах було набагато більше чоловіків, ніж жінок. Пізніше Бен-Ґуріон згадував, що вони нерідко обговорювали цю тему.¹⁹⁸

* * *

Бен-Ґуріон ніколи не забував своє перше кохання – Рахель Нелкін, але вона незабаром обрала його суперника. Робота серед плодових дерев була важкою, згадувала Нелкін згодом. Руки у неї були порізані й закривавлені. Фермер, який їх найняв, спостерігав за нею здалеку, і ввечері бригадир сказав їй, що з руками, як у неї, варто сидіти за фортепіано, а не працювати у цитрусовому гаю. «Я була звільнена й осоромлена, – писала вона, – і не прийняла б жодної підтримки від моїх друзів». Вона, ймовірніше, сподівалася на добре слово від Бен-Ґуріона. Натомість отримала його від Егезкеля Хальбовського, який був, за її словами, «добрий і ніжний, завжди знав, як заохотити та вселити віру і надію», – писала вона.¹⁹⁹ Шістнадцятого жовтня 1906 року Бен-Ґуріон писав батькові: «Я сьогодні живу один». Це був його двадцятий день народження.²⁰⁰ Його самотність була найбільшою проблемою. Він вирішував її двома способами: письменством і політикою.

4. Іноземна робоча сила

«Нормальна людина»

Бен-Ґуріон дуже багато писав івритом з майже нав’язливою інтенсивністю, тож ставав усе більш ерудованим, наче був журналістом за дорученням або членом якоїсь комісії зі встановлення фактів. Наприкінці шести тижнів після того, як Бен-Ґуріон почав надсилати батькові майже щоденні розповіді про своє нове життя, він попросив його зберегти надіслані ним листи. «Для мене буде важливо кілька років по тому знати, що я думав про країну Ізраїль у кожний момент життя і на кожному етапі», – пояснив він. Водночас він робив усе можливе, щоб надати своїм розповідям об’єктивний характер, і намагався не концентруватися на труднощах, з якими стикався. Заробітна плата була нижчою, ніж у Російській імперії, розповідав він, але і їжа також коштувала дешевше. Він наводив перелік цін: стільки за чашку чаю, стільки за буханку чорного хліба, стільки за цукор. Молоко коштувало недешево, і влітку його важко було дістати. Готова їжа – борщ, суп із сочевиці та м’яса без хліба коштували стільки-то. Він називав ціни в турецькій валюті та перераховані на рублі. Вино було чудовим, мед кращий, ніж у них. Апельсинів та лимонів можна було дістати скільки завгодно. Робітник, який працював щодня, міг би жити на суму, меншу, ніж заробітна плата, що еквівалентна шести з половиною російських копійок. Але, як він зауважив, більшість робітників працювали далеко не щодня.²⁰¹

Бен-Ґуріон підрахував, що Петах-Тіква може забезпечувати зайнятість близько трьохсот єврейських робітників щороку, і що цей контингент може сформувати «здоровий і міцний робітничий клас… надію кожної вільної, нормальної нації». Це не ілюзія, не сон, запевняв він свого батька знову і знову. «У вигнанні у нас були мрії, – писав він. – Тут, у країні нашого відродження, нам стає зрозумілим їх значення». Це була його сіоністська філософія у двох словах. «Сіонізм – це не майбутній ідеал, – писав він до Фукса, – а швидше реальний стан справ сьогодення, який справді змінюється на моїх очах на краще».²⁰² Він зазначив, що хворів на малярію, але робив усе можливе, щоб мінімізувати її тяжкість. Одного разу він сказав батькові, що його температура сягнула 41,4 °C (106,5 за Фаренгейтом). «Якби це сталося у нас, це вважалося б смертельно небезпечним, – писав він, – але тут, у Палестині, це зовсім не так!» Лікар виписав йому ліки і до того, як він навіть заповнив рецепт, Бен-Ґуріон повністю видужав. «Малярія – це не хвороба», – написав він, цитуючи місцеву приказку. Загалом вона проходила за один – три дні; якщо симптоми тривали тижнями, це було ознакою того, що людина не підтримувала себе у формі. Ліпа Тауб, бібліотекар із Плоньська, ще жодного разу не хворів і був здоровий, як кінь, запевняв Бен-Ґуріон.

У тому ж дусі він повідомляв батькові й про політичну ситуацію. Давид захоплювався автономними свободами, які турецька влада надала палестинським євреям. Уряд збирав податки, але все інше, крім цього, не заважало їхньому життю. Мошави були «крихітними єврейськими республіками». Він писав: «Кожна мошава – це невеличка єврейська держава».²⁰³ Виборна рада мошави вела свої справи майже повністю незалежно.

Це була не вся історія. Більшість новоприбулих в’їжджали до країни як туристи та зазвичай перебували нелегально. Однак час від часу влада впроваджувала норми, що ускладнювали в’їзд, перебування та купівлю землі. Бен-Ґуріон трохи перебільшував, описуючи розвиток єврейської культури, яка все ще робила свої перші кроки. Більшість євреїв, що жили у Палестині тоді, не володіли івритом.

Його листи облетіли весь Плоньськ, і Бен-Ґуріон знав про це. Він також знав про «підлі наклепи», які розповсюджували деякі жителі Плоньську, які проживали певний час у Палестині. Він назвав їх «новими шпигунами», посилаючись на ізраїльських шпигунів, які повернулися, виконавши завдання Мойсея – розвідати Землю Обітовану, і погано заговорили про неї, страхаючи своїх краян. Такі люди, як він писав, були «муміфікованими євреями, зануреними по шию у болота вигнання». Вони б не прокинулися, навіть якби почули, що вулиці землі Ізраїлю були вкриті золотом. Бен-Ґуріон наполягав на правдивості поданої ним інформації. «З моїх попередніх листів видно, що я не применшую значення всіх поганих умов у Палестині, і навіть розповів вам про малярію. Але так само, як я не став би терпіти завищеної похвали країни, я не мовчатиму, коли її несправедливо дискредитують».²⁰⁴

Розповіді, які він надсилав до Плоньська, вимагали від Бен-Ґуріона слідкувати за подіями у Палестині й тим самим сприяли його адаптації в місцевій спільноті. Оптимізм його власних листів заохочував його так само, як і читачів. «Через двадцять п’ять років, – писав він, – ми будемо жити в одній зі найквітучіших, мальовничих та щасливих країн, і оновлена, стародавня нація розквітне на оновленій стародавній землі, і тоді ми будемо переповідати, як страждали на малярію та важко працювали, як тремтіли та мріяли».²⁰⁵

* * *

Бен-Ґуріон інколи зауважував про зниження рівня єврейських іммігрантів. Він називав більшість новоприбулих «небажаними елементами», які шкодять палестинській спільноті більше, ніж її зміцнюють. Лист, надісланий Фуксу за чотири місяці після приїзду, показував раптове і болісне пробудження від ілюзій. Тільки після трьох років їх розлучення він замислився. «Можна сказати, що тоді ми були ще дітьми… невинними, мрійливими дітьми … але життя тривало – жорстоке, безпардонне, реальне життя». Інші були теж розчаровані.^{206 207}

Одним із перших уроків, засвоєних ним у Палестині, було те, що люди, які їхали сюди лише заради ідеалу, не могли вижити взагалі: дуже рідко вони були успішними. «Нормальна людина», як він висловився, спершу повинна усвідомити свої матеріальні потреби.²⁰⁸ Незабаром Бен-Ґуріон виявив, що повторює те, що робив у Польщі. Він залишив місто Петах-Тіква, переїхавши до сусіднього міста Яффа, і почав будувати кар’єру, що ґрунтувалася на єдиному досвіді, який він привіз із собою з Польщі – на вмінні організовувати робітників. Як і у Варшаві, він почав шукати, як нормальна людина, свою власну спокуту.

«Глибока прірва»

Бен-Ґуріон зійшов на берег Яффи як член партії «По’алей Ціон». Того ж ранку він зіткнувся з активістом із суперницької партії, у створенні якої брав участь Цемах, «Га-Поель га-Цаір». Обидві партії були крихітними й вважали себе частиною місцевого робітничого руху, який усе ще не мав значного впливу. Активіст намагався вивести Бен-Ґуріона на дискусію з приводу історичного матеріалізму. Бен-Ґуріон промовив, що той може брати свій історичний матеріалізм і йти під три чорти.²⁰⁹ У жовтні 1906 року Давид отримав запрошення взяти участь у конгресі «По’алей Ціон» у Яффі. «Га-Поель га-Цаір» запланував збори на цю ж дату. Отже, Бен-Ґуріон і Цемах разом вирушили до Яффи. Щоб потрапити туди крізь цитрусові гаї, виноградники, плантації мигдалю та оливкові сади, їм знадобилось три години. «Навколишня краса настільки захоплювала, що наші голови не відчували лютої сонячної спеки, а ноги – глибокої втоми», – писав він пізніше.²¹⁰ Найімовірніше, вони дорогою дискутували щодо ідеологій своїх партій. Бен-Ґуріон доводив, що відмінності незначні, Цемах тоді підкреслював унікальний світогляд своєї партії. Обидві сторони змагалися за ту саму аудиторію і за ті самі джерела політичної підтримки та фінансування за кордоном, розпалюючи велику ворожнечу один між одним.²¹¹ У Яффі кожен із них приєднався до своєї партії.

Бен-Ґуріон зустрів у Яффі знайомого – Ізраїля Шохата, молодого чоловіка його віку, який переїхав із Російської імперії до Палестини на два роки раніше за нього. Шохат також був прихильником «По’алей Ціон» у старій країні. Бен-Ґуріон чув про нього у Плоньську; зустрівшись із ним вперше в Палестині, він зрозумів, що Шохат мав те, що Бен-Ґуріон називав «незалежні погляди», про що висловився так: «деякі є справжніми, а інші – ні».²¹² Шохат організував у Яффі конференцію у невеличкому готелі «Спектор». Здається, він також зумів зібрати необхідні кошти, ймовірно, завдяки закордонним прихильникам. Шохат керував збором коштів і взяв Бен-Ґуріона під своє крило.

У «По’алей Ціон» було лише близько 150 прихильників у Палестині. Зустріч у Яффі була спрямована на створення організованої політичної партії.²¹³ Більшість прихильників, мабуть, ніколи раніше не брали участі в подібних заходах. Це дало Бен-Ґуріону перевагу – на з’їзді партії, який відбувся у Варшаві минулого року, делегат від Плоньську ознайомився з динамікою та риторикою руху; у Яффі він виявив свої вміння та енергію. Шохат вважав за краще залишатися за лаштунками, сприяючи обранню Бен-Ґуріона головою наради. Давид уперше головував на таких зборах. Він дотримувався порядку денного та розкладу. Дискусії велися на їдиші й російською мовою, але Бен-Ґуріон наполягав, щоб усі розмовляли івритом. Більшість присутніх, мабуть, його не розуміла. Як і їхні колеги у Варшаві, вони витратили багато часу, обговорюючи основні моменти соціалістичної доктрини. Бен-Ґуріон запровадив практичну резолюцію, створення профспілки, що з часом переросла у «Гістадрут». Ніхто не заперечував. Але Бен-Ґуріон запропонував відкрити членство у профспілці лише для євреїв.²¹⁴

* * *

Тоді палестинські єврейські фермери жили переважно в мошавах і вважали за краще наймати арабських робітників, які були дешевшими, досвідченішими, менш вибагливими та більш слухняними за євреїв.

Середня заробітна плата працівника-араба становила близько 40 % заробітної плати єврейського робітника, і на відміну від молодих євреїв, які нещодавно приїхали, араби не проповідували своїм роботодавцям історичний матеріалізм.²¹⁵ Бен-Ґуріон та його друзі були обурені «дріб’язковістю» фермерів; фермери відповідали ледь стриманою ненавистю та явним презирством. «Між означеними фермерами та новими працівниками відкрилася глибока прірва», – писав Бен-Ґуріон. Пізніше він описав єврейських фермерів та єврейських робітників як дві різні та ворожі нації.²¹⁶

Багато хто з єврейських робітників розглядав дешеву робочу силу, яку пропонували араби, як несправедливу конкуренцію. Деякі молоді євреї залишали країну, оскільки не могли прогодувати себе так, як сподівалися. Але один із друзів дитинства Бен-Ґуріона сказав, що «хто хотів і міг працювати, той знаходив роботу. Не знаходять роботу лише ледащі»²¹⁷. Безодня, про яку згадував Бен-Ґуріон, не була спричинена лише робітничими проблемами. «Вони не давали нам громадянських прав», – казав згодом Бен-Ґуріон. Він пояснив: «Вони не хотіли, щоб ми спілкувалися з доньками фермерів».²¹⁸ Його війна проти фермерів, яких він ненавидів із дня приїзду до Палестини, заклала основу політичного суперництва між лівим рухом і їх опонентами. Так само бачили ситуацію і фермери – вони стверджували, що він не боровся за «єврейську працю», а швидше організовував її. Тобто, він хотів контролювати ринок праці²¹⁹. Це було правдою, але Бен-Ґуріон та його товариші вимагали «єврейської праці» головним чином тому, що вважали це найліпшим способом побудови потужної та безпечної єврейської присутності у Палестині.

* * *

Шломо Цемах та Шломо Левкович щодня зустрічали арабських робітників, і їм це не подобалося. Одного разу Левкович відправився з Рішон-ле-Ціон до Реховоту. Він збирався йти пішки, тож вийшов до сходу сонця. Але на головній дорозі він зіткнувся з великою кількістю робітників, що прямували до Рішон-ле-Ціон, деякі їхали на ослах, інші пішки: сотні чоловіків, жінок та дітей – усі араби. Левкович був стурбований небезпекою для єврейських трудящих мошави. «Я здригаюся від думки, що може статися, якщо серед цих робітників буде найменша ініціатива до бунту; вони цілком можуть знищити за одну мить кількох єврейських чоловіків та жінок». Але головною причиною його хвилювання було не це припущення. Він почувався приниженим. «Ви бачите, як мало євреїв у робочому одязі, більшість із них доглянуті та одягнені у легкі костюми, з панамами на голові», – писав він. Він пішов далі, проти натовпу.²²⁰

Левкович розповідав про акції протесту проти арабської робочої сили, серед яких деякі були спрямовані на проєкти, якими керувала сіоністська організація та які фінансувалися Англо-Палестинським банком. Левкович та інший молодий чоловік вирушили до Яффи шукати директора банку Залмана Давида Левонтіна. Вони прибули, коли вже стемніло. Левкович взяв із собою кинджал, а ще у них були палиці, але дуже лячно було ходити поодинці в темних і звивистих провулках Яффи. Ніхто з них не знав адреси Левонтіна. Зрештою вони зіткнулися з двома єврейськими нічними сторожами, які привели їх до дому банкіра. Дружина Левонтіна відмовилася відчиняти двері, сказавши, що її чоловік уже спить. Вони змусили її розбудити його.

Левонтін з’явився у сорочці й вимагав, щоб вони зоставили свої палиці та кинджал біля воріт. Він був роздратований, але вислухав їх. Молодики сказали, що не здадуться, поки роботу на ділянці біля Лідди не дадуть євреям, погрожуючи скандалом, який матиме наслідки навіть за кордоном. Левонтін заявив, що вірить у їхній сіоністський ідеалізм, він просто не вірив у єврейську працездатність. А утім, пообіцяв перепинити роботи на місці, поки не отримає вказівки від управління банку в Лондоні.²²¹ У своїх листах Левкович стверджував, що єврейські робітники завжди ходили озброєними палками та ножами, і що вони ставилися до арабів із самовпевненістю, поблажливістю та ворожістю через конкуренцію.²²²

«Найнепристойніші арабські слова»

Коли Бен-Ґуріон опинився в компанії арабських пасажирів на човні, який доправляв його до Палестини, то, мабуть, зрозумів, що у країні були тоді сотні тисяч арабів. Арабів, які, за його словами, дивилися на нього як великі діти. Деякі християнські сіоністи тоді дотримувалися думки, що Палестина – це земля без народу, призначена для народу без землі. Таку саму позицію висловлювали й деякі євреї, зокрема сіоністи; Бен-Ґуріон називав цю позицію «наївним сіонізмом». Він вважав, що земля Ізраїлю належить євреям і що вони заслужили її, попри те, що вона заселена арабами. Моше Шарет пізніше писав: «Ми не приїжджаємо на безлюдну землю, щоб успадкувати її; швидше ми приїжджаємо, щоб відвоювати землю у нації, яка там проживає».²²³