Kitabı oku: «Ім’я рози», sayfa 7

Першого дня повечер'я,
де Вільям і Адсо тішаться радою гостинністю абата і вислуховують гнівливі слова Хорхе

Трапезну освітлювали великі смолоскипи. Ченці сиділи вздовж ряду столів, а перпендикулярно до них, на широкому помості стояв стіл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв місце монах, який мав читати під час вечері. Абат чекав нас біля рукомийника з білим рядном, щоб витерти руки після миття, за древнім приписом святого Пахомія.

Він запросив Вільяма за свій стіл і сказав, що в той вечір я, хоч усього лиш новіцій-бенедиктинець, теж матиму цей привілей, як свіжоприбулий гість.

У наступні дні, сказав він мені по-батьківському, я сидітиму за столом з ченцями, а якщо мій учитель дасть мені на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опісля поїсти в кухні, де кухарі подбають про мене.

Тепер ченці нерухомо стояли біля столів – каптури опущені на обличчя, руки сховані у складках наплічників. Абат підійшов до свого стола і відмовив Benedicite⁷⁷.

Читець з амвона затягнув Edent pauperes⁷⁸. Абат дав своє благословення, і всі сіли.

Правило нашого засновника передбачає дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель має змогу вирішувати, скільки їжі насправді потребують ченці. Утім, в наших монастирях тепер уже не так суворо ставляться до радощів столу. Я не говорю про ті обителі, які, на жаль, перетворилися на гнізда обжерства; але навіть у монастирях, які дотримуються приписів покаяння і чесноти, монахам, які здебільшого віддаються важкій праці розуму, подають поживу хоч і не витончену, зате ситну. Зрештою, на столі настоятеля завжди стоять кращі наїдки, адже нерідко там садять шанованих гостей, а монастирі пишаються плодами своєї землі і своїх хлівів, рівно ж як вправністю своїх кухарів.

За звичаєм ченці їли в мовчанці, спілкуючись між собою нашою звичною абеткою жестів. Першими обслуговувано новіціїв і молодших ченців, відразу по тому, як зі стола абата було передано страви, призначені для всіх.

За абатовим столом разом з нами сидів Малахія, келар і двоє найстарших ченців – Хорхе з Бурґоса, сліпий старець, з яким я вже запізнався в скрипторії, і старезний Алінард із Ґроттаферрати: йому було майже сто літ, він накульгував, виглядав немічним, і мені здалося, що він не сповна розуму. Настоятель розповів нам, що він живе тут ще з часів свого новіціяту і пам’ятає щонайменше вісімдесят років історії монастиря. Він сказав нам це півголосом ще на початку, а потім, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собі деякі вольності, і ми похвалили запропоновані нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарні властивості своєї олії або свого вина. А одного разу, наливаючи собі вина, він навіть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в наші часи ченців уже не можна переконати зовсім не пити, то хай принаймні не впиваються, бо ж вино навіть мудреців штовхає до гріха, як нагадує нам Еклезіаст. Бенедикт говорив про «наші часи», маючи на увазі свої часи, такі вже від нас далекі; що ж тоді казати про ті часи, коли ми вечеряли в монастирі, часи великого занепаду звичаїв (я вже навіть згадувати не хочу про мої часи, коли я це пишу, скажу хіба, що тут, у Мельку, більше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тоді без надміру, але й не без смаку.

Ми їли смажене на рожні м’ясо недавно забитих свиней, і я помітив, що для інших страв тут використовували не тваринний жир і не ріпакову олію, а добру оливкову олію, яку доставляли з посілостей абатства в підніжжі гори біля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тільки в нього на столі) – я бачив раніше, як її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ – він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого вчителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м’ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці – люди зле виховані і посполитого походження.

Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив:

– Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро⁷⁹. І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! – І далі: – А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову.

– Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся.

– Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині.

– Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse⁸⁰, – відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

– Проте, – прошепотів Вільям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентія поклали на решітку, в певний момент він запропонував своїм катам перевернути його на другий бік, кажучи, що з цього боку він вже спечений, як згадує також Пруденцій у «Peristephanon»⁸¹. Отже, святий Лаврентій умів говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів.

– Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла, – буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувались напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.

Ми вирушили разом з настоятелем.

– О цій порі замикають двері Вежі? – спитав Вільям.

– Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув.

– Зсередини? А сам він як вийде?

Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду.

– Звісно, в кухні він не спатиме, – мовив він різко. І приспішив крок.

– Гаразд, гаразд, – шепнув мені Вільям, – отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. – Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: – І не смійся. Як бачиш, у мурах цих сміх не тішиться доброю славою.

Ми ввійшли на хори. Світилась лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.

Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Tu autem Domine miserere nobis»⁸². Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini»⁸³, і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram»⁸⁴. Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хвалитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім'я Господа!⁸⁵ На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.

– Слідкуй за цим місцем, – сказав мені Вільям. – Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі.

– Під цвинтарем?

– Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі.

– То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку? – перестрашено спитав я.

– До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому, що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв.

– То навіщо вам знати про вхід?

– Бо мудрість не лише в тім, щоб знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, щоб знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються сокритими.

З цими словами він пішов до виходу, бо служба скінчилася. Обоє ми були дуже стомлені, тому відразу пішли в нашу келію. Я згорнувся клубком у своєму «склепику», – як жартівливо назвав мою нішу Вільям, й одразу ж заснув.

День другий

Другого дня полуношниця,
де пару годин містичного щастя обриває вельми кривава подія

Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ раз диявола, а раз – воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум’ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники – дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи «Benedicamus Domino»⁸⁶, на що ченці відповідали «Deo gratias»⁸⁷.

Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям: за якихсь півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п’ятнадцять псалмів і чекали, коли увійдуть новіцїї під орудою свого вчителя.

Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam»⁸⁸. Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев’яносто четвертий псалом, «Venite exultemus»⁸⁹, а після нього – інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.

Ченці сиділи на своїх сідалищах – шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум’ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.

Після шести псалмів почалося читання Святого Письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ – він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Врешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли «Те Deum»⁹⁰. Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви і звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім’я Отця, а Христос знов зійде поміж них.

* * *

Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем в капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб’я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружґанку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.

Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: «Грішне слово безбожного в серці моїм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро⁹¹». Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, й уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які так зачарували моє серце й очі напередодні. Та після респонсорію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere»⁹². То було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, щоб звеселити моє серце.

Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. У словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло, немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, – молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: – Чого ж ти, дурне, боїшся?»

Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш:

– Там чоловік, мертвий чоловік! – говорив хтось, а інші гукали: – То монах, хіба ти не бачив його чобіт?

Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.

Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалося ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір’ям, щоб відполохувати птахів.

Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.

* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, ніхто б не міг залишитися живим у такій ганебній позі). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бідолаху. Як уже говорилося, напередодні кров залили в глечик, добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з’явилося бліде обличчя Венанція із Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

– Може, Адельм і наклав на себе руки, – мовив Вільям, дивлячись на нього, – але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього.

Підійшов настоятель.

– Як бачите, брате Вільяме, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!

– Чи був він на хорах під час богослужіння? – спитав Вільям, киваючи на труп.

– Hi, – мовив настоятель. – Я помітив, що місце його пустувало.

– Більше нікого не бракувало?

– Здається, ні. Я нічого не помітив.

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші:

– Беренґарій був на своєму місці?

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав:

– Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене.

– Ясна річ, – мовив Вільям, – це ще нічого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп міг лежати тут уже не одну годину, принаймні від того часу, як усі пішли спати.

– Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише тепер.

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Змочивши водою ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

– Ти бачив колись потопельника? – спитав Вільям.

– Не раз, – відповів Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя.

– Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек.

– Навіщо він це зробив?

– А навіщо він його вбив? Це діло якогось збоченого розуму. Тепер треба з’ясувати, чи є на тілі рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити й оглянути. Я скоро долучусь.

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним.

Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

– Кепські справи, – мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. – Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце – погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке.

– Але що ви шукаєте?

– Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншої людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зіпсули нам пергамен.

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже від марнославства – постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. Були то досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, то був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

– Трапезна, скрипторій або бібліотека, – сказав Вільям. – Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці.

– Чому саме в бібліотеці?

– Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки.

– А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?

– Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше.

– Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?

– А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…

– Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!

– Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину, навіть щоб сказати «Credo in unum Deum…»⁹³.

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

– Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вільям.

– Може, – сказав Северин.

– А може, причиною була трутизна?

Северин завагався.

– Це теж може бути.

– У тебе в робітні є отрути? – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

– Залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров’я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть.

– А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?

– Ні. Але чимало отрут не залишають слідів.

Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні й череп’яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

– Непогана збірка цілющого зілля, – сказав Вільям. – Усе це плоди вашого городу?

– Ні, – мовив Северин, – чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінґус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник – він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огіркова трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…

– Та сама, що її принесли тріє царі? – спитав я.

– Та сама, але вона слугує також для запобігання викидням. А ось це – мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Мандрагора, добра на сон…

– І збуджує тілесне бажання, – додав мій учитель.

– Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, – усміхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав він, беручи одну з плящинок, – це туція, чудотворно впливає на очі.

– А це що таке? – з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.

– Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?

– Авжеж, – сказав Вільям, – але це не ліки.

Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

– Бачиш, – сказав мені Вільям, – це магніт.

– А для чого він? – спитав я.

– Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину.

Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів:

– Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon⁹⁴.

– І нічого звідси не пропадало останнім часом?

Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова:

– Останнім часом нічого.

– А давніше?

– Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п’ять.

– Справді, важко все пам’ятати, – визнав Вільям. А тоді раптом сказав: – Учора ми говорили про рослини, які викликають візи. Які це рослини?

Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми:

– Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?

– Треба подумати, – відказав Вільям.