Kitabı oku: «Ім’я рози», sayfa 6

Я згадав собі кілька рядків, які чув колись рідною говіркою, і не міг стриматися, щоб не проказати їх:

 
Aller Wunder si geswigen,
das Herde Himel hat uberstigen,
daz suit ir vur ein Wunder wigen⁶⁷.
 

І Малахія підхопив, цитуючи той самий вірш:

 
Erd ob un Himel unter
das suit ir hàn besunder
Vur aller Wunder ein Wunder⁶⁸.
 

– Молодець, Адсо, – вів далі бібліотекар, – справді, ці образки розповідають про землі, куди можна дістатися верхи на голубій гусці, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмеді женуться у небі за соколами, раки літають з голубками, а трьох велетнів, спійманих у пастку, дзьобає півень.

Бліда усмішка освітила його вуста. Тоді інші монахи, які дещо боязко слідкували за розмовою, від серця розсміялись, немов чекали на бібліотекарів дозвіл. Він спохмурнів, а вони й далі сміялися, вихваляючи вдатність бідолашного Адельма і показуючи один одному найнеймовірніші фігури. Всі ще сміялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий і суворий:

– Verba vana aut risui apta non loqui⁶⁹.

Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зігнутий під тягарем років, сивий, як голуб, не те що волосся – навіть обличчя й зіниці його були сиві. Я зрозумів, що він сліпий. Голос його все ще був гучний, а кінцівки міцні, хоч тіло вже дещо заклякло від ваги літ. Він утупився у нас очима, ніби й справді бачив, і потім я не раз помічав, що він ходить і розмовляє так, ніби все ще володіє даром зору. Але тон його голосу міг належати лише тому, хто володіє даром пророцтва.

– Цей шанований за вік і мудрість чоловік, якого ви бачите, – Хорхе з Бурґоса, – мовив Малахія Вільямові, показуючи на новоприбулого. – Він найстарший з усіх у монастирі, крім Алінарда з Ґротта-феррати, і саме йому дуже багато наших ченців звіряють свої гріхи у таїнстві сповіді. – Тоді повернувся до старця: – Чоловік, що перед вами, се брат Вільям Баскервільський, наш гість.

– Сподіваюсь, ви не розсердились за мої слова, – різким тоном сказав старий. – Я чув, як дехто тут реготав із сміховинних речей, тож нагадав їм одну із засад нашого правила. Як каже псалмопівець, той, хто заради обітниці мовчання утримується від добрих бесід, тим більше уникати має бесід лихих. А крім лихих бесід, бувають і лихі образи. Образи ці наводять оману і викривляють подобу сотвореного світу, показуючи його навиворіт, а не таким, яким він має бути, яким він завжди був і завжди буде на віки вічні аж до кінця часів. Але ви прибульці з іншого ордену, де, як мені казано, поблажливо ставляться навіть до найнедоречніших веселощів. – Він натякав на чутки, які ходили серед бенедиктинців про дивацтва святого Франциска Ассізького, а може, й про чудернацтва, приписувані братчикам і спіритуалам всілякого кшталту, які недавно зродилися з лона францисканського чину, сіючи збентеження. Але брат Вільям удав, ніби не помітив інсинуації.

– Маргінальні образки часто спонукають до усмішки, але ціль їх повчальна, – відповів він. – Яку проповідь іноді доречно вставляти exempla⁷⁰, нерідко жартівливі, щоб зачепити уяву благочестивого натовпу, так і мові образів не варто цуратися таких nugae⁷¹. Для кожної чесноти і для кожного гріха можна знайти приклад у бестіаріях, а тваринний світ може бути алегорією світу людського.

– Гм, звісно, – насмішкувато, але без усмішки, сказав старий, – кожен образ добрий, аби лиш заохочував до чесноти, навіть якщо велике діло сотворення доведеться обернути догори ногами і зробити предметом осміяння. Щоб слово Боже проявилося в ослі, який грає на лірі, в дурні, який оре щитом, у волах, які самі запрягаються в плуг, у річках, які пливуть до своїх верхів’їв, у морі, яке загорається, у вовку, який стає пустельником! Вполюйте зайця з допомогою вола, навчіться граматики від сов, нехай собаки покусають вошей, сліпі хай дивляться на німих, а німі хай просять хліба, хай мурашка народить теля, хай куряча печеня літає, а книші ростуть на дахах, хай папуги читають лекції з риторики, а кури запліднюють півнів, поставте віз перед волів, покладіть собаку спати в ліжко, і хай усі ходять вниз головою! Навіщо всі ці nugae? Щоб створити інший світ, світ навиворіт, протиставлений світові, що його сотворив Бог, і все це під приводом науки Божих заповідей!

– Але Ареопагіт вчить нас, – смиренно мовив Вільям, – що Бога можна назвати лише через якнайбільше розмаїття речей. А Гуґо Вікторинець нагадує нам: що більше подібність робиться неподібною, то більше під покровом страхітливих і неприличних постатей відкривається нам істина, а уяву менше вдовольняє тілесна втіха, і вона змушена дошукуватись таїн, що криються під потворністю образів…

– Знаю я сей арґумент! І з соромом визнаю, що був то коронний арґумент нашого ордену, коли клюнійські отці воювали проти цистер-ціянців. Але мав рацію святий Бернард: людина, яка жадає відкрити речі Божі per speculum et in aenigmate, і тому зображає потвор та чудернацтва природи, поволі набуває смаку до самого діла рук своїх, себто потворності, черпаючи в ній насолоду і дивлячись на світ тільки через неї. Подивіться-но лиш – поки ви зрячі – на капітелі колон на нашому кружґанку, – і показав рукою за вікно, в бік церкви, – навіщо очам монахів, заглиблених у розважання, споглядати сих сміховинних покручів, сю потворну пишноту і пишну потворність? А навіщо ці бридкі мавпи? Ці леви, кентаври, недолюди з устами на череві, однією ногою і вухами, наче вітрила? А ці плямисті тигри, воїни в бою, мисливці, які дмуть у ріжки, ці багатоголові тіла і багатотілі голови? А чотириногі зі зміїним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду – на козла, а ось рогатий кінь, і ще чимало подібного, тож тепер монах воліє споглядати мармурові статуї, ніж читати рукописи, і подивляти діла людські, аніж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смішкам!

Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чудувався, що хоч він осліп, мабуть, уже багато років тому, але так добре пам’ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспокусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти зображення тигрів і мавп на кружґанку, подивляти яких я ще не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.

– Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб указати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду речі остаточні, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, – тут голос його зробився урочистим і грізним, – стежки потворності. А Бог вміє за це карати.

На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.

– Превелебний Хорхе, – мовив він, – чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адельмової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, щоб його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він-бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж у тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо. І по-третє, у цей спосіб речі Божі краще сокриті від негідних людей. Отож мова тоді велася про те, як усі ці дотепні й загадкові чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти відкрити істину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арістотеля можна знайти вельми чіткі твердження на цю тему…

– Не пригадую, – сухо перебив його Хорхе, – я вже дуже старий. Не пам’ятаю. Може, й справді я був надто суворий. Уже пізно, треба йти.

– Дивно, що не пригадуєте, – наполягав Венанцій, – був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренґарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахія теж там був…

– Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму… втім, досі вельми жвавого, – втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови.

Цю фразу вимовлено було пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.

Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Беренґарія так, що той опустив очі.

– Гаразд, брате, – мовив він, – якщо пам’ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж…

Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові «улюблений». Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди-інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія.

– Ходіть-но, брате Вільяме, – мовив він, – я покажу вам інші цікаві книжки.

Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім’я, обличчя його роз’яснилося.

– Ти носиш велике і славне ім’я, – мовив він. – Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер? – спитав він.

Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав:

– Це автор великої і моторошної книги, «Libellus de Antichristo»⁷², у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися.

– Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вільям, – і речі ті не справдилися…

– Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб видіти, – мовив сліпий. – Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так і не навчилися. – Він повернувся лицем до зали і заволав так голосно, що аж склепіння скрипторію загриміло: – Він уже в дорозі! Не гайте послідніх днів на смішки з плямистошкірих і звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останніх семи днів!

Першого дня вечірня,
де описано відвідини решти абатства, Вільям доходить деяких висновків щодо смерті Адельма і провадить бесіду з братом-склярем про скельця для читання та про видіння у тих, хто занадто любить читати

Тут задзвонили на вечірню, і ченці налаштувалися покинути свої робочі місця. Малахія дав зрозуміти, що й нам теж пора. Він же мав залишитися зі своїм помічником Беренґарієм, щоб привести все до ладу і (як він висловився) приготувати бібліотеку до ночі. Вільям спитав його, чи потім він замикає двері.

– Нема дверей, які б закривали доступ до скрипторію з кухні та трапезної чи зі скрипторію до бібліотеки. Сильнішою від будь-яких дверей має бути абатова заборона. А ченцям потрібен доступ до кухні і трапезної аж до повечер’я. Тоді, щоб не дати зайти у Вежу стороннім або тваринам, на яких заборона не діє, я сам замикаю внизу двері, які ведуть до кухні та трапезної, і з того часу Вежа стає недоступною.

Ми зійшли вниз. Ченці посунули на хори, а тим часом мій учитель вирішив, що Господь простить нам, якщо ми не підемо на богослужбу (Господеві ще багато чого довелось прощати нам у наступні дні!), і запропонував прогулятися з ним трохи по дворищі, щоб ми краще пізнали це місце.

Ми вийшли з кухні і перетнули цвинтар: деякі нагробні камені були цілком ще недавні, а інші несли на собі відбиток часу, повідаючи про життя монахів минулих століть. Могили були безіменні, на них височіли кам’яні хрести.

Погода псувалася. Здійнявся холодний вітер, і небо затяглося хмарами. За городами ледь видніло призахідне сонце, а на сході небо темнішало, і ми пішли вздовж хорів церкви саме в той бік, до задньої частини дворища. Там, практично під самим окільним муром, де він зливався зі східною баштою Вежі, розташувалися свинарники, і свинарі саме закупорювали глек, повний свинячої крові. Ми помітили, що за свинарниками окільний мур був нижчий, так що звідти можна було визирнути вниз. За межами мурів терен, який стрімко спускався вниз, був укритий покидьками, яких сніг повністю не прикривав. Очевидно, то була гноївня, в яку скидали послід, і доходила вона аж до того закруту, звідки відходила стежка, на яку звернув утеклий кінь. Я називаю це гноївнею, бо була то велика яма чогось сморідного, і сопух від неї доходив аж до парапету, з якого я визирав; і я побачив, що навколишні селяни приходили сюди, щоб набрати знизу гною для своїх полів. Але з тваринними і людськими екскрементами змішалися й інші, тверді відходи – сюди спливала вся мертва матерія, яку обитель виштовхувала зі свого тіла, залишаючись прозоро-чистою у своєму стремлінні до верхівки гори і до неба.

Поруч були конюшні, і конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якої з боку мурів тягнулася низка стаєнь; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальні монахів, а за ними – нужники. В кутку огорожі, де східний мур повертав на південь, стояла будівля, де розмістились майстерні. Ковалі, закінчуючи складати на місце свої причандали й гасити міхи, збирались на богослужбу. Вільям з цікавості підійшов до однієї з майстерень, дещо відокремленої від решти, де якийсь чернець саме збирав своє господарство. На столі у нього лежала чимала купка невеликих різнобарвних скелець, а до стіни були приперті більші листи скла. Поруч стояв незакінчений покровець для мощей, чи радше його срібний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камінці, яким він своїми інструментами надавав форми самоцвітів.

Так ми познайомилися з Николою з Морімондо, монастирським майстром-склярем. Він пояснив нам, що скло видувають у задній частині майстерні, а в передній, де працюють ковалі, скляні плити вставляють у свинцеві кріплення і виготовляють вітражі. Але, додав він, усі ті чудові вітражі, що прикрашають церкву й Вежу, виготовлені ще століття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всілякі дрібні роботи і виправляють шкоду, завдану часом.

– І це дуже важко, – додав він, – нелегко тепер знайти такі барвники, як колись, зокрема той синій колір, який можна ще подивляти на хорах, – він такий прозорий, що, коли сонце стоїть високо, наву затоплює райське світло. Шибки західної частини нави, перероблені не так давно, вже не такі, і це добре видно у літні дні. Марна справа, – додав він, – де й поділась мудрість древніх, доба гігантів скінчилася!

– Так, ми карлики, – визнав Вільям, – але карлики, які стоять на плечах у тих гігантів⁷³, і при всій нашій малості ми іноді спроможні зазирнути далі за виднокіл, ніж вони.

– Хіба ми спроможні зробити щось краще, ніж робили вони? – вигукнув Никола. – Коли будеш у крипті церкви, де зберігається скарбниця обителі, побачиш релікварії такої вишуканої роботи, що оце страховиддя, яке я в убогості своїй тут ліплю, – і вказав на свою роботу на столі, – здасться тобі всього лиш сміховинною імітацією!

– Звісно, давні умільці тямили зладити подиву гідні й віковічно тривкі речі, та ніде не написано, що майстри-склярі повинні вічно виготовляти вітражі, а сріблярі – релікварії. Інакше земля по вінця наповниться релікваріями, тим паче, що святих, мощі яких можна було б туди помістити, тепер обмаль, – пожартував Вільям. – Та й скільки тих вітражів можна зробити? А в різних країнах я бачив нові вироби зі скла, які свідчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядів, але й допомагатиме подолати людську неміч. Хочу показати тобі творіння наших днів, найостаннішим взірцем якого я маю щастя володіти. – Застромивши руку в рясу, він витяг звідти свої лінзи, які справили на нашого співрозмовника велике враження.

З великою цікавістю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вільям.

– Oculi de vitro cum capsula!⁷⁴ – вигукнув він. – Я чув про них від фра Джордана, з яким познайомився був у Пізі! Він казав, що від часу їх винайдення не минуло й двадцяти років. А відколи я говорив з ним, минуло ще двадцять років.

– Гадаю, їх винайшли значно раніше, – сказав Вільям, – але їх важко виробляти, тут потрібні дуже досвідчені майстри-склярі. Вони коштують часу і праці. Десять років тому пару оцих скелець ab oculis ad legendum⁷⁵ в Болоньї продавали за шість сольдів. Понад десять років тому я одержав одну пару в дар від великого майстра Сальвініо дельї Арматі і весь час ревно бережу їх, немов вони – як воно тепер і є – частина мого власного тіла.

– Сподіваюсь, ти дозволиш мені добре розглянути їх колись на днях, мені кортить виготовити щось подібне, – схвильовано мовив Никола.

– Звичайно, – погодився Вільям, – але май на увазі – товщина скла залежить від ока, для якого воно призначене, і поки знайдеш відповідну товщину, мусиш випробувати на пацієнті чимало таких лінз.

– Чудо із чудес! – вів далі Никола. – Хтозна, чи не говоритимуть про відьомство або каверзи диявола…

– Звісно, тут можна говорити й про магію, – погодився Вільям. – Але бувають два різновиди магії. Іноді магія є ділом диявола, який прагне занапастити людину способами, про які не вільно навіть згадувати. Але буває й магія, яка є ділом Божим, бо показує Божу мудрість через мудрість людську і слугує для того, щоб змінювати природу, а однією з цілей її є продовжити життя людини. Це свята магія, і вчені мужі повинні віддаватися їй дедалі більше, не лише відкриваючи нове, але й віднаходячи численні таємниці природи, які Божа премудрість ще раніше відкрила гебреям, грекам та іншим давнім народам, а нині навіть невірним (нема слів, які дивовижі можна знайти у книгах невірних про оптику і закони бачення!). Християнська наука повинна знов оволодіти всіма цими знаннями і перейняти їх від поган та невірних tamquam ab iniustis possessoribus⁷⁶, наче то не вони, а лише ми маємо право на ці скарби істини.

– Але чому ті, що володіють цим знанням, не передають його всьому Божому народові?

– Бо не весь народ Божий готовий прийняти ці таємниці. Тих, хто володів цією мудрістю, нерідко мали за чаклунів, зв’язаних угодою з дияволом, і за бажання передати іншим скарб свого знання вони платили своїм життям. Я й сам під час процесів, у яких когось підозрювано у зв’язку з дияволом, намагався не вживати цих лінз, прохаючи секретарів, щоб вони читали мені потрібні документи, інакше мене самого запідозрили б у прихильності до підсудних, адже в ту мить присутність нечистого здавалась непозбутньою, і кожен, так би мовити, відчував запах сірки. Та й, зрештою, ще великий Роджер Бекон застерігав, що не завжди таємниці науки мають ставати надбанням загалу, бо дехто може використати їх для лихих цілей. Нерідко вчені мужі, щоб оберегти їх від безцеремонних очей, мусять оголошувати магічними книжки, які такими зовсім не є.

– Отже, ти побоюєшся, що посполиті можуть вжити ці таємниці на лихе? – спитав Никола.

– Що стосується посполитих, то, мабуть, на них ці таємниці наводять страх, адже вони мають їх за диявольські штучки, про які аж надто часто говорять їм проповідники. Розумієш, я знав вельми вправних лікарів, які виготовляли ліки, здатні негайно зцілити від хворості. Даючи цю мазь або напар посполитим, вони виспівували щось схоже на молитви, та не тому, що самі ці молитви мають здатність зцілювати, а тому, щоб душа, окрилена вірою в побожну формулу, охочіше корилася тілесній дії ліку. Та часто-густо скарби науки слід захищати не від посполитих, а від інших учених мужів. Нині виготовляють дивовижні механізми, якими воістину можна змінювати природний хід речей, але горе, коли вони потраплять до рук людей, які використовуватимуть їх для того, щоб зміцнити свою мирську могутність. Мені розповідали, нібито один хінський мудрець зробив порошок, який, зустрівшись з вогнем, може викликати страшний гуркіт і велике полум’я, знищуючи все на багато ліктів навколо. Це подиву гідний винахід, якщо використовувати його для того, щоб відвести русло річки або звільнити поле від кам’яних брил. Але якщо хтось використає його, щоб завдавати шкоди своїм неприятелям?

– Може, се й на благо, якщо то неприятелі Божого народу, – побожно сказав Никола.

– Може, й так, – погодився Вільям. – Але хто є нині неприятелем Божого народу? Імператор Людовік чи Папа Йоан?

– Господи Боже милосердний! – сказав Никола, геть налякавшись. – Мені зовсім не хочеться самому вирішувати це моторошне питання!

– Бачиш? – мовив Вільям. – Іноді краще, щоб деякі таємниці й надалі були сокриті під загадковими словами. Незбагненність природи не можна відтворити на козячій чи овечій шкурі. Арістотель у своїй книзі таїн твердить: якщо занадто поширювати знання про таємниці природи й мистецтва, порушується небесна печать і може трапитись чимало лих. Це не значить, що таємниць не слід відкривати, але саме вченим мужам належить вирішувати, коли і як се робити.

– Тому цілком слушно, що в таких місцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг має не кожен.

– То інша річ, – мовив Вільям. – Забагато говорити – то гріх, але занадто все замовчувати – теж гріх. Я не мав на увазі, що джерела знання треба приховувати. Ба більше, це здається мені великим злом. Я хотів сказати, що вчений муж, говорячи про таємниці, які можуть породити і добро, і зло, має право і обов’язок вживати затемнену мову, зрозумілу лише йому подібним. Шлях науки нелегкий, і нелегко відрізнити добро від зла. А часто вчені мужі нових часів є лише карликами на плечах у карликів.

Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звірень. Він підморгнув Вільямові (мовляв, ми з тобою розумієм один одного, бо говоримо про те саме) і натякнув:

– Одначе тут, – і кивнув на Вежу, – таємниці мудрості охороняє дещо інше. Магічні формули…

– Справді? – сказав Вільям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнуті наглухо двері, суворі заборони, погрози.

– Е, ні, ще щось…

– Що, наприклад?

– Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирі розповідають… дивні історії…

– Які історії?

– Дивні. Скажімо, про ченця, якому вночі закортіло пробратися в бібліотеку, і він побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму…

– А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з’явища?

– Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім уже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знаджувати хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо читати деякі книги є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?

– Непогана ентимема, – погодився учитель.

– А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на ґніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив – а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, – що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліотека-рів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним ґніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього coбача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити ґніт з очей кажана, двох рибин – не пам’ятаю вже яких – та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії зі шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий…

– А може, всі ці магічні практики – діло рук померлих бібліотекарів?

Николу це збентежило й занепокоїло:

– Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Уже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте. – І вирушив у бік церкви.

Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч – маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви.

– Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпане? – спитав я.

– Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів…

– Чому?

– Вони, мабуть, були такі чеснотливі, що нині перебувають у царстві небеснім, споглядаючи лик Божий, якщо така відповідь тебе задовольнить. Що ж стосується лампад, то треба буде з’ясувати, чи справді вони там є. А відносно мастил, про які говорив наш скляр, то викликати видіння можна й простішими способами, і Северин непогано на них знається, як ти, певно, помітив нині. Ясна річ, в обителі не хочуть, щоб вночі хтось блукав по бібліотеці, а багато кого таки тягнуло і далі тягне туди.

– А який зв’язок між цією історією і нашим злочином?

– Злочином? Що більше я про це думаю, то більше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки.

– Чому ж?

– Ти пам’ятаєш, як нині вранці я помітив гноївню? Поки ми піднімалися по закруті, над яким височить східна башта, я побачив там сліди, залишені зсувом: у тому місці, де збирається найбільше відходів, частина ґрунту зірвалася і сповзла аж під башту. Ось чому нині увечері, зазирнувши вниз, ми побачили, що сніг не прикриває відходів, тобто їх ледь притрусив останній, вчорашній снігопад, а не попередній сніг, що випав був у минулі дні. Настоятель сказав нам, що Адельмів труп сильно розтрощило об камені, а під прямовисними мурами східної башти ростуть сосни. Камені ж є власне в тому місці, де закінчується мур, вони там утворюють щось на кшталт східця, а вже потім починається схил, вкритий покидьками.

– І що ж?

– А тепер подумай: хіба не… як би це сказати?., економніше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, які ще треба встановити, зі своєї власної волі кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об камені, і він, уже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноївню. Того вечора дув сильний вітер, він спричинив зсув, який перемістив частину ґрунту разом з покидьками і тілом того бідолахи під східну башту.

– Чому ви кажете, що цей розв’язок був би економнішим для нашого розуму?

– Любий Адсо, не варто множити причини і їх пояснення, якщо це не є конче необхідним. Коли припустити, що Адельм упав зі східної башти, то треба припустити також, що він пробрався якось в бібліотеку, що хтось вдарив його ще до того, як він зміг вчинити опір, що той хтось з бездиханним тілом на плечах зумів вилізти на вікно, відчинити його і кинути вниз того нещасного. Натомість для мого припущення нам досить Адельма, його самогубного наміру і зсуву. Все пояснюється меншою кількістю причин.

– Але навіщо йому було вбивати себе?

– А навіщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разі. Ця причина, безсумнівно, є. У Вежі панує атмосфера недомовок, усі замовчують щось перед нами. А тим часом до нас уже дійшли деякі поголоски, правда, досить туманні, про те, що Адельма з Беренґарієм пов’язували якісь дивні стосунки. А отже, нам варто уважніше придивитись до помічника бібліотекаря.

Поки ми отак бесідували, вечірня скінчилася. Челядники поквапились до своєї роботи, щоб до вечері все закінчити, а ченці вирушили до трапезної. Небо вже зовсім стемніло, починалася сніговиця. Легкий сніг падав крихітними, м’якими клаптиками, і сніжило, гадаю, мало не цілу ніч, бо наступного ранку біла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.

Я зголоднів, а тому зрадів, що прийшла пора вечеряти.