Kitabı oku: «Арканум», sayfa 2
З книжки «Арканумські притчі»
Гілка
Один арканумець рубає гілку, на якій сидить. Другий арканумець підходить і дивується.
– Хіба йолоп рубає гілку, на якій сидить!
– Маєш рацію. Але я ніколи не рубаю гілки, на якій сиджу, а тільки ту, на якій сидів.
По цих словах він перебирається на гілку вище і, дорубавши ту, на якій сидів, починає рубати ту, на якій сидить.
– Але ж ти знову рубаєш гілку, на якій сидиш!
– Нічого подібного. Я вже на ній не сиджу.
І він лізе вище, дорубує гілку, на якій щойно сидів і береться за ту, на якій сидить.
– А чим тобі заважають гілки, на яких ти сидів?
– Мені вони зовсім не заважають. Але якщо я їх не обрубаю, то по них може піднятись на дерево хтось іще. А звідки я знаю, чи вистачить у нього розуму не рубати гілку, на якій сидить?
Ґвалт
Король Кендюх Третій раптом пополудні зажадав вина. Принесли йому повний глечик, і він, замкнувшись у покої, цмулив теє вино, прислухаючись до запаху осені і голосів нікому невідомих людей.
П’яний мандрівний оповідач казок брів узвозом повз королівський замок і галайкав безглузду пісеньку про товариство, котре ніколи за все життя не могло зібратися за одним столом, бо в кожного, як не тоді, то тоді з’являлися поважні причини, зате вже як померли, мимохіть зійшлися докупи, а що не було питва, то кожен з них пошкодував за недопиті дні.
Королю цяя пісенька сподобалась. Та так, що він кинувся, було, до вікна, щоб гукнути отого мандрівця й запросити його на чарку. Але той зник за осокорами, і король тільки махнув рукою. Можна було б когось і послати за ним. Чомусь королю захотілося саме зараз до компанії отакого шибайголову. Та як зненацька захотілося, так зненацька і розхотілося. Король на самоті нахлявся вина і, добряче сп’янівши, бебехнувся в ліжко.
Вранці розбудив його міністр і підсунув папір для підпису.
– Що воно таке? – спитав король, ще не гаразд очунявши спросоння.
– Та це вчора ввечері зґвалтовано було молодичку.
– Ну!
– Треба ж хлопа повісити за таке діло. Самі знаєте…
Король позіхнув, черкнув по папері непевною рукою і почалапав вмиватися. Чортзна з чого й день почався.
Далі був сніданок, і знову папери, візити, словом, нудьга. Перед обідом король вийшов на балькон. На майдані височіла шибениця, а на шибениці гойдався ґвалтівник. Король примружився і гукнув до сторожі:
– Це часом не той мандрівник, що вчора ото галайкав, як недорізаний?
– Еге ж, той!
– Ну-ну. Догалайкався.
І коли він зайшов до покою і погляд його впав на недопитий глечик вина, то стало йому якось кисло на душі. Згадав, що хотів того пиворіза запросити на вино. Але з якої причини?.. Здається, через тоту пісню. Цікаво – якби запросив, то вони б просиділи всю ніч і ґвалту не було б. Гм… Як там співалося… Х-хе…
З книжки «Житія святих»
Святий Авлохій
Досі ще в Арканумі живуть легенди про святого Авлохія. Історія дійсно свідчить про існування такої особи у Х ст. до н. е. Це був один з євнухів короля Бенькарта ІІ. Але це все, що повідомляє історія. Легенда натомість відводить Авлохію набагато більше місця.
Виявляється, будучи євнухом, він не цурався тілесних утіх і порався біля панночок, яких король навизбирував по всіх усюдах, а що його величність здебільшого перебувала за межами палацу через часті війни, то Авлохій мусив виконувати чужу повинність, а це було не так легко, бо дівок у гаремі було пів тисячі і всі палали невтоленою жагою, а декотрі – цнотливі – хоча ще й не палали, проте виявляли неабияку знервованість, що для держави завше складало небезпеку. Знервована жінка здатна перевернути усе догори ногами. І от тільки завдяки Авлохію Арканум стояв міцно на ногах.
Король був неймовірно вдячний Авлохію, адже той у відсутність самодержця підтримував спокій. Як вдавалося йому задовільнити і таким чином укоськати аж таку силу-силенну бабів, легенди мовчать. Житія твердо стоять на тім, що Авлохій був святим, бо звичайна людина ніколи не спромоглася б утриматися на такій відповідальній посаді.
По його смерти святому поставили пам’ятника і звідтоді усі молодята несуть сюди квіти, а чоловіки цілують його і промовляють заклинання, котре має наділити їх снагою Авлохія, адже задовільнити власну жінку куди важче, ніж пів тисячі чужих.
Святий Дезидерій
Він увійшов в історію тим, що проголосив дивовижну істину: «Алкогіль до добра не доведе».
Наслідки такої сентенції не забарилися і справді до добра не довели. Арканумці перестали споживати вино і пиво, а що це становило добру половину державного прибутку, то небавом настала криза. Королівська скарбниця почала на очах маліти.
Завдяки суцільній тверезості різко впала кількість злочинів. Королівська варта, налякавшись, що потреба в її утриманні відпаде, сама стала чинити злочини, але шило з мішка дуже хутко вилізло, і варту розігнали.
Колишні вартові, зоставшись без роботи, запили. Хоча це, звісно, не могло підняти добробут держави навіть тоді, коли запили і їхні дружини.
В корчмах торгували лише чаєм, і корчми зачинилися, бо не було навіть чим прибиральниці заплатити. Замкнули й театр, бо перестав працювати буфет.
Словом, пішло усе шкереберть, і, щоб не довести Арканум до повної руїни, Дезидерія арештували і розіп’яли.
Він вмирав цілий тиждень, і впродовж цього часу прочани з усіх кінців держави сунули до місця страти. Вони стелили на моріжку рядна, ставили кошики з наїдками і влаштовували посиденьки. В перші дні натверезо, але, коли Дезидерій став стогнати: «Пити… пити…», прочани роздобули вино і пили за його здоров’я.
А того дня, коли святий нарешті сконав, арканумці влаштували по всій країні грандіозні поминки, завдяки яким рівень добробуту миттєво виріс, а королівська скарбниця наповнилася до країв.
Святий Кобиздох
Наш Арканум не раз приманював до себе доволі дивовижних особистостей. Звідки приплівся до нас святий Кобиздох, невідомо, але його вчення раптом стало популярним, хоча зводилося до однієї думки: «Всі люди звірі, живімо, як звірі».
На диво, ця проста й сумнівна думка припала до душі арканумцям, і вони стали поводити себе і справді, як звірі. Для них перестали існувати будь-які перепони.
Перше, що вони вчинили, це пороздягалися на голяса і в такому сатанинському вигляді почали з’являтися на люди. Мало того – хто з ким хотів, той з тим злягався. Доходило до фактів інцесту.
Король Абиух наказав затримувати цих пранудистів і садити до буцегарні, але буцегарень не вистачало. Крім того зросла кількість злочинів, запанував розгардіяш і паніка. Король не витримав і вирушив до Кобиздоха. Той жив собі на околиці міста і якраз порався на городі, коли до нього завітав король. Вигляд Кобиздоха його розгнівив не на жарт
– Ага! То он як виглядає той, хто довів країну до ручки! Ваші прихильники світять голими дупами, а ви – їхній учитель і пророк – чомусь у штанах!
– Е, бачите, пророк мусить бути в штанах незалежно від ідей, які він проголошує. Адже кожна ідея має свої межі і, якщо мати на увазі саме мою ідею, то власне штани її й обмежують. А крім того, де ви чули, щоб пророк дотримувався засад, ним же проголошених? Це було б просто не цікаво. Я своє діло зробив, а ви й розхльобуйте.
– Е ні, так не піде. Ви негайно повинні відректися від своїх облудних ідей. Ви повинні гнівно затаврувати своє злочинне минуле і навернути арканумців до попередніх звичаїв. Інакше я звелю літописцям викреслити вас із усіх хронік. По вас не залишиться й згадки. Ви розчинитесь у просторі й часі.
Кобиздох насторожився.
– Ну, такої підступності я від вас не чекав.
– А ви що собі гадали? І будьте певні – ані я, ані мої наступники думки не змінять. Ви ще по своїй смерті поживете кілька років в анекдотах і на тім кінець. Але наші нащадки вивчатимуть історію по писаних джерелах, а не по анекдотах.
Кобиздох зблід, і піт проступив на його мудрому чолі. Він зітхнув і промовив з покорою:
– Гаразд, віднині я проповідуватиму нові ідеї. «Штани – основа порядку. Істина – в штанах. Життя коротке, а штани довгі».
На цьому король і Кобиздох потиснули одне одному руки. Король повернувся до свого палацу, замкнувся у спальні, роздягнувся догола і востаннє продефілював перед дзеркалом.
З книжки «Арканумський бестіярій»
Трабакан
Це щось схоже на великого ящура. У висоту ця тварина сягає вам до пояса, а в довжину яких три метри. Трабакан зелений і пухирчатий. В його пухирцях полюбляють проростати польові квіти, особливо незабудки, тому йому дуже легко злитися з лугом, де він, власне, й живе.
Голос у нього пронизливий, схожий на свист батога. Коли він кричить, усі жаби замовкають і насторожено слухають, або не слухають, бо його крик паралізує їх. Тепер Трабаканові нічого не залишається, як споживати їх у неймовірній кількості. Але на загальній фауні це не відображається, бо жаби в Арканумі розмножуються із шаленою швидкістю. Буває, правда, що коли-небудь жаб забракне, і тоді Трабакан починає жерти усе підряд – траву, намул, кущі, навіть каміння. В цей час на очі йому краще не потрапляти – зжере й не моргне.
Один дядько, що косив траву, побачив Трабакана саме в такий момент, коли той був голодний. Трабакан підповз до дядька і розкрив пащеку. Але дядько був не в тім’я битий і застромив йому туди косу. Яке ж було його здивування, коли Трабакан з насолодою тую косу схрумав. Дядько кинувся навтьоки. Але Трабакан був прудкіший.
Полювання на Трабаканів заборонено. Правда, ніхто на них і не полює, бо вони ні на що не годящі. М’ясо їхнє не їстівне, в’язке й гірке, а шкура дуже хутко розм’якає і розлазиться. Зрештою, я й не чув, щоб коли комусь вдалося вполювати Трабакана. Це просто неможливо. Стріли він ловить ротом і ковтає. Ну, а мечі і списи тут і взагалі ні до чого. Але полювання заборонено. Мабуть, для порядку. А порядок арканумці цінують над усе. Так само, як і Трабакани.
Плюнц
Ця дивовижна тварина схожа на птаху, але без крил. Отже це нелітаюча птаха. Нема у неї також ніг і ніколи навіть потреба у них не виникала. Якщо придивитися до Плюнца уважніше, то можна помітити також відсутність голови. Тому то місцеві мешканці люблять жартувати:
– Якщо в кого з головою в порядку, то тільки у Плюнца.
Ясна річ, коли нема голови, то нема й шиї. Таким чином Плюнц являє собою ідеально кругле сотворіння, яке весело мчить лугами і пагорбами, стрибає з каменя на камінь, котиться хвилями ріки і при цьому бадьоро співає. Так співає, аж заливається.
Саме завдяки цьому чарівному співу Плюнца відносять до птахів, а не до плазунів чи комах.
Та є ще одна суттєва ознака, що маємо справу з птахом, адже Плюнц розмножується з яєць. Цікаво, що ті яйця не вилежуються у гнізді, а мандрують услід за мамуською, репетуючи при цьому, як звар’йовані.
Шурх
Він не має сталого вигляду, а тому перетікає з одної форми в іншу. Може стати деревом і шелестіти при дорозі, а може розсипатися на дрібне каміння, аби відтак знову збігтися докупи і вже мчати лугами, наслідуючи сарну.
Цікаво, що він може розділятися на сарну і стрілу водночас.
Так ото вони й летять зі швидкістю вітру – сарна і її стріла, та ніколи сарна не втече від стріли і ніколи стріла не дожене сарни.
Попельник
Уже судячи з назви, можна здогадатися, що ця потвора формується з попелу. Під дією вітру вона піднімається вгору, закручується у вихор і незабаром – це вже чудисько з багатьма ногами й руками, яке суне дорогою в пошуках жертви.
Якщо йому вдасться когось упіймати, воно обволікає бідолаху густим попелом і душить, а потім всотує в себе, в свою сизу порожнечу, в ніщо.
Коли його вітер розвіє, не залишається жодних слідів від жертви. Лише купа попелу.
Трафердоклі
1
Кругленькі, гладенькі, з тоненькими вусиками, що правлять їм за антени, вони перебувають в постійному русі, котяться в різні боки, стрибають і при цьому попискують.
Та головне, що вони їстівні. Правда, готують їх лише на великі свята, бо часу на їхнє приготування завше потрібно більше, аніж достатньо. Ця причина, мабуть, і викликала значне розмноження трафердоклів.
Дехто, щоправда, готує їх, і не чекаючи свят, але це груба помилка, бо тоді щоразу доводиться споживати напівсирий трафердокль, а це може викликати масу непередбачених наслідків. Зокрема потяг до революційних змін, бунтів, тощо.
За день до великого свята треба наловити трафердоклів стільки, скільки будете вважати достатньо, і замочити у прохолодній воді. В жодному випадку – не в теплій чи гарячій.
Це досить копітка справа, бо жоден трафердокль не буде вам сидіти у воді й спокійно мокнути. Тому хтось повинен залізти у воду разом із ними й теж мокнути. Це можуть бути бабуня або дідуньо, яким і так нема що робити. Аби вони не перемерзли, вгощаєте їх горілкою.
Наступного дня вимоклі трафердоклі, увібравши в себе багато води, вже стають не такі повороткі, а хутше вайлуваті. Вони не будуть боронитися і вислизати з рук, коли ви почнете їх краяти на плястерка і кидати на пательню. Однак вони будуть голосно пищати і ридма ридати. Тому треба в обидва вуха запхати петрушку.
Багато хто, чуючи ридання трафердоклів, зазнає почуття жалю і милосердя та випускає їх на волю. І це велика дурість, бо вимочені трафердоклі вже не здатні виживати в дикій природі. Вони гинуть у ще жахливіших муках, аніж на вогні.
2
Існує, щоправда, ще один перепис на смажені трафердоклі. Кидаєте їх живцем на пательню без додавання жодного з відомих вам тлущів, бо коли на пательню потрапить хоча б крапля олії чи крихта масла, ваш трафердокль перетвориться на трафердокль для розманіжених пань, у яких кулінарна фантазія різко притлумлена ще в той період, коли їхні матусі навчали їх варити борщі.
Щойно трафердоклі пригорять з одного боку і почнуть злегка диміти, перекидаємо їх на другий. При цьому не можна від пательні відлучатися, бо трафердоклі тоді обов’язково вчудять якусь капость.
Одному знайомому трафердоклі пропекли пательню наскрізь, випали на плиту, пропекли її, а потім опинилися на підлозі й теж її стали пропікати. А пропікши підлогу, пропекли й стелю нижнього поверху якраз над ліжком, в якому в цей час відбувалося дуже цікаве дійство. А саме: там на тім ліжку в помешканні сусіда кохалася пара, яка мала дуже прямий стосунок до мого знайомого, бо з сусідом якраз борикалася дружина знайомого.
Звісно скандал, звісно горе. Але слухайте далі: трафердоклі впали зі стелі саме в той момент, як жінка лежала на коханцеві догори гепою.
І уявіть собі картину: триває процес любощів, кров шугає в екстазі, а тут на голу, ідеально круглу дупцю хляпають чотири розпечені, як жар, трафердоклі.
Можете собі уявити той вереск. Жіночка отримала аж чотири чорні плями, а потім скільки вона не ламала голову, та все ніяк не могла вигадати щось вірогідне, щоб пояснити своєму чоловікові їхнє походження.
На щастя, в її чоловіка ті плями якраз викликали особливий інтерес, вони його збуджували і збочували, що виражалося в різних знаках уваги. Може, своїм виглядом нагадували йому трафердоклі. Хтозна.
А що ж було далі з тими трафердоклями? Сусід їх загорнув у простирадло і викинув через вікно. А знайомий залишився без обіду.
Та не біда. Зате в нього тепер була можливість спостерігати за тим, як скачуть чорні плями в обрисах трафердоклів на сідниці його дружини. Він міг за цим спостерігати безмежно довго. А це так сподобалося його дружині, що вона покинула коханця.
Розділ третій. Курціус (ІV сторіччя до н. е.)
Автор «Книги чудернацьких історій». Взяв участь в повстанні проти короля, за що був страчений, проживши 28 років.
Історія страченої чернички
1
Оповідь наша починається з третього дня подорожі Мадея з Аркануму в Салагір. Темна ніч прихопила його в дорозі і змусила шукати нічлігу під мурами зруйнованого монастиря.
Мадей стриножив коня та, вибравши собі місцинку серед густої трави, ліг на спочинок. Сюркіт коників, далеке кумкання жаб і запах лугових квітів хутко навіяли дрімоту. Вже було й сновидіння перші з’явилися, аж тут неясний шурхіт насторожив його і сон сполохано чкурнув. Мадей, звівшись на лікті, прислухався. Шурхіт розтанув, а натомість потекли чарівлива мелодія сопілки.
– Гей, хто там?! – гукнув у темряву.
– Це я, – відповів приємний жіночий голосок.
– Хто ти і що там робиш?! Покажись мені!
– Не можу. На біду мені відтяли голову, і я ніяк не можу з’явитися перед вами в такому непривабливому вигляді. Я нещасна черниця страчена салагірцями.
– Я все ж таки хочу, щоб ти з’явилася!
– Ну що ж, воля ваша, – покірно відмовив голос, і з широкої щілини в кам’яній стіні з’явилося оголене жіноче тіло. Місяць світив так ясно, що Мадей не міг не помітити вроди відтятої голови, яку черничка тримала під пахвою. Довге світле волосся стелилося до землі.
– За що ж тебе стратили? – запитав Мадей.
– За розпусту, – скромно відповіла черничка.
– Ну, це й не дивно, маючи таке тіло, – погодився Мадей. – Це… це ти грала на сопілці?
– Я. А ти вмієш грати?
– Трошки.
– Заграй мені, будь ласка. Я так люблю слухати.
Голос чернички був такий сумний, очі її дивилися на Мадея з такою довірою, що страх, який уже почав було вити гніздо в його душі поволі, мов нехотячи, розправив жовті крила і відлинув. Мадей узяв з її рук сопілку, але очі його, жагою виблискуючи, жадібно блукали цим запаморочливим тілом і на диво своє він зовсім не сприймав цю жінку як неживу істоту. Відклав сопілку й мовив сухим голосом:
– Слухай, я тебе зшию. Я тебе зшию так, що й не буде помітно.
Не чекаючи на її згоду, витяг з кишені навощену дратву та заходився снувати циганською голкою по горлу чернички. А це в нього виходило дуже вправно, бо колись він був шевцем – шив чоботи війську. Згодом, коли став гінцем, у вільні години продовжував вишивати і завше возив із собою набір голок, ниток та різноманітних дратв. Було, що він пришивав крила птахам, хвости котам, а деревам обламані блискавицею гілки.
Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.
– Леле! Що ж мені тепера чинити? – забідкався Мадей.
– А що?
– Та що – дратва скінчилася.
– Оце лихо!
– Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приїдемо, то докінчу діло. Чи поїдеш зі мною до Салагіру?
– Чом би й ні? Поїду. Бо й так нічого робити. Тільки ж я гола-голісінька.
– Не біда. Закутаєшся у мій плащ.
Скінчивши з шиттям, він уже не мав ні сил, ні бажання далі себе стримувати. Нахилився над напіврозтуленими вустами чернички і відчув, як на нього війнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в камені, видовбана краплями спадаючої води. Цей холод пронизав його до кісток, і йому здалось, що його починає трусити лихоманка. Він хотів уже зірватися на ноги й тікати світ за очі, але тонкі руки тримали його, і де там було взяти відваги скинути їх зі своєї шиї. Враз він помітив, як од його цілунку тепло розливається по тілу чернички, і від вуст її вже не холодом віяло, а спрагою, і це вже не був камінь холодний, а пекло, і зяяло воно вогнем, і Мадей самоспалювався на тім полум’ї, і було йому добре.
А коли язики світанку до краплі злизали сумерк, він посадив прекрасну білявку на коня перед себе і помчав з копита на північ.
2
До Салагіра прибули опівдні. Мадей хутко напитав гостинницю, і вони спинилися «Під обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провів їх нагору у вільну кімнату. Мадей перевдягся в чисту одіж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха і перед відходом сказав черничці:
– Піду занесу листа короля, а ти зажди й нікуди не виходь.
– Гаразд. Тільки ж ти не барись.
– Я скоро.
В королівському палаці було безліч коридорів, а ще більше дверей і ні душі довкола, так що довелось бідному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабіринтами. Ледве-ледве натрапив на двері з написом «Король. Вхід стороннім суворо заборонено».
Мадей легенько постукав.
– Хто? – озвався хриплий старечий голос.
– Посол короля Арканума!
– Заходь!
Мадей прохилив двері і не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидів, як і належиться, на троні й парив у мидниці закасані до колін безкровні ноги, спинив його вигуком:
– Гей, не дуже розбігайся! Оно шмата під дверима – витри свої чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер підійди до мене. Давай сюди свого листа.
Мадей подав. Король розламав сургуч і розгорнув папір.
– Ет, нічого не бачу без окулярів. Ти той, на словах скажи мені, що там до чого. Гроші привіз?
– Е-е… бачите… Тут таке діло…
– Не привіз!
– Король Арканума шле вам свої палкі вітання…
– Привіз!
– …цікавиться вашим дорогоцінним здоров’ячком і е-е…
– Не привіз!
– Бо скарбниця королівська пуста, як шлунок новонародженого.
– Тьху, туди к бісу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та не дуже, не дуже, а то ноги ошпариш! Досить, досить… Ага, отже, грошей катма. А якого ж тоді (далі пішли салагірські прокльони і лайки, які не мають своїх відповідників у арканумській мові)… ти оце мені торочиш всячину про здоров’ячко, га?! Тебе чого послали?
– Мій король вимагає повернення захопленої території і тамтих двох тисяч, висланих позаторік.
– Що?! Та як ти смієш?!
Король так тупнув ногою, що вода з миски розбризкалася на всі боки.
– Що собі думає той ваш цілий Кендюх зі скислим лайном? А ти жовтодзьобий нахабо, насмілився до мене з таким ось, вибачайте, посланієм перед очі явитися?
І він зі злістю пошматував листа й шпурнув його Мадейові в обличчя.
– Дозвольте… дозвольте, – випнув груди ображений Мадей. – Я все ж таки посол!
– Відставної ти кози барабанщик – ось, а не посол! Сторожа! Гей, сторожа! А чорти б вас забрали! Знову в карти ріжуться. Ану гайни – одна нога тут, друга там, та поклич сюди!
Мадей вийшов з зали і, роззирнувшись, помітив за колонами чотирьох вояків, що, сидячи на підлозі по-турецьки, грали в карти. Високі галябарди спиралися на стіну.
– Гей, ви! Король кличе!
– А ти що, сам не можеш йому окропу в миску хлюпнути?
– Та він вас кличе в іншій справі.
– Може, щоб тобі голову стяти?
– Ще чого! Я ж посол!
– Пхе, чи одному вже послу вийшло гнити на колу!
– Я недоторканна особа!
– Велика цяця! Ось дам тобі в зуби – побачимо, яка ти особа!
Сторожа покинула карти і разом з Мадеєм ввалилася до зали.
– Кликали, чи що? – спитав старший.
– Вас докличешся! Хоч би перед іноземцями не ганьбили. Ну, що це за сторожа така? Та тут мене й зарізати можуть і чоботи з-під носа поцупити, а ви ні мур-мур!
– Більше не будемо.
– Отож то. А покликав я вас тому, що оцей ось молодець замість того, щоб гроші привезти, – привіз мені свиток бамаги. Мало того: його король вимагає, щоб ми йому назад повернули приєднану територію разом з позаторішнім податком. Ну, що ви на це?
– Гм… Чим же ви нам платитимете?
– А боги його знають…
– Уже й так затягнули… – шморгнув носом старший. – Нема за що і в шинку погуляти, не те що. Так і здичавіти недовго.
Король розвів руками.
– Чи ж я тому винен? Ця свиня Кендюх щось там мудрує. Ну, домудрується він мені! Ох домудрується!
– М-м… Діло швах… Ма’ть підемо іншому королю служити. Нема що: грошей не дають, в карти грати не дають… Нє, таке життя нам ні до чого.
– Та заспокойтеся, – замахав руками король, наче вітряк. – Заспокойтеся. Ось я зберу військо та як рушу на цей смердючий Арканум, та як вдарю, та я-а-ак розгаратаю його, то той Кендюх і капців не позбирає!
– О-о, знову війна, – скривився найтлустіший вояк. – Тільки ото сальцем почав запливати, тільки оце надумав з войська піти, а тут війна. І певно ж загальна мобілізація, нє?
– А ти ж як думав, – відповів король.
– Ну от, маєш тобі… А я ж усе життя мріяв собі пасіку завести… Льон та коноплі сіяти…
– Йолоп! – перебив його старший. – Війна – це прекрасно! Війна – як розвернешся: ге-ге! Ріж, грабуй, скільки душі завгодно. Хочеш – бабів ґвалтуй, а хочеш – не ґвалтуй, хочеш – крамниці трощ, а хочеш – не трощ, хочеш – пам’ятники там, монументи різні вали, а хочеш – не вали, а підійди, штани спусти і цюняй на всю їхню велич історичну. Ну, нє?
– Він правий, – закивали головами решта охоронців. – Війна – те, що треба. Даєш Арканум!
Король радісно потер долонями.
– Я в вас завше вірив, хлопчики ви мої. А тепер беріть цього приблуду та в буцегарню на хліб і воду.
Вмить Мадея схопили і скрутили руки за спиною.
– Не смійте! – виривався він. – Я посол!
– Який ти вже посол, – ніжним голосом проворкував майбутній пасічник. – Ти вже без п’яти хвилин небіжчик. Від тебе ось уже й могилкою попахує, – і він удавано, під регіт товаришів, затулив носа.
