Kitabı oku: «Арканум», sayfa 3

3

Вже смерклося, і черничка почала нервувати. Вона встигла дбайливо розчесати волосся, намастити сажею з коминка брови, пообідати, полежати, і врешті її здолала нудьга. Час од часу підходила до вікна і з тугою вдивлялася в гостинець, що вів до королівського замку. Ось долинув перестук копит коня-винохода. Черничка з надією розчинила навстіж вікно і вихилилася, щоб краще бачити, але тут її нещасна голівонька не втрималася на в’язах та й полетіла додолу. Полетіла й упала просто в кущі троянд.

«Оце халепа, – подумала голова. – Як же я тепера виберуся звідси? Тіло ж моє ще таке дурне, нічого не тямить. Де вже йому здогадатися, що має чинити!» – вона гірко заплакала.

Гусениця, яка саме проповзала біля неї, прискалила одне око і невдоволено буркнула:

– О, ще її тут бракувало! Може, й ти збираєшся пелюстками ласувати?

– Та ні! В житті нічого подібного до рота не брала, – скривила губи голова чернички.

– Ну-ну, – заспокоїлася гусениця. – А то гляди мені. Нас тут багато. Онде ще й тля пасеться. Ми тебе скоро тут хе-хе… Але якщо будеш себе чемно поводити, ми залишимось друзями.

І вона поповзла далі.

Тіло ж, втративши голову, навпомацки добралося до ліжка і вляглося собі непорушно. Мислити воно не звикло, а, зрештою, й не було чим. Ото воно собі лежало й чекало, що ж то далі буде.

А було ось що. Лейба, якому Мадей заплатив наперед, зрихтував вечерю і послав слугу занести її «тій білявці». Прислужник цьому вельми зрадів, бо черничка припала йому до смаку, а що жевжика її не було на той час, то він і вирішив собі до неї халявки смалити, а як удасться, то й дечим поласувати. Узяв тацю, притьмом вибіг нагору і запукав до покою, але ніхто не озвався. Тоді він плечем натиснув двері й просунув несміливо голову.

Було темно, але голе жіноче тіло виразно біліло на постелі. Прислужник нервово облизав сухі губи і, тихо переставляючи ноги, увійшов досередини. Тацю обережно поклав на столі й підкрався до діжка. Йому так захотілося поцілувати панну, що він, не вагаючись, нахилився над нею, але вуста його не знайшли жіночих вуст, а йно прохолоду подушки.

Вмить руками ковзнув по тілу – над раменами була порожнеча. Хотів скрикнути, але крик застряг десь напівдорозі і перетворився на глухе хрипіння, начеб його душили. Той крик зумів урешті вирватися з його горлянки лише тоді, коли він, мов очманілий, скотився сходами і вже тут видобув із себе:

– Рятуйте!!!

Його обступили з усіх сторін і почали розпитувати, що і як, але він не був у стані щось пояснити, а лише безтямно гикав, показуючи руками нагору. Лейба хутко зметикував, що трапилася пригода, і погнав щодуху, а за ним і решта зацікавлених осіб.

Щойно в кімнаті засвітили, і всі побачили безголове тіло, то були цим страшенно приголомшені, бо такого дива ще їм видіти не доводилось. Лейба не на жарт запереживав. Тим часом хтось уже послав за ціпаками, які пильнували порядку. Ціпаки в Салагірі не дуже квапилися займатися справами, з яких не можна було б урвати дещиці в кишеню, а більше ганялися за пачкарями та перемитниками, але що ця пригода трапилася в гостинниці, то вона їм припала до смаку.

Отож головний ціпак Кельбас у супроводі лікаря і двох ціпаків цього разу не забарилися. Вони хутко очистили кімнату від сторонніх і взялися до діла. Пан Кельбас витяг з маринарки велетенську лупу, якою можна було й теля вбити, і зачав колінькувати уздовж і впоперек, визбируючи всячину там і тут, не минаючи жодної обгорілої лучини чи вичесаного волосся, та все те дбайливо ховаючи до кишені. Правда, серед тих речових доказів не було ані одірваного ґудзика, ані якої петельки.

Лікар оглянув тіло там, де йому хотілося, і безпорадно розвів волохатими руками.

– Нічого не розумію. Тіло без голови, але не зимне, а тепле. Ба більше – чути серце під долонею б’ється, і пульс є, пиптики на персах червоні, мов жар…

Сухі ціпаківські жердини стовбичили біля дверей і не зводили вибалушених очей з відомих частин жіночої фігури.

З’явився міський війт. Ця особа була надмірно товста, щоб займатися розслідуванням, і тому, зручно прилипнувши до стіни, тільки гучно сопіла.

Пан Кельбас випростався і промовив:

– Панове, ся справа надто загадкова. Гадаю, нам варто спуститися і там спокійно все обговорити. А ви, – звернувся до ціпаків, – станьте на дверях і щоб жива душа сюди не проникла. Навіть муха!

Три грубі риби – Кельбас, лікар і війт – сіли в залі за стіл і покликали шинкаря.

– Лейбо, – сказав пан війт, – вточи нам хутенько пива та не з тієї діжки, що приправлена дощівкою, а з тієї, що в коморі. Та принеси сушеної риби і ще там чого.

– Ой, скажете таке – дощівкою! Ну, й штукар з вас, пане війт! Вже несу!

Він метнувся в комору і з’явився, несучи барильце пива та в’язанку тарані.

– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж світиться! Справжній балик! Та що балик – тьху! Що він проти ції тарані? А пиво? Цимес! Із арканумських підвалів. Бо, бачте, наше салагірське, як з-під бика теє…

– Що? – визвірився війт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стіл, а то загримиш за ґрати!

Переляканий Лейба миттю зник. Лікар розлив пиво і сказав:

– Найбільше мене, панове, дивує, що нема на ліжку крові. Жодної краплі. Наче жива…

– Гм, це дійсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж ніде на підлозі не помітив крові. А їй же ж голову хтось відчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то націдила тої крові ціле відро.

Коли Лейба приніс друге барильце, Кельбас запитав його:

– А розкажи нам, звідки ця панна тут взялася.

– Приїхала вона опівдні з королівським гінцем із Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася і з покою не виходила. Ніхто до неї не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пір повернутися. Але, може, він не простий собі посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…

– Це найзагадковіша кримінальна загадка з усіх, які мені довелося розгадувати, – повідомив Кельбас, а при цій мові почав виймати з кишень речові докази й розкладати на столі.

– І на ‘кий біс оце вам здалося? – здивувався війт. – Такого сміття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорілі скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…

– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?

– Світлого.

– Лейбо! Яке волосся було в тієї панни?

– Вона була білявкою, пане.

– О, бачите, панове, – білявка! – підняв догори вказівного пальця Кельбас. – Отже, це її волосся.

– Де ж поділася голова? – спитав війт.

– Оце нам і тра з’ясувати. А того жевжика на спити взяти й довідатися, що й до чого. Бо, може, то він їй голівоньку зістругав. Га?

– Все можливо, – погодився лікар, – тільки дивно, що вона хоч і безголова, але жива.

– Мо’, порода така? – хитав головою війт. – То ж то, бачте, не наша братія. То арканумці, бісові діти. Від них усього чекай…

– Еге-еге, – підтакнув Кельбас. – Колись мій дід, як попав до них у полон, то ледь не здурів, бо каже: ті арканумці не п’ють, як ми. Чи весілля яке, чи так гулянка – на десятьох одна карафка і цідять вони її малесенькими наперстками увесь вечір. То дід, якби не крав тайкома того зілля, то й ноги б відкинув – куди ж пак отаке пиття. Я було, як часом вдома наллю в миску горілки та хліба накришу та зачерпну ложкою – ото обід!

– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився війт. – Це ви, як той казав, істину глаголите. Усі ті арканумці хиряві та дойшлі. Чи не міг він їй ножаку під цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову відбатував та з собою прихопив.

– Вони й воювати ніколи не вміли, – кивнув лікар. – Пам’ятаєте битву на Волошковій оболоні? Як вони, вибираючи місце, де мали б зустріти наше військо, натрапили на зграю журавлів, що саме, паруючись, танцювали. Тоді вони, щоб не колошкати птахів, одійшли далі та потрапили на багна. От битву й програли.

– А що ж нам із тим тілом робити? – запитав війт.

– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розітнути, як належиться, й дослідити, що й до чого.

– Як то розітнути? – здивувався війт. – Щоб ото по живому?

– А де ви бачили щось живе без голови?

– Півні без голови, бува, певний час літають.

– Власне – певний час! А тут бозна скільки вона вже лежить і навіть не охолола.

4

Пізно ввечері, як уже добре посутеніло, королевич вистрибнув у вікно і чкурнув з палацу, а відтак таємною хвірткою вислизнув із замку. Так він чинив доволі часто. Неподалік «Облізлого лебедя» був будинок розпусти, куди й прямував наш королевич.

Крадучись садом, що розкинувся між тим будинком і шинком, королевич раптом скам’янів на місці: з кущів троянд на нього дивилася великими красивими очима неймовірної вроди панна, від сяйва місяця і світла з вікон її волосся здавалося золотим.

«Що вона робить у кущах?» – здивувався королевич.

– Від кого ви ховаєтеся? – запитав він.

– Ах, якби ви знали, яка біда зі мною трапилася! – пролебеділа панна ніжним голосочком.

– А що ж таке? – заметушився королевич. – Якщо вас хтось образив, я готовий служити вам своїм мечем.

– Ні-ні, ніхто мене не образив. Сталася біда – я втратила своє тіло.

Королевичу здалося, що він щось не те почув і перепитав, але панна підтвердила свої слова. Тоді він обережно простягнув до неї руки і з жахом не намацав шиї. Спочатку це викликало страх, але поступово він усвідомив, що саме цього й чекав, бо не читаючи нічого окрім казок, він все життя мріяв визволити зачаровану королівну або ж викрадену лихим чарівником чи драконом, а тут якраз омріяний трафунок.

– О! – скрикнув радісно він. – Я врятую вас! Я розчаклую вас! Я занесу вас у свій палац і буду годувати з золотої ложечки. А там ви мені докладно розповісте, що з вами трапилося.

І він уже було хотів голову взяти на руки, коли та попросилася:

– Ой, ні-ні! Не треба. Стривайте. Спочатку залізьте на он ту черешню та зазирніть у вікно й розкажіть мені, що ви там побачите.

Королевич, дряпаючи коліна, виліз на черешню і зазирнув у вікно. Потім зліз і повідомив, що нічого цікавого не побачив.

– Як? – здивувалася голова. – Там не було мого тіла? Воно ж лежало на ліжку!

– Ні, там нічого такого не було.

– Що ж, – зітхнула голова, – така моя гірка доля! Несіть мене у палац.

5

Тим часом сталося ось що: лікар таки забрав тіло чернички і звелів занести його до холодного льоху, щоб воно завчасу не зіпсувалося. Тіло загорнуте в плащ, якого залишив був Мадей, поклали в льосі на кам’яний стіл. Лікар зостався сам на сам із тілом і став його уважно обстежувати.

Йому дуже сподобалися перса – великі й пружні, він став їх гладити, від чого пиптики настовбурчилися, а лікар задоволено гигикнув.

Однак тілові на зимному камені лежалося не надто затишно, а тут ще чиїсь долоні почали його обмацувати. Воно якусь хвилю терпіло, а потім спритно скинуло руки догори і вхопило лікаря за шию. Ніхто б не сподівався такої сили від панни, котра була страченою черничкою, лікар став задихатися і ловити ротом повітря, його руки намагалися відірвати від горла руки панни, але безуспішно. Незабаром він забився в конвульсіях і звалився на долівку.

Тіло чернички піднялося з холодного ложа, стягнуло з лікаря чоботи і, взувши їх, навпомацки шукало дорогу з непривітного льоху. Воно прочинило двері і вийшло на двір, кутаючись в плащ. Довкола панувала темрява, але тіло про це не знало. Воно просто ступало, куди ноги вели.

6

В центрі Салагіра під пам’ятником генералові Піскозубу сидів Піпа і продавав солоні пляцки. Піпа був арканумець. Кілька років тому він попав у полон до салагірців разом з іще вісьмома вояками. Тих родичі викупили, а Піпа, чоловік без роду-племені, зостався на державному забезпеченні ворожої країни. Протримавши його у в’язниці пів року, король порахував усі витрати і дійшов висновку, що коли Піпа й далі сидітиме на шиї в Салагіра, то державна скарбниця зазнає неабиякої скрути, бо Піпа їв за трьох.

Отож його випустили на волю, але в Арканум повернутися заборонили. Знайшли йому на околиці міста закинуту халупу і сказали: живи, як хочеш. Піпа халупу сяк-так підлатав, а що при ній був городець, то посадив усіляку городину, а зокрема й гарбузи.

З тих пір він щодня на світанку тер гарбузяні пляцки і виносив їх продавати у місто. Гарбузяні пляцки були улюбленою стравою арканумців, але салагірці їх ігнорували. Ніхто в Піпи тих пляцків не купував. Він терпляче просиджував до полудня, збирав свої пляцки і йшов похнюплений додому, де сам їх і з’їдав на пару з песиком.

Спочатку з нього кепкували, насміхалися, та потім звикли і вже не звертали уваги. Отож, можете собі уявити його велике здивування, коли до нього підійшло двоє чоловіків і запитали:

– Що просиш за свої пляцки?

Спочатку Піпа подумав, що це йому сниться і вщипнув себе за вухо, потім подумав, що це черговий жарт і, насупившись, відвернув голову набік. Але незнайомці перепитали:

– То що просиш за пляцки?

Піпа ковтнув повітря і назвав ціну. Йому простягнули гроші і сказали:

– Дай десяток.

Не вірячи власним вухам і очам, Піпа узяв тремтячими руками гроші, наклав на листя румбарбару по шість пляцків і подав першим у своєму життя клієнтам. Ті подякували і, всівшись неподалік, почали наминати з неабияким апетитом. Піпа дивився на них, вирячивши ошелешені очі, і щоразу, коли хтось із них відкушував гарбузяника, теж роззявляв рота, перебирав зубами, плямкав і ковтав.

Коли ж вони попоїли, один з незнайомців обернувся до Піпи і чистісінькою арканумською промовив:

– Дай тобі Боже здоров’я, Піпа. Давно таких смачних пляцків не їлисьмо.

Піпу, мов крижаною водою облили, зірвався на ноги, кинувся до земляків та й ну їх обнімати, руки тиснути, а в самого сльози градом – і плаче, і сміється, лепече щось, розпитує: звідки, як, чого…

– Е, ні, Піпа, тут не місце для розмови, – сказали арканумці. – Ходімо до тебе, там і поговоримо.

Піпа закинув кошика з пляцками на плечі, і всі троє подалися за місто.

За якийсь час вони вже сиділи в Піпи за столом, пили вино, яке Піпа зробив з винограду, їли пляцки й бесідували на різні теми.

– Як же мені поталанило! – тішився господар. – Я вже й надію загубив, що колись по-арканумському забалакаю. Аж тут землячки!

– До речі, Піпа, що ми арканумці, ніхто й знати не повинен.

– Таємниця?

– Так, ми виконуємо завдання державної ваги. Сам король послав нас до Салагіра на розвідини та щоб зв’язатися з тобою як з єдиним арканумцем в осиному гнізді ворога.

– То про мене пам’ятають? – блиснув засльозеними очима Піпа.

– Аякже!

Та відразу ж і набурмосився:

– Та чого ж тоді не викупили?

– Ех, Піпа, не розумієш ти політики. Тебе ж навмисне залишили саме для цієї нагоди. Бо і в пеклі треба свого мати, а не те, що в цьому смердючому Салагірі, щоб він запався навіки віків.

– О, то це ж мені й орден має бути, нє? – випнув Піпа груди.

– Вже є. Лежить в королівській канцелярії. А буде ще й другий, як поможеш нам одне діло зробити.

Від тих слів Піпине серце забилося, як курка під когутом, радісно, радісно. Та притаманна всім арканумцям недовірливість далася взнаки.

– А ви той… не жартуєте?

Обоє арканумців зиркнули на нього таким суворим поглядом, що він відразу знітився, зм’як і відчув себе маленьким грубеньким хлопчиком – в руці лозина, довкола луг, на лузі гуси, потічок дзюрчить, а через потічок кладка, на кладці мама пере рушники: «А куди ж ти, йолопе, дивишся, га? Не бачиш, що гуси в горох забрели? Ось я тобі зараз дам!»

– Отже, слухай, Піпа, – промовив один з гостей. – Ми звичайні собі пачкарі або ж перемитники. Ми тільки тим і займалися, що шниряли туди й сюди – то з Арканума в Салагір, то з Салагіра в Арканум і перепродували всіляке і різне. Але сидимо якось в шинку «Під копитом», а тут приходить посланець від короля і пропонує нам зробити нарешті щось і для держави, а не для себе.

– І що ж ви таке повинні зробити?

– Визволити нашого посла з в’язниці. Ти щось чув про нього?

– Та вже ж бо, що чув! Тут же ж історія яка: приїхав він з панночкою, лишив її в гостинниці, а сам до короля подався. Тим часом слуга поніс панночці вечерю. Приносить – а вона без голови.

– Та йди!

– Ага. Без голови та ще й гола-голісінька. Ну, й завезли її до трупарні.

– А наш посол за ґратами?

– За ґратами, – кивнув Піпа.

– Тоді, як звечоріє, поведеш нас туди.

7

Мадей опинився в такій самій ситуації, що й бідолашне тіло чернички: його замкнули в холодному льосі, де стіни поросли слизьким мохом, а зі стелі скрапувала вода. У нього забрали меча, але кинджал, з яким він не розлучався, був захований у халяві. Він його вийняв і став штрикати в шпари поміж брилами. Стіни роз’їдав грибок, і в деяких місцях розчин скидався на кашу.

Мадейові вдалося прорізати шпарини довкола однієї великої брили, але випхати її назовні не вдавалося. Він впирався і ногами, і плечима, та все намарне. Коли раптом почув, що хтось його кличе. Пізнав арканумську мову і втішився.

– Пхайте оцю брилу, – попрохав і постукав по ній руків’ям кинджала.

З того боку завовтузилися, закректали, і брила зрушилася. Мадей відступив, щоб не звалилася йому на ноги, і чекав. За хвилю вона, глухо гупнувши, впала. Мадей без особливих зусиль виліз із льоху й обняв своїх рятівників.

– Ходіть за нами, – сказали арканумці.

Темрява надійно приховувала всі їхні рухи. Незабаром вони вийшли на дорогу. Та не далеко й зайшли, як побачили, що попереду хтось наближається. Виразно вчувалися два голоси – чоловічий і жіночий. В жіночому Мадей упізнав голос панни.

– Ото зрадливиця! – обурився він. – Вже з кимось іншим жартує.

Арканумці зачаїлися за деревами. Але що більше Мадей вдивлявся, то зрозумів, що самої панни нема, а хтось несе її голову. Це ще більше його розгнівало. Він намацав на землі палицю, підпустив невідомого крадія ближче і луснув з усієї сили по голові. Королевич лише пікнув і звалився, а голову панни Мадей спритно підхопив на руки.

– Ой! – втішилася голова. – Ти мене врятував! А то я вже думала, що він мене зґвалтує.

– Що сталося? – запитав Мадей, ніжно пригортаючи голову до своїх грудей.

– Та сталося таке, що я, виглядаючи тебе з вікна, ненароком так нахилилася, що голова моя відвалилася і впала на кущі внизу. Отам і знайшов мене той королевич.

– То це королевич?

– А що ж ти думав? Що я приблуді дозволила себе на руки взяти?

– А що б ти зробила, якби тебе приблуда знайшов?

– А покусала б! – і вона грізно клацнула зубами.

Мадей здригнувся.

– А де ж тоді тіло?

– Було в кімнаті. Та потім кудись зникло. Мусимо його знайти.

– Та вже ж бо!

– А хто це з тобою? – стривожилася голова.

– Мої рятівники.

Голова уважно обстежила їх і заспокоїлася.

– Мусимо піти до шинку, – сказав Мадей, – щоб забрати її тіло.

– Це небезпечно, – заперечили в один голос арканумці. – Мусимо негайно тікати.

– Без неї я нікуди не поїду, – вперся Мадей.

– Ой, що я бачу! – зойкнула голова.

– Де?

– Он там! Просто перед нами.

– І що ж ти таке бачиш?

– Та оно! Біля яворів! Щось іде, заточуючись, наче п’яне? Чи це не я?!

Мадей пройшов ще кілька кроків і побачив тіло без голови, яке невпевнено брело наосліп.

– Я врятована! – зраділа голова.

Але ж Мадей не мав при собі свого швацького причандалля, тому взяв за руку її тіло, й подалися вони усією компанією до шинку. Там він залишив їх у саду, а сам виліз по черешні до вікна, проник у покій, забрав свою торбу і спустився.

Та от халепа! Дратва йому вже раніше скінчилася. Але черничка знайшла спосіб і дозволила скористатися її ж таки волоссям. Ото він пришив голову до тіла волоссям чернички, міцно поцілував її у вуста, посадив перед себе на коня і помчав разом зі своїми визволителями до Арканума. Він дуже квапився, щоб попередити короля про те, що король Салагіру не збирається повертати захоплені території і найпевніше піде війною.

Королівна жаба

Король Кендюх ІV був чоловіком статечним і поважав звичаї, тому, коли його трьом синам приспіла пора женитися, він їх скликав до себе і сказав:

– Ну, хлопці, повиростали ви, як дуби. Пора вам вже й жінками обзавестися. Коли ви читали хроніку нашого королівського роду, звичайно, в тому випадку, якщо ви взагалі що-небудь читали, то, мабуть, натрапили в частині першій, розділ третій, сторінка сто шістнадцята, на опис женячки королевича, нашого прапрапрадіда… Отже, королевич зійшов на гору і стрілив з лука. Як виявилося, стріла попала у вікно князівського замку і збила віночок з голови князівни. Цей милий жарт міг закінчитися дуже сумно. А проте вони поженилися. Після того не раз і не два наші пращури таким самісіньким робом добували собі дружин. От і я вирішив – чи не спробувати й вам щастя? Що ви на це?

Королевичі, звісно, були не в захваті від цієї затії, бо вже мали собі на прикметі дівчат згідно зі своїми смаками і стріляння з лука якось їх не дуже втішило. Але, перезирнувшись, вирішили, що не варто сперечатися з батьком, бо той ще чого доброго візьме та й обділить спадком.

Отож повів їх король до гори, яка височіла неподалік, і сказав старшому:

– Почнемо з тебе.

Старший був не в тім’я битий і нишком прихопив із собою карту. На горі її розгорнув, вирахував де і що та й тоді вистрілив. Як і сподівався, стріла залетіла в покій доньки міністра оборони, а що тая панна від самого рання уже чипіла біля вікна, бо була своїм коханим попереджена, то застрибала од радощів і з голосним вереском помчала до свого любого татуся, щоб розділити з ним своє щастя.

Середульшій брат так само усе наперед обрахував і поцілив у вікно доньки міністра фінансів. Якщо взяти до уваги, що цілився він у вікно будинку міністра юстиції, то можна було б вважати, що його спіткала невдача, але, як виявилось, наречена була не гірша. Так що невдача спіткала хутше доньку міністра юстиції.

Молодший син, улюбленець короля, ще собі й до голови не брав женячки, але подумав, що смаку брата можна довіряти і вистрілив у вікно доньки міністра юстиції. Як на те, звіявся сильний вітер, збив стрілу з дороги і заніс її на болото. Королевич хотів було вистрілити вдруге, але король не дозволив.

– Це вже буде проти приписів. Гайни на те болото і принеси стрілу. Хтозна, може вона попала в руки якої, хе-хе, русалки.

Королевич почіхав потилицю й подався на болото, дорогою уявляючи жінку-русалку – мокра, слизька, а ще той хвостяра! Бр-р-р! Хай вона сказиться!

Пошвендяв туди-сюди по болоту, затраскався по вуха, а як знайшов стрілу, то дуже пошкодував за русалкою, бо на стрілі сиділа зелена пульката жаба й дивилася на нього так мило, так мило, що королевич з великим задоволенням копнув би її подалі. Але не міг того зробити, бо король стежив у далекогляд за кожним його кроком. Проклинаючи вітряну погоду, татуся-короля і його затію, поплівся королевич назад, несучи в шапці свою наречену, котра очевидячки теж перебувала не на сьомому небі від щастя, що її з болота витягли.

Брати, побачивши оце чудо, почали реготати, але король тупнув ногою і сказав:

– Цитьте! Тут діло серйозне. Якби ви хоч коли-небудь до книжок зазирали, то знали б, що історії вже відомий подібний випадок. Так самісінько, як і оце зараз, стріла молодшого королевича потрапила до жаби, але потім та жаба перетворилася на писану красуню, бо це була зачарована королівна. Ось так. І надалі попрошу без жартів. За тиждень весілля.

Молодий королевич приніс жабу в замок і, маючи теж надію, що з цієї жаби ще будуть люди, повівся з нею дуже ґречно. Звелів приволокти велику балію з багном, насадив зелені і таким чином створив маленьке кімнатне болітце. Поява жаби змусила його також зацікавитися спеціальною літературою, щоб знати, чим її годувати. Раціон заклятої королівни виявився не таким уже й простим, як могло видаватися. Особливо жениха діймала біганина за комарами.

Весілля гуляли дуже пишне. Для всіх трьох братів одразу, щоб менше було витрат. Гості не скупилися на дарунки. Дочка міністра юстиції подарувала навіть цілий мішечок комарів, чим дуже розчулила королевича, хоча в дійсності не це мала на меті.

Старші брати заздрісним оком зиркали у бік молодшого – вони ще з дитинства пам’ятали казку про королівну-жабу. Гості теж не забули висловити щасливому подружжю своє захоплення, і королевич поволі пройнявся пошаною до подруги життя, адже доля йому подарувала не якусь там міністрівну, а королівну. Хоч, правда, тимчасово закляту. У тій давній історії його особливу увагу привертав факт, що вночі жаба скидала шкуру й перетворювалася на красуню. Це мало тривати лише дванадцять днів, після чого шкура щезала навіки, головне тільки набратися терпіння і не прискорювати подій, як це зробив його попередник.

За столом королевич навіть запропонував жабі шампанського, але вона жодним рухом не зреагувала на заморський напій, тоді він запхав її до келиха і дав можливість поталяпатися в шампанському. Жаба сказала «бре-ке-ке!», а гості заплескали в долоні. Насолоджуючись мріями про шлюбну ніч, королевич пив зовсім мало, щоб чого доброго не осоромитися. Ось заграли музики, молодий узяв жабу на долоню і не пропустив з нею жодного танцю. Гості стали кричати «Гірко!», і коли цілувалися старші брати, гамір не вщух ані на хвилю, проте, коли настала черга цілувати жабу, гамір ущух. Гості, затамувавши подих, з шанобою дивилися, як виконується цей анімалістичний поцілунок, і всі одностайно вирішили, що жа… е-е… заклята королівна надзвичайно граційна.

Король штурхав обох міністрів-сватів попід боки і казав:

– Ну як? Хе-хе! Королівну відхопили! Цікаво, де це її королівство розташоване. Чи не дуже далеко від нашого, щоб можна було легко приєднати.

Тут заграли сурми, і до зали внесли печених чапель та журавлів, начинених перепілками та прикрашених натуральним пір’ям. Королевич, виголоднівши, рішуче відтяв журавлину ногу та, коли поклав її на тарілку, раптом помітив, що молода щезла. Зчинилася метушня, всі кинулися шукати її. Король кричав:

– Обережно! Не наздобчіть королівни!

Ледве її знайшли під стіною за шторою. Тут усі збагнули, що причиною втечі молодої були саме чаплі з журавлями, котрі виглядали, мов живі. Король звелів негайно прибрати зі столів цих нешляхетних птиць, які не розбираються, де справжня жаба, а де королівна.

За якийсь час король підвівся і вигукнув:

– А тепер, молодята, прошу по покоях! Люлі-люлі! Хе-хе!

Королевич посадив свою любу дружину на золоту тацю і, підбадьорений не зовсім скромними, але доброзичливими побажаннями, виплив на вітрилах кохання із зали.

Він лежав у ліжку, заклавши руки під голову і терпляче чекав. Молода сиділа в балії і, либонь, теж чекала, коли сповзе з неї шкура і можна буде одне одному кинутися в обійми. Отак вони обоє чекали, а час ішов і нічого не відбувалося. Королевич подумав, що королівна, скинувши шкуру, буде гола-голісінька і ледве чи наважиться в такому вигляді з’явитися перед ним. Він встав і повісив біля балії свого халата й ліг знову, заклавши руки за голову та поринувши у щасливі мрії. Різне йому йшло на думку. Зокрема і про те, що сам він далеко не красень – малого зросту, ніс картоплею, вуса ріденькі та ще й клаповухий. Стривай, чи не це причина, що вона зволікає? Королевич підвівся на ліктях і запитав:

– Гей, скажи-но, я тобі до вподоби?

Але відповіді не було. Мабуть, соромиться. Та й чого б вона, зрештою, мала отак ні сіло ні впало висловлюватися про його вроду? Інша обов’язково б збрехала. А ця делікатна. Може, навіть по парижах училася.

– Слухай, а ти часом не в Парижі училася?

Тьху! Ото йолоп! Якщо вчилась – не відповість зі скромності, а якщо не вчилась – то з сорому. А проте, якось розмову треба зав’язати. Щоб її ще такого запитати? Може, помогти їй зняти шкуру. Але чи це буде ввічливо? Все ж таки панна. Раптом серце його защеміло: а що як не панна? І таке можливе. Хтозна скільки вона там по болотах волочилася. Там теж женихів море. Оно аж сюди чути, як кумкають. Гляди, котрийсь і той… Звідки ж йому було знати, що перед ним… чи то пак під ним заклята королівна? Бачить – жаба, ну і… Ех! Не дай Господи, якщо це правда, завтра з того болота сухий пляцок зроблю.

Раптом у балії щось заворушилося, захлюпало, і повільно- повільно стала підводитися темна постать, ось вона накинула на себе халата і, обережно ступаючи, мовби роблячи перші кроки після тривалої хвороби, попростувала до ліжка. Серце королевича затріпотіло від збудження. Постать наближалася, і він тепер ясно бачив, що вона зовсім невисока, а скоріше низька, хоча обличчя у темряві роздивитися було неможливо. Ну й добре, дуже добре, а то при високій дружині чувся б незручно. І щойно коли постать опинилася біля самого ліжка, королевич вловив неприємний запах, то був запах цвілі і трухлявини, запах розкладу і гнилі, а за мить він з жахом побачив перед собою старезну згорблену бабу, висохлу на кість, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:

– Пошуньшя, шерденько, нехай і я шобі ляжу та погрію штарі кошьті. А то у тій твоїй балії жимно, аж штрах.

Королевич від несподіванки втратив дар мови і хутенько відсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалі від цієї прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на ліжку і попрохала:

– А чи не потер би ти, мурчику, мені крижі? Клятий гоштечь вші кошті ломе.

– Що? – обурився королевич, силкуючись ногами під ковдрою потрапити у штани. – Та як ви смієте? Хто ви така?

– Та хто ж, як не твоя жаконна жінка?

– Хіба ви і є заклята королівна?

– Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.

– Але чого ж ви така стара?

– Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобі у болоті між жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мій шуджений ж біди порятує. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо і від жаб’ячого життя урвала – жаки молода була, нікому не відмовляла. Але ж тієї маленької шлабошті ти мені не штанеш випоминати, правда? Бо ошь мені уже й вішімдешятка гримнула і щойно тепер доля ушміхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почілую!