Kitabı oku: «Місячний камінь», sayfa 2
Розділ III
Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.
На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І, дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам’яті зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій. Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний щоденник, який навчили її вести в школі й який вона й досі веде. У відповідь на мою пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї самої і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:
– Просто так!
А я вам скажу, що тут не без амурних витівок!
Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранці в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабінет міледі.
– Габріелю, – сказала міледі, – ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і відсвяткує разом з нами день народження Речел.
Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів (наскільки пам’ятаю) наймилішим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вікно. Міс Речел, яка була присутня при нашій розмові, у відповідь на мої слова зауважила, що вона пам’ятає його як найлютішого тирана ляльок і найжорстокішого фурмана, який заганяв дівчинку до знесилля, примушуючи її бігати в мотузяних віжках.
– Я палаю обуренням і наперед вмираю від утоми, коли думаю про Френкліна Блека, – закінчила свою мову міс Речел.
Ви, природно, запитаєте, чому ж містер Френклін усі свої роки з того самого часу, як він був ще хлопчиком, і до того часу, як став мужчиною, провів за межами своєї батьківщини. Я відповім: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоємцем одного герцогського титулу і не міг юридично це довести. Розповім коротко, як це сталося.
Старша сестра міледі вийшла заміж за славнозвісного містера Блека, що вславився як своїм величезним багатством, так і судовим процесом з якимсь герцогом. Скільки років набридав він судам на своїй батьківщині, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на місце герцога, скількох адвокатів збагатив він, скільки лагідних людей посварилось через нього, б’ючись об заклад (виграє він процес чи ні), – цього я встановити не можу. Його дружина і двоє з трьох його дітей померли раніше, аніж суди вирішили зачинити перед ним двері і не тягнути з нього більше грошей. Коли все було скінчено і герцог лишився не переможеним, містер Блек вирішив: єдиний спосіб помститися вітчизні, що так повелася вона з ним, – це позбавити Англію честі виховувати його сина.
– Як я можу покластись на наші вітчизняні заклади, – пояснював він, – після того, як вони таке вчинили зі мною!
Додайте до цього, що містер Блек не любив хлопчиків, у тому числі й свого, і ви погодитесь, що це лише ось так і могло скінчитися. Містера Френкліна забрали з Англії й послали в заклади, на які його батько «міг покластися», в таку чудову країну, як Німеччина; а сам містер Блек, завважте собі, спокійно залишився в Англії трудитись на користь своїх співвітчизників у парламенті і для того, щоб опублікувати матеріали у справі про герцога – звіт, якого він не скінчив і досі.
Ось, дякувати Богові, й розповів про це. Ні вам, ні мені не слід ламати голову щодо містера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством і звернімось до алмаза.
Алмаз повертає нас до містера Френкліна, якому судилось найневиннішим чином внести цей нещасний камінь у наш будинок.
Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поїхав за кордон. Час від часу він писав – іноді міледі, іноді міс Речел, а іноді й мені. Перед своїм від’їздом позичив у мене моток вірьовки, складаний ніж на чотири леза і сім шилінгів, шість пенсів, яких я назад не одержав і не сподіваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув від міледі, як він поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його німецькі заклади, він поїхав до Франції, а потім в Італію; там зробили його універсальним генієм, наскільки я міг зрозуміти. Він трохи віршував, трохи малював, трохи співав, грав і писав музику, – запозичуючи, як я підозрюю, в усіх цих випадках так само, як він позичав у мене. Багатство його матері (сімсот фунтів на рік) дісталось йому, коли він став повнолітнім, і пройшло між його пальців, мов крізь решето. Чим більше було в нього грошей, тим більше він їх потребував; у кишені ж у містера Френкліна була дірка, яку ніколи не можна було зашити. Його веселість і невимушеність манер сприяли тому, що його скрізь охоче приймали. Він жив то тут то там, і скрізь адреса його (як він сам її давав) була: «Поштамт, Європа – до запитання». Двічі він хотів повернутися в Англію і побачитися з нами, і двічі (пробачте на цім слові) якась негідниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже відомо з тих слів, що міледі сказала мені. В четвер двадцять п’ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик після того, як він виріс і перетворився в мужчину. Він був доброго роду, мав мужній характер, і було йому, за нашими розрахунками, двадцять п’ять років. Тепер ви знаєте містера Френкліна стільки ж, скільки і я до його приїзду до нас.
У четвер стояла чудова літня погода, і міледі з міс Речел, не сподіваючись на приїзд містера Френкліна раніш як на обід, поїхали снідати до своїх друзів по сусідству.
Коли вони поїхали, я пішов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, і побачив, що все там гаразд. Потім, бувши не тільки дворецьким, а й буфетником міледі (за моїм власним проханням, бо, бачите, мені було неприємно, щоб хтось інший володів ключами від винарні покійного сера Джона), тож потім, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет і поставив його зігрітися до обіду на теплому літньому сонечку. Вирішив і сам посидіти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре і для старих кісток; я взяв своє крісло, щоб вийти на подвір’я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями міледі.
Обійшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкірих індусів у білому полотняному вбранні, які дивились на будинок.
Коли я глянув пильніше, то помітив, що в індусів через плече висіли маленькі барабани. Позаду них стояв маленький, худорлявий, білявий англійський хлопчик, який тримав мішок. Я вирішив, що ці люди – мандрівні фокусники, а хлопчик з мішком носить знаряддя їхнього ремесла. Один із трьох індусів, що розмовляв по-англійському і, повинен признатись, мав якнайкращі манери, підтвердив мій здогад: він просив дозволу показати свої фокуси в присутності господарки дому.
Я хоч і старий дід, але не похмурий, люблю розваги і не стану не довіряти людині тільки через те, що в неї шкіра трохи темніша за мою. Але найкращі з нас мають свої слабості, – а моя слабість у тому, що, коли кошик з фамільним сріблом вийнятий з буфетної, я негайно згадую про цей кошик, як тільки побачу мандрівного іноземця, в якого манери кращі за мої. Тому я сказав індусові, що господарки немає вдома, і звелів йому з його товаришами йти геть. У відповідь він чемно вклонився мені і разом з товаришами залишив подвір’я. А я повернувся до свого стільця, сів на сонячному боці двору і, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрімав.
Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаєте, що їй заманулось? Вона зажадала, щоб трьох індійських фокусників негайно заарештували – на тій підставі, що нібито вони знали про приїзд до нас із Лондона містера Френкліна Блека і мали намір завдати йому лиха.
Ім’я містера Френкліна остаточно збудило мене. Я розплющив очі і примусив доньку пояснити, у чім річ.
Виявилось, що Пенелопа тільки-но повернулась із сторожки нашого воротаря, куди вона ходила побалакати з його донькою. Обидві дівчини бачили, як випроваджені мною індуси пройшли в супроводі хлопчика. Чомусь вирішивши, що ці іноземці погано поводяться з хлопчиком (чи не тому, що він був красивий і слабенький?), обидві дівчини пробрались тихенько попід внутрішньою частиною огорожі, що відділяє подвір’я від дороги, й стали спостерігати, що робитимуть індуси. А ті почали виробляти дивні штуки.
Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самі. Потім усі троє повернулись обличчям до нашого будинку і пильно втупилися в цей бік. Далі загомоніли й засперечалися своєю рідною мовою, перезираючись між собою, наче у них були якісь сумніви. Тоді й звернулись до англійського хлопчика, ніби чекаючи, щоб він допоміг їм. А потім головний індус, що розмовляв по-англійському, наказав хлопчикові:
– Простягни руку.
Донька моя Пенелопа, дійшовши до цього місця в розповіді, вигукнула, що вона просто не розуміє, як при цих страшних словах серце не вискочило з її грудей. Я подумав, грішним ділом, що цьому міг перешкодити її корсет. Але вголос лише промовив:
– Ох, у мене мороз пробігає поза шкірою від цього. (Nota bene: жінки люблять такі маленькі поступки.)
Так от, коли індус наказав: «Простягни руку», хлопчик відступив на крок, похитав головою й відповів, що йому не хочеться. Після цього індус запитав (зовсім без гніву), чи не хоче він, щоб його знову випровадили в Лондон і залишили там, де знайшли, сонного, у порожній корзині на базарі, голодного, обідраного й безпритульного? Це, здається, вирішило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за пазухи пляшку й налив з неї чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню хлопчикові. Потім, доторкнувшись до голови хлопчика і зробивши над нею в повітрі якісь знаки, сказав:
– Дивись.
Хлопчик завмер на місці й стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його долоню…
Досі всі ці витівки індусів у розповіді Пенелопи здавались мені фокусами, зв’язаними з марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрімати, але дальші слова Пенелопи відразу розігнали мій сон.
Індуси ще раз озирнулись навколо себе, і головний індус сказав хлопчикові:
– Де зараз англієць, що приїхав з чужих країв?
Хлопчик відповів:
– Я бачу його.
Індус запитав:
– Цією чи іншою дорогою приїде англієць сьогодні?
Хлопчик відповів:
– Цією, а не іншою дорогою приїде сьогодні англієць.
Помовчавши, індієць задав третє запитання:
– Чи має англієць це при собі?
Хлопчик відповів, також після деякої мовчанки:
– Має.
Тоді індієць задав четверте й останнє запитання:
– Чи приїде сюди англієць, як обіцяв, надвечір?
Хлопчик відповів:
– Не можу сказати.
Індус спитав чому. Хлопчик відповів:
– Я втомився. У мене в очах туман, і він мені заважає. Сьогодні я більше нічого не можу бачити.
На цьому запитання скінчились. Головний індус сказав щось на своїй мові своїм двом супутникам, показуючи на хлопчика і на місто, де (як ми довідались пізніше) вони й спинились. Потім, знову зробивши знаки над головою хлопчика, він дмухнув йому на лоб; той здригнувсь і опам’ятався. Після цього всі пішли в місто, і дівчата більше їх не бачили.
Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тільки ви постараєтесь відшукати її. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?
На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвір’ї про приїзд містера Френкліна й побачив нагоду заробити гроші. По-друге, він, його супутники і хлопчик мали намір (з тією метою, щоб заробити вищезгадані гроші) потинятися де-небудь поблизу, поки міледі приїде додому, а потім повернутися і провістити їй приїзд містера Френкліна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-третє, Пенелопа чула їхню репетицію, таку саму, як і акторів, що репетирують свою п’єсу. По-четверте, мені слід цього вечора добре приглянути за столовим сріблом. По-п’яте, Пенелопі слід заспокоїтись і залишити свого батька знову подрімати на сонечку.
Це здалося мені найрозсудливішим. Але якщо ви хоч трохи знаєте молодих жінок, ви не здивуєтесь, почувши, що Пенелопа не поділяла мого погляду. На думку моєї доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала мені третє запитання індуса: «Чи має англієць це при собі?»
– О батечку! – вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долоні. – Не жартуйте з цим! Що означає це?
– Ми спитаємо містера Френкліна, моя мила, – сказав я, – коли можеш почекати, поки він приїде.
Я підморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла мої слова цілком серйозно. Її заклопотаність вплинула нарешті і на мене.
– Та звідки може знати це містер Френклін? – спитав я.
– Спитайте його, – відповіла Пенелопа, – і ви побачите, чи вважає він це смішним.
З цими словами донька й залишила мене.
Після того як вона пішла, я вирішив і справді запитати містера Френкліна, головним чином для того, щоб заспокоїти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довідаєтесь пізніше. Але щоб не збуджувати вашої цікавості, а потім не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш ніж ми підемо далі, вас попередити, що в нашій з ним розмові про фокусників не було й тіні жартів. На мій превеликий подив, містер Френклін, так само як і Пенелопа, сприйняв цю звістку серйозно. Ви зрозумієте, наскільки серйозно, коли взнаєте, що, на його думку, це означало Місячний камінь.
Розділ IV
Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собі й своєму кріслі. Старик, котрий куняє на сонячному подвір’ї, – постать малоцікава, я це добре знаю. Але розповідь має йти своїм порядком, і вам доведеться ще трохи побути зі мною, чекаючи на містера Френкліна Блека, який має приїхати в кінці дня.
Не встиг я знову задрімати після того, як пішла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкіт тарілок і блюдець у кімнаті для слуг, а це означало, що обід готовий. Сам я обідаю в себе дома, і до загального обіду мені нема ніякого діла, а тому залишилось тільки побажати їм усім приємного апетиту і знову заспокоїтись у своєму кріслі. Тільки-но я простягнув з цією метою ноги, як прибігає інша жінка. На цей раз не моя донька, а Ненсі, посудниця. Я перегородив їй дорогу й помітив, що, коли вона просила мене пропустити її, обличчя в неї було надуте, – а таке, принципово, як глава служниць, я ніколи не залишаю без з’ясування причини.
– Чому це ви втекли з-за столу? – спитав я. – Що трапилось, Ненсі?
Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона – гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неї.
– Так що ж трапилося? – запитав я вдруге.
– Розанна знову спізнилась на обід, – відповіла Ненсі, – і мене послали по неї. Всі важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!
Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому – ви зараз довідаєтесь) і помітив по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими словами, – а цього обставини зовсім не вимагали, – мені спало на думку, що мені зараз нічого робити і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.
– А де Розанна? – запитав я.
– Звичайно, на пісках! – відповіла Ненсі, хитаючи головою. – Їй, бачите, сьогодні було знову погано, і вона відпросилась подихати свіжим повітрям. Вона виводить мене з рівноваги.
– Іди обідать, моя люба, – сказав я, – вона не виводить мене з рівноваги, і я сам сходжу по неї.
Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд, вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність – це звичка.
І ось я взяв ціпок і пішов на піски.
Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати історію пісків і історію Розанни – з тієї причини, що справа про алмаз тісно зв’язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці – обіцяю вам!
Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона попалася в руки поліції, її запроторили до в’язниці, а потім направили у виправний будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) – дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання християнки. Міледі (вона дуже щира християнка) сказала начальниці:
– Розанна Спірман знайде цю нагоду в мене на службі.
Через тиждень Розанна Спірман найнялась до нас у будинок другою покоївкою. Крім міс Речел і мене, ніхто не знав історії цієї дівчини. Міледі, яка багато в чому зі мною радилась, порадилась зі мною і з приводу Розанни. Перейнявши в останній час звичку покійного сера Джона завжди погоджуватися з міледі, я щиро погодився з нею й відносно Розанни Спірман.
Рідко трапляється краща нагода, ніж та, що випала цій бідній дівчині у нас. Ніхто із служниць не міг з докором нагадати про її минуле, тому що ніхто його не знав. Вона одержувала платню і користувалася всіма пільгами нарівні з іншими, і час від часу міледі дружнім слівцем заохочувала її. Розанна, я повинен сказати, виявилась гідною такого лагідного обходження. Хоча вона була далеко не міцного здоров’я і часом непритомніла, про що я вже згадував, свої обов’язки виконувала скромно і беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзів серед служниць, окрім моєї доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько трималась до неї.
Не знаю, чому ця дівчина не подобалась їм. У ній не було краси, яка викликала б в інших заздрощі; вона вважалась найнекрасивішою дівчиною в нашому будинку, і, крім того, в неї одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбільш не подобались її мовчазність і схильність до самотності. Вона читала або працювала у вільні години, коли інші теревенили. А коли наставала її черга відпочивати, в дев’яти випадках з десяти спокійно надівала капелюшок і йшла собі погуляти. Розанна ніколи не сварилась, ніколи не ображалася, тільки вперто і ввічливо трималась осторонь інших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в ній було щось таке, що робило її схожою не на служницю, а на пані. Можливо, це проявлялося в її голосі, можливо, у виразі її обличчя. Я можу тільки сказати, що інші жінки помітили це з самого першого дня, як тільки Розанна Спірман ввійшла в наш будинок, і говорили (цілком несправедливо), що вона задається.
Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.
Будинок наш стоїть високо на йоркширському узбережжі, біля самого моря. Поблизу нас є чудові місця для прогулянок – в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму, найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і, минувши низькі скелі, опиняєшся у найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому нашому узбережжі.
Піщані горби спускаються тут до моря і закінчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одної. Перша з них має назву Північний, а друга – Південний стрімчак. Поміж цими двома скелями лежать найстрашніші на всьому йоркширському узбережжі зибучі піски. Під час припливу щось відбувається в їх таємничій глибині, примушуючи всю поверхню пісків коливатися й тремтіти якнайдивовижніше. Через це тутешні жителі і назвали їх Тремтливими пісками. Великий насип, що простягнувся на півмилі уздовж бухти, стримує натиск океану. І взимку, і влітку, коли наступає приплив, море наче залишає свої хвилі і на насипу, котить їх, тихо здіймаючись, і безшумно вкриває піски. Це безлюдне місце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважується ввійти в цю бухту. Діти з нашого рибальського села, яке називається Коббс-Голл, ніколи не приходять сюди гратись. Навіть птахи, як мені здається, летять подалі від Тремтливих пісків. Щоб молода жінка в години свого відпочинку, маючи можливість вибрати з десяти приємних прогулянок будь-яку і завжди знайти супутників, які пішли б із нею, аби тільки вона сказала їм: «Ходімте!»– щоб вона віддала перевагу цій місцині і працювала або читала тут зовсім одна, – це над усяке сподівання, повірте мені. Однак – пояснюйте собі, як хочете, – а тут любила прогулюватись Розанна Спірман. Тільки раз чи двічі ходила вона в Коббс-Голл на побачення до єдиного друга, якого мала в нашій місцевості і про якого розповім далі. Тепер я йду в цьому самому напрямі кликати дівчину на обід. І це щасливо повертає нас до початку розповіді й направляє знову в сторону пісків.
Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в маленькому солом’яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа самотньо й дивилась на море і на піски.
Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка – один із півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, – лежала в мене в кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:
– Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім насмілюся спитати, чого ви плачете.
Коли ви доживете до моїх літ, ви взнаєте, що сісти на похилому березі значно складніше, ніж здається вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собі очі своєю носовою хусточкою, що була значно гірша від моєї – з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокійною і дуже нещасною, але сіла біля мене, як слухняна дівчинка, тільки-но я їй звелів. Якщо ви хочете якнайшвидше втішити жінку, посадіть її собі на коліна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна – не Ненсі, у тім-то вся справа!
– А тепер скажіть мені, моя мила, – запитав я, – чого ви плакали?
– Мені жаль минулих років, містере Беттередж, – спокійно відповіла Розанна. – Іноді я згадую своє колишнє життя.
– Годі, годі, моя дівчинко, – сказав я, – ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?
Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п’ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.
– Пляму знято, – сказала вона, – але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!
На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна, і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне – піти з нею обідати.
– Допоможіть мені підвестися, – сказав я. – Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.
– Ви, містере Беттередж! – сказала вона.
– За вами послали Ненсі, – вів далі я, – але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.
Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.
– Ви дуже добрий, містере Беттередж, – сказала вона. – Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.
– Чому ви любите тут бувати? – запитав я. – Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?
– Щось приваблює мене сюди, – сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. – Я стараюсь не приходити сюди – і не можу. Іноді, – додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, – іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.
– На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! – сказав я. – Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!
Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип’ятирічну жінку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.
– Мені здається, що це місце причарувало мене, – сказала вона. – Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір’я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.
Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.
– Гляньте! – промовила вона. – Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!
Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.
– Знаєте, на що це схоже? – сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. – Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, – люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!
От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.
– Беттередж! – долинав чийсь голос. – Де ви?
– Тут! – вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.
Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.
Її щоки вкрилися таким чудовим рум’янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.
– Хто це? – спитав я.
Розанна повторила моє ж запитання.
– Хто це? – сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.
Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно обійняв, що з мене мало дух не вилетів.
– Милий, старенький Беттередж, – сказав він, – я винен вам сім шилінгів і шість пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?
Ой лишенько! Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години раніше, ніж ми сподівались!
Не встиг я промовити й слова, як побачив, що містер Френклін із здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дівчину; вона ще більше зашарілася, можливо, тому, що зустрілась очима з поглядом містера Френкліна, повернулася і раптом пішла від нас у замішанні, цілком незрозумілому для мене, не вклонившись молодому джентльменові і не сказавши мені ні слова. Це зовсім було не схоже на неї: досі вона була найбільш ввічлива і пристойна служниця.
– Що за дивачка! – сказав містер Френклін. – Хотів би я знати, що дивного знайшла вона в мені?
– Думаю, сер, – відповів я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, – її здивував ваш закордонний лоск.
Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь – на втіху та заохочення всім дурням, – бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як пожалів її я, коли взнав усю правду.
