Kitabı oku: «Місячний камінь», sayfa 3

Розділ V

Коли ми залишилися самі, я перш за все зробив третю спробу підвестися з піску. Містер Френклін спинив мене.

– У цьому страшному місці є одна перевага, – сказав він, – ми тут самі. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.

Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого пам’ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не міг побачити рум’яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв’язність була дуже приємна і приваблива – я з цим згоден, – але вона не могла зрівнятися з колишньою невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. У цьому я знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.

– Ласкаво просимо в рідне містечко, містере Френклін, – сказав я. – Тим приємніше бачити вас, що ви приїхали кількома годинами раніше, ніж ми чекали.

– У мене була причина приїхати раніше, містере Беттередж, – відповів містер Френклін. – Я підозрівав, на жаль, що за мною слідкували і підстерігали мене в Лондоні три або чотири дні, і я приїхав із вранішнім, а не з останнім поїздом, бо мені хотілось позбутись переслідувань з боку одного смуглявого іноземця.

Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди містерові Френкліну Блеку.

– Хто слідкував за вами, сер, і чому? – спитав я.

– Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, – вів далі містер Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. – Можливо, Беттередж, мій іноземець і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.

– А звідки ви взяли про фокусників, сер? – спитав я, відповідаючи на запитання запитанням. – Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бідної людської природи – не сподівайтесь на більше й від мене.

– Я бачив Пенелопу, – продовжував містер Френклін, – і вона розповіла мені. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, і справді – гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька ніжка. Хіба в покійної місіс Беттередж були ці неоціненні якості?

– У покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, – сказав я. – Одна з них, – якщо ви дозволите назвати її, – полягала в тому, що вона ніколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, – вона ні на чому не могла спинитися.

– Вона була б саме по мені, – зауважив містер Френклін, – я також ні на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнішим, ніж раніше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував її детально про фокусників. «Тато вам усе розповість, сер. Він зовсім незвичайна людина для своїх років і висловлюється знаменито» – власні слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервоніла. При всій своїй повазі до вас я не втримався від того, щоб… А втім, це дрібниці; я знав її ще дитиною, і вона не стала від цього гіршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили ці фокусники?

Я був не зовсім задоволений своєю донькою, – не через те, що вона дозволила містерові Френкліну поцілувати себе: містерові Френкліну це дозволено робити, – але за те, що вона змусила мене повторяти цю безглузду історію. Однак що ж було діяти, довелося знову переказати всі обставини. Веселість містера Френкліна зникала в міру того, як я розповідав. Він сидів, насупивши брови і смикаючи себе за бороду. Коли я скінчив, містер Френклін повторив два запитання, які головний фокусник поставив хлопчикові, – здавалось, для того, щоб краще зберегти їх у пам’яті.

– «Цією дорогою, а не іншою приїде сьогодні англієць? Чи має англієць це при собі?» Я запідозрюю, – сказав містер Френклін, виймаючи з кишені запечатаний маленький пакуночок, – що це означає ось цю річ. А річ ця, Беттередж, – знаменитий алмаз мого дядька Гернкасла.

– Великий боже, сер! – вигукнув я. – Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого полковника?

– Нечестивий полковник у своїй духівниці заповів свій алмаз у подарунок моїй кузині Речел у день її народження, – відповів містер Френклін, – а мій батько, як виконувач духівниці нечестивого полковника, доручив мені привезти його сюди.

Якби море, що тихо плескалось по Тремтливих пісках, раптом перетворилося на моїх очах у суходіл, – навряд чи здивувало б мене більше, ніж слова містера Френкліна.

– Полковник заповів алмаз міс Речел? – вигукнув я. – А ваш батько, сер, виконувач духівниці полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, містере Френклін, що ваш батько не захотів би доторкнутись до полковника навіть щипцями!

– Сильно сказано, Беттередж. Що поганого можна сказати про полковника? Він належав до вашого часу, а не до мого. Розкажіть мені, що ви знаєте про нього, а я розповім вам, як мій батько став виконувачем його духівниці і ще про дещо. Я зробив у Лондоні деякі відкриття з приводу мого дядька Гернкасла і його алмаза, які здаються мені досить потворними, і я хотів би знати, чи підтверджуєте ви їх. Ви назвали його щойно «нечестивим». Покопайтесь у своїй пам’яті, старий друже, і скажіть мені – чому?

Бачачи, що він говорить серйозно, я розповів йому все, що знав.

Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважні, а то зовсім зіб’єтеся з пантелику, коли ми заглибимося в цю історію. Викиньте з голови дітей, обід, капелюшок і все інше. Постарайтеся забути політику, коней, біржовий курс у Сіті і неприємності у вашому клубі. Сподіваюсь, ви не розгніваєтесь на мене за мою сміливість: я пишу це тільки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу. Боже! Хіба ж я не бачив у ваших руках найвидатніших авторів, і хіба ж я не знаю, як легко відвертається ваша увага, коли цього вимагає у вас книжка, а не людина?

Я згадав вище про батька міледі, старого лорда з запальною вдачею і довгим язиком. У нього було всього-на-всього п’ятеро дітей. Спочатку двоє синів; потім, після досить тривалого часу, дружина його знову завагітніла, і троє дівчаток з’явились на світ одна за одною так швидко, як тільки дозволила це природа; моя пані, як уже згадувалось, була наймолодша і найкраща з усіх трьох. З двох синів старший, Артур, успадкував титул і маєток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солідне багатство, залишене йому одним із родичів, і став на військову службу.

Поганий той птах, що бруднить своє власне гніздо. Я вважаю благородне сімейство Гернкаслів своїм власним гніздом і тому визнаю за ласку, якщо мені дозволять не входити в подробиці про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один з найбільших негідників у світі. Інакше про нього й не скажеш. Він почав військову службу з гвардійського полку і повинен був залишити гвардію раніше, ніж йому минуло двадцять два роки, – не будемо говорити чому. Занадто велика суворість правил виявилась не під силу високоповажному Джонові. Він поїхав у Індію, подивитися, чи там так само суворо, і понюхати пороху. Що ж до хоробрості, то, треба віддати йому належне, він був поміссю бульдога, бойового півня й дикуна. Гернкасл брав участь у штурмі Серінгапатама. Невдовзі потому він перейшов до іншого полку, а незабаром ще до іншого. Тут він одержав свій останній чин полковника і після сонячного удару повернувся в Англію.

Він приїхав з такою репутацією, що всі родичі відвернулись від нього; міледі (яка щойно вийшла заміж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловіка), що її брат ніколи не ступить на поріг її дому. Люди уникали полковника, тому що його репутація була заплямована; але мені треба тут згадати лише про одну пляму, зв’язану з алмазом.

Говорили, що він, незважаючи на свою сміливість, нікому не признався, яким чином роздобув цю індійську коштовність. Він ніколи не намагався продати алмаз – не потребував грошей і (знову треба віддати йому належне) не дорожив ними. Він нікому його не дарував і не показував жодній живій істоті. Одні казали, ніби він побоюється, щоб це не накликало на нього неприємностей з боку начальства; інші (які не знали справжнього характеру цієї людини) твердили, що він боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.

В останніх чутках, можливо, і є частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двічі наражалось на небезпеку в Індії і всі твердо переконані, що причиною цього був Місячний камінь. Коли полковник повернувся в Англію і всі відвернулись від нього, це знову-таки приписувалось Місячному каменеві. Таємниця життя полковника заважала йому в усьому і, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища співвітчизників. Чоловіки не впускали його до своїх клубів; жінки (а їх було немало), з якими він хотів одружитись, відмовляли йому; друзі й родичі раптом ставали короткозорими, зустрічаючись із ним на вулиці.

Інші за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед світом. Але поступитись, навіть коли він неправий і коли вся громадськість повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Він тримав при собі алмаз в Індії, бажаючи цим показати, що не боїться бути вбитим. Залишив при собі алмаз і в Англії, бажаючи показати, що він зневажає громадську думку. Ось вам і портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, і обличчя хоч і красиве, але з диявольським виразом.

Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз – лише один раз – після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.

Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я зустрів полковника – схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше, зухвалого і злого.

– Ідіть до моєї сестри, – сказав він, – і повідомте, що я приїхав поздоровити мою племінницю з днем народження.

Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.

У міледі теж є крупинка – не більше – фамільної гарячковості.

– Скажіть полковникові Гернкаслу, – відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, – що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.

Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.

– Коли мені потрібна ваша порада, – сказала міледі, – ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.

Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.

– Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, – сказав я, – і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.

Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся. Сміявся не вголос, як інші люди – сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.

– Дякую вам, Беттередж, – промовив він, – я пам’ятатиму день народження моєї племінниці.

З цими словами він повернувся й вийшов з будинку.

Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, – тобто за півроку до того часу, про який я зараз пишу, – міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру, по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той, що (з дозволу сказати) він обдурив священика.

Ось, коротко, і все, що я розповів містерові Френкліну. Я помітив, що він слухає дедалі уважніше і що розповідь про те, як сестра відмовилась прийняти полковника в день народження його племінниці, здавалось, вразила містера Френкліна, немов постріл, що влучив у ціль. Хоч він і не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю, як це розтривожило його.

– Ви розповіли все, що знали, Беттередж, – зауважив він. – Тепер моя черга. Але, перш ніж розповісти вам, які відкриття зробив я в Лондоні і яким чином був замішаний у цю справу з алмазом, мені хочеться знати ось що. По вашому обличчю видно, мій старий друже, що ви нібито не зовсім розумієте, до чого веде наша розмова. Чи, може, мене обманює ваше обличчя?

– Ні, сер, – відповів я. – Моє обличчя, в усякому разі в даному випадку, говорить правду.

– Ну, то я постараюсь, – сказав містер Френклін, – переконати вас розділити мою точку зору, перш ніж ми підемо далі. В мене виникли три серйозні запитання, зв’язані з подарунком полковника в день народження моєї кузини Речел. Слухайте мене уважно, Беттередж, і перелічіть по пальцях, якщо це допоможе вам, – сказав містер Френклін, з деяким задоволенням показуючи цим свою далекоглядність, що нагадало мені ті далекі часи, коли він був ще хлопчиком. – Перше запитання: чи був алмаз полковника предметом змови в Індії? Друге запитання: чи змовники перебралися слідом за алмазом полковника в Англію? І третє запитання: чи знав полковник, що виникла змова навколо алмаза, і чи не зі злим наміром залишив він у спадщину неприємності і небезпеку своїй сестрі через її невинну доньку? Ось що я хочу знати, Беттередж. Не лякайтесь!

Добре йому було попереджати мене, коли я вже перелякався.

Якщо він мав рацію, в наш спокійний англійський дім раптом увірвався диявольський індійський алмаз, а за ним змова живих шахраїв, кинутих на нас помстою мерця. Ось яким було наше становище, яке відкривалось мені в останніх словах містера Френкліна! Хто чув щось подібне в дев’ятнадцятому столітті, завважте, у вік прогресу, в країні, що користується благами британської конституції! Ніхто ніколи не чув нічого подібного, отже, ніхто не може цьому повірити. А проте я продовжуватиму свою розповідь.

Коли ви несподівано злякаєтесь до такої міри, як злякався я, цей переляк неодмінно відіб’ється на вашому шлункові. А при такому становищі ваша увага буде відвернута, і ви почнете соватись на своєму місці. Я мовчки завовтузився на піску. Містер Френклін помітив, як я боровся з розтривоженим шлунком чи духом – а це, якщо хочете, одне й те саме, – і, замість того щоб почати свою розповідь, гостро мене спитав:

– Що таке з вами?

Що таке було зі мною? Йому я не сказав, а вам скажу по секрету. Мені закортіло запалити люльку і почитати «Робінзона Крузо».

Розділ VI

Нічим не виявляючи своїх почуттів, я ввічливо попрохав містера Френкліна вести далі оповідь. Містер Френклін відказав: «Не совайтесь, Беттередж!» – і продовжував.

Перші слова нашого молодого джентльмена роз’яснили мені, що відкриття, яке стосується нечестивого полковника й алмаза, містер Френклін зробив (перше ніж приїхати до нас) у той час, як він відвідав стряпчого свого батька в Гемпстеді. Містер Френклін випадково обмовився, коли вони сиділи удвох після обіду, що батько доручив йому відвезти міс Речел подарунок до дня її народження. Слово за словом – і розмова скінчилася тим, що стряпчий розкрив містерові Френкліну, що це за подарунок і як виникли дружні стосунки між покійним полковником і містером Блекомстаршим. Обставини ці такі незвичайні, що сумніваюсь, чи я зугарний передати їх своїми словами. Вважаю за краще викласти відкриття містера Френкліна якомога ближче, його власними словами.

– Чи пам’ятаєте ви ті часи, Беттередж, – почав він, – коли батько мій намагався довести свої права на це горезвісне герцогство? Так от саме в цей час і повернувся з Індії мій дядько Гернкасл. Батько мій довідався, що в нього є якісь папери, які можуть стати в пригоді для його процесу. Він поїхав до полковника ніби привітати його з поверненням в Англію. Але полковника не так-то просто було обдурити. «Вам щось від мене потрібно, – сказав він, – інакше ви не наважилися б ризикувати своєю репутацією, завітавши до мене». Батько мій зрозумів, що йому більше нічого не залишається, як відверто признатися в усьому; він відразу ж сказав, що йому потрібні папери. Полковник попросив дати йому день на обмірковування. Відповідь його прийшла у вигляді надзвичайно дивного листа; його показав мені мій приятель, адвокат. Полковник почав з того, що він сам має просьбу до батька і пропонує йому дружню послугу за послугу. На війні йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбільших у світі алмазів. Але в нього є підстави гадати, що ні він сам, ні його коштовний камінь не будуть у безпеці – в жодному домі, у жодній частині світу, – якщо він залишить його при собі. За таких ризикованих обставин він і вирішив передати алмаз на зберігання іншій людині. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може віддати коштовний камінь на зберігання в будь-яке місце – наприклад, банкірові чи ювелірові, в яких є спеціальний сейф для зберігання особливо цінних коштовностей. Її особиста відповідальність у цій справі буде пасивною. Вона одержуватиме – або сама, або через довірену особу – на заздалегідь умовлену адресу, у заздалегідь встановлені дні, щороку лист від полковника з простим повідомленням, що той ще живий. У разі ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вірною ознакою того, що його вбито. Тоді – лише за цих обставин – певні інструкції щодо подальшої долі алмаза, які в запечатаному вигляді зберігатимуться разом з ним, мають бути розпечатані й безумовно виконані. Якщо батько мій погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть віддані в його розпорядження. Ось що було в листі.

– Що ж зробив ваш батько, сер? – запитав я.

– Що він зробив? – повторив містер Френклін. – Я вам скажу, що він зробив. Він застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа полковника. Він оголосив, що вся ця історія – чистісінька нісенітниця. Просто під час своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і цього скельця, то нині дев’ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв’язана ні з яким клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника, які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої сім’ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним, Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.

Мені стало ясно, що сам містер Френклін вважає думку свого батька про полковника необачною й помилковою.

– А яка ваша думка про цю справу, сер? – запитав я.

– Дайте спершу покінчити з історією полковника, – відповів містер Френклін. – Для англійського розуму характерна відсутність системи, і ваше запитання, мій старий друже, є цього прикладом. Коли ми перестаємо виробляти машини, ми (в розумовому відношенні) найнеохайніший народ у всьому світі.

«Ось воно, закордонне виховання! – подумав я. – Він, мабуть, у Франції навчився збиткуватись над власною нацією».

Тим часом містер Френклін знову взявся за перервану нитку розповіді й продовжував:

– Батько мій одержав потрібні папери і з того часу більше не бачив свого швагра. З року в рік у заздалегідь умовлені дні заздалегідь умовлений лист одержував від полковника й розпечатував стряпчий Брефф. Я бачив цілу купу цих листів. У кожному з них була та ж сама ділова фраза. «Сер, це засвідчує, що я ще живий; нехай алмаз зберігається, як і раніше. Джон Гернкасл». Ось і все, що він писав, і надходило це повідомлення регулярно, в зазначений день. Але шість чи вісім місяців тому вперше змінилася форма листа. Тепер там значилося: «Сер, кажуть, що я помираю. Приїжджайте до мене й допоможіть мені скласти духівницю». Стряпчий Брефф поїхав і знайшов полковника в маленькій приміській віллі, розташованій на прилеглих до неї землях; тут полковник жив на самоті з того часу, як залишив Індію. Він тримав собак, котів і птахів, але з ним не було жодної людської істоти, крім служниці, що приходила й доглядала його господарство, та лікаря. Духівниця була дуже проста. Полковник витратив більшу частину свого багатства на хімічні досліди. Його духівниця складалася всього з трьох пунктів, які він продиктував у ліжку при повній своїй свідомості. У першому пункті він забезпечував утримання й догляд за своїми тваринами. Другим пунктом засновувалась кафедра експериментальної хімії в одному з північних університетів. У третьому полковник відписав Місячний камінь як подарунок до дня народження своїй племінниці з умовою, щоб мій батько був виконувачем духівниці. Мій батько спершу відмовився. Однак? подумавши трохи, поступився; почасти через упевненість, що обов’язки виконувача духівниці не завдадуть йому ніякого клопоту, почасти через натяк стряпчого, зроблений ним в інтересах Речел, – що алмаз все-таки, може, чогось і вартий.

– А полковник не сказав, сер, – запитав я, – з якої причини він відписував алмаз міс Речел?

– Він не тільки сказав, але й написав про цю причину в своїй духівниці, – відповів містер Френклін. – Я взяв собі витяг, який ви зараз побачите. Не забігайте наперед, Беттередж! Все повинно йти по порядку. Я вам розповів про духівницю полковника, а тепер ви повинні почути, що ж сталося після його смерті. Для додержання формальностей необхідно було оцінити алмаз, і тільки після цього можна було затвердити духівницю. Всі ювеліри, до яких ми зверталися за консультацією, в один голос підтвердили судження полковника, що це один з найбільших алмазів у світі. Питання про точну оцінку являло собою серйозні труднощі. За своїми розмірами це був феномен серед алмазів, за кольором його цілком можна було віднести до особливої категорії, і, на додаток до цих, не зовсім визначених фактів, у ньому виявився гандж – у вигляді плями в самій середині каменя. Проте навіть з цією серйозною вадою найнижча ціна алмаза дорівнювала двадцяти тисячам фунтів. Уявіть же собі здивування мого батька: він мало не відмовився від обов’язків виконувача духівниці, мало не випустив з нашої сім’ї цю дивовижну коштовність! Інтерес, викликаний в ньому цією справою, змусив його розпечатати інструкції, що зберігались разом з іншими паперами, і, на мою думку, вони дають ключ до виявлення змови, яка загрожувала життю полковника.

– Отже, ви й справді вірите, сер, – сказав я, – що змова існувала?

– Не володіючи чудовим, «здоровим глуздом» мого батька, – відповів містер Френклін, – я гадаю, що життю полковника справді загрожувала небезпека, про що він і говорив. А запечатані інструкції пояснюють, чому він все-таки помер спокійно у своєму ліжку. В разі його насильної смерті (тобто на випадок, якби від нього не одержали умовленого листа в заздалегідь призначений день) батько мій повинен був таємно відіслати Місячний камінь в Амстердам знаменитому майстрові, щоб той розбив його на чотири або шість окремих каменів. Брильянти ці продати, а виручені гроші використати на заснування тієї кафедри експериментальної хімії, про яку потім полковник згадав у своїй духівниці. Тепер, Беттередж, напружте-но свій винахідливий розум і скажіть, який висновок можна зробити з вказівок полковника?

Я зараз же напружив свій розум. Але через властиву моєму розумові англійську забарність, у мене в голові все переплуталось, поки містер Френклін вказав на те, що саме вбачати в цьому.

– Запам’ятайте, – сказав містер Френклін, – що цілість алмаза як єдиного каменя була дотепно поставлена в залежність від збереження життя полковника. Він не задовольнився тим, що сказав би ворогам, яких побоювався: «Вбийте мене – і ви будете не ближче до алмаза, ніж тепер; він там, звідки ви не можете його дістати, – в підвалах банку». Він сказав замість цього: «Вбийте мене, і алмаз перестане бути алмазом: стане не тим, чим був». Що це означає?

Тут, як мені здалося, мене осяяла видатна далекоглядність, властива іноземцям.

– Знаю, – сказав я. – Це означає, що ціна алмаза зменшиться і злодії залишаться в дурнях.

– Нічого подібного! – промовив містер Френклін. – Я про це дізнався. Алмаз із плямою, розбитий на окремі частини, коштуватиме дорожче, ніж цілий, із тієї простої причини, що чотири або шість чудових брильянтів разом повинні коштувати дорожче, ніж один великий алмаз, який має пляму. Якби метою змови була звичайна крадіжка заради здобичі, інструкції полковника зробили б алмаз ще привабливішим для злодіїв. За нього можна було б одержати більше грошей, а продати його значно легше, якби він вийшов з рук амстердамських майстрів.

– Помилуй Боже, сер! – вигукнув я. – У чому ж тоді полягала змова?

– Змова, вчинена індусами, яким раніше належав алмаз, – сказав містер Френклін, – пов’язана з якимсь стародавнім індійським забобоном. Така моя думка, і вона підтверджується одним фамільним документом, який зараз при мені.

Тепер я зрозумів, чому поява трьох індійських фокусників біля нашого будинку здалась містерові Френкліну обставиною, що заслуговує на увагу.

– Я не хочу нав’язувати вам свою думку, – вів далі містер Френклін. – Думка про обраних служителів індійського культу, які присвятили себе, незважаючи на всі труднощі й небезпеки, завданню повернути священну національну дорогоцінність і вичікували для цього слушного моменту, – ця думка, як мені здається, цілком узгоджується з тим, що нам відомо про терпіння східних племен і про вплив східних релігій. Крім того, я людина з живою уявою: м’ясник, булочник і податковий інспектор не здаються мені єдиною правдоподібною реальністю. Нехай же мій здогад оцінюється як завгодно; перейдімо до єдиного практичного питання, що стосується нас. Чи залишиться в силі змова навколо Місячного каменя після смерті полковника? І чи знав полковник про це, коли залишав своїй племінниці подарунок до дня її народження?

Я починав розуміти, що справа ця кінець кінцем стосується міледі і міс Речел. Жодне слово, сказане містером Френкліном, тепер не випадало з моєї уваги.

– Коли я взнав історію Місячного каменя, – вів далі містер Френклін, – мені не дуже хотілось привозити його сюди, але містер Брефф нагадав, що хто-небудь повинен же передати моїй кузині спадщину від дядька і що я можу зробити це з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Коли я забрав з банку алмаз, то мені здалося, що за мною слідкує на вулиці якась обірвана смуглява людина. Я пішов до батька за своїми речами і знайшов там лист, який несподівано затримав мене в Лондоні. Я повернувся в банк з алмазом і знову побачив цю людину. Знову забираючи алмаз із банку сьогодні вранці, я зустрів цю людину втретє, вислизнув від неї й поїхав (перше ніж вона встигла напасти на мій слід) ранковим, замість вечірнього, поїздом. Ось я тут з алмазом у повній цілості – і яку ж першу новину я чую? Я довідуюсь, що тут побувало троє мандрівних індусів і що мій приїзд із Лондона і те, що я повинен мати при собі, були головним предметом їхньої розмови у той час, коли вони думали, що вони самі. Не буду просторікувати про їхні маніпуляції з чорнилом, про те, як хлопчику веліли дивитись на нього, щоб побачити людину, що була далеко, і тому подібне. Штука ця (яку я часто бачив на Сході) і на мою думку, і на вашу – звичайнісіньке шахрайство. Питання, яке ми повинні зараз вирішити, полягає в тому, чи не помиляюсь я, надаючи великого значення простій випадковості, чи справді ми маємо доказ, що індуси натрапили на слід Місячного каменя з тієї хвилини, як його взято з банку?

Але ні він, ні я, як здавалось, не мали наміру займатися цим дослідженням. Ми подивились один на одного, потім на приплив, який повільно, все вище й вище, затоплював Тремтливі піски.

– Про що ви думаєте? – раптом спитав містер Френклін.

– Думаю, сер, – відповів я, – що мені хотілося б закопати алмаз у цей хисткий пісок і в такий спосіб вирішити це питання.

– Якщо у вас в кишені є вартість Місячного каменя, – відповів містер Френклін, – оголосіть це, Беттередж, та й край!

Цікаво відзначити, як підбадьорює людину невеликий жарт, коли в неї неспокійно на душі. Тоді нам здалась дуже кумедною думка покінчити з законною власністю міс Речел і завдати містерові Блеку, виконувачу духівниці, величезного клопоту, хоч тепер я не можу збагнути, що тут було смішного.

Містер Френклін перший знову повернувся до предмета розмови. Він вийняв з кишені конверт, розпечатав його й подав мені папірець, який там лежав.

– Беттередж, – сказав він, – ми повинні в інтересах моєї тітки обговорити питання, яка причина примусила полковника залишити цю спадщину своїй племінниці. Пригадайте, як леді Веріндер ставилась до свого брата з того часу, як він повернувся до Англії, і до того моменту, коли він сказав, що пам’ятатиме день народження племінниці. І прочитайте оце.