Kitabı oku: «Тарас Шевченко: сто днів кохання», sayfa 3
Сошенко, посланий долею, та Амалия, послана бісом
(Але ж він саме з нею спізнав ту любов, що зветься… Так, так – сексуальною)
«Та все ж найбільшим дарунком долі для Шевченка стали зустрічі у Літньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком…»
«100 найвизначніших українців»
«…Летом, в один из лунных петербургских вечеров, прогуливаясь в Летнем саду, Сошенко заметил, что какой-то оборвыш в затрапезном пестрядинном халате, босой и без шапки копирует карандашом одну из статуй, украшавших аллею сада. Заметив южный тип физиономии, Сошенко полюбопытствовал взглянуть на его работу. Зайдя сзади, он увидел, что рисунок весьма не дурен, ударив юного художника по плечу, Сошенко спросил: «Звідкіль, земляче?». «З Вільшаної», – ответил халатник. «Як – з Вільшаної? Я сам з Вільшаної!», – сказал Сошенко, и заинтересовавшись земляком, узнал в этом халатнике Тараса Шевченко, крепостного Павла Енгельгардта…»
П. Г. Лебединцев
«Мій поміщик, – писатиме Шевченко про Павла Енгельгардта, – ставив мені в обов’язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або налити у нього перед носом склянку води».
«При властивій мені сміливості характеру, – згадуватиме Шевченко своє козакування в дідича, – я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської школи, що прикрашали панські покої».
Пан хоч і карав за таку сваволю свого козачка, але запримітив – око він мав гостре, – що його козачок проявляє чималі здібності до малювання. І вирішив це використати, щоб мати свого дворового живописця.
На початку 1831 року Енгельгардти переїхали до Петербурга, а вже наступного року, згадавши про неабиякі здібності свого козачка до малювання, полковник Павло Енгельгардт на чотири роки віддав свого «домашнього маляра» до цехового майстра Василя Ширяєва в науку. На той час Ширяєв був досить відомим у вузькому колі майстром декоративного живопису, він виконував внутрішні розписи у приватних і громадських спорудах. У нього були вже учні, теж здібні. Разом з ними енгельгардтів козачок брав участь у розписі Великого, Олександринського та Михайлівського театрів Петербурга.
Буцімто Ширяєв за натурою своєю був деспотом, – принаймні, так титулував його сам Шевченко, – але попри свій свавільний характер дозволяв козачку Енгельгардта користуватися своєю чималою бібліотекою, де Тарас вперше познайомився з творами російської та світової класики, видатними зразками живопису, не кажучи вже, що саме тоді він вперше побував у театрах.
Отож, Павло Енгельгардт законтрактував свого козачка Тараса на чотири роки «разныхъ живописныхъ дѣлъ цеховому мастеру Ширяеву».
Панько Куліш, співчуваючи хлопчикам, яких «батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників», писав:
«Права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж; вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний “обов’язок”».
Як згадує сам Шевченко, Ширяєв «тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом і капіталом не останній майстер».
Ширяєв, за свідченням тих, хто його знав, був людиною скупою, «неотесаною і жорстокою». Його «злиденна молодість» минула в «бруді та скруті», тож він уважав, що це звичайна дорога до добробуту, до свого місця в житті, до якого він насилу сам дійшов. А тому учням своїм ніколи не давав спуску, не щадив їх, а тих, хто в чомусь винилися, охоче й жорстоко бив. Кажучи при цьому: «Мене не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?». За словами Шевченка, майстер Ширяєв, хазяїн і повелитель його, «був загрозливіший за всякого дяка-спартанця».
У Ширяєва Шевченко вчився російської мови – до того він її чув лише од пана Енгельгардта та його гостей, тож знав якусь там обмежену кількість російських слів та виразів, а вже в Ширяєва надолужив прогаяне. Та й жити в Петербурзі, не знаючи державної мови імперії, було собі ж на гірше. Хутко опанувавши російську мову, Шевченко брав книги з бібліотеки Ширяєва і потай, ночами, при огарку свічки читав. Як проковтнув шеститомний російський переклад популярної енциклопедії античного світу – твір абата Бартелемі «Подорож Анахарсіса молодшого», що збагатив його знання й розширив світогляд.
А вже читаючи – бодай і прихватком, боячись, щоб його не заскочили при цьому, при кволому світлі чадного згарка, – Пушкіна, Шевченко просто раював – до поезії він із малих літ мав непереборний потяг. Поезія для нього була другим його життям – неймовірно прекрасним.
У будинку Ширяєва часто відбувалися літературні вечірки, що їх влаштовували учні Академії мистецтв. Тарас тоді вперше почув вірші В. Жуковського, К. Рилєєва, ще і ще насолоджувався О. Пушкіним – поетів, що їх з таким натхненням читав на тих зібраннях художник-портретист і великий знавець і шанувальник поезії Іван Зайцев, син, до речі, українця-кріпака. А літніми ночами, коли було тепло і видно, «як удень», Тарас бігав у Літній сад малювати статуї. Там він однієї ночі й здибав Івана Сошенка – чи Іван Сошенко здибав Тараса Шевченка, кріпака-художника. Був він старшим за Тараса на сім років, досвідченим, тож угледів у кріпакові пана Енгельгардта чималий талант і став його, як писатимуть, мистецьким проводирем. І згодом увів кріпака до «малоросійського» товариства столиці, що складалося з досить відомих – талановитих, певна річ, людей, зокрема, в науковій та мистецькій сферах. Душею товариства був письменник Євген Гребінка. На літературних вечорах Шевченко познайомився з істориком мистецтв Василем Григоровичем – секретарем Товариства заохочування художників у Петербурзі та конференц-секретарем Імператорської Академії мистецтв – згодом це знайомство стане вирішальним у долі Тараса Шевченка. Але привів його у вищий світ земляків у Петербурзі він, Сошенко.
Хоч що не кажіть, а знайомство з ним стало дарунком долі для Шевченка, починаючи від тієї, такої світлої, такої прекрасної липневої ночі 1835 року, коли доля звела Тараса Шевченка з Іваном Сошенком. Після зустрічі з ним життя Шевченка можна було переділити на два періоди: «до Сошенка» і «після Сошенка»…
Сошенко…
Родом він був з Богуслава, дуже любив звивисту бурхливу річку Рось, на березі якої і стояв Богуслав – давнє містечко Київщини, що згадується в літопису під 1195 роком. Був загарбаний феодальною Литвою, потім, з 1569-го – феодальною Польщею. Непокірними були богуславці, постійно боролися за волю – то беручи участь у повстанні К. Косинського, то С. Наливайка, то П. Павлюка і К. Скидана, Д. Гуні, Я. Острянина. З 1685 року Богуслав – полкове місто Богуславського полку, чим дуже пишався Іван Сошенко, всюди – при нагоді, а часто й без, підкреслював: ми – богуславські козаки…
Народився він у сім’ї міщанина княгині Браницької Максима Сошенка, теж богуславського козака. Принаймні, так себе величав Іванів батько.
Спершу його навчала грамоти бабуся, згодом – місцевий дяк, який посадив його за Псалтир. У 13 років, угледівши у хлопця здібності, його відвезли навчатися до відомого в тих краях маляра Преволоцького в містечко Вільшану. Іванова бабуся була далекою родичкою тому майстрові, тож він узяв її онука в науку «за так». А втім, Іван плату за навчання відробляв: пас худобу маляра, в його помешканні топив груби, чистив хліви тощо… Лише по п’яти роках майстер призначив здібному і старанному учневі невелику платню. Роботи було так багато по господарству, що малюванням Іван займався прихватком, лише у вільні від роботи години.
З 1828 року Іван Сошенко йде на власні хліби – розписуючи іконостаси в монастирі та в церквах, а зароблені гроші віддає батькові на купівлю землі у Звенигородці. В той час його мали забрати до солдатчини, але за нього дав згоду піти до війська молодший брат.
Дещо Сошенко заробляв і для себе, тож вирішив – йому тоді йшов 24-й рік – купити будинок, одружитися – вже якусь там кралечку назнав, але… Саме тоді приїздив якийсь чиновник із Петербурга – щось купувати, а побачивши неабиякі здібності молодого Сошенка в малюванні, розповів йому про петербурзьку Академію мистецтв, де навчаються такі, як і він, талановиті молоді художники.
Іван почав марити Петербургом, забувши про свою мрію купити будинок та одружитися з кралечкою… І вирішив будь-що дістатися Петербурга і вступити до Академії мистецтв, аби не залишитися «пачкуном-богомазом», а присвятити всього себе мистецтву.
І мрія Івана Сошенка збулася – у 1834 році він у Петербурзі стає учнем Академії мистецтв. Його навчали мистецьким премудростями професори Венеціанов і Єгоров, вони порадили здібному юнакові, крім усього, зайнятися ще й самоосвітою. І Сошенко кинувся «гризти граніт науки». І – малював, малював, малював… Чи не кожну вільну годину дня і… І – ночі. Теплими і світлими літніми ночами ходив до Літнього саду змальовувати скульптури. Там однієї ночі доля і звела його з кріпаком пана Енгельгардта Тарасом Шевченком. Глянувши на його роботу – Шевченко саме малював скульптуру, Сошенко захопився юнаком, збагнувши, який він здібний, цей безправний кріпак.
Будівництво Літнього саду в Санкт-Петербурзі розпочав майстер Іван Угрюмов під керівництвом Петра І у 1704 році. Цар мріяв про свій Версаль, тож початковий план його намалював особисто, задумавши створити незвичайний архітектурний парк з чітко визначеним плануванням і прямими алеями, акуратно підрізаними деревами та кущами. Було звезено величезну кількість землі, здійснювались роботи зі зміцнення ґрунту, у створенні парка брали участь видатні архітектори та майстри-садівники. Парк попервах створювавсь як літня царська резиденція, він мав стати місцем відпочинку, поєднуючи в собі ознаки як міста, так і заміського маєтку.
Зусібіч сад був оточений водою: з півночі та сходу його обмежували ріки Нева і Фонтанка, з південного і західного боків – Мойка та Леб’яжа канавка. Від Неви у глиб парку йдуть три прямі алеї, розташовані паралельно, їх перетинають доріжки.
Центральну галерею прикрасили двадцятьма парними мармуровими колонами, а доріжку було покрито білими і чорними мармуровими плитами. Там була встановлена антична статуя Венери, що стала першою античною скульптурою оголеної жінки в Росії. До речі, до скульптури довелося приставити солдата з рушницею – для цілодобової охорони. Петербуржців «смущала голая баба с белым лицом», тож кожний намагався її у що-небудь зодягти. (Нині та Венера зберігається в Державному Ермітажі).
На чотирьох майданчиках саду було влаштовано фонтани, вельми мальовничі, які стали першими фонтанами в Росії. Щоб вони працювали, було прорито канал, а парова машина качала воду з Фонтанки. На березі тієї Фонтанки спорудили ще й грот, що нагадував казкову печеру. Стіни грота-павільйону прикрашали колони і скульптури, а три зали було викладено кольоровим камінням і товченим склом з молюсками. Того, хто заходив до гроту, зустрічала позолочена колісниця Нептуна на горі, а в печері під горою «томился лев». (Нептун уособлював собою Петра I, а лев – Швецію.) Був там і пташник, де утримувалися орли, чорні лелеки та інші дивовижні птахи. (На його місці нині стоять Кавовий та Чайний будиночки.)
Дуже швидко Літній сад став популярним і навіть улюбленим місцем відпочинку петербуржців. Чого в ньому налічувалося найбільше, так це скульптур. Їх із Італії привіз ще Петро Перший. Було їх більше двох сотень, хоч з часом частину було зруйновано весняними повенями. Скульптури та бюсти були виконані майстрами венеціанської школи. Це – бюсти Александра Македонського та Юлія Цезаря, римського імператора Траяна, шведської королеви Христини, а також статуї героїв античної міфології та алегоричні зображення природних явищ і відсторонених понять – «Ніч», «Полудень», «Ранок», «Захід», «Навігація», «Астрономія», «Світ і достаток», одна з найкращих статуй – «Амур і Психея». Спершу в парк можна було потрапити тільки на запрошення самого царя, але згодом вже дозволяли гуляти без запрошення Петра I, але «пристойно зодягненій публіці». Згодом парк став улюбленим місцем гулянь і розваг, де навіть влаштовували оглядини купецьких дівок на виданні. З обох боків алей вишикувалися купчихи з дочками, а повз них проходжувалися молоді купчики, вибираючи собі наречених. Звісно ж, «каждая мамаша старалась разодеть свое чадо». У галереях на березі Неви під час урочистостей накривали столи і влаштовували танці. А знамениті решітки почали з’являтись у Літньому саду починаючи з 1771 року. Огорожу називали «изумительной по совершенству пропорций» і взагалі – «лучшей в мире». 36 гранітних колон, на яких установлено вази та урни, з’єднує фігурна решітка, прикрашена позолоченими деталями…
«Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час «білих» літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашали його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, «фігурну клясу», але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував «солодко усміхнених богинь» і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі «надзвичайна схожість з оригіналом», але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалево-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури» (Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – К., 1994).
«Влітку 1835 року в житті Тараса настала подія, що внесла в його душу і промінь надії на краще, і цілу гаму незнаних йому доти радощів, а разом із ними й нових, ще глибших, смутків і ще болісніших за давні переживань. Під час одного із звичайних своїх рисувальних «сеансів» у Літньому саду звернув він на себе увагу якогось незнаного пана, що поцікавився поглянути, як хлопець рисує. У розмові виявилося, що пан цей – мистець-маляр Іван Сошенко, учень Академії й земляк Шевченка, родом із близького до Вільшаної й Керелівки Богуслава, де Тарас, як ми знаємо, не раз бував. Сошенко якийсь час навіть жив у Вільшаній, де вчився у мистця-маляра С. Преволоцького. Земляк зацікавився долею замурзаного малярського челядника і, поглянувши досвідченим оком на його рисунки, одразу побачив, що хлопець має здібності рисувальника».
Щоправда, згодом Іван Сошенко дещо інакше розповість про своє перше знайомство з Шевченком.
«Коли я був у «гіпсових головах» чи, здається, уже в «фігурах», разом зі мною малював брат дружини Ширяєва, від якого я довідався, що у швагера служить козачком мій земляк Шевченко, про якого дещо чув ще у Вільшаній, будучи у свого першого вчителя Преволоцького. Я дуже просив родича Ширяєва, щоб він прислав до мене Тараса на квартиру. На другий день він з’явився до мене у такому вигляді: на ньому чуб засалений, полотняний халат, сорочка і штани з товстого домашнього полотна, які були замазані у фарбу, без шапки, босий і розхристаний».
Звідтоді Тарас часто забігав до Сошенка, гомоніли про се і те, а головно про малярські справи, що обох найбільше цікавили та були сенсом їхнього тодішнього життя. Розповідав Тарас і про своє життя, минуле й теперішнє – безрадісне існування в ролі кріпака. Тож нарікав на свою долю гірко та безнадійно, лише мріючи про волю, але не знаючи, як її здобути. Сошенко мав вразливе серце, журився з його долі й почав задумуватись над тим, як би допомогти такому здібному хлопцеві вирватися з неволі. Повів Тараса до Євгена Гребінки, прохав у нього ради.
Євген Гребінка прожив мало – 36 годочків усього, – але встиг стільки зробити, що іншим для цього знадобилось би чи не два життя.
Український письменник, педагог, видавець народився на хуторі Убіжище Пирятинського повіту, що на Полтавщині (тепер село Мар’янівка Гребінківського району) в сім’ї відставного штабс-ротмістра Павла Гребінки; початкову освіту здобув удома, потім навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, де й почав писати вірші та перекладав українською мовою поему Пушкіна «Полтава». Перший друкований твір його російською мовою «Рогдаев пир» з’явився на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові.
Служив у званні обер-офіцера. Вийшовши у відставку, переїхав до Петербурга, де того ж року вийшла збірка його байок «Малороссийские приказки».
З інтернет-видання:
Українське суспільство у 20 – 30-х роках, коли зростав талант Євгена Гребінки, розвивалося в умовах загострення суспільно-політичних відносин, зростання ліберальних і радикальних настроїв. Після наполеонівської війни 1812 року, коли багато громадян Росії та України ознайомилися з життям Європи й порівняли його зі своїм середньовічним кріпацтвом, почали виникати таємні політичні товариства, з яких 14 грудня 1825 року виросло декабристське повстання в Петербурзі. 28 грудня це повстання повторилося в Україні під Васильковом, де збунтувався піхотний полк, загітований декабристами. Новий спалах національної самосвідомості після придушення декабристського руху стався під час польського повстання 1835 року, яке знайшло жвавий відгук у середовищі радикально налаштованого українського громадянства. Прояви українського національного відродження, зініційовані польським визвольним антиросійським рухом, ширилися на Лівобережній Україні. У ті часи починали свою діяльність Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Опанас Маркович. Уже було видано славнозвісний збірник українських пісень Михайла Максимовича. Надзвичайною популярністю користувалася «Енеїда» Івана Котляревського, яка започаткувала нову українську літературу, писану живою народною мовою. Ці прояви національного відродження в часи царювання Миколи I викликали непримиренну ворожість. Царизм у всіх проявах національного життя вбачав сепаратизм і вживав заходів із остаточної асиміляції українських провінцій.
У таких умовах виник романтичний напрям української літератури дошевченківського періоду, яка живилася подіями народного життя й надихалася ідеями національного відродження. Євген Гребінка, як і багато хто в українській, російській та польській літературі вдавався в умовах миколаївської реакції до жанру байки, яка мала в Україні давні традиції й досягла найвищого рівня у XVIII ст. в «Баснях Харьковских» Григорія Сковороди та в російських байках Івана Крилова. Гребінка творчо переусвідомив здобутки попередників у жанрі байки та надав їм ширшого жанрового звучання, ввівши в них українські реалії та думки, що відображали світогляд українського селянина. У байках Гребінки викрито соціальні суперечності тогочасної дійсності. Езопівською, сповненою алегорій мовою він, бачачи соціальну й національну несправедливість тогочасної царської Росії, наважувався казати сувору і сміливу правду. Майже в усіх його байках простий чоловік, який має здоровий глузд і мораль, протиставляється хижакам і гнобителям, багатіям, крутіям, здирникам, чинодралам. Наприклад, у байці «Ведмежий суд» він викриває тогочасні порядки, продажність і корупцію в судових установах миколаївської Росії, де судді, Ведмеді та Вовки, за доносом Лисиці готові розтерзати жертву, бідолашного Вола, за те, що той лиш «їв сіно, і овес, і сіль». Вола за скоєні злочини «справедливий» суд постановив «четвертувать і м’ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать».
Більшість байок Гребінки – «Зозуля та Снігур», «Сонце та Хмари», «Рожа та Хміль», «Школяр Денис», «Грішник», «Ворона і Ягня», «Вовк і Огонь» та інші – своїм корінням сягають у народну творчість і побудовані на зіставленні двох моралей – панської та народної, хижацької та гуманної. Для своїх байок Гребінка використовує традиційні в народній творчості персонажі Ведмедя, Вовка, Лисиці, Орла, а з іншого боку постають Віл, Зозуля, Снігур, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи та ідеї його творів були зрозумілими для народу й виконували свою моралізаторську та повчальну роль. В одній з найкращих своїх байок «Вовк і Огонь» Гребінка у досить сміливій критичній формі так висловлює характер взаємовідносин між багатими та бідними:
З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі
Господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх – крий нас Боже!
У своїх байках, коротких мініатюрах, побудованих, як у драматичних творах, на протиставленні й зіткненні характерів, добра і зла, Гребінка досяг простоти й легкості стилю, влучності характеристики персонажів, завдяки чому його твори стали явищем в українській літературі того часу. Євген Гребінка успішно виступав і як прозаїк, автор історичних повістей, нарисів та роману «Чайковський», присвяченого подіям визвольної війни 1648–1654 років. Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руської молоді 60 – 70-х років. Створено його на основі родинних переказів, оскільки мати Гребінки походила з роду Чайковських. У «Чайковському» Гребінка, продовжуючи лінію М. Гоголя, творами якого тоді зачитувалися Росія та Україна, створив широке епічне полотно, зобразив суворе життя козаків, їхню мужність і вірність у дружбі. Гребінка звертався й до злободенних тем, дуже гостро вирішуючи тему маленької людини у жорстокому суспільстві. Недарма його роман «Доктор» майже по півстоліттю після смерті Гребінки А. Чехов називав серед найкращих творів тогочасної літератури, гідних для перевидання й народного читання. Велику популярність у другій половині XIX століття мали також повісті Гребінки «Приключения синей ассигнации» та «Кулик», в яких він у традиціях гоголівських творів показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспільстві. Окремою, а може, з сьогоднішнього погляду, найяскравішою гранню творчості Гребінки є його лірична поезія українською та російською мовами. Найкращі з-поміж українських поетичних мініатюр – «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») стала народною піснею. А російський романс на слова Гребінки «Очи черные, очи страстные» приніс Гребінці ще й світову славу. В історії української культури Гребінка залишився навічно ще й як щирий учасник у вирішенні Шевченкової долі, коли брав участь у викупленні його з кріпацтва та допоміг видати «Кобзар» 1840 року.
Так було Долі бажано, щоб саме Іван Сошенко звернувся до Євгена Гребінки з проханням допомогти «звільнити його – Шевченка – від жалюгідної долі кріпака». І доклав усіх можливих і неможливих зусиль, тільки-но справа зайшла про викуп Тараса Шевченка з кріпацтва.
Починаючи з жовтня 1838 року Шевченко оселився в Сошенка і жив разом з ним на 4-й лінії Васильєвського острова, неподалік Академії. Житло друзі сплачували порівну. І Тарас несподівано різко змінився. До того Сошенко звик бачити пригніченого тяжкою долею хлопця, а після здобутої волі раптом побачив у Шевченкові іншу людину. Тепер то був безтурботний юнак, якого манили до себе розваги та спокуси столичного життя і він ладен був тільки те й робити, що веселитися і навіть просто пустувати, б’ючи байдики.
Іван Сошенко вже тоді дорікав Шевченку за надто веселе, на його розуміння, життя. Його навіть почала дратувати деяка роздвоєність поета і художника в особі Тараса. «Мистецтво вимагає всю людину безроздільно», – напоумлював він Тараса, шпетив його, що Тарас не сповна віддається мистецтву, ставлячись до нього – на думку Сошенка, – дещо легковажно. А треба віддавати мистецтву всього себе, тільки тоді можна щось варте уваги створити. Десь близько чотирьох місяців вони жили на одній квартирі. Жили і…
І не могли вжитися. Тарас Шевченко був вельми пристрасним, темпераментним та експансивним, часто був людиною настрою, щось починав і кидав, не доводячи до пуття задумане; а Сошенко від природи був спокійний та врівноважений.
«У той час він зовсім змінився, – згадуватиме згодом Сошенко. – Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, він часто їздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навіть із претензією на комільфотність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Досадно й боляче мені було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братові-мистцеві, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав собі, зрозумів він свободу, що коштувала йому такої боротьби, таких страшних зусиль».
Про це свідчать і біографи Шевченка. Тарас тоді купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком (гроші заробляв малюванням портретів для багатіїв). Їздив на шикарних візниках; часто у кого-небудь гостював, додому повертався пізно, не без веселого хмелю. Сошенко вже відкрито йому дорікав, що він веде життя гуляки, а не митця, благав схаменутися, кинути гульки і сповна віддатися творчій праці… Але Тарас не хотів і слухати приятеля та його поради «схаменутися»… Іноді у них виникали навіть розмови на підвищених тонах. Братові Микиті Тарас писав: «Велике щастя бути вільним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить». До всього ж Іван Сошенко і Тарас Шевченко мали різні погляди, тож не просто їм було ужитися разом. А втім, хоч і з натугою, а могли би ужитися, якби не трапилася одна рахуба, коли між ними опинилося одне гарненьке дівча на ймення Амалія…
Процитуємо ще раз розповідь Івана Сошенка про його першу зустріч з Шевченком:
«У неділю Тарас з’явився до мене у такому вигляді: на ньому був замаслений тіковий халат і штани з товстого сільського полотна, забруднені фарбою. Він був босий, розхристаний і без шапки… Дивився понуро і соромливо…» Зустрілися земляки-українці в Петербурзі 1836 року.
Шевченку тоді йшов двадцять другий рік, він був кріпаком полковника Павла Енгельгардта, який забагнув з талановитого хлопця зробити домашнього художника, тож послав його на навчання до майстра Ширяєва. Сошенко познайомив талановитого кріпака із вицвітом петербурзької малоросійської громади. І заходився клопотатися про викуп Шевченка з неволі. Художники Брюллов та Венеціанов просили Енгельгардта звільнити Шевченка. Але кріпосник раптом загнув за нього майже неймовірну ціну – дві з половиною тисячі рублів. Дуже велика на той час сума. Але хазяїн – барин.
І ось який було знайдено вихід.
«Домовившись попередньо з моїм поміщиком, Жуковський упросив Брюллова написати з нього портрет з метою розіграти його в приватній лотереї, – згадуватиме згодом Шевченко. – Великий Брюллов відразу ж погодився. Жуковський з допомогою графа Вієльгорського влаштував лотерею в 2500 рублів і цією ціною була куплена моя воля 22 квітня 1838 року».
Лотерея відбулася в Аничковому палаці, резиденції імператора Миколи I. Члени царської сім’ї внесли тисячу рублів і портрет Жуковського став власністю дружини Миколи I, імператриці Олександри Федорівни.
І ось він настав, неймовірно щасливий у житті Тараса Шевченка день 22 квітня 1838 року, коли йому вручили «отпускную» – документ з підписом поміщика Енгельгардта про те, що кріпак Шевченко одержав од нього волю. Як згадуватиме Сошенко, того дня Тарас крізь відчинене вікно вскочив до кімнати просто з тротуару, звалив мольберт і кинувся Сошенкові на шию, вигукуючи: «Свобода! Свобода!». Сошенко гаряче обійняв друга, і вони, наче діти, обоє на радощах розплакалися, разом вигукуючи: «Свобода! Свобода!».
І Тарас Шевченко, вже не кріпак, а вільний, почав навчатися живопису в класі Карла Брюллова.
«Самому тепер не віриться, – записував до щоденника, – а насправді так було. Я з брудного горища, я – нікчемний замарзуха – на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв!»
