Kitabı oku: «Тарас Шевченко: сто днів кохання», sayfa 4

Янгол з гусячими крилами

Мов янголи ясні,

Літають мрії ті

І будять у людей надії золоті.

М. Рильський

Янгол (ангел) за релігійним культом – надприродна істота, посланець, вісник Бога, завжди зображується у вигляді юнака з незмінними крилами за плечима, що часто завдавали клопоту художникам. «Справжніх» янголів вони, звісно, не бачили, малювали їх такими, якими уявляли. А ось із зображенням крил була проблема. Якими їх зображувати? З чого їх малювати? Така проблема виникла й перед молодим художником Петровським, коли вони мешкали на Васильєвському острові в Петербурзі.

Якось приятель поскаржився Шевченку: де б дістати великого птаха, аби він міг скопіювати крила янгола-хоронителя для картини «Агар у пустелі», що її тоді малював?…

– Великого і, звичайно ж, крилатого птаха? – ковтнувши слину – вони тоді перебували на грошовій мілині та днями, бувало, голодували, – перепитав Тарас.

– Так, такечки, з великими крилами, щоби я їх міг скопіювати.

Подумавши, Тарас пригадав: неподалік мешкав помічник поліцмейстера Академії Соколов, на задньому дворі в якого були гуси.

– Чималі гуси, – шепнув Тарас художнику. – А крила які в них! Як перемалюєш – за янгольські зійдуть.

Поміркувавши так і сяк, приятелі одного надвечір’я проникли на задній двір помічника поліцмейстера і, підкравшись, накрили там найбільшого гусака шинелею. А щоби він не здійняв ґвалту, міцно затиснули йому дзьоба. Та й понесли свій трофей до майстерні Петровського.

– Крила в нього і справді видатні, – радів дорогою художник, як вони поверталися додому з гусаком. Тарас ніс птаха, а Петровський поруч дріботів (він був маленький, з короткими ногами, тож не ходив, а дріботів), затискуючи гусакові дзьоба, аби той, бува, не здійняв обурливого ґвалту, не зчинив тривоги…

Крила в нього і справді виявилися чималі, і Петровський їх хутко перемалював – для вмілого скільки тої роботи! І обоє – і Петровський, і Шевченко – залишилися задоволені: крила гусака, на їхнє переконання, були схожими на янгольські… (Щоправда, жодного янгола вони за свого життя не бачили, але були певні, що гусячі крила схожі з янгольськими.)

А от самого власника тих крил – чималого гусака – шкода було відпускати. Тим паче що і Петровський, і Шевченко вже який день голодували. Скільки дармового м’яса! Не вагаючись, попрохали сторожа Академії мистецтв, і той зварив для них гусака в самоварі. (Звісно, перед цим позбавивши його голови та обскубавши пір’я.)

Звареного в самоварі гусака (дещо перепало і сторожу) як за себе кинули. Лежали потім ситі й задоволені – ще ніколи їхній обід не був таким щедрим і ситним… Ось тільки непокоїла думка: а раптом помічник поліцмейстера виявить пропажу в загороді для своїх гусей і якимось робом дізнається хто гусака поцупив? Та й совість – ніколи не вдавалися до крадіжок – почала їх непокоїти. На щастя, трапилося так, що Шевченко щось там комусь намалював і отримав за роботу аж два рублі – одного рубля й відніс помічнику поліцмейстера за викраденого в нього гусака. Помічник поліцмейстера не розгнівався, а навіть зрадів: рубль за гусака – то була щедра плата…

Їхній вчитель Карл Брюллов весело сміявся, коли дізнався про витівку молодих художників. Подивився картину Петровського і янгола з крилами, зображеного на ній, все ще сміючись, визнав «справжнім». Особливо його крила. Щоправда, зауважив, що традиційно янгола хоч і зображували у вигляді юнака, але для нього справжніми янголами були, є та будуть жінки.

І в першу чергу, уточнив Брюллов, вродливі дівчата (а всі дівчата у нас – вродливиці, додавав він), які відзначаються добротою, лагідністю, невинністю та ніжністю і від присутності яких у світі білому стає ще краще…

Для житла Шевченко підшукав собі дешевеньку кімнатку. Це житло виявилося таким убогим, що Іван Сошенко, як побачив його, носом закрутив. І відразу ж запропонував другові поселитися разом з ним у квартирі, що її він наймав у німкені Марії Іванівни Клоберг.

Тарас Шевченко, згрібши в оберемок свої нехитрі пожитки, босий і розхристаний, прибіг до Сошенка.

Як водиться, обмили се діло, і Тарас почав жити в Сошенка.

І все було добре, місця їм обом вистачало, але тут… Тут спалахнула любовна драма.

Про ту негадану рахубу сам Сошенко так розповів:

«У Марії Іванівни мешкала племінниця, сирота, дочка виборзького бургомістра Амалія, прегарненька німкенька. Нашому брату художнику закохатися не важко і я покохав її від душі і навіть, грішна людина, подумував було на ній женитись. Але Тарас розладнав всі мої плани. Він швидко провів атаку проти Амалії (очевидно, за Амалію. – В. Ч.) і відбив її у мене. Довго я приховував своє невдоволення на їхні близькі відносини, зрештою не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Але тим не допоміг своєму горю: Амалія стала ходити до нього на квартиру».

«Амалія стала ходити до нього на квартиру…»

Дівчина до хлопця! Власне, не ходила, а, як розповідали Сошенкові очевидці, крадькома бігала – хитрою лисичкою. Як називають тих, хто не рахується з народною мораллю, веде аморальний спосіб життя?… Так, так, розпусниками. І Амалія, виходить, розпусниця. Гуляща дівка! А така за людськими звичаями не заслуговує на пощаду. Бо де це бачено, де це чувано, щоб незаміжня дівчина бігала додому до парубка – гм…

Дізнавшись про це, Сошенко ладен був розтерзати Амалію, яку ще вчора кохав і яка ще вчора обіцялась йому віддатися…

Обіцялась і…

І зустрівши молодшого за нього, за Сошенка, якому обіцяла віддатися, парубка, перебігла до нього. Ба навіть на квартиру до нового любчика потай почала бігати, затіваючи там сороміцькі любощі. Бо ж навіть затримуючись у Тараса допізна, залишалася в нього ночувати.

Любов – почуття, властиве людині, глибока симпатія до іншої людини чи об’єкта, почуття глибокої приязні… А втім, хто сієї премудрості не знає, хто цього не спізнавав, бо як же людині жити без неї, без любові?

А ще любов розглядається як філософська категорія, у вигляді суб’єктного відношення, інтимного вибіркового почуття, спрямованого на предмет любові, тому любов виступає найважливішим суб’єктивним індикатором щастя.

Любов – одна з фундаментальних і загальних тем у світовій культурі та мистецтві. Давні греки розрізняли кілька окремих типів любові:

«Ерос» – стихійна, захоплююча закоханість у вигляді пошанування, спрямованого на об’єкт любові.

«Філія» – любов-дружба чи любов-приязнь, обумовлена соціальними зв’язками або особистим вибором.

«Сторге» – любов-ніжність, особливо сімейна.

«Агапе» – жертовна любов, безумовна любов, в християнстві – це любов Бога до людини.

Греки виокремили ще різновиди любові:

«Людус» – любов-гра до перших ознак нудьги, заснована на статевому потягові і спрямована на отримання задоволень.

«Манія» – любов-одержимість, основа якої – пристрасть і ревність. Давні греки називали манію «безумством від богів».

«Прагма» – поміркована любов, коли переживання цього почуття в людині спричиняється не сердечною прив’язаністю, а тільки заради вигоди.

В українців, окрім любові, існує ще й кохання. Це вважається одне й те ж, але… Любити можна всіх і вся (батьківщину, край, людей, рідних тощо), а кохають лише дівчат і жінок, бо кохання – це вже сексуальний інтим.

Кохання – в уявленнях українців – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди. Вочевидь, так воно і є.

Століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття – кохання. (У деяких народів символом кохання була бджола, бо поєднувала (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».)

І став Тарас коханцем, як називається чоловік, що перебуває в позашлюбному зв’язку з жінкою або дівчиною, а вона, своєю чергою такому чоловікові стає коханкою… І вперше юний Тарас спізнав – із Амалією, – що ж воно таке, те, що сьогодні називається… гм-гм… сексом. Чи то пак, статевими зносинами, статевою любов’ю…

Далі фантазувати про те, що буває між молодими, коли вони на нічку залишаються удвох під одним дахом в одній постелі, Сошенко вже не мав сили. Чортова німкенька! Здавалося, кінець світу, а не тільки моралі.

– Шалава! Гуляща! Розпусниця! Зрадливиця!

Якими тільки словесами не вибухав за згадки про Амалію Сошенко, про ту Амалію, з якою ще вчора збирався йти під вінець. Сліпець! Як добре, що хоч своєчасно прозрів і побачив, хто така насправді кралечка Амалія. Тараса ж ні в чому не винив – не він ходив на побачення до Амалії. Амалія, втративши стид і страм, сама до нього бігала на квартиру, де невдовзі навіть почала залишатися й на ніченьку…

Жах, жах та ще й жахота! Невже такі дівчата ще водяться на світі білому, вдаючи з себе невинних ягничок, а самі тим часом у гречку – стриб-стриб! От стерва! І вродиться ж така!

А де ж твоя дівоча цнота, незайманість, де твоя честь дівоча незаплямована? Не знаходячи відповіді, зрештою накотився на Тараса:

– Як ти міг… Ми ж друзі. Чи не побратими. А ти… Я збирався на ній женитись, а вона… Тихцем до тебе бігає. І навіть залишається у тебе на ніч. І ти її не виштурхав у плечі?

– За віщо?

– А вона ж зрадила мене, твого друга.

– Та чи вона твоя власність, Йване… Була твоєю, стала моєю… Що ж тут такого. А я з нею спізнав – уперше! – рай! І вперше повірив, що рай на землі є, якщо там є такі дівчата. А женитись на ній, на відміну від тебе, я їй не обіцяв. У нас – вільна любов!

– Що ти говориш? Хіба це любов? Це ж… це ж б-блуд! Бо як не женитись на дівчині, то для чого тоді з нею і кохання затівати…

В істориків збереглися дані, що Тарас і Амалія ще досить довго зустрічалися, але Шевченко з німкенею так і не одружився – хоча буцімто й обіцяв із нею побратися. (Прегарненька німкеня йому таки подобалась, принаймні на початку їхнього знайомства). Та діло далі флірту так і не просунулося. Що ж до Сошенка, то він таки взяв би шлюб із Амалією, якби вона не виявилася шелихвісткою. Чи, принаймні, була б твердою у своїх намірах; вона належала до тих красунечок, яким сьогодні подобається один, а завтра інший… Була вона сиротою, мешкала в Сошенка, якому так успішно наставила роги, хоча він і збирався з нею побратися, але… Він був значно старший (Амалія називала його позаочі «дідом»), тож молодому та хвацькому Тарасу – і на вроду він був гарніший од свого приятеля, – легко пофортунило відбити в Івана його нестійку подругу. Шевченко – парубок удатний! – таки захопився Амалією, але…

За спогадами Чужбинського³ та Чалого, Шевченко в ранній юності хоч і упадав за дівчатами, але не мав наміру – принаймні, до заслання – женитися, тому й серйозних зв’язків із жінками у нього тоді не було, хоча жіноче товариство він таки любив. Та не все так виходило, як гадалося.

«Як молоді люди, – писав Чужбинський, – почнемо було з ним (із Шевченком. – В. Ч.) розмову, і варто було лише нагадати йому якесь захоплення жінками, він звичайно казав: “Ах, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже”».

Жінок (як і дівчат) він знав і далебі інших…
Про красуню, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло

Це Дмитро Чуб у своїй праці «Живий Шевченко» висловився так про одну відому в Києві красуню, що нею навіть захопився був і Шевченко.

І ледве вирвався з її чар. Та кралечка гулящою була. Простіше, повією.

Як відомо, у першій половині свого життя – принаймні, до заслання – Шевченко не збирався (начеб не збирався) одружуватись. Тож і не мав тривалих зв’язків з жінками та серйозних намірів щодо них. Наприклад, щоби побратися. Але «будучи, як і всі» (чоловіки), полюбляв жіноче товариство.

І не тільки товариство жіноче, а й самих жінок, бо як же нам, чоловікам, та без них жити? Де той рай шукати, якщо обминути жінок?

А кожна жінка – це рай. (Пардон, буває, що й пекло, але раю все ж таки вони дарують нам більше.)

А жінок Шевченко, за свідченням свого друга-приятеля та біографа Михайла Чалого, любив жвавих. Казав бувало:

«Щоб під нею земля горіла на три сажні».

Утім пропащі, хоч і милі, створіння не захоплювали Шевченка, – зазначив Д. Чуб у згадуваній праці. – На продажну любов, на жінку, що віддавалася пристрасті (треба гадати за гроші. – В. Ч.), він казав: “Можна махнути рукою!”».

«Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався, – писав Чужбинський, – благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте у красуні тій Шевченко хутко розчарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему і сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала би зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але ж яка чекала на нього несподіванка! Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі, в товаристві трьох залицяльників… І майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів, і хоч як чарівна господиня атакувала його люб’язністю, пішов із твердим наміром ніколи більше не звертатися до красуні – і дотримав слова».

Щоправда, як свідчив Чужбинський, Шевченко довго її ще згадував і навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:

 
Не журюся, а не спиться,
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут – у серці».
А серця немає.
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м’яса.
Нащо ж хороше і пишно
Ти так розцвілася?…
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили?…
 

То що ж воно таке – любов?

Сказано ж бо: століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття кохання. Чи – любові. І розгадуючи цей фантастичний феномен, завдяки якому людство існує й розвивається і люди залишаються людьми, а не, наприклад, тваринами, ось яке вже століття ті, хто, здається, знає усе, намагаються розгадати таємницю, зокрема й Лаури де Новес.

…То був сонячний квітневий день, коли поет Франческо Петрарка вперше побачив свою кохану. Той день він запам’ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 року у Страсну п’ятницю в маленькій церковці Святої Клари. На той час він уже був визнаним поетом двадцяти трьох років, вона – заміжня двадцятишестилітня жінка, в якої на той час уже було кілька дітей (всього Лаура народила своєму чоловікові одинадцятеро дітей). Білявка з великими і добрими очима, вона здалася поету втіленням жіночності й духовної чистоти. Зачарований нею, Петрарка писатиме:

 
Благословен той день, місяць, літо, година
І мить, коли мій погляд ті очі зустрів!
Благословен той край і далина та світла,
Де полоняником я став очей прекрасних!
 

І Лаура, яку він доти не знав, за мить стала музою Петрарки та його мрією, що перейшла у вічність… Турботи і вік дещо зіпсували її прекрасне лице глибокими зморшками (в епоху середньовіччя дівчатка виходили заміж і активно жили статевим життям у віці 10–11 років, тож старіли вони досить швидко, ледве досягнувши 30 років), волосся її посивіло і втратило красу, а фігура зіпсувалася після багатьох пологів, але Франческо Петрарка і тоді любив Лауру. І що більше вона старіла, то більше він захоплювався її жіночністю і зачаруванням. Для нього вона і в старості була все такою ж прекрасною, як у ранній юності… Вони зустрічалися на вулицях містечка Авіньйона, в церквах на службах, і закоханий Петрарка, не сміючи відвести від своєї музи очей, дивився на неї закохано-захоплено-зачаровано, доки вона йшла під руку з чоловіком. За всі роки зустрічей вони не обмовилися жодним словом. Але кожного разу, спіймавши звернений до нього теплий погляд Лаури, щасливий поет повертався додому і до ранку писав присвячені їй сонети. І через століття потомки називатимуть її ім’я як символ неподільної любові чоловіка до жінки.

Як присягався поет, за довгі роки він не мав жодного помислу про «гріховне доторкання до цієї святої жінки».

Доля Лаури залишилась у серпанку таємниці. Чи була вона щаслива у своєму сімейному житті? Чи кохала свого чоловіка? Чи завбачала вона тремтливий погляд, закоханий погляд поета, який зустрічався з нею на вулицях містечка? Чи могла вона бодай здогадуватися про почуття чоловіка, який так і не відкрив їй свого серця? Цього вже ніхто й ніколи не знатиме.

Лаура померла 6 квітня 1348 року – в Європі тоді лютувала чума, що й забрала її з цього світу. Довго і тяжко-боляче переживав поет смерть коханої. Зачиняючись ночами в кімнаті, він за тьмяного світла свічки звеличував Лауру у своїх сонетах.

 
Я припадав до її ніг у віршах,
Сердечним жаром наповнюючи звуки,
І сам з собою перебував в розлуці:
Сам – на землі, а думками – в хмарах.
Я співав про золоті її кучері,
Я оспівував її очі і руки,
Блаженством райським вшановуючи муки.
І ось тепер вона – холодний прах.
А я без маяка, в шкаралупі сирій
Крізь шторм, який для мене не новий,
Пливу по життю, правуючи навмання…
 

Після смерті Лаури Петрарка написав сонети – «Вірші на смерть мадонни Лаури», «Тріумф смерті», «Тріумф слави». Свою кохану він пережив на 26 років. Але і після її кончини він кохав Лауру так само захоплено і ніжно, присвячуючи їй, вже давно мертвій, прекрасні сонети, 365. Їх усіх було зібрано в «Канцоньєре» («Книзі пісень»), що є найзнаменитішим твором поета. Знетямлено люблячи Лауру, він одружився, мав сина й дочку, але так само пристрасно і незрадливо любив Лауру. Всі роки біля нього була його улюблена дочка Франческа та її діти. Вона й поховала батька, який одного дня не дожив до свого 70-ліття. І останніми його словами в цьому світі були слова про те, що він «нарешті йде до Лаури, щоб там… ТАМ уже більше ніколи не розлучатися з коханою»…

Справді, які, хоч і найпремудріші, філософи і поети зможуть розгадати таїну любові-кохання…

То хто ж їм послав Амалію?

Ось таким він виявився тоді, коли, упадаючи за прегарною німкенею, відбив її в Сошенка: щось ніби ворухнулося в серці та якийсь час там ворушилося, а потім і стихло… Шевченко молодим був, безтурботним, легко і просто міняв жінок і дівчат, і хоч би що їм не обіцяв, але тоді ще не збирався обзаводитися сім’єю… Хоч іноді захоплювався аж-аж…

Той же Чужбинський згадує про одне таке захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи лавру, Шевченко, як розповідав Дмитро Чуб у своїй книзі «Живий Шевченко», познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. У цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захопився дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ, ідучи скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль – її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору. Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.

На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув.

Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка, – казав він приятелеві, – і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знову тебе тягне».

Шевченко, писав Чалий, любив жінок жвавих. І вкотре повторював: «Щоб під нею земля горіла на три сажні».

Що ж до Івана Сошенка, свого друга-приятеля, який стільки зробив для нього, то Тарас Шевченко таки помирився з ним – щоправда, після того, як покинув Амалію, вони й далі залишилися щирими друзями.

Як склалася подальша доля прегарненької, щедрої на любов німкеньки Амалії – невідомо.

Іван Сошенко невдовзі переїде до Ніжина учителем каліграфії та малювання в місцевій гімназії, а 1846 р. перебереться до Немирова на таку ж посаду. Малюватиме портрети відомих людей тамтешнього краю, врешті, закохається у свою ученицю Марцеліню Тимофіївну. Щось там у нього не склалося в Немирові – тамтешній директор виявився самодуром, – Іван Максимович переїде до Києва і двадцять років викладатиме у Другій київській гімназії.

Сошенко був щасливим чоловіком і гарним батьком. Але роки тихо й непомітно брали своє. У 1876 році він повіз своїх онуків до Черкас, звідти збирався заїхати в Богуслав, але, діставшись до Корсуня, відчув свій кінець. Впав на ходу і на сімдесятому році життя віддав Богу душу – це трапилося на березі річки його дитинства Росі.

 
Умер проїздом.
Корсунь – спав байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом сивий і недужий
якийсь старий, самотній чоловік.
 

Так написала Ліна Костенко про кінець цієї незвичайної людини, доброї та святої.

Крім усього, він був талановитим живописцем, автором портретів, жанрових картин з життя українських селян, а також пейзажів.

Був таким же талановитим педагогом. Його твори зберігаються в Києві, зокрема в Київському музеї Т. Г. Шевченка. Але найбільшим подвигом його життя, що зберіг його ім’я для нащадків, була зустріч у Літньому саду з Т. Г. Шевченком. Він увів його в петербурзьку Академію мистецтв (про це навічно зафіксовано в енциклопедіях) і сприяв викупові з кріпацтва, допомігши йому здобути волю, а це чи не найзначніше, найвеличніше, що може людина принести іншій людині.

До кінця своїх днів у цьому світі Іван Сошенко зберігатиме в душі як найбільший свій скарб слова Тараса Шевченка, мовлені до нього, коли вони після деякого непорозуміння (як між ними пробігла чорна кішка), що ледь було не переросло у чвари, та вони помирилися з ініціативи Тараса Шевченка.

«Тебе, Йване, – скаже йому тоді Шевченко, – мені послала сама Добра Доля, а німкеню Амалію послав нам він, рогатий. Біс, одне слово. От чому ми й посварилися на якийсь час. Я, охолонувши до неї та прозрівши, викинув її зі свого світу, в ньому залишився лише ти, брате мій, посланий мені самою долею. Таких, як Амалія, зваблива кралечка-пустунка, багацько, а таких, як ти, Йване Сошенку, один-єдиний. І завжди перед моїми очима буде Літній сад у Петербурзі, світла ніч і ти біля мене…»

«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасові», – так підсумує своє життя Сошенко на шістдесят дев’ятому році свого буття.

– Така зваблива Амалія – мрія кожного парубка, хто заперечить. Але чоловіче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.

– Будьмо братами, Тарасе!..

І вони обнялися, наче зустрілися після довгої-довгої розлуки…

І все було би добре, що так добре скінчилося, і Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокій у душі, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зі зникненням Амалії щось обірвалося, наче він, відцуравшись німкеньки, щось таки втратив, і втратив близьке й значне, що бриніло в його душі цілющою снагою. І дедалі частіше в ті дні він намугикував-наспівував свою улюблену пісню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.

 
Ой зійди, зійди,
Зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди,
Дівчино моя вірная…
 

Ні-ні та й зітхав, що не все так добре скінчилося з Амалією, чи не поквапився він, відцуравшись од неї, бо де він ще знайде таку звабну і щедру на любов подругу?

Але душа вперто багла іншої, іншої, а не такої, як Амалія, і він замислено намугикував про себе, звертаючись до тієї, іншої, ще не знаної йому:

 
Ой зійди, зійди,
Зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди,
Дівчино моя вірная…
 

Було тієї ночі вже далеко за північ – а може, ближче до ранку, – а він усе ще не міг заснути. Думи-думоньки не відпускали. Оті, про які він писав:

 
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
 

Стояв біля вікна, що його годилось би звати віконцем, скромного помешкання і дивився на щедро всіяне – ким усіяне, от загадка! – зорями небо, що було вірним другом його безсонних ночей.

 
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростив вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я – тут загину,
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько.
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
 

Ось і того разу, дивлячись на всіяну зорями небесну височінь, замислено, але так щиро, на одному серці, наспівуючи, благав:

 
Ой зійди, зійди,
Ти, зіронько вечірняя!
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная!
 

І вже як дійшов до того місця, коли «зіронька зійшла, усе поле освітила», як раптом одна із зіроньок і справді… зійшла.

До нього.

Чи то йому так здалося?

Але ж він бачив, як серед зоряного неба спалахнула світло-яскрава, найяскравіша в небесній височині зоря і почала до нього мовби наближатися.

Принаймні, він мав таке відчуття, що світло-яскрава, трохи зеленкувата зіронька на очах ставала чимраз ближчою, вона збільшувалася, сяяла вже маленьким сонечком у його віконечко.

І тоді він збагнув: зіронька та летить!

І летить, спускаючись з піднебесся, до нього.

Принаймні до його оселі в Петербурзі, що поринув у мрячливу пітьму. І летить до його віконця.

І він уже не здивувався тому чуду, наче зорі й раніше прилітали до нього, як думи обсідали його… Лише замружився, але на душі стало так хороше-гарно й затишно і якось аж урочисто, коли зіронька своїм сяйвом освітила і його віконце, і крихітне помешкання – десь аж під дахом – в Академії мистецтв.

 
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная…
 

Чи проспівав він тихо для себе, для душі чи лише подумав, а вона, дівчина, і з’явилася перед ним у світлі-сяйві небесної зорі – наче теж спустившись із небесної височини…

І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створінням:

– Тарасе, ти кликав мене і зорю мою, і ми спустилися до тебе з неба – я і зоря-зіронька. Прилинули ми до тебе від зорі на ймення Сиріус. Я на променях зіроньки вірної прилетіла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володіннях Сиріуса, що зветься Щаслива.

– Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у світі білому чи на небесах ще є десь щастя?

– Є, Тарасику, є. На нашій планеті, тому вона і зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справді щаслива. А поетів ми забираємо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашій Щасливій планеті під промінням Сиріуса.⁴

Тарас чомусь не здивувався почутому і навіть не зрадів, що нарешті він буде щасливим на Щасливій планеті якогось там Сиріуса, а лише, зітхнувши, сказав дівчині-зіроньці з такими променистими очима:

– Якщо поет не страждає в цьому світі, не вболіває за щось йому дороге і важливе, то його поезія нікого не хвилюватиме. Та й потім… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промінні Сиріуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Україна і далі залишається зневаженою, розтерзаною і приниженою та підневільною в царській імперії. А без України я не буду щасливим. Навіть на вашій Щасливій планеті. Та й поетом без батьківщини я теж не буду. Якщо батьківщина потерпає в пеклі, поет не може розкошувати в раю і цвірінчати про якесь там щастя.

Десь лунко запіяли півні.

Світало. А півні піяли й піяли, начеб на далекій звідси Україні.

Він здригнувся, і відразу ж зникло те дівча-зіронька, а Тарас ніяк не міг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як і сама дівчина зі Щасливої планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його віконце під горищем Академії мистецтв, де минали його дні та безсонні ночі… «Мабуть, то мені приверзлося», – подумав він і тихо-тихо заспівав – для себе, для своєї душі:

 
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная…
 

А високо в ранковому піднебессі так само яскраво сяяв Сиріус, біля якого – диво з див! – була планета Щастя.

Дивом із див була для поета і рідна Україна – поневолена чужим царем, безправна, позбавлена і волі, і навіть свого імені – її велено було звати якоюсь там Малоросією, – вона все одно була прекрасна, адже нічого прекраснішого за рідну батьківщину у світі білому немає.

У 1847 р. на засланні Тарас Шевченко напише на одному подихові вірша «Зоре моя вечірняя» (уривок з поеми «Княжна»):

 
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько,
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти…
 

Благав:

 
…Зоре моя! Мій друже єдиний!
Хто знає, що діється
В нас на Україні?
 
 
А я знаю. І розкажу
Тобі; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Богові розкажеш…
 

І в тяжкій неволі, в лютій пустелі за Аралом поет, рятуючи душу свою, подумки лине до України, якою тільки й жив у неволі та доля якої йому була не байдужа, і вірив, що зоря вечірняя, вислухавши його, неодмінно перекаже його благання Богові…

 
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою…
 

А «німу любов» Шевченко все ж таки мав. Чи то пак – спізнав. Мимо своєї волі й бажання. Тільки спізнав «німу любов» не з Варварою Рєпніною, як обурювалася безпідставним чуткам сама Варвара Миколаївна, адже з нею була «жива-живісінька» любов. «Німу любов» – такою вона згодом виявиться – Тарас Шевченко спізнає у Києві на Подолі, у 1859 році, де поселиться на Пріорці по вулиці Вишгородській у будинку під п’ятим номером. І ось як вона, «німа любов», до нього прийде.

«Виною» тому була славна подільська молодичка Оришка. Пішов Тарас Григорович на Поділ у пошуках підхожого помешкання, бодай для тимчасового проживання, в осередді Києва щось йому не подобалось, пішов на Поділ і опинився на Пріорці. Потім Тарас Григорович розказуватиме своєму біографу Чалому:

«Йшов я та йшов, бачу, хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе; от я й зайшов умовитись про квартиру і попросив хазяйку нагодувати мене в борг».

Попросив погодувати його… в борг.