Kitabı oku: «Старший боярин (збірник)», sayfa 2

Yazı tipi:
 
Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати й щастя позбавила.
Під тинами людськими без жалю поставила…
 

Коли скінчився спів, появився той на шляху, він їхав від Розсохватої могили. І вже яка там битва була з ним, ніхто не знає. І де поховали повбиваних, ніхто не знає. Тільки на другий день у селі не вистачило одинадцять чоловіків, а з ним дванадцять. Чорний кінь Ремез теж навіки зник. Коли наїхала московська закуція в село23, то вичитала на сходці таку недостачу в мужиках: Лундик Панас, твій батько, Корецький Семен, мій чоловік, Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платін Пирхавка, Явтух Ядуха, Самійло Запара, Варлам Пиндик, Яків Кацалепа, Мусій Моргавка і Охрім Верло. Кажуть, що якби москалі узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибір. Але людей спільне лихо так злютувало, що ніхто всього не взнає до останнього Божого дня. Але в нашому березі неспокійно. Раз у раз співає проти якогось великого лиха. Останній раз співало вісім років тому проти пошесті холери. І тоді бачили зараз після співу, о першій годині ночі, їхав Маркура Пупань з Розсохватої могили, де сточився бій. Копита в Ремеза світилися, як розпечені казани у тій печі, в якій топили грабовими дровами. І коли ти, Гордію, кажеш, що співало цю ніч, то вже певно не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм чорнім коні з Розсохватої могили.

І спитався Гордій:

– А дівчат він теж хапав?

– Дівчат – ні… Та те, що було, минуло, а тому, що має бути, треба якось запобігти. Треба, мабуть, освятити двір, – сказала тітка Горпина, встаючи з-за столу.

Устав і Гордій…

Розділ четвертий

В понеділок уранці сонця вже було повен двір. І кукурікання, і квокання, і кудкудакання, і пищання курчат здавалося криком соняшного світла. І Гордій, жмурячися і розшолопуючи, умивався з відра коло криниці. Потім, увійшовши в хату, узяв з мисника маленький глечик свіжонадоєного молока і нашвидку випив з житнім хлібом. Далі, витягши сапу з-під лави, пішов на город підгортати картоплю. Город тягся від межі тієї, що йшла проз двір, до графського лісу. На межі роси було страшно густо. Картопляне бадилля, набубнявіле та цупке від нічної вогкості, широкими листями теж гнулося від роси. На обидва боки від тітчиного городу розходилися людські. На одному з них якась молодиця, сповнена тієї свіжості, що і все вранішнє зело, підгортаючи кущі, радісно співала. Але слів розібрати не можна було. На городах і далеко за ними на полях перекочувалися купи туману, які відділялися від холодного Тясмину. Всі вони з одного боку були рожеві, бо сонце, розправляючи та вирівнюючи смуги свого проміння, одпихало їх до далеких обріїв і знехотя забарвлювало. «Якщо не в берег, то десь туди погнали тітка корови пасти», – подумав Гордій, високий, русявий парубок, і, нагнувшися і підкачавши холоші штанів, бо був босий, став сапати. Кожний раз йому спадав непокірно чуб на очі, і хлопець зводився і закидав його рукою назад. Над ним жайворінок тріпотів крильцями в соняшному промінні і щебетав. Проміння розбивалося і ламалося і летіло Гордієві в чуб, з якого блищало тисячами іскор.

Але він цього не помічав і, закидаючи рукою раз по раз волосся, струшував цілі пригорщі ламаного та битого світла на землю. Город був чистий і від мишію, і від пирію, і від щириці, і від лободи. Розворушена земля, сповнена перетрухлих трав'яних корінців, пахла картопляним бадиллям. Де-не-де попадався то перерізаний черв'як, то цеглинка, то черепок. І враз, від необережного руху сапи, викотилася наверх цьогорічна картоплина. Гордій з жалем взяв її в руки й, нахилившися, здавив пальцями. На ній розсунулася молоденька шкірка, оголивши тверде рожеве черевце земляної кульки. І тільки Бог єдиний знає, чому пригадалося хлопцеві в ту мить те пругке й трошки тепле молоде обличчя, що він з таким щастям позавчора цілував під поповою хатою. Від спогаду аж у грудях важко й гаряче стало. Щоб вільніше почутися, він випнувся всім тілом і дихнув. І в його уяву заглянули і дід Маркура, й видовище, й спів із берега. Солодка тривога невідомої небезпеки ухопила мрію в розпечене коло якогось зачарованого безвихіддя. Але, неначе шкідливий пастух, що, підійшовши до чужого баштану і побачивши там під огудиною стиглі кавуни й стиглі дині, шелепає в чуже добро, аби затамувати хвилинну жадобу, хоч і дуже добре знає, що може замість бажаного одержати з усієї мужицької руки глодових кийків не лічено або замашних батогів із нових наконечників якраз у найдошкульніші місця свого єства. Так само і Гордій відчув у собі рішучість ще раз обняти дівчину, незважаючи ні на що, інакше, йому здавалося, він буде навіки нещасний або дурний. І в цей момент, неначе навмисне, виїхала з яру на межу бричка, запряжена парою високих білих коней, і швидко наближалася до Гордія. Парубок так зацікавився цією появою, що забув, і де він, і як зодягнений. Бричка була двомісна, на ній сидів, він упізнав, дід Гарбуз, і правувала кіньми панна в чорній сукні і солом'янім темнім брилику24 набакир. Над крисами широко обвивалася біла й довга стрічка, розвиваючися двома кінцями на вітрі. Порівнявшися з підгортальником, панна зупинила коні, нап'явши до себе потужно ремінні віжки. Була в рукавичках аж по лікті, і з правої руки на петельці у неї висів батіг. Лівий кінь важко дихав і все смикав віжки наперед на удилах, а правий косив головою й очима і на Гордія, і на сидців і теж смикав зубами збрую вперед, але до цього він ще й землю гріб копитами перед собою. Панна промовила звичайне «Боже поможи», а потім: «Чи ви не знаєте, як я можу побачити Гордія Лундика?» І почервоніла.

Це парубок не так помітив, як угадав на відстані метрів 15, і сам, хвилюючися, спитав:

– А навіщо він вам?

– Навіщо? Я не скажу. А якщо це ви, то підійдіть ближче. Ви мені потрібні, – рішуче і супокійно, мабуть удавано супокійно, проказала вона. Коли ж він підійшов до брички, дівчина, не повертаючи голови до того, до кого зверталася, сказала:

– Діду, злазьте та йдіть додому, я й сама з ними дам раду…

Всі зрозуміли, що мова йде про коней. Дід помаленьку зліз і, підійшовши до лівого коня, поправив наритник25, який дуже високо підскочив на задку коло хвоста. І, сказавши:

– Та Горностая, Боже борони, не зачіпайте, а Азіята можна вряди-годи поторкувати, – пішов до двору Корецької, щоб через яр перебратися до священикової садиби.

І, коли став на достатній відстані, панна почала:

– Ми, здається, з вами познайомилися проти неділі вночі, але це нехай вас не зобов'язує й надалі провадити знайомство у такий спосіб.

І, відчувши, що може щось вийти невиразне, швидко додала:

– Ми не діти і не звірята, аби не здавати собі справи з того, що було. Я одружуюся, а старшого боярина у мого молодого немає. Сідайте сюди на бричку, і поїдемо до мого нареченого, я вас познайомлю.

– Вибачайте, будь ласка, я з дорогою душею згоджуюся, але не в такому вигляді, – і показав рукою до ніг.

– Тепер червень, і вигляд у всіх такий, усі працюють. Напевно, застанемо і пана Проня або коло бджіл, або коло робітників.

Гордій же, ніби демонструючи та вивіряючи, весело сказав:

– Погляньте, які в мене ноги, які в мене руки.

– Що ж, невеличкі і добре збудовані. Ну сідайте, я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого молодого. Тільки пам'ятайте: всякі екстраваганції26 геть, – додала вона таким голосом, який говорив, що господиня вживе всіх сил на те, аби тільки екстраваганції справді опинилися геть. Гордій же, особливого виразу слів не чувши і не відкачавши холоші, не відсукавши рукавів та узявшися за щиток брички та за її спинку, розгонисто сів біля панни Варки. Коні рушили. Вона ж, не дивлячись на нього, як перед тим на діда Гарбуза, сказала:

– Застебніть хвартух!

І в цю ж мить він почув своє становище не в дуже доброму стані. Відчув, що треба щось сказати, аби почуватися принаймні рівноправно настроєм з нею. А тут ще кінські гриви розважали і не давали зосереджуватися. Вони від руху здригалися на шиях та закривали в одного зелену стьожку, а в другого червону. Мабуть, повплітані дідом. То знов викидалися наверх. Коні були такі високі, а бричка була така низька, що кінські вуха, здавалося, закривали небо і ліс.

– Шановна панно, ви, мабуть, почуваєте, що мені треба щось сказати, аби розвіяти дурнуватий настрій, який почав утворюватися поміж нами. Настрій, який виходить ніби з нез'ясованості моїх стосунків, започаткованих до нас ще позавчора ввечері. Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас. А кожну картину, що від нашого знайомства постала, і думку, яку ця картина викликала і викликає, потрібно з'ясувати й таким чином звикнути до неї. Бо ми живі люди, бо, мені здається, що ми шукаємо самі себе. А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби є центром, цього всього, що я говорю, не потребує виправдувати ні перед ким. Хіба полю чи сонцю не байдуже, коли кібецьген, аж той, що летить з шумом попід лісом, дожене і пошматує на першім дереві жайворонка? Чи оці хліба, що понад межею, і ті картоплі, що ми поминули, хіба потребують чи вимагають з'ясування причини їх буття на світі? І я, бувши залежний від загального стану природи, від її стихійної невблаганності, не знаю, як і почати наперекір панівному настрою з вами з'ясовну і зараз потрібну мені розмову.

Дівчина мовчала, і Гордій зрозумів, що вона нічого не збагнула з його промови, і йому стало ніби аж приємно від цього висновку. Із самовпевненістю рішив, що вона слухає, як шалено б'ється його молодецьке серце. І скосив очі в її бік та й помітив на високих грудях, на тім місці, де чіпляють брошки, червоний польовий мак. «У неї, мабуть, теж серце неспокійно б'ється», – подумав. І побачив ще, що одно пасмо кіс, відділившися від скроні, закривало до половини вухо й щока від цього чіткіше окреслювалася. І на ній коло вуха ріс білесенький пушок. Гордій став хвилюватися, бо це ж він у той пушок тоді цілував, шукаючи нестямно її вуст.

Вона ж, чи зрозумівши, чи ні, що твориться в його єстві, на все відповідаючи, сказала:

– Візьміть віжки!

І, повернувшися до нього, простягла з віжками руки. А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез'ясовано дико вхопив її попід руками і придавив до своїх губів її підборіддя. Бо панна Варка з усієї сили рвонулася від обіймів і підставила не те, що кинуло його на неї. Віжки безладно посунулися по щитку.

Коні, відчувши волю, рушили з копита межею в степ. І віжки попід колесами потяглися по землі.

А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищої тополі ніхто не досяг би, і поле на землі з пшеницями та житами саме у красуванні, і межі, зарошені шпоришем, косариками, молочаєм, безсмертником, і чепчиком, і звіробоєм, були такі спокійні і несхвильовані. І все було пройняте літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися і не думай, і попливеш аж туди, за зелені могили, та кібці, та ліс, попливеш на хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів, аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя супокою, де думки прозорі і серце б'ється так само супокійно й тепло, як і прекрасне червневе сонце між небом і хлібами. Все, все було блаженно доброзичливе і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що летіла межею поміж хлібами з двома запряженими велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та бездумну боротьбу.

І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим кінцем пужална27 із свого батога, який висів у неї з руки на петельці. Штульнула в губи, і він її пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потім, схопившися, вибігла на межу і рушила бігти до Тернівки, поправляючи на голові брилик. А коні гналися до лісу. Гордій, замазаний кров'ю, що текла з розбитої губи на підборіддя, і тримаючися однією рукою за спинку брички, а другою за сидіння, дивився якусь мить услід панні Варці.

А далі, ніби остаточно втративши глузд, і собі плигнув з брички, яка летіла у повний кінський скік. Плигнув і якраз попав ногою у віжки, що тяглися коло коліс, ще й досі не потрапивши уплутатися в них. Коні, протягши парубка межею, а потім житом метрів з десять, оббігли коло його кружка і стали в пашні, гатячи мокрими боками і смикаючи зубами і колоски, і віжки, зачеплені за людські ноги. Цю нагоду Гордій використав в одну мить. Розмотав ноги і, вставши з землі та натягаючи до себе віжки, які не були на диво кіньми зашлапані28, та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою.

І, держачи одною рукою віжки, оглянув себе. Весь бік був у землі і зелений від розчавленої та порваної трави. Але, хоч стегно й боліло, шкура не була здерта і сорочка навіть не висмикнулася із штанів!

– Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі візита після закінчення науки і посада вчительська! – вирвалося у хлопця вголос. – Але якби я не плигнув, то коні увігналися б або в якусь кручу, або добігли б до ліса і однаково покалічилися б.

Так, розважаючися думкою, він добре почував, що плигнув з брички через ті мотиви, які чогось не зриваються словами з язика. І зробилося йому незвичайно досадно, і він, спершися на бричку, став дивитися просто в степ, не випускаючи з рук віжок. І скільки часу він простояв так, не бачачи перед собою нічого, – хто зна? Але коні, пасучися, потягли його, і він схаменувся. Вискочив на бричку, справив їх на межу і поїхав спочатку поволі, а потім пустив тюпки. Жито було таке високе, що часом било колосками по ногах, на яких трималися холоші, і досі закочені. Але він не помічав цього. І коли доїздив до царини, то побачив біля верстового стовпа панну Варку. Вона сиділа на рові уже без польового мака на грудях і дивилася в поле, ніби виглядаючи його. Коло неї Гордій припинив коні. Вона встала, підійшла до них і, взявши Азіата за вудила, сказала:

– Злазьте та йдіть подержте!

Він швиденько зліз, підійшов до неї і взяв того самого коня теж за вудила. Вона, сівши, підібрала віжки. Гордій відійшов набік, і коні з місця рушили швидким тюпаком. А панна Варка, обернувшися назад, гукнула:

– Приходьте завтра до попа неодмінно о дванадцятій годині дня!

І ще щось, здається, говорила, та бричка гуркотом, а коні тупотом заглушили слова вдалині.

Розділ п'ятий

Ворота були зачинені, і хвіртка на клямці. Гордій зрозумів, що тітка після обіду погнала знову пасти корови і в дворі немає нікого. Від цього явища йому здався день незвичайно тихий і широкий своєю пусткою, але в якій сонце не могло потовпитися – бувши надміру великим, воно набирало величезних зусиль, аби розгорнутися на весь розмах своєї потуги. І, здавалося, воно почувало себе серед літнього дня так, як спітнілий, розпарений господар у маленькій коморі, увійшовши туди з поля дістати з бодні сала.

Коли Гордій підійшов до криниці, у якої на цямринах29 стояло повне відро води, то побачив під нею захекану чорну курку, що, одвернувши до тину черево, дивилася на парубка.

Але, коли він вихлюпнув з відра утоплену осу, аби вмитися, то курка зірвалася і, кудкудакаючи, полетіла в садок. Після цього тиша в дворі не порушилася, а ніби аж млостю взялася від напруги затримати ще глибший супокій. І хатні двері, що виставлялися якраз проти сонця, дихнули на Гордія такою духотою, аж живиця потекла з сучків. І він з величезним полегшенням нагнувся до відра і побачив набряклий правий кінець губи і кров засохлу в куточку уст, ще й трохи розмазану по щоці. Він, важко зітхнувши, сплюнув набік і став умиватися і мити ноги, зливаючи воду у праву долоню.

Але обідати в хату не пішов, а, поставивши порожнє відро на цямрини, попростував у клуню і хотів лізти на сіно – і наткнувся безтямно на стіну. І, вгледівши драбину з лівого боку, промимрив:

– Здається, куціша від тієї, попової.

І на сіні, в себе на постелі лігши ниць, спустив праву руку вниз. І завмер. Або неначе сповнився страшної ваги. Може, такої, як найбільша скеля над Тясмином, бо сіно під ним дуже вдавилося донизу. Якби отак збоку хтось побачив, то конче сказав би, що хлопець так лежатиме і тоді, коли грім переб'є враз обаполи в тину, порозкидавши із страшним тріском та луском по всім дворі шматки дощок з іржавими цвяхами.

І чути було, як пригнала тітка з пасовища корови, як гуркотіла корба над криницею30 з порожнім відром униз і як здавлено стогнала з повним угору. Чути було, як тітка видоїла корови, і як цідила молоко на призьбі, і як поралася останнім клопотом у господарстві, і як із сіней гукнула двічі:

– Гордію, йди вечеряти!

Але він тільки на другий заклик заворушився, підвів голову і тією рукою, що була спущена, поправив на голові чуб і потім знов прибрав ту вистать у лежанні, яка вже була і тепер найзручніше відповідала влежаному місцю. Він знов спустив праву руку з сіна вниз і рівно, але, мабуть, неспокійно задихав.

І зайшло сонце, і вечір повільно переходив у літню ніч. В одчинену браму знов засвітив місяць, і знов смуга місячного світла в клуні нижче крокви по стіні непомітно пересувалася, ніби шукаючи коси. І знов підступила тривога з яру до клуні та ще й тією стежкою, якою вона приходила до Гордія першу ніч, і скаламутила настрій, піднявши уяву на завжди неспокійні верхів'я юнацької душі. Першим возвісником неспокою був сич31. Він прилетів непомітно і, сівши на відчиненій брамі, став кукувалкати. Гордій підвівся і гучно ляснув долонями, аби злякати непроханого гостя. Але нічна приблуда не зважала і кукувалкала далі. Тоді парубок сплигнув з ожереду і пішов швидко до порога. Сич знявся і полетів через яр чи до попа, чи, може, на дзвіницю. Місячне світло блискотіло на його крилах, доки не зник.

І знов під місяцем біліли стіни попового дому, і біліла церква. І знов великий місяць на незвичайно тендітній високості держався такою легкістю, яка може бути тільки вимріяна молоденьким самотнім серцем. Еге ж! Місяць був прив'язаний до хреста тонесенькою павутиною, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нічний павук, щоб не полетів він в чорну неміреність ночі легесенькою, мов гаряче повітря, золотою бульбашкою. І якби прохолода з Тясмину стала виступати, місяць би від неї похилився на своїм прив'язі з-над сонного села ще далі в світ. З правого боку далеко внизу блищали між вербами Тясмин і скелі. А на лугах біліли купи туману. Ніби поодстававши і одпливши від мовчазних хатніх стін. Не чути було ні співу з села – ні дівочого, ні парубочого, ні крику водяного бугая з очеретів понад річкою, ні зозулі, ні солов'я, ні свисту від лету зляканої десь дикої качки.

І тільки над усім – над церквою, хатами, тополями, вербами, садками, лугами і над річкою – пишно двигтіла зачарована місячна тиша.

І заговорив Гордій, простягаючи руки до попової хати через яр, виправдуючи тим ту світову правду, що всяке молоде лихо любить зафарбовуватися у найтемніші кольори нашого світу. Він говорив:

– Варко, прийди, я самотній, я не чув цього літа ні зозулі, ні солов'я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суду, ні справи. Бо я в місті вчився і всякі тригонометрії та педагогії заглушили перші голоси весни. Хіба ж у цій страшній кривді винні ті люди, які мене віддали учитися? Ні, винен той, хто сполучив науку таких юнаків, як я, з відняттям у них найкращих часів життя!.. Прийди!.. «Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень всіх пташок з усіх садків весінньої України… Прийди! Хоч ти мене і вдарила, і боялася вже їхати зі мною до села, та я знаю, що ти мені не ворог. Бо ти ж чекала мене коло царини, аби тебе бачили в дворі на бричці у такім вигляді, що говорить глядачеві про незмінність звичайного і привичного. Цим своїм вчинком ти мені показала, що відчуваєш і виправдовуєш мою поведінку, яка вийшла не з лихої волі, а з мого юнацького нерозуму і темного недосвіду! Варко! Ти кличеш мене на завтра на дванадцяту годину. Мабуть, хочеш мені зробити якусь потрібну несподіванку, з якої може вийти непотрібна прикрість, бо ти ж хочеш вже навіки відгородити мене від себе своїм подружжям!

І, ставши біля відчиненої брами навколішки і вхопивши руку в руку так, як це роблять молоді артисти, вишукуючи чогось разючого для своїх вистатей під час драматичних монологів, благав:

– Прийди! Я тобі нічого не робитиму по своїй волі. Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш. Схочеш, я тебе положу на ожереді. А схочеш, то зараз же, негайно тут положу, під ожередом. І цілувати не буду тебе, а тільки придавлю свої губи до твоїх теплих губ так, щоб вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх зубів. І тривожні ніздрі твойого носа, напружені і схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в щоку. Бо я ж народився тільки для тебе. Бо я ж ізмалечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки тебе, тільки тебе. Прийди! І завтра піду до панотця не о дванадцятій годині і не сам, а підемо вранці вдвох. І не через яр. А підемо селом, тримаючися за руки, зв'язані найбільшим людським чуттям – любов'ю. Так, як ото на одній картині у Рєпіна32 змальовано студента і студентку, які йдуть радісно через бурхливий життєвий водоспад! Прийдемо, і я скажу: «Варка – моя дружина. Поможіте одержати школу, і ми будемо працювати довіку для свого рідного українського народу!»

І саме в цей момент, напевно, хоч нічний жук, а хоч кажан, летячи, наткнувся на застромлену косу, бо вона дзенькнула, а їй неначе у відповідь закукувавкав сич. Гордій ясно чув, що з того хреста, що на дзвіниці, і в його уяві промайнуло, як звістовник усяких лих крилом ударився об хрест на церкві і від цього перервалася та павутина, яка припинала місяць до хреста, і стала скручуватися, неначе струна, луснувши на скрипці. І все більшим і більшим жужмом підкачувалася до місяця. І нарешті під ним зачорніла чорною плямою. А здалека око приймало її як невеличку хмарку, на якій поволі піднімався місяць над церквою у небесну височінь… А сич, не перестаючи, з містичним смутком голосив над селом: кукував, кукував! І як ото малі діти пекучого дня на шляху, назгортавши пилюги, б'ють по гарячій купі дубцями, і вона, розлітаючися на всі боки, залишає від ударів посередині чистий твердий ґрунт землі, неначе продутий вітром, так і від кожного сичевого крику тумани, освітлені місяцем, здригалися і одпливали на далекі краї нічного обрію, а з ними разом хати, клуні, гурти верб, гаї, байраки і могили. І в центрі того кола, що від такого явища утворювалося, залишалася єдина церква. Але не та, що всі селяни знають, – інша. З одним тільки дзвоном, до якого не було причеплено жодної мотузки, аби дзвонити.

І немає ніде ні східців, ні драбини, ні дірки добратися до дзвона. І Гордій аж сюди почув, як з другої бані упало вікно на дах. І як побите шкло, дзеленькаючи, посунулося по покрівлі до країв, позагинаних для дощової води. І над розбитим вікном він побачив, як забіліла дівчина у білій довгій сорочці і боса, з розпущеним волоссям. Та сама, що влазила у попів вивід. Вона стояла на повний зріст в утвореній дірці і, держачися руками за бокові лутки, засміялася до нього.

І схопився хлопець з колін, і, витираючи холодний піт на чолі, промовив:

– Ху!.. Яка страшна мара!

І, мерщій зачинивши браму, прожогом вилетів по драбині на сіно. І, впавши під кожух, став дивитися з-під нього на щілини в брамі, які світилися довгими смугами.

А півень тим часом з горища тітчиної хати статечно закукурікав, роблячи рівні перерви мовчання. Йому відповідали півні з усіх кутків Тернівки – з Трандахирівки, і з Хрокалівки, і, неначе здавлена луна їм всім, з далекої Натягайлівки33. Гордій нарешті заплющив очі і заснув міцним передранковим сном, на який здатні тільки молоді та втомлені надзвичайним хвилюванням парубки…

23.«…наїхала московська закуція в село…» – скорочено від «екзекуція» (заст), тут у значенні масової розправи над чоловіками, що дали опір слузі графа.
24.Брилик, або бриль – солом'яний капелюх, пошитий з гладкої, не зубчастої солом'яної тасьми (заст).
25.Наритник – елемент кінської збруї.
26.Екстраваганція – вчинок або поведінка, що не відповідає загальноприйнятим звичаям, нормам, моді (фр).
27.Пужално – кнутовище (заст).
28.Зашлапані – заляпані чимось, затоптані (розм).
29.Цямрини – верхня частина колодязного зрубу, складена переважно з дерев'яних колод.
30.Корба криниці – ручка, руків'я.
31.«Першим возвісником неспокою був сич…» – сич (сова, пугач) – народнопоетичний символ смерті, пітьми. Крик сича віщує пожежу, смерть, біду взагалі.
32.Рєпін Ілля Юхимович (1844—1930) – російський художник-реаліст українського походження.
33.Натягайлівка – село у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області.
Yaş sınırı:
12+
Litres'teki yayın tarihi:
24 aralık 2013
Hacim:
480 s. 1 illüstrasyon
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi: