Kitabı oku: «Старший боярин (збірник)», sayfa 4
Розділ восьмий
Ідучи додому, Гордій переходив кладку над Тясмином і побачив у воді, що на голові немає семінарського картуза. І аж зупинився від тієї несподіванки. А потім, махнувши зневажливо рукою, попростував до тітки. Двір був зачинений, хоч у йому й почувалася якась безладь через те, що корови були не в хліві, а в дворі: одна лежала у затінку під клунею і ремиґала, а друга коло криниці паслася у шпориші. Ще тітка ніколи не кидала скотини на таке призволяще навіть і в дворі. Сінешні двері стояли навстяж. А з сіней йому назустріч вилетіло, кудкудакаючи, з півдесятка курей, і полетіли до сажа, звідки було чути крик поросяти. Це все разом викликало Гордієву увагу. І він, уже поспішаючися, відчинив у хату двері, не гадаючи про те, що могли наробити в сінях кури. У хаті тітка Горпина лежала на полу. А глянувши на Гордія, який, переступивши поріг, допитливо дивився, підвелася і сіла. Вона була заплакана і поглянула на нього з якогось глибокого куточка душі… «Чого це ви плачете?» – спитався тривожно хлопець. «Не плачу, а плакала… Добре, що ти там не барився. Дай, будь ласка, поросятам, а потім трохи попаси корови. Бо зі мною щось непевне діється…» – заговорила тітка. «Люба тітусю! Я прийшов з тим, щоб зараз же, негайно переодягтися у свіжі сорочки та йти у Пастерське до свого товариша Олекси Губрія, він там завідувачем двокласової земської школи. Я хочу в нього влаштуватися на учителювання…» – одповів, ніяковіючи, небіж. «А хіба батюшка нічого не поможе? Чи це, може, він тебе туди справляє?» «А ви знаєте, тітусю, він якийсь великий та розумний, Дмитро Миколайович, – замість відповіді проговорив небіж. – Такий він, тітко, якими можуть бути тільки дуже вдумливі учителі або письменники». – «Що? У його вже зовсім зашпори одійшли? Ну, слава Богу, бо шкода було і його, і його дочки. Та й доброї його священичої слави. Слава Богу. Дуже добре. Ну, коли таке, то роби вже, що тобі зараз у потребі, а я й сама якось дочовпаю з хазяйством до вечора. Сорочки твої я ще не встигла попрати, але в коморі, у старій скрині, лежать ось уже Бог його знає скільки років чисті дядькові сорочки. Вибери, які тобі зручнішатимуть, і надінь цього разу. А прийдеш, будуть і твої готові. Ти ж там більше тижня не гаятимешся?»
Тітка Горпина полегшено закінчила свою мову, неначе вона зробила зі слів Гордієвих висновок, що хлопцева справа має рух від самого попа, якого слава ніби трохи й занепала, але останніх часів парафіяни стали знов хвалити. Та так чи інакше він все ж таки піп і між тими панами, що можуть дати Гордієві посаду, все ж таки має голос. Гордій відповів:
– Ні, більше тижня я не буду!
І пішов у комору, несучи думку про те, що тітка не робить належних висновків. А коли увійшов назад переодягнений, то застав її сидьма в такій вистаті, в якій і була. І він, догадуючися про якусь тяжку турботу тітчину, заговорив співчутливо:
– Тітусю, не журіться: я стану за вчителя і вас до себе візьму. А зараз ви вже вибачайте, я не знаю, де сало. Візьму в дорогу.
Тітка встала помаленьку і, тяжко зітхнувши, підійшла до мисника, взяла там шматочок сала і, даючи небожеві, говорила:
– Е, що там казати!.. Спочатку сам собі дай раду, а там буде видко. Сьогодні я не довго й пасла. І коли гнала з пасовища, то бачила, як ти йшов до батюшки. Так мені було важко, так важко. Чи я занедужаю, чи, може, що станеться? Бо, пасучи, я задрімала на Малосмілянськім рові. І приснилося мені таке, що й цур йому! А ти не дуже квапся. До вечора ще далеко. Хоч і як, а зайдеш до Пастирського завидна. І немає мені кому розказати того, що наснилося. І ти вже не май гніву на мене, стару. І вислухай, та тоді вже й підеш з Богом. Та й оглядайся серцем на подвір'я твоєї тітки. Вона до тебе ставиться не гірше від рідної матері. І не барися, бо я думатиму, що хто його знає, що з тобою сталося в дорозі.
– А що ж вам, тіточко, приснилося?
– Ніби я розпалила піч і відтулила каглу, і дим рушив іти не в вивід, а в вікно, оце, що проти печі. І в йому немає ні шибок з рамами, ні луток. І в цю діру так тобі дим валує надвір і лягає влад на цю стежку, що йде до берега. Лягає влад і котить великими клубками згори до Тясмину. А від річки, трохи під наш косогір, лежить Маркура Пупань, черевом до землі, і дме на дим той, що до його сповзає згори. Дим від його дуття плине смугами до садків, покриваючи і річку, і луки. І, щойно торкнеться якогось дерева, воно зараз же спалахує високим та стрімким полум'ям. А з полум'я вилітає чорний крилатий крук і летить до Прикупової могили і там на неї сідає, а Маркура вигукує: «Оце такі будуть чорні й ягоди цього літа». І так у березі ставало повно диму, і всі дерева горіли. І ввесь верх Прикупової могили був чорний. Нарешті Маркура схопився та як свисне! І зараз же ввесь чорний верх могили відділився і став летіти до його. А могила лишилась на тім самім місці чиста. Коли придивлюся, аж то летить, повставши з вороння, вороний його кінь Ремез. Прилетів і став перед Пупанем. І вискочив він на коня та як прискочить до мене. А я стояла за причілковим тином коло хати, та як прискочить, та як ухопить мене за руку, та так ниць і положив на сідло, як і перший раз, кажучи: «Огій, молодице, тоді я тобі нічого не зробив, то тепер доведу краю!» І я перелякана прокинулася і зараз ніяк не можу заспокоїтися. То ти вже, дитино, іди і не барися, бо це сон поганий. Він може віщувати якісь події і для нашого двору недобрі. Треба конче висвятити цього тижня подвір'я, щоб потім не стало запізно.
І те, що він нічого не говорив тітці про пригоду, і те, що він про неї вже не скаже, робило йому з тітки людину хвору на сліпоту та ще й довірливу, яку глупої та невидної ночі він потрапив вивести весною на Тясмин тоді, коли рушила перша крига. І там, поставивши її на велику крижину, сказав: «Як стукне під вами крижина об щось, тоді сходьте». І добре, як стукне вона об берег. А як це трапиться при зустрічі з іншою крижиною серед річки? Що тоді буде глупої та невидної ночі з людиною, довірливою ще й хворою на сліпоту? І те, що у йому сиділа ще й тривога про себе, яка не говорила ясно чого, але говорила настирливо, що треба спішити. І він її не міг не слухати і поспішав, кидаючи саму тітку дома, давнім лихом злякану. Все це робило з Гордія самому собі такого жалюгідного, неначе школяра забріханого і перед учителями, і перед батьками. А що найголовніше, то це те, що він добре знав, що всі ці настрої його покинуть тоді, коли перед ним розкинуться степові простори і своїми межами і стежками покажуть напрямок до тієї мети, до якої він себе сьогодні взагалі скерував. І Гордій підійшов до тітки, і взяв її зморщену і шорстку від праці, але теплу руку. Взяв, щоб на прощання поцілувати. І враз сльози йому здавили горло і покотилися з очей на шкарубку, маленьку, спрацьовану руку. І чи тому, що тітка відчула те, чи тому, що це було прощання, вона заплакала і говорила, цілуючи його в голову: «Не забудь нічого потрібного. Візьми он ту палицю в кочергах, бо може трапитися у полі погана собака. І нехай несподіванка, що завжди виникає при сподіваному, стане тобі чи в дорозі, чи після дороги початком доброї долі». А коли він був на перелазі і оглянувся, то тітка Горпина стояла на сінешнім порозі і хрестила його на відході. Він був у тім костюмі, в якім ходив до попа. Тільки замість картуза на голові мав чорну смушеву шапку. І в правій руці був костур, взятий з кочерг, а під лівою пахвою вузол з хлібом та салом. І, коли вже зайшов за клуню, тітка почала вгонити корови в повітку. А потім унесла їм торішнього сіна з клуні і, розвівши водою яшного борошна, полила ним сіно. А давши їсти поросятам, пішла в хату, замкнувши за собою на клямку і сінешні двері, і хатні. І стала серед хати перед іконами навколішки молитися. І час ішов, і нікому було його спостерігати, і вже сонце було спущене на Рохмистрівські поля, і над ним небеса піднімали червону розпечену пащеку заходу, в яку воно через кілька хвилин мало зсунутися з потемнілої землі. І тітка Горпина, молячися, повернула голову до вікна і побачила надворі вечір і дві тополі, між якими чорніли ворота її двору з двома страшно червоно освітленими верхами. І нагадали вони їй ті дерева, що приснилися сьогодні в полі, які горіли від Пупаневого дмухання. І впала тітка Горпина ниць, і зашептала: «Господи милосердний, не постав мені гріхом перед душею те, що і я перебувала так, як і всі люди світову річ, молодість. І будь Гордієві в дорозі і верстовим стовпом, і ясною стежкою; а між людьми на бесіді, коли потрібно, будь розумною мовою і розумним місцем для зупинки останнього слова розмови. А коли ти йому пошлеш щастя чи у полі, чи в ласкавім домі мудрої родини, то нехай він ним не цяцькається, як молода хазяйка новим горшком, в який коли треба, коли й не треба наливає варива, аби тільки частіше бачити перед собою». І від заходящого сонця падала на ікону Божої Матері крізь вікно світла та вузенька смуга, неначе тепло дожитого почуття, яким світить старе серце з останнього передсмертного слова, І хоч у лампадці була олива, але вона не горіла, і там було темно. І хоч стара жінка була ще жива і серце билося у простягненої ниць, але вже жодного слова не виривалося в неї з уст, і вона лежала у вечірній тьмі, зачарованій мовчанням. Аж ось вона в тривозі ворухнулася і притулила праве вухо до землі. Послухавши хвилину, підвелася на руки і знов слухала. І затупало до хати кінською ходою, і вона схопилась і побачила на чорному коні вершника, що їхав від клуні до вікна, і гукнула: «Ти таки приїхав. Але тобі не поведеться діп'яти свого. Ти мені мертвий не такий страшний, як був за життя». І вхопила ослін, що стояв під стіною, накритий килимком від одного вікна аж до другого, і відсунула його від стіни; і вхопила два рогачі і поклала їх навхрест на ослоні перед одним вікном, а потім вхопила чаплію52 і рогач і поклала навхрест на ослоні перед другим вікном; і взяла з шийки качалку і копистку53 і швидко поклала навхрест на столі перед причілковим вікном…
А вершник знадвору гукав: «Чи дома, бабо, твій небіж? Як дома, то нехай виходить сюди. А коли скажеш, що немає, то відчиняй двері: я ввійду і подивлюся в хаті. Чи не сховався десь під полом у твою спідницю?» А тітка Горпина провадила своє: «Кажи, кажи, нечиста пекельна душе, що хочеш, а я знаю, хто ти. Ти обіясник54. У тебе он і спини немає, а замість неї корито. І ти не ввійдеш до мене в хату!» І почала від причілкового вікна аж до придверного хрестити стіни і говорити закляття: «Щоб тобі кожне вікно стало Божим порогом у мою оселю… І щоб ти взявся пекельним димом увесь і зник у безвісті, як щойно переступиш якусь лутку і торкнешся святого хреста з рогачів!»
А знадвору вершник люттю лютився і гукав: «Не верзи, стара собако, чорти батька зна чого, а відчиняй двері або говори по-доброму, де твій небіж, бо я знайду стежку добратися до тебе!»
І зупинилася стара жінка посеред хати, і глянула кругом себе, а потім, перехрестившись, вхопила кочергу і макогін і поклала навхрест перед порогом. І вхопила у підпіччі з макітри дві ложки і поклала навхрест на припічку під каглою, приказуючи: «Господи, я знаю, що твій хрест чудодійний і всемогутній, коли його християнська душа візьме собі у захист, хоч би він був навіть з попелу, яким грішники у пеклі дихають замість повітря. Знаю і благаю, охорони мою душу від геєнського гостя і не дай умерти без сповіді і без святого причастя!»
І вершник вдарив коня, і прискочив ним під саме вікно, і посунув ногою в рами. Так і посипалося скло і в хату, і на призьбу. А стара жінка крикнула не своїм гласом: «Гордію!»– і впала на землю крижем55, і в цьому крикові стороння людина почула б і розпач самотньої та загнаної душі на безпуть, і ту думку, яка збагнула в останню життєву мить те, що справді з нею сподіялося, але чого не знатиме ніхто довіку. І ввійшла у хату невидимими стежками тиша, і придавила долі жінку, лаву, піл, рогачі і скриню, неначе морська глибочінь ті кораблі, що колись осіли на невідоме дно океану. А те живе, що лишилося непридавлене тишею, десь у кутку догризав шашіль. Його було чути не тільки всіма просторами хати, а, мабуть, і нічною далиною села: бо аж на Натягайлівці вила собака, зачаровуючи моторошністю всі нічні речі і присмоктуючи нею у тітчинім Горпининім подвір'ї до землі копита живих коней. І свиснув вершник на дворі. До його з-за клуні виїхав другий. І перший до його промовив: «Видно, собача душа, зійшла з двору?» – «А ви не гадаєте, що він притаївся десь у хаті?» – відповів другий. «Ну, то злазьмо та лізьмо в хату». І обидва позлазили з коней і поприв'язували їх до жердки56, що була прибита одним кінцем до хатнього стовпа, а другим до клуні. І перший підійшов до вікна і взяв його руками за рами, з яких вже повилітали шибки від удару його ноги, і потяг. Вони легко вилізли з луток. Тоді він нагнувся в хату і переступив ногою низький пристінок між призьбою і лутками і опинився в хаті. За ним поліз і другий. І глянули на піч, під піл і, ніби змовившись, обидва обминали серед хати ту, що лежала долі, вийшли в сіни. І, видно, були і на горищі, і в коморі, і в черезсінешній хаті, бо, ввійшовши назад, перший говорив: «Нема ніде. Втікла, тхорина душа! Ну то я ж тобі зроблю не те. Будеш пам'ятати до великоднього ладану!» І, нагнувшися до лежачої жінки, взяв її за руку. І, трохи подержавши, проказав глухим голосом: «Вона мертва…» І взяв з неї пояс, що ним підперезана була спідниця, і зв'язав кінці, і причепив його до ввігнаного у сволок гака, який можна помітити у кожній українській хаті, бо його туди забиває старий господар за тиждень перед вінчанням свого сина. Аби була у домовика сила держати своєю опікою все народжене до певного зросту… А найперше держати колиску для тієї дитини, що вродиться в молодошлюбців.
А щоб домовик не забував про свій обов'язок, то вони дбали, аби він сідав на горищі чатувати тільки проти забитого гака. Для цього вони приносили трави з того місця садка, де перший раз цілувалися, і клали її на горищі якраз проти нього. І першу пелюшку після дитини стелили сушитися там же з відповідними примовами. І, отже, до цього гака причепив перший вершник пояс і, обернувшися до свого товариша, звелів:
– Ну, Мелето, поможи уже мертву повісити, а потім поїдемо не в Смілу, а в Рохмистрівку, там у мене приятель пристав, і я скажу, що Лундик повісив свою тітку, забрав гроші і втік. Після того, що він мені зробив у попа, все буде так, як треба.
І повісили стару жінку на тім гаку, на якім вона замолоду не вішала колиски і, мабуть, вже не повісить і небіж її. І вийшли обидва надвір, поодв'язували коней. І той, якого перший назвав Мелетою, одчинив ворота, і, вискочивши теж на коня, подався разом, як бачимо, вже з нашим знайомим Пронем шляхом у напрямку до Рохмистрівки. І все господарство лишилося серед ночі з розчиненими ворітьми, аби входила і непрохана пустиня, і той час, що не міряється ніякими годинниками ні календарями. І бовваніло господарство над яром проти попової садиби з мовчазної, ще не освітленої місяцем ночі, неначе велетенські домовини.
Розділ дев'ятий
Ніхто не знає, як я любив тишу колишніх священичих садиб. Тишу, коли вдень після метушні господарської враз починався мовчазний антракт. Коли над селами, мов купи густого, білого, соняшного, розпеченого туману, стояли церкви, позвішувавши вниз дзвони, прислухаючися ними до останніх своїх звуків, вирваних дзвонарями минулої неділі і кинутих на перелетні степові вітри, аби вони віднесли їх, неначе журавлів, з притишеним гудінням аж до далеких морських берегів і там затихли з ними в гуркоті хвиль.
Ніхто не знає, як я любив отаку тишу колишніх священичих садиб, коли одна якась думка в голові вирізнялася і прояснювалася так між іншими думками, як сузір'я Воза на нічному небі між мільярдами зір. І коли вимріяна картина в душі робилася такою велетенською, що не потовплювалася між небом і землею. Але щоб таки поміститися в світі, то перехилялася верхньою своєю рамою за найдальше коло обрію і приймала у свої кольори соняшне проміння так, неначе молоденька дівчина пристиглу ласку від змученого жагою і нею-таки притишеного хлопця. І ось такої пори панна Варка щось робила в себе в кімнаті над розчиненою корзиною і валізою. Вся її постать світилася зосередженістю і певністю душевного стану. Аж відчинилися двері в кімнату і на порозі стала Дунька і, не зважаючи на панночку, почала з робленою урочою побожністю хреститися в куток над столом, де видніла в рушнику ікона якогось святого. І робила це так, ніби вона цілий тиждень шукала змоги це зробити, а знайшовши, не зважає вже ні на кого і одбуває своє душевне наставления. Панна Варка, відчувши навмисність такого явища, зараз же відвернулася до вікна і стала дивитися в садок. І Дунька вже без всякого стриму заговорила:
– Що, не подобається?
Панночка відповіла:
– Еге ж, не подобається. Треба завжди стукати в двері, як хочеться до когось заходити в кімнату.
– Ні, вам не подобається, що я хрестюся.
Панна Варка звільна обернулася до неї і сказала насмішкувато:
– Дунько, що тобі Бог дав?
– Не Бог мені дав, а люди і дід Гарбуз! Всі говорять, що ви відьма, а дід Гарбуз після вчорашнього розказав мені все. Він давно слідкує за вами. Він бачив, як ви на хаті розшивали сніпки і ходили в берег співати і як привели з собою того причинуватого Лундика. Це тоді, як ви до мене плигнули в ліжко і питалися, чи він подужає діда Гарбуза. О, бачите, моя правда, бо почервоніли. Мені що? Якби про мене йшла справа, я мовчала б, а то мені жаль батюшки і того бідного вашого жениха.
– Щось ти, Дунько, дуже пащекуватою стала. Гляди, щоб тобі хто рота не заткнув справді якимсь гарбузовим хвостом.
– Не бійтеся, не заткне! Уже тепер всім відомо, хто такий Лундик. І вже я то знаю, чого ви вчора стали йому в оборону… Чорт бісові не дасть ока виколоти.
– Чуєш, Дунько, іншим разом я тебе так би поперла з кімнати, що вслід тобі тільки зашуміло б, а зараз бачу, що ти в своїй невторопливій голові щось маєш до мене. Ну, говори.
– Еге ж, говори! А буду говорити, бо мені жаль батюшки і отого бідного вашого жениха.
І, зупинившися на мить, ніби ковтаючи якусь частину думки, вона вела своє:
– А говоритиму. Отож сьогодні я, не хотячи, звалила кочергу, а вона, падаючи, зачепила на вішакові картуз, який упав теж. Тільки що в помийницю. Витягаю, дивлюся, аж упізнаю Лундиків. Мені спершу стало дивно: як то людина може з гостей піти без картуза. А потім згадала, що, дивлячись крізь одхилені двері на вчорашню вашу бесіду, я трохи не на смерть перелякалася. Та й думаю: Господи, до чого бувають люди скажені! Та й думаю: що то Гордій тепер робить? Та мерщій з картузом до нього через яр! А потім на гору. Коли дивлюся, а в їхньому дворі повно людей: жандари, стражники, і сила-силенна приставів на бричках і так, кіньми. І всі то злазять з них, то знов вилазять. То як очманілі ускакують у хату… То знов вискакують. Та все кажуть: «Неть, неть…» Та все кажуть ще щось. Аж під клунею стоїть табунець жінок. Я до них та й питаюся в Казиленкової. «Що воно таке?» А вона мені: «Гордій Лундик повісив свою тітку, украв гроші і кудись утік…» Господи! Світ у мене під ногами захитався… Біжу я з гори до Тясмину і не знаю вже, де й діти проклятий картуз! Думаю, що ще й на мене скажуть: «Неть, неть…» І ще щось… Та його в рогіз57! Тільки зашуміло. І оце як собі хочете. Хоч мені і дуже шкода батюшки і вашого бідного жениха, але далі вже годі. Іду від вас. Нехай мене Бог милує від такої напасті. Не хочу у такім домі наймитувати.
Тут панні Барці ніби не хватило повітря і вона, побілівши, вхопилася за груди, потім сіла на стілець і, опанувавши собою, спиталася:
– А ти батюшці казала про це?
– Ба ні.
– Не встигла?
– Еге ж.
– Дунько, – сказала лагідно панна Варка і, вставши із стільця, зробила крок у напрямку до неї.
Але Дунька, одхитнувшися, погрозливо промовила:
– Не йдіть, бо перехрестю!
– Дурна! Дивися, я й сама перехрестюся, – зашептала, зніяковівши, панна Варка і перехрестилася. – Тепер бачиш, я не відьма. Сідай ось на цей стілець, і я тобі чисто все розкажу, щоб ти знала й не робила дурниць.
Дунька не сідала. Та панночка, на це вже не зважаючи, переконувала:
– Слухай і все, що почуєш, розкажи дідові, а він нехай розкаже тим бабам, з якими стає на мову. Невдовзі після приїзду з гімназії я забажала узнати, чи буду щасливою, та й пішла ворожити до баби Гамарнички. А та мені каже: «Ти, либонь, чула, дитино, що говорять про твою матір. Буцім вона встає з того світу і йде у ваш берег і співає вночі. Отже, покійна матушка перестане це робити, коли хтось рідний проспіває раз ту пісню, яку співає вона, і потім негайно вернеться в свою хату тією стежкою, що літають відьми. Але тому, що жива людина не потовпиться крізь вивід, то я розшила під ним сніпки і, повертаючися після співу з берега, опинилася на стрісі, потім на горищі. І, проходячи проз лежак до сінешнього влазу, я страшно злякалася і не зогляділася, як мене й скинуло з горища. І хоч і встигла тоді вхопити свою хустку в сінях, але вже не втрапила в хату і вибігла із сіней надвір. Аж тут із-за причілка нанесло на мене Лундика. Про це тобі вже розповідав дід Гарбуз. І бабі Гамарничці я й тоді не вірила і тепер не вірю, але чого я її послухала, я й сама не знаю. Отже, нема чого тобі нас кидати, а тим більше вносити батюшці у вуха безгрунтовні поговори.
Але Дунька, що увесь час слухала свою панну з роззявленим ротом, не встигла щось похоже на людське сказати, як постукав у двері панотець Дмитро і на доччине «можна» увійшов без чайника і, сівши коло стола на вільний стілець, сказав Дуньці:
– Іди, дівчино, до господарства, бо будеш і нині борсаться з поранням до пізнього вечора.
Дунька, зітхнувши і глянувши на панну Варку, перехрестилася до невідомого святого, чого в таких випадках раніше ніколи не робила, і вийшла.
– Моя дитино, – почав отець Дмитро. – Добре, що ти вчора мене не пустила. І нині і ти, і я будемо розважнішими і легше найдемо стежку запобігти лихові, що на нас насовується.
– Таточку, – вигукнула панна Варка, заломивши руки і ніби аж крізь сльози, які виступили з серця до очей під тиском тривалого розпачу, – де ж ви були раніше з батьківською ласкою співчуття? Бо тепер я до вас вже відгукнусь з хвилевою щирістю, на яку здатні самотні душі під впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душі харциза в лісі, який після його зараз вас заріже, чи воно вийде якимсь дивом із середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для підтримки ліхтаря.
– Господь з тобою! – обізвався збентежений батько, несподівано застуканий страшним змістом доччинних слів. – Я не буду дошукуватися рації тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналізувати свої почування небезпечно. І треба тільки віддатися велінню серця і говорити про горе, що проситься у слові на світ Божий, аби зникнути від людського співчутливого погляду. І нехай би я вже став і ліхтаревим стовпом, тільки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила і тобі від цього щоб полегшало.
– Таточку, я хоч і чую щирість ваших слів, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гімназії, мене товаришки звали «покритчучка» і сахалися товаришувати зі мною. Я нишком плакала і була між ними сама. А коли одбувався вечір по закінченню гімназії, і на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором і губернаторшею, і я, проспівавши сольовий номер, сіла на своє місце, то побачила, як мій голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про моє прізвище. А він сказав дуже голосно:
– Посмітюха.
І потім, почервонівши, справив помилку, але ніхто вже справленого не помітив; і губернаторша, обернувшись до свого чоловіка, сказала:
– Посмітюха, а краще заспівала за солов'я?
Всі засміялися, а в мене бризнули гарячі сльози із очей від непомітної для ока, але безнастанної душевної кривди. І, мабуть, тоді в душі луснуло щось дуже тендітне і завжди натягнене до останньої можливості у моїм єстві. Бо вже мене не кортіло ні вчитися в консерваторії, ні бути між тими одукованими людьми, що я від них різнилася і хистом до співу, і незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, із яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирії ластівка думає про те гніздо, що покинула в Україні десь у клуні. Яке може дати справжній спокій і щастя серцю, змученому чужиною.
– Варко! Я догадувався про щось таке, але не хотів непроханий у твою душу заглядати і додавати туди ще й свойого лиха.
– Тату, я зараз говорю серцем, не розумом… І воно мені не те каже. Воно каже, що все могло б статися інакше, якби вам прийшло в голову, що ваше лихо, мені довірене, могло б стати за початок душевної злагоди між мною і вами. Але ви крилися, а коли і говорили часом зі мною, то так, неначе страшно бажали, аби я збулася вас, а ви мене.
Отець Діяковський вигукнув:
– Дочко!
Але панна Варка, сказавши заклопотано: «Дозвольте, тату, висловитися», уперто провадила далі:
– Я була чужа тій зросійщеній громаді, в яку ви мене вводили. Але з тим запалом і вимріяною любов'ю, що я мала до своєї матері, віддала свою увагу селянам. Ви бачили самі, як я, приїхавши з гімназії, ходила з дівчатами, слухала їх казок і співала їхні пісні. І в цих зустрічах була щирою тільки я, а вони при мені робили все ніби на замовлення. І повноту народного чуття я знайшла тільки в пісні, яку я сама співала. А дівчата, хлопці, баби і жінки з чоловіками та дітьми мені стали такі ж цікаві і такі ж нерухомі, як і всякі картинки в альбомах та журналах, а в церкві ікони на іконостасах. І я, не живши, стала відчувати втому і байдужість до всього. Але коли мені під цей час баба Гамарничка розказала про смерть моєї матері, я аж занедужала за дружнім словом, яке разом з ненькою для мене пропало ще в дитинстві. І дуже легко зацікавилася тими залицяннями, на які пан Пронь до мене спромігся. А потім Лундик, а потім Проневі пихаті балачки про українців і про Маркуру. Бійка. Стрілянина. І остання подія з Корецькою. Ви чули?
– Не чув, – пролунала відповідь.
– Все це мене зробило чужою в людському житті, – говорила панна Варка, не помітивши заперечення. – І я вже не відчувала, але знала, що я не людське серце, не людська душа, а чорна пляма на тому місці, де повертаюся. Чорний холодок від хмари зникає, коли вона розходиться. Чорні тіні по кутках старих церков і каплиць на кладовищах зникають, коли туди сонце стане повнотою свого світла. А чорнота мого єства ставала ще чорнішою під сонцем серед освітлених пишнотою його проміння дерев, хат, тинів, криниць, птахів і дітей. Тільки глупої ночі надворі тьма в повній гармонії з чорнотою мого духа. І ось із такою свідомістю, як бачите, уже не шукати стежок до людського життя, і я рішила їхати в Лебединський монастир в черниці. Там за ігуменю стара панна Карташова, рідна тітка моєї товаришки, з якою я сиділа разом на парті в гімназії. Як бачите, ось чемодан, а ось корзина, споготовлені в дорогу. І останнє моє прохання до вас у цьому світі: це відвезти мене якомога швидше туди. І та воля, про яку ми думаємо, а не говоримо, настане нам обом.
І встав отець Дмитро із свого місця і промовив до дочки слово, в якому була і згода, і ніби полегшення.
– Так, сьогодні ми покинемо це подвір'я горя і не потрібних тривог. І через деякий час ти узнаєш, дочко, всього трохи більше і не кинеш на мене каменем за те, що не був я з тобою щирий, а ти через те не мала батька. Тоді і людська, і Божа правда оборонять мене перед тобою. І ти хоч і пізно, але матимеш мене за того, ким я тобі справді є. А зараз піду, нехай дід лаштує від'їзд.
І вийшов отець Діяковський з кімнати, а панна Варка, обернувшися лицем до лутки, дала волі почуттю, що скидалось на плач. Від його не здригалися ні плечі, ні стан, вкутаний в зелений халат з червоними смугами по краях. А все ж таки стало б сумно тому, хто зрозумів би розпаяну непорушність німотної дівчини. А день за вікном над вишнями, над тином і над горобцями, згинаючися, ніс до заходу велике та гаряче сонце, ніби не помічаючи ні неміряного горя, якого не сполоскати ніякими гіркими сльозами, що ллються з людських очей і в хатах, і надворі і помітно, і непомітно. Ні чистих рік ніби не помічаючи серед рогози та очеретів, які скидаються на пролиті сльози незчисленними поколіннями нашого народу.
А ввечері, коли зійшов місяць, і забіліла над Тернівкою церква, і з неї закукувавкав сич, із священикової садиби виїхала бричка з вузлами, з чемоданом та з корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.
Бричка швидко з'їхала на місток Тясмину, над яким то тут, то там пливли тумани і, зачепившися за кущ рогози або очерету, зупинялися і зверху блищали місячним світлом, а внизу від води темніли тіні, які розскакувалися, коли пролітала дика качка чи лиска, у вечірні сутінки прибережних верб, тополь, осик, верболозу і садків. А вслід мандрівникам далеко з покинутої садиби було чутно, як гавкав і, захлинаючися, вив Пірат.
