Kitabı oku: «Ukrainian dream. «Последний заговор»», sayfa 2
Розділ 4 (Chapter 4)
– Люда, слышь, останься с малым. Ты нормальная вообще? Ему же шесть лет всего, ему в школу в этом году, а ты его бросаешь. Кто его подберет?
– Ma, – підвелася з дивана, пройшла кімнатою, обхопила голову руками, потім трухнула нею, ніби скинула з неї якийсь важкий тягар, і, подивившись матері в очі, промовила: – Можно я сама решу, что мне делать, да? У меня карьера, мама. Мне этот гоблин был нужен, пока он был. Теперь его нет, я его сына воспитывать не буду. На какие шиши, а? Мне двадцать три года, мне еле восстановили контракт, я не хочу гробить свою жизнь на его сына, не хочу и не буду. Пусть меня лишают прав, пусть забирают его в детский дом, пусть хоть на Луну отправляют, я хочу жить, понимаешь, мама, жить, а не кормить это чудо, – заплющила очі, відвернулася до вікна.
– Но это не чудо, это твой сын. Не мой, не чей-то еще, он твой.
– Его отца убили, бизнеса нет, денег нет. Пусть страна его воспитает, все, я сказала, мама, я на него работать не буду, пока. – Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. За кілька хвилин почулося, як зачинилися вхідні двері. А коли сонце стало яскраво-червоним і висіло над небокраєм, як великий мідний п'ятак, у двері подзвонили, вона відчинила й побачила свого онука, він був їй по пояс, у нього були зелені очі й темно-русяве волосся, звали хлопчика Давид.
– Бабусю, там такий великий пес на вулиці і він ходить по небу, – Давид розмовляв українською, його так навчили в дитсадку, і він, хоча чув удома російську мову, ніяк не міг нею заговорити.
– Ты что, пес ходит по небу? Неужели?
– Так, підійди й поглянь, – він схопив бабусю за руку, і вони обоє пішли до вікна. Хлопчик уперся грудьми в підвіконня і вказав пальцем на велику темно-червону хмару, бабуся придивилася й побачила, що та хмара справді схожа на собаку. – Ну бачиш, ба, бачиш?
– Да, я вижу Ты будешь есть?
– Ні. Мені хлопці сказали у дворі, що мій тато зовсім не там, де казала ти і мама.
– Что же сказали ребята на улице?
– Вони сказали, що мого тата вбили і я його більше ніколи не побачу.
За останніми статистичними даними, 40 відсотків молоді, яка проживає в Україні, шкодують, що народилися саме в цій країні. Статисти свідчать: 7 мільйонів українців, які народилися та виховувалися в нашій державі, зараз шукають кращої долі в Європі і за океаном. Вони емігрували з України за останні десять років.
– И ты поверил этим ребятам? – бабуся дивилася на нього так співчутливо.
– Так, я їм повірив, вони мене ніколи не обманювали, на відміну від мами. А де моя мама? – Давид побіг до сусідньої кімнати, забіг на кухню і, задиханий, зупинився в дверях. – її нема, вона пішла, так? Куди вона пішла?
– У мамы много дел, она вернется скоро.
– І ми житимемо разом? А скажіть мені, де могила мого тата?
– Ты все же веришь, что он умер?
– Так, бабусю, я вірю. Я вже дорослий, не треба мене обманювати.
– Ну, если ты взрослый, то я скажу тебе всю правду. Да, отца твоего убили, а мама твоя ушла навсегда, она не вернется больше, и воспитывать тебя буду я, – вона гадала, що він заплаче, навіть відвернулася, щоби не бачити його сліз. Але він не заплакав. Просто втер носа, прикусив сильно нижню губу й тихо промовив:
– Нам не буде сумно вдвох: я знаю багато ігор.
– Я тоже, – вона раптом схопилася за серце, поволі підійшла до крісла, міцно взялася за його ручки, сіла і, хапаючи ротом повітря, розщепила кофту. Вона сиділа якраз навпроти вікна, у небі все ще стояв великий темно-червоний пес, і їй здалося, що він кличе її до себе. – Принеси воды, Давид, и возьми в холодильнике таблетки, быстрее, пожалуйста.
– Зараз, бабусю, зараз. – Він вибіг із кімнати. Налив води у склянку, відчинив холодильник, і, кинувши на підлогу кетчуп, масло і якийсь слоїк із рідиною, знайшов-таки пігулки, і, затиснувши їх у кулаці, пішов до зали. Бабуся сиділа в кріслі, і перше, що він побачив, – її погляд, він був абсолютно відсутнім: вона дивилася у вікно, і в її карих зіницях він бачив великого темно-червоного пса, той поволі йшов небом і не зважав на те, що відбувається на землі. Давид упустив склянку, і та, голосно дзенькнувши, розбилася, вода розтеклася підлогою, пігулки він і далі тримав в кулаці. – Бабусю, – він вимовив це спершу тихо, бабусю, – сказав уже голосніше, – бабусю! – крикнув на повен голос, потім узяв її за руку, та поволі холонула, він приклав долоню до чола, воно було ледь теплим. Давид поцілував бабусю в губи і, голосно скрикнувши, завмер.
Його раптом почало трясти, пігулки таки впали на підлогу, губи тремтіли, і було чутно, як цокотіли зуби. Давид різко розвернувся й побіг геть із квартири. Він вибіг на вулицю і, не побачивши нікого біля під'їзду, швидко пішов у бік Дніпра. Давид сидів на березі кілька годин, аж поки не стало зовсім темно, потім він повернувся до будинку. Але там побачив тільки машину «швидкої» і кількох міліціонерів, а ще він побачив у натовпі цікавих маму: вона стояла, бліда й байдужа, і не дивилася навколо. Давид ступив кілька кроків уперед, а потім раптом зупинився і, розвернувшись, швидко побіг геть. Його обличчя було червоним від сліз, і він уперше в житті відчув, як болить у людини серце. Йому стало моторошно, але повертатися додому він не хотів. Він просто зрозумів, що в нього більше немає дому.
Розділ 5 (Chapter 5)
– Миша, перезвони мне, я дома, – вона вимкнула мобільний і підійшла до телефону. Трохи почекала і, коли затих третій дзвінок, підняла слухавку: – Что я хотела тебе сказать? А ты угадай. Миша, ну что ты опять – «Нету времени, нету времени», ты угадай. Нет, нет, нет, опять не угадал. Я беременна. Ты не рад? – У її голосі було не просто здивування, в нім був переляк. – Поговорим дома. Что, ты хочешь сказать, что не рад тому, что я беременна? Ну и гад ты, Миша, – вона кинула слухавку і, сівши на підлогу, голосно схлипнула й завмерла. Їй раптом стало страшно.
Міша повернувся ввечері. Вона сиділа перед телевізором і їла картопляні чіпси. У неї був кепський настрій, і вона навіть не встала, щоби вийти йому назустріч. Чекала, поки він роззується, перевдягнеться, помиє руки і підійде нарешті до неї, і обійме за шию, й скаже щось ніжне й дуже хороше. Міша ввійшов одразу. На ньому був темно-синій костюм і до блиску начищені туфлі. Міша кинув на диван свій дорогий шкіряний портфель і увімкнув світло.
– Выключи, у меня болит голова.
– От света голова не болит, – підійшов до бару, взяв пляшку лікеру, налив у чарку, випив.
– Выключи свет, я сказала. Не доходит? – підвелася, вдарила кулаком вимикач, знову сіла в крісло.
– Этот выключатель стоит сто двадцать долларов, это я просто хочу тебе напомнить, потому что ты денег не зарабатываешь, а следовательно, все, что находится в этом доме, куплено на мои деньги, поэтому я прошу тебя относиться к вещам бережно.
– А ко мне, значит, можно относиться как угодно, я не вещь, я хуже вещи, меня ты не покупал, я тебе досталась даром. Миша, у меня последний шанс родить ребенка, мне тридцать шесть лет, и я уже делала три аборта. Ты можешь хоть в этот раз не мешать мне. Иначе я…
– Иначе что? – підійшов до неї, поклав руку їй на голову.
– Иначе я уйду и рожу ребенка сама. Я родилась для того, чтобы дать жизнь. А ради чего мне жить? Ради тебя что ли? Ради того, чтобы смотреть за чистотой и порядком в этой квартире? Чтобы быть рядом с тобой на всех вечеринках, приемах, раутах и посиделках с твоими хладнокровными друзьями? Ради чего мне жить? – вона крикнула це, потім обхопила голову руками, сховала обличчя в колінах і голосно заплакала. Він стояв поруч, але більше не торкався рукою її волосся, руки він сховав у кишені.
За статистичними даними, тільки в двох українських містах – Києві та Кременчуці – народжуваність перевищує смертність, в усіх інших – навпаки, більше людей помирає, ніж народжується. Найгірший показник у Чернігові та Чернігівській області: на одного новонародженого тут припадає 13 померлих. У звіті за 2003 рік начальник Головного управління охорони здоров'я міста Києва Макомела сказав, що безпліддя серед столичної молоді стало вже не медичною, а соціальною проблемою. А за іншими статистичними даними, в Україні щороку населення зменшується на 450 тисяч чоловік.
– Мне подождать, пока ты выплачешься или мы поговорим сейчас? – він сказав це зовсім беземоційно.
– Нет, не нужно ждать, мы поговорим, – підвела голову, її очі були червоними від сліз, а щоки – геть мокрими.
– Говори, – наблизився до неї впритул.
– Миша, сядь напротив, я не вижу твоего лица, – він відійшов і сів на диван, відкрив портфель, почав ритися в паперах.
– Положи портфель. Ты можешь хотя бы несколько минут в сутки не заниматься своими делами и обратить внимание на то, что у тебя есть жена?
– Я знаю, что у меня есть жена, не стоит мне каждый раз об этом напоминать. И речь ведь шла не об этом, мы сейчас говорим о тебе.
– Боже мой, впервые за последние годы он решил поговорить обо мне, – вона схопилася на ноги і змахнула руками. – Нет, увольте меня от такой чести, не стоит говорить обо мне, обойдусь. Мы поговорим о нашем ребенке, которого еще нет и которого может вообще никогда не быть, если ты и дальше будешь таким же упрямым, – голосно видихнула повітря і змовкла.
– Ты сегодня узнала, что беременна?
– Да, сегодня. Меня стошнило.
– Ну, и что теперь? Ты же помнишь, я говорил тебе, что не хочу иметь ребенка до тех пор, пока мы не купим две квартиры и мой бизнес не будет приносить годового дохода в триста тысяч? Разве я не объяснил тебе этого, разве ты сразу этого не поняла? Зачем нужны эти истерики? Я говорил тебе, предохраняйся, я не могу предохраняться, с презервативом у меня не встает, и ты прекрасно об этом знаешь. Но, даже зная это, ты в который раз не приняла таблеток и залетела. И что ты прикажешь мне сделать? Уйти хочешь? Иди. Я не держу тебя. Рожать будешь? Рожай. Кто тебе не дает? Но это будет не мой сын, а твой, понятно? И воспитывать ты его будешь сама, без меня. Тебе понятно?
– Да, Миша, мне все понятно. Я думала раньше, что ты любишь меня, а ты любишь исключительно себя. Конечно, ты не сможешь пережить, что твой сын родится не в самой престижной клинике Европы. Что у него не будет коляски от Кардена, что ты не будешь покупать ему одежду в самых дорогих магазинах Италии и что у него уже в младенческом возрасте не будет собственной квартиры и стотысячного счета в банке. Как ты сможешь это пережить, мой милый, дорогой, любящий себя папаша? А когда ты женился на мне, у тебя не было счета, машины и квартиры. И, что самое главное, ты не мечтал об этом, ты мечтал о том, чтобы мы были вместе и у нас были дети, мальчик и девочка, мы даже придумывали им имена, мальчика хотели назвать Сашей, а девочку – Жанной. Помнишь?
– Это несущественно.
– Да, конечно, это совсем не существенно. Я пойду, если ты решил-таки настоять на своем, – ступила кілька кроків до дверей.
– Куда ты пойдешь? Сядь, сдурела совсем. Завтра я запишу тебя к врачу, сделаешь аборт и все забудешь. Начнешь глотать таблетки и ждать того дня, когда я разрешу тебе забеременеть. Все, разговор окончен, – він знову поліз у портфель, дістав звідти пляшку вина, – на, это к столу.
– Да нет, Миша, – узяла пляшку в руки, – я не останусь, и указывать мне, когда рожать и какие таблетки глотать, ты не будешь, я не хочу абортов, я и так убила уже троих неродившихся детей и больше не хочу терпеть это страшное бремя вины, не хочу! – крикнула на повний голос, потім стихла і говорила спокійно: – Я свободный человек, Миша, и вообще, если ты забыл, хочу напомнить: я – человек, и ты не будешь мной управлять. Я спрашиваю последний раз, ты согласен, чтобы я рожала?
– Нет, – сказав це підкреслено спокійно, – я не согласен, иди на кухню и готовь ужин, я хочу есть. И прекрати истерики, надоела.
– Все, я ухожу, – пішла до дверей, він схопив її за руку, сильно стиснув.
– Никуда ты не пойдешь! – штовхнув її, вона вдарилася головою об двері. Він підійшов і вчепився їй у шию, вона почала задихатися. – Я тебя научу, сука, я тебе покажу, кто главный и ради кого ты должна жить!
– Отпусти, отпусти, – їй не ставало повітря, вона почала хрипіти. – Да отпусти же, гад, – вона штовхнула його в груди і вдарила пляшкою по голові, Міша хитнувся назад, ноги підкосилися, і він упав. Свєта стояла над ним і тремтіла. Присіла навпочіпки, перевірила пульс. Міша був живий. Крові було небагато: рана невелика. Вона підбігла до телефону, набрала 03, і, сказавши всі необхідні слова, зібралася, дістала з його гаманця гроші і, грюкнувши дверима, пішла геть.
Розділ 6 (Chapter 6)
У залі повно народу. Основна маса стояла, утворюючи велике півколо. Під стелею висить сиза хмара цигаркового диму. У центрі зали постелено великий зелений килим, а побіля нього стоять кілька стільців і невеличкий столик. На стільцях сидять троє чоловіків у дорогих костюмах, огрядний дядько в спортивних штанах та жінка в комбінезоні і бейсболці, насунутій на очі. Ті, що в костюмах, мовчать, а дядько вивчає якісь папери і час від часу повертається до жінки, кладе їй руку на плече і щось запитує, та відбирає в нього папери, щось пояснює і продовжує дивитися на натовп. Нарешті один із трьох підійшов до того, що в штанях, і, сівши навпочіпки, подивився йому в очі.
– Сегодня будут серьезные деньги. Ты знаешь?
– Откуда? – відвівши погляд від паперів.
– Тебе должны были сказать.
– Мне никто ничего не говорил.
– Придется кое-что поменять.
– Что именно? – уп'явся в нього очима.
– У вас каждый боец под номером?
– Нет, у каждого своя буква.
– Дай посмотреть, – потягнувся рукою до паперів.
– Зачем? – віддав папери жінці, та скрутила їх, поклала біля ніг.
– Он под буквой N, его зовут Рафик, кавказец. На него сегодня черные денег кучу поставят. Против него выйдет Саня из Броваров, так себе боец, средненький, больше понтов, чем силы, Рафик его с двух ударов сделает, я знаю. Надо менять бойца. Такие деньги пропадут, ты понимаешь, Толя?
– Ты же знаешь, сейчас нельзя менять пары. Если он выйдет в финал, там можно будет подтасовать.
– Нет, нужно, чтобы он в первом бою лег.
– У тебя есть кого поставить? У меня нет, – відвернувся від співрозмовника і поглянув на бійців, які саме вийшли з роздягальні. – Давай, ребята, разминаемся, разминаемся. Работаем.
– Я думал, что у тебя есть парень на примете. Я же не тренер, я просто узнал, что можно денег срубить, тебе сказал.
– А с черными потом кто разбираться будет? Ты?
– Это не твои проблемы, Толя. Все по-честному. Это же не кидалово.
– Дана, – поглянув на жінку, – Мирона позови. – Вона підвелася, зникла в натовпі. За кілька секунд повернулася разом із невисоким чоловічком у сірому потертому піджачку.
– Мирон, сюда иди, – Толя поманив його пальцем, Мирон нахилився. – На кого там ставят больше всего?
– Та на абрека одного, Рафика, уже двадцать штук на кассе.
– Нормально, давай, Мирон, работай.
– Я же говорил, Толя, – чоловік у костюмі пожвавішав.
– Только у меня соперника для него нет. Я сам не выйду, – хрипко засміявся.
– Толя, там тебя парень спрашивает, он у входа. Пустить? Сказал, что знает тебя, – підліток захекався й віддано дивився Толі в очі.
– Кто такой?
– Говорит, что вы давно знакомы. Он не назвался.
– Чего пришел?
– На бой пришел. Спортивный такой парень, тренированный.
– Пусти, я погляжу. Черт его знает, кто такой. Может, и впрямь боец хороший, – підліток побіг, а повернувся не сам, поряд із ним ішов високий хлопець, на ньому були шкіряна куртка та модні джинси, на плечі висіла велика сумка.
– Привіт, Толю, я до тебе.
– О, ля, ты! Ты чего забрел? Ты же ушел давным-давно, я забыл уже про тебя, – підвівся, подав прибулому руку.
– Ходімо, поговорити треба.
– Так говори.
– Не при них, – пішов, Толя – слідом.
Вони сиділи на підвіконні в коридорі. Толя роздивлявся хлопця так, ніби побачив його вперше після двадцятирічної розлуки.
– Ну, говори, чего пришел. Ты же не на бой посмотреть пришел, я знаю.
– Так, на бої нема часу ходити: роботи багато. Але мені гроші потрібні, Толю. Багато грошей і не тільки зараз. Мені десь на півроку потрібен стабільний прибуток.
– Ну, ты сказанул! – засміявся, потім змовк. – Да где же я тебе денег возьму? У меня нет, ты-то знаешь.
– Знаю. Я не прошу. Я кажу, дай заробити.
– Марк, ты офигел совсем. Куда тебя в бой? Тебя же поломают. Тут не бойцы – звери.
– Толю, я знаю, що не в балетну школу прийшов. Дай мені шанс, чуєш?
– А зачем тебе деньги? – пильно подивився на нього.
– Це мої справи, Толю. Я не скажу.
– Не скажешь – на ковер не выйдешь. Все, – підвівся, пішов коридором.
– Стій! Мені на програму.
– Не слышу, – озирнувся.
– Я програму веду на радіо. Директора притисли, він хотів мене на хер вигнати, я пообіцяв грошей більше дати, він згодився. Не буде грошей, програму закриють.
– Это вот эту, что типа «Я и моя страна»? – підійшов до Марка, здивовано дивився йому в очі.
– Ну.
– Ты нормальный? Из-за программы башку подставлять? Да тебя покалечат, парень. Ты слышишь? Все, не будешь драться. Точка.
– Толю, ця програма для мене важливіша за здоров'я, життя і все, що є дорогого. Важлива за неї тільки мама. Я вийду сьогодні, хоч ти вмри, – скочив з підвіконня, кинув сумку на плече, узяв Толю за руку. – Дуже треба, Толю, дуже!
– А че, денег больше совсем негде взять? – уже поблажливо.
– Ні.
– А сколько надо?
– Тисячі три доларів.
– Бля, мне жаль тебя против Рафика выставлять. Он же убить может. Но ты реально пять штук поднимешь.
– Він хто?
– Он боксер хренов. Но у него рука железная. Бьет, что ядром, голова на хер отлетает, – сплюнув на підлогу.
– Я не боюся, Толю.
– Ладно, выйдешь во второй паре. Сначала с Саней попробуешь, это каратист из Броваров. Побьешь его, поставлю тебя против Рафика. Нет – значит, нет, пойдешь домой и больше не приходи.
– Нема питань, – пішов коридором, Толя дивився йому вслід, потім усміхнувся і, почухавши потилицю, ще раз смачно плюнув і теж пішов до зали.
Рефері стояв над ним і, загинаючи пальці, голосно рахував.
– Шесть, семь, восемь, девять…
– Лег рано, жалко. Кровищи столько, – Толя важко сидів на стільці й витирав долонею чоло. – Инвалидом парня сделали, надо было его вообще не пускать.
– Да не тереби себя, Толя. Кто ж знал? Он Саню так красиво уложил, а тут… Да щас уже, пару секунд, и вынесут его. Живой ведь, ну, подлечится слегонца, зато больше не сунется.
Вона не встигла закінчити речення, як Толя відвів від неї погляд і, плеснувши себе по коліну, здивовано охнув і штовхнув Дану в плече.
– Ля, встает, встает, о, боец! Морда вся в крови, глаз запух, а он встает. Не, ну чистый робот.
– Стержень, – Дана потирала руки.
Рефері підійшов до Марка і щось шепнув, той не звернув уваги, він, здавалося, взагалі не звертав ні на що уваги. Ані на глядачів, ані на Толю з Даною, ані на чорних, які тикали в нього пальцями і при цьому голосно про щось говорили. Він бачив суперника, а все інше ніби не існувало зовсім. Рафік крикнув щось і почав наступати. Він уже, очевидно, не розраховував, що Марк здатен завдати сильного удару, тому опустив руки і, підійшовши на ударну відстань, на мить завмер. Марк бачив усе дуже чітко і не відчував ані страху, ані хвилювання, він знав, що мусить побити Рафіка. Він бачив, як Рафік дихає і при цьому то підіймається, то опускається його велика грудна клітка, він бачив, як стискається його кулак, як випинається нижня щелепа і ходять під шкірою жовна. Правий кулак вилетів раптово, миттєво, наче ядро, і глядачам могло здатися, що все сталося за якусь соту долю секунди, але Маркові це здалося вічністю. Він устиг відхилитися вправо, різко захопити руку Рафіка і притиснути до тіла, потім зробити крок уперед і ліктем правої руки сильно вдарити по ключиці. Та хруснула, і Рафік скрикнув, скривився від болю, Марк не дав тому оговтатися й різким ударом у ногу поставив суперника на коліна, потім випустив уже безсилу руку і з лівої потужним ударом у голову поклав Рафіка на килим. Той не рухався. Зал мовчав. Рефері підійшов до Рафіка, який лежав на зеленому килимі, подивився на перебиту ключицю, і, подавши знак лікарям, підкликав Марка, і, піднявши його руку, розвернувся й пішов у роздягальню. Марк стояв посеред зали і дивився просто в очі Толі. Той витримав погляд, потім устав і, нічого не сказавши, пішов до виходу, Марк продовжував стояти, аж поки до нього не підійшла Дана і, торкнувшись пальцем рани біля ока, тихо промовила:
– Пошли, зашить надо, рана рваная. Больно?
– Трохи, – перевів на неї погляд.
– Я думала, ты не встанешь.
– Я теж. – Ззаду підійшли люди в костюмах, і один, поклавши Марку руку на плече, шепнув:
– Пошли поговорим.
– Про що?
– Про бои твои, на которые мы тебя подпишем.
– А гроші?
– И про деньги тоже.
– Только я рану ему зашью сначала, ладно?
– Там и зашьешь, двигаем, времени децл.
Вони зникли в натовпі, який не поспішав розходитися. Специ й любителі ділили виграні гроші, жалкували за програними і, роблячи серйозний вигляд, запитували один в одного: «Эй, как он тебе?». На що й відповідали: «Неплох, неплох. А кто он?». – «Да черт его знает, чудак». – «Ага».
Філософський відступ
Один член масонської ложі, учасник революційних подій у Франції, якось сказав: «Велику Британію врятували від революції побожність, віра і Біблія». То можна припустити, що Франція і царська Росія не мали ані побожності, ані віри. Врешті, яка ж це велика сила – віра! Віра надає життю сенс. Хочете знищити націю, державу, людину, не треба одбирати в неї гроші, харчі, коханих, житло чи рідних, одберіть у неї віру. І навпаки: хочете підняти людину з колін, дайте їй віру, дайте їй те, у що вона могла б вірити, заради чого вона могла б щоранку вставати з ліжка та щовечора в нього лягати, те, за що вона могла б умерти. Хтось із очевидців казав, що в часи громадянської війни, на початку двадцятих років минулого століття, коли помирали сотнями і помирали переважно молодими – на площах, майданах, помостах і серед поля, в морі, степах, застінках, льохах і палацах, – так от тоді помирали без страху, тоді не боялися померти, бо знали, за що вмирають. Тепер, коли на той світ ідуть уже не так часто, і переважно на старість, гроблять свій останній подих здебільшого в лікарняних ліжках, на диванах чи в м'яких кріслах, ті, хто робить кроку вічність, бояться переступати межу вічності. Вони не розуміють, заради чого. Вони помирають із думкою, що не зробили нічого, що могло б бути більшим, ніж страх смерті. А що же такого, що могло б бути більшим, ніж страх смерті? В нашій країні нема того, що могло б бути більшим за цей страх. Навпаки, є досить багато всіляких речей, які цей страх підсилюють. І люди вмирають ще до смерті: вони колються, хворіють, спиваються. Кожен шостий житель нашої країни – алкоголік чи потенційний алкоголік, а 65 % молоді систематично вживає спиртне. У столиці нашої країни майже триста тисяч молодих людей – наркомани. Ми – перші в Європі за темпами поширення СНІДу. Деморалізовані, слабі, сліпі люди. Старі хотіли б щось змінити, та не можуть і не знають як, а ті, кому до сорока і трохи за – можуть, та не хочуть, знають як, та не вміють. Ми живемо на отій межі, якою проходять кордони бажань і дійсності. Коли варто ступити лише крок, і станеться все, у що ти так довго вірив, але зробити цей крок увесь час заважає широка слов'янська натура, яка кидає шапкою об землю і, замість того, щоби педантично довести справу до кінця й поставити крапку, розбиває на друзки все, що так довго творила, і знову залишається ні з чим, зате з повним усвідомленням своєї уявної свободи та з розумінням того, що нарешті-таки взяла гору вища справедливість. Бо слов'янська натура вважає себе покликаною до великих, небуденних справ і усвідомлює свою велику місію. І саме це заважає їй жити добре, жити для себе, жити своїм життям. Слов'яни звільнили від фашизму півсвіту, півсвіту живе й не згадує про жахіття війни та демонтує пам'ятники нашим солдатам-визволителям, а ми переглядаємо старі фільми про війну та пишаємося тим, що колись… Ми раді й навіть щасливі з того, що виконали покликання – змінили історію світу, перекроїли карту Європи. Втім, нам оце й залишається – гордість і спогади, бо ми так хочемо щастя всім і так щиро не заздримо чужому щастю, що стає навіть страшно й виникає питання: а звідки ж ми, слов'яни? Мартин Лютер надав свого часу нового змісту німецькому слову beruf, яке до Реформації вживали переважно на позначення покликання, вищої мети, до якої кожен має прагнути. З часів Лютера слово beruf, якe означає нічого більшого, як просто роботу, звичайну собі працю, що і є вищим сенсом життя. Праця в ім'я себе, своєї сім'ї, своєї країни. Легко жити, маючи вищу мету, мрію та покликання. Можна чекати на неї все життя й вірити, що вона колись таки справдиться, мрія, і покликання знайде тебе, а якщо станеться не так, як гадалося, то й цьому знайдеться пояснення, бо хто ж знав, чого саме сподівалися? Можна просто переконати себе, що оте, що сталося, того й сподівалися, і це і є щастям, покликанням та втіленою мрією. Тільки два народи на землі вірять у свою обраність – слов'яни та євреї, і саме між цими народами виникає найбільше непорозумінь. Бо найбільше відкриттів у науці та техніці, найзначніших досягнень у мистецтві й літературі зробили або євреї, або слов'яни, або слов'янські євреї, або ж єврейські слов'яни. Тільки, на відміну від євреїв, які мають тверде переконання, передане їм ще від Мойсея, що вони – народ, який має панувати і бути головою, а не хвостом, і нею і є, слов'яни вперто вірять у свою страдницьку місію, і оце страдництво межує часом із божевіллям. Складається враження, що цим страдництвом вони хочуть заслужити милість Бога, спасти світ і взяти на себе гріхи людства. Це вже якась параноя. Утім, легко все пояснити: народ, який звик страждати і вже навіть полюбив це відчуття, стає народом-мазохістом, народом-вигнанцем, і, щоби переживати це страдництво легше і з більшою приємністю, він себе переконав у тому, що так йому призначено – страждати, і в цьому є промисел Бога, і що Бог усе знає і в один день воздасть слов'янам за всі їхні муки. Цікаво, що ми так віримо, а весь світ живе так, як ми тільки мріємо, і не задурює собі голови вищими смислами, місіями та ще різними дурницями. Те, чого ми прагнемо як манни, вони здобувають своїми руками. То, може, ми помилилися й увесь час робили щось не те?
– Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. – Толя сперся на стіл.
– Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, – поплескав Марка по плечу. – Он таких бойцов уложить сможет!
– Я битимуся, Толю, я так вирішив, – йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.
– Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?
– Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, – до хлопців у костюмах, – поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. – Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.
– Слышь, а он кто у тебя? – мужчина в костюмі підійшов до Толі.
– Журналист.
– Да ну! Скажи, кто он.
– Давай, иди, время, – подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. – Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.
Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.
– Чего ты смеешься? – Дана здавалася дуже втомленою і злою.
– Да весело просто.
– А, ну веселись. Ты денег сколько взял сегодня?
– Какая тебе разница?
– Да никакой. Просто спросила.
– Просто… Хватит на месяц. А парень хороший, Марк-то.
– Очень, очень хороший парень, – Дана сказала це дуже чітко й голосно, потім підняла з землі сумку і, не попрощавшись, пішла. Їх залишилось у кімнаті троє, а ще був запах поту і краплини крові; на підлозі, якщо придивитися, їх було добре видно, це була Маркова кров, гаряча, червона та густа.
Це вперше в Марка було стільки грошей. Він стояв на дорозі, темній, безлюдній дорозі віддаленого району, і геть ні про що не думав. Йому було важко думати, йому не хотілося думати, він не дивився на годинник, на небо і навіть під ноги собі не дивився. У кишені намацав двадцять гривень і, піднявши руку, пішов назустріч автомобілям. Зупинився темний «бімер», Марк не зміг точно сказати, якого він кольору і скільки людей у салоні. Скло опустилося.
– Куда? – голос видався йому знайомим.
– На Дарницю.
– Куда на Дарницу? Дарница большая.
– Малишка, 23, це біля метро, метрів сто чи двісті.
– А, где «Детский мир». Что платим?
– Двадцять, – десь він уже чув цей голос.
– Садись. А морда чего такая побитая? – коли Марк захлопнув дверцята й голосно зітхнув.
– Упав невдало.
– А, понятно. Я тоже иногда так падаю, – машина набирала ходу. До Дарниці їхати було хвилин двадцять.
– Я посплю трохи, втомився.
– Спи, – зробив тихіше музику і, опустивши скло: – Я закурю?
– Та без проблем, мені все одно.
– А ты куришь?
– Hi, – заплющив очі і відчув, як страшенно болять руки, ребра й відірвана губа. – Чуєш, мені здається, що я чув твій голос.
– Может быть. Мир маленький до всрачки, где-то, может, пересеклись.
– Може, й так, – Марк казав це вже крізь сон.
Він прокинувся від того, що водій голосно матюкнувся й натиснув на гальма. Марк розплющив очі і, не розуміючи, що відбувається, голосно сопів.
– Охренели совсем эти раздолбаи.
– Що таке? – Крізь лобове скло бачив чорний джип, який перегородив їм дорогу і блимав аварійними вогниками.
– Да хер разберешь. Вырулили передо мной и стали поперек дороги. От че им надо?
– Давай здамо назад.
– Сзади тоже стоят. Выходи и сваливай потихоньку, это точно за мной. Че ты будешь мое дерьмо разгребать? – відчинив дверцята й кивнув головою: – Давай.
– Я посижу.
– Сиди, раз дурак, – вимкнув магнітофон і, потерши пальцями скроні, узявся за кермо.
Цієї миті з джипа вийшов мужчина, він був невисокий на зріст, і в руках у нього, це Марк устиг помітити, не було зброї.
– Ты туда смотришь? Молодец! Ствола у него нет. Но это не факт, что его нет под курткой. Из машины не выходи.
– Як не вийти? Він кличе.
Водій глянув у вікно і побачив, як незнайомець махає Маркові рукою.
– Так это не я в замес попал, а ты, пацан. Во дела. Так, вываливай давай.
– Ти почекай, не їдь нікуди, я повернуся, – вийшов із машини.
– А куда я поеду? Зажали, как клещами, – запалив цигарку й пустив під стелю густу хмару диму.
Марк підійшов до мужчини і став на відстані трьох метрів. Руки тримав у кишенях, незнайомець схрестив їх на грудях.
– Там, в джипе, сидит четверо человек с пистолетами, палками и неуемным желанием тебя прибить. А вон в том «мерсе», – показав на машину, яка відрізала «бімеру» шлях до відступу. – Находится еще несколько ребят с нездоровой психикой и неуравновешенным характером. Скажи, ты сможешь убежать?
