Kitabı oku: «Ukrainian dream. «Последний заговор»», sayfa 3

– Я навіть не спробую цього зробити.

– Ты гордый? – підійшов, поклав Марку руку на плече.

– Ні, просто я не люблю тікати.

– Знаешь, в чем твое счастье?

– У чому?

– В том, что здесь есть я, Давид Арцания, или просто Арацан, как тебе удобно и как легче выговорить. Ты сегодня сделал одну ошибку: ты забрал у меня пять штук. Понимаешь, я ставил эти деньги только потому, что знал: мой Рафик не проиграет.

Я знал это, потому что в заявках на бои не было тебя. Ты откуда взялся?

– На таксі приїхав. І я у вас грошей не забирав, я їх виграв. Я за ці гроші бився, мені за них побили ребра, руки, розбили губу та зламали ніс, мені за ці гроші ледь не вибили обидва ока і трохи покривили щелепу, зламали зуб, розсікли брову й вивихнули три пальці. Я не крав цих грошей, я їх заробив чесно.

– Честно. Правильно, пацан. Ты честно их заработал. Поэтому с тобой разговариваю я, а не ребята с пистолетами и палками, понял? Ты можешь поехать со мной?

– Зараз?

– Да.

– Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.

– Ты обещал? – уважно подивився йому в очі.

– Так, обіцяв, – не відвів погляду.

– Тогда иди. Раз слово дал, иди.

– Це все? – Марк ступив кілька кроків назад.

– Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

– Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, – дістав із кишені візитку. – Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, – усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку – підборіддя стало червоним від крові.

– Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.

– А Рафік як там?

– Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

– Мені шкода. Надовго ліг?

– Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, – узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. – Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, – зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

– Про що мова? – витирав хустинкою підборіддя.

– Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня – останешься, проблем не будет.

– А як я не захочу працювати з вами?

– Я настаивать не буду, – відчинив дверцята джипа. – Но ты же все понимаешь, Марк, да?

– Так, я все розумію.

– И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, – сів до салону.

– А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

– Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. – Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

– Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

– Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

– Где?

– Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

– Марк, – він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, – я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

– У мене дуже добра пам'ять на голоси, – глянув у вікно. – Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

– У меня в этом доме друг живет, – пригальмував, вимкнув фари, мовчав. – Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

– Довга розмова, Кіріл, – дістав із кишені гроші.

– Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

– Ні, – м'яв купюру в руках. – Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

– Какого? – дістав цигарку, затягнувся.

– Малого. Ти його батька вбив.

– А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

– А що з ним?

– Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.

– І що тепер?

– Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.

– А з малим як?

– Искать буду. И ты ищи, Марк. Он на улицу сбежал, факт. Его цыгане или наши бомжары приручат и посадят где-то денег просить. Хорошо, если не покалечат. Может, с беспризорниками по теплотрассах шарится, а может, уехал куда, хотя это вряд ли: малой он еще и дурной к тому же. Нет, скорее всего, дышит щас где-то клеем, или водку учиться пить, или девкам письки лапает.

– Думаєш?

– Да не бойся, найдем. Телефон свой дай. – Марк дав візитку. – Все, обустроим дело как надо, иди давай, мне Натаху ехать забирать.

– Вона не дома? – Дверцята відчинилися.

– Не, в клубе танцует. Она стриптизерша, – витримав паузу, потім усміхнувся, глянув на Марка: – Но с мужиками не спит. Она у меня красивая, Марк. Я ей пообещал: с делами разгребусь, денег заработаю, и уедем с ней из этой сраной страны, надоело дерьмо жрать, в дерьме жить и на дерьмо смотреть.

– А куди поїдеш?

– Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, – подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.

Пішов до під'їзду, не озирався. Чув, як виїжджала з двору машина. Двері були зачинені. Він набрав код, клацнув замок, зайшов усередину. Консьєржка дивилася на нього спідлоба.

– Я в сто вісімнадцяту.

– Знаю, – перевела погляд на телевізор.

Даша стояла в дверях, непричесана й напівгола, він одразу зрозумів, що вона трохи випила і що в неї в гостях подруга. Марк зачинив за собою двері і сперся на них спиною. Даша увімкнула світло і зойкнула.

– Я впав, – кидаючи сумку на підлогу.

– Давай я оброблю рани. Боже, дурень, бився з кимось. Ти ж бився, Марку, що ти брешеш? Іди сюди, – схопила його за руку й потягла до спальні. На ліжку, в якому він із Дашею вперше займався сексом, сиділа її подруга Мартіна і пила вино. Марк багато чув про цю дівчину, але бачив її вперше.

– Привіт. – Мартіна поставила келих на підлогу й закинула ногу на подушки.

– Я знаю, що тобі зовсім не подобаюсь, тому припини робити вигляд, що рада мене бачити.

– Фу, який хам, – вона поглянула невдоволено на Дашу і, вигнувшись, наче кішка, солодко потягнулася.

– Дивно, що в тебе не хрустять кістки, – Марк усміхнувся і, заплющивши очі, терпляче чекав, поки Даша протре рани спиртом.

– Я ще молода, крім того, постійно займаюся сексом, бігаю зранку та відвідую спортзал.

– Ясно. Ай! – прикусив губу і застогнав.

– Нехай поболить, будеш знати, як битися.

– Дурна ти, Дашо. Я взагалі не лікуватися прийшов, ти хотіла поговорити. Так говори давай.

– А чому ти думаєш, що не подобаєшся мені? – Мартіна сказала це дуже тихо.

– Даша сказала. За її словами, ти хочеш, аби вона одружилася лише з мільйонером і жила, як у казці. Я не мільйонер, і якщо життя зі мною й можна буде назвати казкою, то дуже вже страшною, – знову скрикнув і відчув, як кров потекла на груди.

– Ми поговоримо пізніше, Марку. Зараз у нас із Мартіною інша тема.

– Мене не цікавлять ваші теми. Давай закінчуй процедури, я маю зателефонувати.

– Гад ти, Марку, – наклеїла на підборіддя пластир і, приклавши мідний медальйон до брови, чмокнула Марка в губи. – Я з тобою тепер довго не зможу цілуватися.

– Даремно ти жартуєш, мала, я не буду з тобою миритися і цілуватися теж не буду. Те, що ти трахалася з мужиком, – твої проблеми. Моя проблема лише одна я тебе любив, і в мене таке відчуття, що цей мужик трахнув мене.

– Гад, гад, – кинула бинт на підлогу і, впавши на ліжко, закрила обличчя руками. Схлипнула кілька разів.

– Ти мені просто скажи, хто він. От і все. Чуєш, скажи його ім'я, Дашо! – підійшов до неї, торкнувся рукою чола. – Мені не треба нічого більше.

– І мене? – подивилася йому в очі, її очі були червоними від сліз і дивилися щиро й віддано. Він знав: так дивляться ті дівчата, які вже ніколи тебе не зрадять. Мовчав, і вона зрозуміла, що, допоки не скаже імені, він не заговорить із нею.

– Гончаренко Петро, – повернулася до стіни і втерла долонею сльози.

– Це той тип із мерії, який відповідає за транспорт і їздить на чорному «порше»?

– Так, тільки в нього сірий «порше», – підвелася й пішла на кухню.

– Стій, – притиснув до дверей. – Ви робили це в нього на дачі?

– Е-е-ей, – Мартіна помахала рукою, – ви не забули? Я іще тут.

– Ні, у нього на квартирі, – зробила вигляд, що не почула подругу.

– Мартіно, ми знаємо, що ти тут, – глянув у її бік, – і цього достатньо. Дашо, – приклав уста їй до чола. – Ти робила це просто так, чи він тобі подобався, чи ти просто не задовольняєшся сексом зі мною, чи ти була п'яна й тобі було байдуже, з ким це робити, чи ти робила це тому, що більше не було чого робити, а може, він тобі погрожував?

– Марку! – відштовхнула його, вийшла в коридор. – Іди сюди, – гукнула, він пішов слідом, – на, дивись, дивись ось на це. – Вона дістала із сумки жмут грошей і кинула йому до ніг. – Ось заради чого я трахалася з цим жлобом, ось заради цих п'яти тисяч доларів. Заради цих п'яти тисяч, яких тобі постійно не вистачає на твою програму, саме заради того, щоби ти не ламав собі голову, де взяти гроші, а міг спокійно, – наголошую, спокійно – робити свою справу, справу, яка, до речі, подобається половині цієї країни, так ось заради того, щоби ця справа жила, я й лягла до нього в ліжко, – голосно вдихнула повітря і, спершись на стіну, сповзла на підлогу.

– Скажи мені, Дашо, – він розщепив свою сумку й дістав пакунок, набитий грішми, сів навпочіпки і, тримаючи його на пальці в неї перед очима, дуже тихо. – Навіщо я сьогодні ризикував здоров'ям і життям, виходячи на ринг проти здорових, сильних бійців після того, як уже чотири роки взагалі не заходив до спортзали, га? Ні, ну ти скажи мені, навіщо? – Пакунок упав на підлогу. – Я чоловік чи ти? І хіба я коли-небудь жалівся на те, що мені важко, що мені потрібна чиясь допомога, що мені не вистачає грошей і мені нема де їх узяти? От що мені робити, мила? Ти скажи мені, що я маю зробити?

– Що хочеш.

– Що хочеш, що хочеш… – опустив голову.

– У тебе знову кров на підборідді і око вже геть запухло, – провела рукою йому по голові. – Дурненький ти мій.

– Та ні, – зустрівся з нею поглядом, – ні. – В його очах вона раптом побачила таку спустошеність і біль, що їй стало дуже шкода цього високого сильного хлопця, який насправді зовсім беззахисний перед цим великим і безжальним світом.

– Скажи мені бодай щось. – Вона зрозуміла, що ті слова, які зараз скаже, він запам'ятає на все життя і саме ці слова й будуть правдою, яку він так давно хоче від неї почути.

– Я люблю тебе, Марку, – підвелася й пішла до кімнати. Він продовжував сидіти на підлозі та дивитися на гроші, які зараз видавалися йому зовсім непотрібними й не вартими того, щоби заради них ризикувати життям і лягати під товстих, спітнілих мужиків.

Марк зайшов до спальні й, сівши біля Мартіни, довго дивився на полицю з книгами, а потім зняв футболку та розтягнувся на ліжку. Мартіна глянула на його голий торс і мимоволі затримала погляд. Торкнулася пальцем грудей, потім повільно провела ним по животу і зупинилася біля пояса. Марк ніяк не реагував на ці ніжні дотики, він уже міцно спав.

– Навіщо ти сказала, що він мені не подобається? – Мартіна гладила рукою йому живіт.

– А хіба він тобі подобається? – дивилася задумливо на сплячого Марка.

– Дуже.

– А як твій турок?

– Блядь, а не турок. Та я його терплю. Знаєш, – поклала руку Марку під голову. – У нас із ним такий секс був позавчора! Я не вибачила йому ані зрад, ані рукоприкладства і розумію, що не можу лягати з ним у ліжко. І ти розумієш, коли переступаєш цей кордон дозволеного і робиш те, чого не можна, кайф такий, що просто!.. – виразила на обличчі захоплення й радість. – А він же не як усі, він кінчає чотири рази поспіль, я від нього до ванної ховаюсь. Чекаю, поки засне. А твій Марк тебе зраджує? – Пестила пальцями його волосся.

– Ні.

– Ти впевнена?

– Так. Цілком. Досить про це, – лягла біля Марка і торкнулася вустами його щоки, обняла за шию, притислася міцно-міцно й завмерла.

– Ти щаслива дівчина, – Мартіна сказала це м'яко й занадто серйозно, щоби можна було сприйняти її слова за жарт.

– Дуже! – заплющила очі.

Вони спали, міцно обійнявшись, і на обличчі в обох застиг вираз того щастя, яке буває лише в дитинстві, коли ти віриш у любов, мир і не боїшся прокинутись і не побачити поряд мами чи того, кого любиш. Мартіна довго на них дивилася, потім нахилилася до Марка та поцілувала в уста, він тільки тихо застогнав і прошепотів щось крізь сон, потім ще міцніше обійняв Дашу і притулився до неї так, ніби хотів сховатися в її обіймах від того зла, яке чигало на нього в цім світі. Мартіна вимкнула світло і, виходячи з кімнати, подумала, що тільки в обіймах коханої людини й можна сховатися від зла, ненависті та холоду. Ніч.

Розділ 7 (Chapter 7)

– Вы хотели, чтобы я увидел этого парня? Так я его увидел, – він увійшов до кабінету й зупинився навпроти столу, за яким сидів середніх років мужчина і вдихав цигарковий дим.

– И что ты скажешь?

– Шиз полный.

– И что? – струсив попіл.

– Личность очень интересная, – поклав на стіл папери.

– Ну? – швидко проглянув написане і, знявши окуляри, зупинився поглядом на склянці з чаєм.

– Родом из-под Крыжополя, отца нет, мать в больнице. У нее с сердцем что-то.

– Конкретней.

– Оно увеличено. Сердце.

– Давай дальше.

– Гм. Не женат. Хотя перевалило за двадцать семь. Закончил университет Шевченко. Философ. Лейтенант запаса. Владеет несколькими иностранными языками.

– Какими? – загасив сигарету. – Я тебя что, каждый раз буду переспрашивать?

– Испанским, английским и русским.

– Русский теперь тоже считается иностранным. Ну-ну.

– Встречается с девушкой, зовут Дашей, фамилия – Мащенко.

– Отчество.

– Святославовна.

– А не Славика ли Мащенка она дочь? – устав із крісла, пішов до вікна.

– Какого именно?

– Того. Именно того Славы Мащенко, который пару дней назад гостил у меня на даче, именно того Славы Мащенко, – нервово.

– Так у него сын, сыну ж там лет пять, а недавно еще один родился, тому вообще два месяца. И жена у него молодая, двадцать шесть лет ей, зовут Сашей.

– Он с первой женой развелся и оставил ей детей. Узнай, Даша случайно не одна из них?

– Да хорошо, узнаю.

– Не хватало еще, чтобы этот Марк влез в семью олигарха. Это все? – відвернувся від вікна.

– Нет. Еще есть пара фактов. Вот, один очень интересный. Марк профессионально занимался айкидо, у него четвертый дан. Раньше участвовал в подпольных боях без правил. Говорят, зарабатывал там неплохие деньги.

– Под кем этот бизнес?

– Это Арцания. Он имеет с этого деньги.

– Слышишь, а четвертый дан – это что значит?

– Это значит то, что меня, к примеру, он уложит секунд за шесть.

– Ясно. Да чего ж он хочет, журналист хренов? – Знову сів у крісло і, попорпавшись у шухляді, дістав якісь записники. – Узнай, откуда у него деньги. То ли Слава ему башляет, то ли Арацан свою блудливую черножопую руку приложил, то ли хер его знает. Да, на, вот тут телефоны, свяжись с этими ребятами, пусть они с ним поработают.

– В смысле?

– Телефоны на прослушку поставят, наружное наблюдение организуют, Дашу под колпак возьмут, маму проведают пару раз. Если мальчик – простачок, оставим в покое, пусть и дальше своим онанизмом занимается. А если он готовится что-то учудить, я его раздавлю на хер. У меня президентская кампания на носу, а он тут в свободу слова играется. Не, ну нормально? Чудак просто так шпарит в общенациональный эфир, шо в голову взбредет, цифры там разные, мнения чьи попало, ни тебе цензуры, ни хотя бы какого-то контроля, нихера. Репортеры без границ. Иди работай. И скажи Свете, чтобы документы подготовила, у меня сегодня доклад в Кабмине.

– Хорошо. Когда что, я позвоню.

– Давай, – той уже відчинив двері. – Слышь, а как ты с ним встретился?

– Легенду придумал, типа он мою девушку на дискотеке клеил, увиделся, поговорил. Так, под бандита закосил.

– Он испугался?

– Нет. Хоть бы что. Башню ему давно сорвало и унесло ветром в неизвестном направлении.

– Может, он идейный?

– Не знаю. Вряд ли. Подорванный – точно, а насчет идейный – нет, не скажу.

– Где он на мою голову взялся? Закрыть программу, хай подымут, убить его – вонять будет долго, не хочу, тут еще с Гонгадзе не улеглось. Эх, ладно, иди рой землю. Там посмотрим.

Він вийшов, а мужчина підійшов до телефону, узяв слухавку, набрав номер.

– Алло, это Урманис. Да. Да, с министром. Соедините. На линии?

– Я слушаю, Ян.

– Боря, у меня одно дело к тебе. Подсобишь?

– Что за дело?

– Мальчонку пугнуть нужно.

– Кто у нас мальчонка?

– Да так, хулиган один, образумить бы его, а то совсем уже распоясался.

– Не вопрос. Данные сбросишь по факсу мне лично.

– Буду должен, Боря.

– Что за формальности? Все сделаем.

– Пока.

– Бывай.

Він підійшов до вікна, визирнув на вулицю, там, під стінами Кабміну, стояли мітингувальники й вимагали скасувати ПДВ на книги. Він помітив, як кілька чоловік підпалили рукописи, і ті спалахнули яскравим полум'ям. Міліціонери хотіли загасити, а потім відійшли й дивилися, як палахкотить багаття і згорають чиїсь думки. Йому стало нецікаво, він зашторив вікно та пішов до виходу. Віце-прем'єр із гуманітарних питань Ян Урманіс спізнювався на обід, під Кабміном його чекала машина.

Статистика

За словами голови антикорупційного комітету Верховної Ради Володимира Стретовича, корупція в українській владі уже досягла віце-прем'єрського рівня. Президент, у свою чергу, зазначив, що масштаби корупції характеризуються як такі, що вразили всі сфери нашого життя.

Розділ 8 (Chapter 8)

Коли Даша прокинулася, Марка в ліжку вже не було. Вона стягнула з голови ковдру, намацала рукою трусики, потім глянула на себе в дзеркало – воно висіло якраз навпроти ліжка – і, протерши очі, знайшла ногами капці й побрела на кухню.

– М-а-а-арку, – вона завжди зверталася до нього ось так, протягуючи єдиний у його імені голосний.

– Я. – Він сидів на підлозі під батареєю і гриз телефонну антену. Поряд із ним лежали шматочки шоколаду й чашка з недопитою кавою.

– Коли ти встав? – стала в дверях і здивовано усміхалася.

– А скажи, Дашо, тобі ніколи не здавалося, що ось, нарешті, настав момент, заради якого ти народилася на світ?

– Ти про що?

– Я думаю, що в моєму житті такий момент настав.

– І що ти зробиш?

– Те, що мушу. Я не можу інакше, я так довго його чекав: жив-жив-жив, пив пиво, трахав дівчат, ходив у кіно, грав у футбол і робив ставки в букмекерській конторі, бився за гроші, займався журналістикою, писав романи та вірші, читав сучасників і класиків, мріяв про майбутнє, чекав війни з Іраком, повернення до СРСР, конфлікту з татарами, економічного колапсу, дефолту, знищення решток незалежності, підвищення цін на транспорт і хліб, посилення епідемії туберкульозу, вимкнення світла, тепла й газу, боявся захворіти на СНІД, стати наркоманом, геєм чи навіть бісексуалом, не заробити грошей на квартиру, зневіритися в ідеалах християнства, у політиці опозиції, чесності президента та православної церкви, – так минуло двадцять сім років, і я більше не можу, я маю взяти цей шанс, він мій! Чуєш? Мій!

– А ти не колешся? – підійшла й сіла навпочіпки перед ним.

– Ні, – повернувся до плити й заплющив очі. – Ми не побачимося більше, Дашо.

– Ти не простив мені?

– Простив, – він дивився в підлогу, – простив. Ти, Дашо, маєш мене зрозуміти.

– Я намагаюся.

– Це не те, Дашо. Я піду. Я зараз встану і піду.

– А я? Ти ж чув, я люблю тебе, – сказала це якось приречено.

– Так, я чув, і ти чула, що я люблю тебе. Справа не в тому, чи любимо ми.

– А в чому?

– Маємо ми бути разом чи ні. Ти колись сказала, що будеш зі мною все життя, але ще не знаєш, у якій ролі. Так от, я тобі скажу, в якій саме: ти будеш моїм добрим спогадом, – підняв голову й подивився просто в її дещо звужені, гарні-гарні карі оченята.

– Знаєш що, Марку? – вона починала помалу червоніти, її голос ставав жорстким і зовсім не рідним.

– Що? – не відводив погляду.

– От хочеш, я тобі правду скажу?

– Скажи, – він зовсім не хвилювався, і це її дещо дратувало, оця його холоднокровність і впевненість у собі.

– Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще раніше, але в той момент, коли ти відмовився займатися зі мною сексом, посилаючись на свої релігійні переконання, я списала це на принциповість, а насправді ти боявся, що я завагітнію. Це сталося після того, як зліз презерватив і трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тоді все минулося. Потім, коли ти не поїхав зі мною до батьків, я знайшла цьому пояснення і переконала себе, що це твоя скромність, а насправді ти злякався відповідальності й офіційного статусу нареченого, тепер ти взагалі прощаєшся зі мною і пояснюєш це тим, що в тебе є якась надмета. Марку, ти боїшся, боїшся мене, розвитку наших стосунків, ти боїшся створювати сім'ю, ставати батьком, виховувати дітей, узагалі, ти боїшся дорослішати, Марку, і навіть тепер я часто згадую ті твої слова. Пам'ятаєш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми підемо в гори й загинемо, зірвавшись зі скелі, або підемо на яхті в океан і потонемо, я не хочу помирати старим у ліжку, і я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боїшся, Марку, і тому тобі все одно, що робити, аби лише не бути ні перед ким відповідальним.

– Невже?

– Ти професіонал, Марку, і єдине, де ти таки ведеш себе відповідально, – це в роботі: ти виконуєш її на сто відсотків, бо не любиш утрачати гроші та репутацію. Всього іншого для тебе не існує, і мене також. Ти отак просто кажеш мені «прощай», ніби моїх почуттів, моїх мрій, моїх бажань і планів для тебе не існує. Ти скажеш мені «прощай» і підеш. А я? Як жити мені і що ти залишиш мені на згадку?

– Ти зможеш знайти собі іншого. Ти ж так давно цього хотіла!

– Ні, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… – вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.

– Не плач, – він обійняв її за плечі і пригорнув до грудей. – У тебе знову зачервоніються й почнуть боліти очі. Я не хочу, щоби в тебе боліли очі, маленька. Давай просто помовчимо, бо ні ти, ні я – ми не знаємо, що буде завтра, ми живемо в дивній країні, де не завжди все стається саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто є одна справа, яку я маю зробити, щоби ніколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумієш?

– Скажи мені, в чому річ? – вона торкнулася устами його надірваної набряклої губи й так довірливо поглянула в очі.

– Я не скажу. Ти просто вір мені, і я повернуся до тебе одного дня, ти чуєш?

– Так, я чую.

– Ти віриш мені?

– Я вірю, – вона сказала це дуже впевнено і щиро.

Він поцілував її в чоло, підвівся, вийшов у коридор.

– Я сумку залишу в тебе, візьму тільки гроші, свої.

– А ті, що я заробила для тебе?

– Ти залишиш їх собі. В тій справі, яку я маю зробити, гроші – не головне.

– А що головне?

– Віра, – він узявся за дверну ручку, – і не телефонуй мені, я сам озиватимусь, – переступив поріг. – У нас ще все попереду, – Марк пішов до ліфта, вона чула, як відчинилися двері і кабіна поволі поповзла униз. Даша сіла на підлогу, і раптом її охопило якесь дивне відчуття того, що вона бачила Марка востаннє. Вона ніяк не могла цього позбутися, а тому налила лікеру й випила залпом, це не допомогло, тільки більше розболілася голова. Даша обхопила її руками й заплющила очі, їй зовсім не хотілося вірити в те, що вона більше ніколи не побачить свого Марка.