Kitabı oku: «Собор Паризької Богоматері», sayfa 3

Чотири судові пристави Палацу, що повинні були наглядати за всіма народними розвагами, як у свята, так і в дні страт, стояли по одному біля кожного рогу мармурової плити.

Вистава мала початися тільки опівдні, з останнім, дванадцятим ударом великих курантів Палацу. Для початку театрального видовища то, безперечно, був дуже пізній час, але доводилося визначати годину, зручну для послів.

Отож увесь цей численний натовп чекав ще зранку. Чимало особливо завзятих любителів видовищ тремтіло від холоду перед головними сходами Палацу вже з самого світанку; а дехто навіть запевняв, що перебув цілу ніч, лежачи під брамою, аби мати певність, що ввійде першим. Натовп усе зростав і вже, немов та вода у повінь, починав підніматись уздовж стін, випинатися круг колон, виходити з берегів і текти по заглибинах, карнизах, підвіконнях та архітектурних виступах, по всіх опуклостях скульптур. Тиснява, нетерплячка, нудьга в цей день нестримної сваволі та шаленства, сварки, які щохвилини вибухали, коли хтось ненароком штурхав когось ліктем або підкованим черевиком, втома від тривалого чекання – все це ще задовго до прибуття послів надавало якогось терпкого й гіркого тону гаморові юрми, що задихалася, замкнена, збита докупи, стиснута з усіх боків. Звідусіль було чути тільки нарікання й прокльони; лаяли фламандців, купецького старшину, кардинала Бурбонського, головного суддю Палацу, її величність Маргариту Австрійську, варту з жезлами, холод, задуху, негоду, єпископа Паризького, папу блазнів, колони, статуї, лаяли тому, що ось ці двері зачинено, а он те вікно відчинено. Усе це дуже забавляло розсіяних у натовпі школярів та молодих слуг, які до загального невдоволення додавали ще й свої витівки, свої в’їдливі жарти і цим тільки посилювали невдоволення.

Серед них була група веселих шибайголів, які, видавивши в одному вікні шибки, зухвало вмостилися на підвіконні й кидали звідти глузливі погляди та дотепи у натовп то в залі, то надворі, на майдані. По їхніх насмішкуватих жестах, голосних вибухах реготу, глумливих вигуках, якими вони через увесь зал обмінювалися з товаришами, видно було, що ці школярі не поділяли нудьги і втоми решти присутніх і що вони сприймали все як розвагу, а це допомагало їм терпляче ждати справжнього видовиська.

– Клянуся душею, ви – Жоаннес Фролло де Молендіно! – гукав один з них до невеличкого білявого пустуна з гарненьким лукавим личком, який примостився на акантах капітелі. – Недарма вас прозвали – Жеан Вітряк – ваші руки й ноги справді схожі на крила вітряка. Давно ви тут?

– З ласки диявола, – відповів Жоаннес Фролло, – я тут ось уже понад чотири години і сподіваюся, що їх мені буде зараховано при відпущенні гріхів у чистилищі. Ще о сьомій ранку я чув, як вісім славнозвісних півчих сицилійського короля почали виспівувати велику месу у Святій Каплиці.

– Чудові півчі, – додав перший, – а голоси у них тонші за вістря їхніх ковпаків! Але перш ніж правити обідню добродієві святому Іоанну, королю слід було б поспитати самого святого, чи подобаються йому латинські псалми, прогугнявлені з провансальським акцентом.

– Він замовив месу, щоб у цих клятих півчих сицилійського короля була якась робота! – верескливо вигукнула стара, що стояла в натовпі під вікном. – Подумати тільки! Тисячу паризьких ліврів за одну обідню! Та ще з податків за продаж морської риби на паризьких базарах!

– Тихо, стара! – озвався товстий і статечний городянин, який стояв біля торговки рибою і тому весь час затуляв собі носа. – Обідню треба було відправити. Чи, може, ви хочете, щоб король знову захворів?

– Добре сказано, пане Жіль Рогатий, королівський хутрянику! – вигукнув малий школяр, який учепився за колону.

Всі школярі зустріли злощасне прізвисько бідного королівського хутряника вибухом реготу.

– Рогатий! Жіль Рогатий! – вигукували одні.

– Comitus et hirsutus!⁸

– Авжеж! Тільки так! – не вгавало мале чортеня з колони. – А що тут смішного? Вельмишанований Жіль Рогатий, брат метра Жеана Рогатого, двірського судді, син метра Майє Рогатого – головного Венсенського лісничого, всі вони – городяни Парижа, всі одружені, всі батьки й сини!

Регіт посилився. Товстий хутряник мовчки намагався сховатися від звернутих на нього звідусіль поглядів. Та марно він прів і сопів. Його зусиль вистачало тільки, щоб, подібно до того, як вбивають у дерево клин, втискати між плечі сусідів своє багрове з досади та гніву широке апоплексичне обличчя.

Нарешті один з присутніх, такий же гладкий, низенький і статечний, як і хутряник, прийшов йому на допомогу.

– Яка гидота! Де це видано, щоб школярі так зневажали городянина! За моїх часів їх відшмагали б різками, а потім і спалили б на вогнищі з тих самих різок.

Зграя школярів наче вибухла.

– Агов! Хто це там стогне? Що за лиховісний пугач?

– Стривай! Я його знаю, – сказав один, – це метр Андрі Мюньє.

– Один з чотирьох присяжних бібліотекарів університету! – додав другий.

– У цій лавочці всього по чотири, – вигукнув третій, – чотири земляцтва, чотири факультети, чотири свята, чотири економи, чотири виборці, чотири бібліотекарі.

– Чудово, – підтримав його Жеан Фролло, – то нехай їх чотири чорти і вхоплять!

– Мюньє, ми спалимо твої книжки!

– Мюньє, ми відлупцюємо твого слугу!

– Мюньє, ми полапаємо твою жінку!

– Гладеньку пані Ударду!

– Яка вона свіжа й весела, наче вже вдовиця!

– Хай вам чорт! – пробурмотів метр Андрі Мюньє.

– Метре Андрі, – знову озвавсь од своєї колони Жеан, – замовкни, а то я впаду тобі на голову.

Метр Андрі глянув угору, неначе вимірюючи очима висоту колони і визначаючи вагу шибеника, про себе помножив їх на квадрат швидкості й замовк.

Жеан, лишившись переможцем, зловтішно вів далі:

– А я б зробив це, хоч я й брат архідиякона.

– Ну й гарні ж наші університетські сановники! У такий день, як нині, не вшанували наших привілеїв! У місті деревце та вогнище, у старому Сіте – містерія, вибори папи блазнів і фламандські посли, а в Університеті – нічогісінько!

– А тим часом майдан Мобер досить великий! – сказав один із школярів, які сиділи на підвіконні.

– Геть ректора, виборців і економів! – вигукнув Жеан.

– Треба сьогодні ввечері на Веселому Полі влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрі! – озвався другий.

– Із пюпітрів писарів! – додав його сусіда.

– Із жезлів педелів!

– І з плювальниць деканів!

– Із буфетів економів!

– Із скриньок виборців!

– Із ослінчиків ректора!

– Геть! – загув знову малий Жеан. – Геть метра Андрі, педелів, писарів, богословів, медиків і законників, економів, виборців, ректора!

– Та це просто кінець світу! – затуляючи вуха, пробурмотів метр Андрі.

– Про вовка помовка. Наш ректор їде, он на майдані, – крикнув один з тих, що сиділи на підвіконні.

Усі хутенько обернулися до майдану.

– Невже це справді наш вельмишановний ректор, метр Тібо? – спитав Жеан Фролло, який, приліпившись до однієї з внутрішніх колон, не міг побачити, що діється зовні.

– Так, так, – відповіли йому, – це таки він, авжеж, метр Тібо, наш ректор!

То й справді, ректор і всі університетські сановники урочисто вирушили зустрічати послів і саме перетинали Палацовий майдан. Школярі, притулившись на підвіконні, зустріли їх глузливими вигуками та іронічними оплесками. У ректора, який очолював той похід, влучив перший, найдошкульніший залп в’їдливих дотепів.

– Добридень, пане ректор! Агов! Добридень вам кажуть!

– Як же він сюди потрапив, старий гравець? Невже залишив свої кості?

– Як він гарцює на своєму мулі! А вуха у мула коротші, ніж у ректора!

– Агов! Добридень, пане ректор Тібо! Tybalde aleator⁹. Старий дурень! Старий грак!

– Нехай вам бог помагає! Скільки разів цієї ночі вам випадала подвійна шістка?

– Ох, яка препогана у нього пика, сіра, виснажена, пом’ята. Це все від пристрасті до гри в кості!

– Куди це ви так трюхикаєте, Тібо? Tybalde ad dados¹⁰, задом до Університету і передом до Міста?

– Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде¹¹, – крикнув Жеан Вітряк.

Зграя школярів, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.

– Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?

Потім дійшла черга й до інших сановників.

– Геть педелів! Геть жезлоносців!

– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?

– Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.

– Стривай, ти зручніше примостився, – на ось мій черевик, жбурни йому в пику!

– Saturnalitias mittimus ecce nuces¹².

– Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!

– Так це богослови? А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев’єва за маєток Роньї!

– Геть медиків!

– Геть диспути на визначені й довільні теми!

– Лови мою шапчину, канцлере святої Женев’єви! Ти скривдив мене! Це правда: він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Асканіо Фальцаспаді з провінції Бурж, бо той – італієць!

– Це несправедливо, – погодились всі школярі. – Геть канцлера Женев’єви!

– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луї Даюїль! Агов, Ламбере Октеман!

– Сто чортів довіреному німецького земляцтва!

– І капеланам Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками; cum tunicis grisis!

– Seu de pellibus grisis fourratis!¹³

– Гей, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних мантіях! Усі, хто в гарних червоних мантіях!

– Непоганий хвіст у ректора!

– Можна подумати, що це венеційський дож їде на заручини з морем.

– Дивись, Жеане! Каноніки святої Женев’єви!

– Під три чорти каноницьку братію!

– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіфард?

– Вона на вулиці Глатіньї.

– Вона гріє ліжко королю розпусників.

– Вона сплачує йому свої чотири деньє – quator denarios.

– Aut unum bombum!¹⁴

– Ви хочете сказати – з кожного носа?

– Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!

– Post equitem sedet atra cura!¹⁵

– Сміливіше, метре Сімон!

– Добридень, пане виборець!

– Добраніч, пані виборчихо!

– Які ж вони щасливі, їм усе видно, – сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.

Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.

– Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття, які все псують – гармати, кулеврини, бомбарди¹⁶, а головне – друкарство, ця нова німецька чума. Немає вже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.

– Я це добре бачу з того, як процвітає торгівля оксамитом, – сказав хутряник.

У цю мить пробило дванадцяту.

– А-а!.. – В один голос заволала вся юрба.

Школярі принишкли. А потім зчинилася страшенна метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, люди кашляли й сякалися; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроїсь із груп, а тоді стало зовсім тихо: всі витягли шиї, застигли, пороззявляли роти – дивилися на мармурову плиту. Там нічого не з’явилося. Чотири судові пристави, як і досі, нерухомо стояли на своїх місцях, немов чотири розмальовані статуї. Усі погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послів. Двері все ще були зачинені, поміст – порожній. Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії і містерію. Вчасно прибув тільки полудень.

Це було вже занадто. Почекали ще одну, дві, три, п’ять хвилин, чверть години; ніхто не з’являвся: поміст був порожній, сцена – німа. Тим часом нетерпіння перейшло в обурення. Почулися вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. «Містерію! Містерію!» – глухо гудів натовп. Збудження зростало. Буря вже гуркотіла, віяла над юрбою. Перший спалах блискавки викликав Жеан Вітряк.

– Містерію, і к бісу фламандців! – щосили загорлав він, звившись вужем навколо своєї капітелі.

Натовп заплескав у долоні:

– Містерію! – волав. – Під три чорти Фландрію!

– Давайте містерію, негайно! – вимагав школяр. – А то, мабуть, доведеться повісити двірського суддю, це буде для нас і комедія, і мораліте.

– Добре сказано, – закричала юрба, – а для початку повісимо варту.

Це викликало бурхливі схвальні вигуки. Чотири бідолахи пристави пополотніли й перезирнулися. Натовп рушив на них, і ті вже бачили, як тоненька дерев’яна балюстрада, що відділяла їх від юрби, вигинається під її натиском.

Момент був критичний.

– На шибеницю! На шибеницю! – кричали звідусіль.

У цю мить піднявся вже описаний килим лаштунків, утворюючи прохід для людини, сама тільки поява якої миттю спинила юрму, перетворивши, немов чарами, її гнів на зацікавленість.

– Тихше! Тихше!

Якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на коліна, до самого краю мармурової плити.

Довкола поволі стихло, чути було тільки легкий невиразний гул, що завжди витав над мовчазною юрбою.

– Панове городяни і городянки, – мовив чоловік, – ми матимемо честь декламувати й показувати перед його превелебністю паном кардиналом чудове мораліте, яке називається «Праведний суд Пречистої Діви Марії». Сам я гратиму Юпітера. Його превелебність зараз супроводжує вельмишановне посольство герцога Австрійського, яке затрималося біля брами Боде, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Університету. Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.

Без сумніву, тільки втручання самого Юпітера могло врятувати чотирьох бідолашних приставів. Якби ми мали щастя самі вигадувати цю правдиву історію і відповідати за неї перед шановною пані Критикою, то ніхто не зміг би висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit. Зрештою, дуже гарне вбрання пана Юпітера теж сприяло заспокоєнню натовпу, привернувши до себе його увагу. Юпітер був у кольчузі, вкритій чорним оксамитом із золотими цятками, на голові – дворогий ковпак, прикрашений ґудзиками з позолоченого срібла, і, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину прикрите пишною бородою, коли б він не тримав у руці вкритої блискітками трубки із позолоченого картону, з якої стирчала порізана на смужки бляха і в якій досвідчене око легко могло впізнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнуті трико тілесного кольору і перев’язані, як у греків, стрічками, його можна було б порівняти з бретонським стрільцем із загону герцога Беррійського, такий строгий вигляд він мав.

II. П’єр Гренгуар

Поки Юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані незвичним вбранням, поступово розвіювались, а коли він дійшов до злощасного кінця: «Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигуків.

– Негайно починайте містерію! Містерію! – кричала юрба. І серед усіх голосів вирізнявся голос Жоаннеса де Молендіно, що лунав у загальному галасі, мов той пищик на ярмарку в Німі.

– Починайте зараз же! – верещав школяр.

– Геть Юпітера і кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен і вся школярська братія, яка розсілася на підвіконні.

– Давайте мораліте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо інакше знайдемо мішок і мотузку для комедіантів та кардинала!

Нещасний Юпітер, переляканий і приголомшений, зблід під рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак і, вклоняючись, тремтливо бурмотів:

– Його превелебність… посли… принцеса Маргарита…

Він не знав, що казати. В глибині душі таки боявся, що його повісять…

Повісить юрма за те, що він примушує її чекати, повісить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи інакше, перед ним була тільки безодня, то пак, шибениця.

На щастя, якийсь чоловік виручив його з біди й узяв відповідальність на себе.

Цей незнайомець стояв по той бік балюстради, де було вільне місце навколо мармурової плити, і досі ніхто не помічав його, бо він спирався на колону, яка закривала від усіх його цибату, сухорляву постать. Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб і щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і засмальцьовану. Підійшовши до мармурової плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцеві. Але той, розгубившись, не бачив його.

Чоловік у чорному ступив ще крок уперед.

– Юпітере! – сказав. – Любий Юпітере!

Той знову нічого не почув.

Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:

– Мішель Жіборн!

– Хто мене кличе? – вигукнув Юпітер, мовби щойно прокинувся.

– Я, – відповів незнайомець.

– А! – промовив Юпітер.

– Негайно починайте, – сказав той, – виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.

Юпітер перевів дух.

– Шановні панове городяни, – вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, – ми зараз почнемо.

– Evoe, Jupiter! Plaudite, dves!¹⁷ – закричали школярі.

– Слава! Слава! – ревнула юрба.

Пролунав оглушливий грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал усе ще двигтів од вітальних вигуків.

Тим часом чоловік, що так магічно обернув «бурю на затишшя», як каже наш любий старий Корнель, скромно повернувся в тінь своєї колони і, напевно, стояв би там, такий же непомітний, нерухомий і мовчазний, коли б його не витягли звідти дві молоді жінки, що, сидячи у першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мітелем Жіборном – Юпітером.

– Метре! – гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.

– Тихше, люба Лієнардо, – промовила її сусідка, приваблива, по-святковому вбрана й від того смілива дівчина. – Це мирянин, йому треба казати не «метр», а «месір».

– Месір! – повторила Лієнарда.

Незнайомий підійшов до балюстради.

– Що вам завгодно, панночки? – чемно спитав він.

– О, нічого! – збентежившись, пробурмотіла Лієнарда. – Це моя сусідка Жіскета Жансієн хоче вам щось сказати.

– Та що ви? – зашарівшись, промовила Жіскета. – Це Лієнарда сказала до вас «метр», а я їй тільки пояснила, що вам треба казати «месір».

І обидві опустили очі. Незнайомець, який був не від того, щоб порозмовляти, розглядав їх, усміхаючись.

– Виходить, вам нема чого мені сказати, панночки?

– Ой, нічогісінько! – відповіла Жіскета.

– Нічогісінько! – повторила Лієнарда.

Високий молодий блондин уже зібрався піти собі, але цікаві дівчата не хотіли випускати свою здобич.

– Mecip! – з навальністю води, що проривається крізь загату, або жінки, яка зважується на щось, промовила Жіскета. – Ви знаєте того вояка, що гратиме в містерії роль Пречистої Діви?

– Ви хочете сказати – роль Юпітера? – спитав незнайомець.

– Ах, так! – вигукнула Лієнарда. – Ото дурненька! То ви знаєте Юпітера?

– Мішеля Жіборна? – перепитав він знову. – Так, панно, знаю.

– Яка у нього пишна борода! – сказала Лієнарда.

– А зараз вони щось гарне показуватимуть? – соромливо спитала Жіскета.

– Дуже гарне, панно, – відповів незнайомець без найменшого вагання.

– Що ж це буде? – поцікавилася Лієнарда.

– Мораліте «Праведний суд Пречистої Діви Марії», панно.

– Ах! Це щось нове, – сказала Лієнарда.

Настала хвилина мовчанки, її порушив незнайомець.

– Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не показували.

– Отже, це не те, що давали два роки тому, в день приїзду папського посла, – мовила Жіскета, – коли троє гарненьких дівчат грали…

– Сирен, – підказала Лієнарда.

– І зовсім голих, – додав незнайомець.

Лієнарда соромливо опустила очі. Жіскета, глянувши на неї, теж. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:

– То було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написано спеціально на честь принцеси Фландрської.

– А пасторалі співатимуть? – спитала Жіскета.

– Що ви! – заперечив незнайомець. – У мораліте? Не треба плутати різних жанрів. Інша річ, якби це було соті!

– Шкода! – промовила Жіскета. – А тоді, біля фонтана Понсо, чоловіки й жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різні пози, співаючи побожні пісні і пасторалі.

– Те, що годиться для папського посла, – досить сухо зауважив незнайомець, – не годиться для принцеси.

– А коло них, – вела далі Лієнарда, – змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.

– А щоб перехожі могли освіжитися, – підхопила Жіскета, – з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій – пили хто що хотів.

– А трохи нижче від фонтана Понсо, – не вгавала Лієнарда, – поблизу церкви святої Тройці, показували пантоміму «Страсті Господні».

– Ще б пак не пам’ятати! – вигукнула Жіскета. – Господь Бог на хресті, а обабіч – розбійники.

Тут молоді цокотухи, захопившись спогадами про приїзд папського посла, заторохтіли разом:

– А трохи ближче, біля брами Малярів, було багато людей у дуже пишних убраннях.

– А пам’ятаєш, як коло фонтана святого Немовляти мисливець гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?

– А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!

– А коли папський посол наблизився – пам’ятаєш, Жіскето? – фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.

– Біля брами Шатле теж були чудові лицедії!

– І на мосту Міняйл, устеленому килимами!

– А коли під’їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.

– Сьогодні буде ще краще, – нарешті сказав їхній співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.

– Ви обіцяєте, що ця містерія буде цікава? – спитала Жіскета.

– Безперечно! – відповів той і додав гордовито: – Я автор цієї містерії, панночки.

– Справді? – вигукнули вражені дівчата.

– Справді! – відповів поет, запишавшись. – Точніше, нас двоє: Жеан Маршан напиляв дощок і збудував сцену, а я написав цей твір. Мене звуть П’єр Гренгуар!

Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П’єр Корнель!»

Читачі мали змогу помітити, що від хвилини, коли Юпітер зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскетою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер спокійно, з добродушною лагідністю чекав, повіривши словам комедіанта. Це – новий доказ вічної істини, яку й тепер повсякденно підтверджують наші театри: найкращий спосіб примусити глядачів терпляче очікувати – запевнити їх, що вистава ось зараз почнеться.

Однак школяр Жеан не дрімав.

– Гей, ви! – раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування, яке змінило бурю. – Де ж Юпітер? Пані Богородиця? Чортові штукарі, ви що, знущаєтеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!

Цього було досить.

З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум’янені персонажі, видерлись по крутій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи їх низьким поклоном. Музика затихла. Містерія почалася.

Ці чотири особи, діставши за свої поклони щедру винагороду – гучні оплески, серед побожної тиші почали декламувати пролог, від якого ми охоче звільняємо читача. До того ж глядачів, як це буває і в наш час, значно більше захоплювали костюми дійових осіб, аніж їхні слова; і цілком слушно. Виконавці були одягнені у напівжовті, напівбілі костюми, які різнилися лише тканиною. Вбрання першого було із золотої та срібної парчі, другого – з шовку, третього – з шерсті, четвертого – з полотна. Перший тримав у правій руці шпагу, другий – два золоті ключі, третій – терези, четвертий – лопату. А на допомогу тугодумам, які, незважаючи на всю ясність цих атрибутів, все ж могли не зрозуміти значення їх, на подолі парчевого одягу було вигаптувано великими чорними літерами: «Я – шляхта», шовкового – «Я – духівництво», шерстяного – «Я – торгівля», полотняного – «Я – селянство». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач міг легко розрізнити двох персонажів чоловічої статі, бо вони були в короткій одежі і капелюхах, а обидві жіночі алегорії були вбрані в довгий одяг і мали на голові чепці.

Тільки дуже недоброзичлива людина могла не зрозуміти з поетичного пролога, що Селянство було в шлюбі з Торгівлею, а Духівництво – із Шляхтою і що обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна¹⁸, якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по всьому світу, шукали таку красуню, і, відкинувши одну по одній королеву Голконди, принцесу Трапезунду, доньку великого хана та багатьох інших жінок, Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля прийшли відпочити на мармуровій плиті Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторією стільки сентенцій та афоризмів, софізмів, означень і поетичних фігур, скільки можна було почути лише на факультеті словесності під час іспитів, які магістри складають на звання ліценціатів.

Усе це було справді прекрасно!

Однак серед юрби, яку чотири алегоричні постаті навипередки заливали потоками метафор, жодне вухо не було таким уважним, жодне серце – таким тремтливим, жодне око – таким напруженим, жодна шия – такою витягнутою, як вухо, серце, око та шия автора – поета, нашого славного П’єра Гренгуара, який кілька хвилин тому не зміг устояти перед спокусою назвати своє ім’я двом гарненьким дівчатам. Відійшовши на кілька кроків за свою колону, він звідти слухав, дивився, завмираючи від насолоди. Відгомін прихильних оплесків, якими глядачі привітали початок пролога, все ще бринів у його серці, і Гренгуар був заглиблений у той стан блаженного споглядання, з яким автор серед завмерлої від захвату численної аудиторії слухає акторів, з чиїх уст злітають його думки. О достойний П’єр Гренгуар!

Хоча й сумно нам про це казати, але перше його захоплення скоро було порушене. Тількино П’єр Гренгуар наблизив свої уста до п’янкого келиха радості й тріумфу, як у той келих впала крапля гіркоти.

Якийсь обідраний жебрак, так затертий у натовпі, що ніяк було просити милостиню, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусідів і намагаючись привернути до себе увагу й подаяння, надумав вибратися десь на видноту. Коли почали читати вірші пролога, він видряпався по колонах зробленого для послів помосту на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, аби своїм лахміттям та відразливою раною на правій руці привернути увагу юрби і викликати до себе її милосердя. А втім, він не говорив ні слова.

Поки він мовчав, дія пролога відбувалася без перешкод, і ніякого відчутного безладдя, певно, і не було б, коли б, на лихо, школяр Жоаннес з верхівки своєї колони не помітив жебрака та його кривляння. Несамовитий сміх охопив молодого пустуна, й він, не думаючи про те, що перериває виставу й порушує загальну зосередженість, весело вигукнув:

– Гляньте! Цей хирляк просить милостині!

Той, кому доводилось коли-небудь кинути камінь у болото з жабами чи стрільнути у зграю птахів, може собі уявити враження, яке справили ці недоречні слова, що пролунали серед загальної тиші та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом урвався, і всі обернулися до жебрака, а той одразу зметикував, що це може стати нагодою зібрати добру пожертву, і, ніскілечки не збентежившись, напівзаплющивши очі, заходився жалісно виводити:

– Подайте, що ваша ласка!

– Стривайте! – вів далі Жоаннес, – та це ж, клянусь душею, Клопен Труйльфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже заважала тобі на нозі, що ти переніс її на руку!

І, кажучи це, школяр спритно, як мавпа, кинув дрібну срібну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своїй хворій руці. Той, не змигнувши й оком, прийняв і милостиню, і знущання, жалібно тягнучи своєї:

– Подайте, що ваша ласка!

Цей епізод розважив глядачів, багато їх на чолі з Робеном Пустеном і всіма школярами жваво аплодували незвичайному імпровізованому дуетові, що його посеред пролога виконували школяр і жебрак, один верескливим голосом, а другий – байдужо-монотонним скиглінням.

Гренгуар був дуже незадоволений. Але він скоро отямився і, не удостоївши двох порушників тиші навіть зневажливого погляду, щосили гукнув чотирьом акторам на сцені:

– Грайте далі, хай йому чорт! Далі!

У цю мить він відчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся й через силу всміхнувся. Не міг не всміхнутися. То Жіскета Жансьєн, просунувши гарненьку ручку через балюстраду, намагалася привернути до себе його увагу.

– Добродію, – спитала молода дівчина, – вони гратимуть далі?

– Аякже, – відповів Гренгуар, вражений цим запитанням.

– Коли так, месіре, – попросила вона, – будьте ласкаві, поясніть мені…

– Те, що вони казатимуть? – перебив Гренгуар. – Гаразд! Слухайте…

– Та ні, – заперечила Жіскета, – поясніть, що вони казали досі.

Гренгуар підскочив, наче людина, якій зачепили відкриту рану.

– Чортове дурноголове дівчисько! – пробубонів він крізь зуби.

З цієї миті Жіскета геть усе втратила в його очах.

Тим часом актори знову почали грати, і глядачі, побачивши, що вистава триває, стали слухати, хоч, у зв’язку з подією, яка так несподівано розірвала пролог на дві частини, вони проґавили чимало красот п’єси. Гренгуар з жалем подумав про це. Але всі помалу вгамувалися, школяр замовк. Жебрак перелічував монети, і спектакль тривав далі.

То був справді чудовий твір, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати й сьогодні. Фабула, дещо розтягнута й малозмістовна – на ті часи явище нормальне – була проста, і Гренгуар у глибині душі щиро захоплювався її ясністю. Само собою зрозуміло, що чотири алегоричні постаті, обійшовши три частини світу і не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфіна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибі з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської, який у той час перебував у сумному відлюдді в Амбуазькому замку, не знаючи, що Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля заради нього обійшли весь світ. Отже, згаданий дельфін був молодий, гарний, дужий, а, найголовніше (о прекрасне джерело всіх королівських чеснот!) – він був сином лева Франції. Я тверджу, що ця смілива метафора просто чудова і що в день, присвячений алегоріям та епіталамам на честь короля, природознавство, яке процвітало в театрі, анітрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфіна. Саме це рідкісне поєднання і є доказом поетичного натхнення. Проте, говорячи критично, поет міг би розвинути цю чудову думку, обійшовшись без двохсот рядків віршів. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятої до четвертої години, а акторам треба ж щось говорити! А втім, юрба слухала терпляче.

Несподівано, саме в розпалі суперечки між Торгівлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли актор, що грав Селянство, виголошував напрочуд гарний вірш: