Kitabı oku: «Тарас Шевченко та його доба. Том 1», sayfa 9

Зразки майстерності геніального поета

Во всех случаях, как и почти всюду, следуя за движением своих образов, Шевченко пускает в ход так называемое «enjambement», занос за стихотворную строку части предложения, редко встречающийся в устной песне и удающийся лишь на вершинах поэзии, у гениальных поэтов.

Умеет он и не хуже Пушкина поэтически вводить в текст прозаизмы. Так, ему надо было ввести в стихи, да ещё в самом их начале, два тяжёлых, не украинских слова «университет» и «лазарет». Что же сделал Шевченко? «Университет» он просто выбросил:

Не вбгаю в віршу цього слова…

Но по смыслу, по неосуществлённой рифме, по указанию на его судьбу – он остаётся:

 
Тойді здоровий-прездоровий
Зробили з його лазарет…
 

(«У Вільні, городі преславнім…»)

Этот неназванный университет, из которого сделали огромный лазарет, помогает слову «лазарет» проскочить легко и почти незамеченно. В то же время Шевченко подготовляет к нему ухо читателя двумя эпитетами, глаголом, двумя местоимениями и предлогом, создаёт для него целое аллитерационное вступление: «здоровий-прездоровий зробили» и «цього – з його».

Заслуживает попасть во все поэтики мира и другой пример шевченковского мастерства. Ещё будучи юношей, в поэме «Перебендя» он смело выбрасывает из стиха необходимейшее имя существительное (без которого стихи должны бы показаться бессмысленными!), и выбрасывает так, что никто, решительно никто, читая, не замечает синтаксической невозможности этой фразы:

 
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є…
 

Певец «орлом сизокрылым летает, парит, аж синее небо широкими бьёт». Чем бьёт? Какими «широкими»? Читатель не чувствует, что пропущены «крылья», потому, что «крылья» даны в этом двустишии пять раз, не будучи названы ни разу, они даны и в эпитете орла (сизокрылый), и в собственном их эпитете (широкие) и в трёх глаголах (летает, парит, бьёт). Нужно поистине гениальное мастерство, чтоб такая выброска удалась в поэзии, как удалась, например, Пушкину его перестановка слов:

 
И бездны мрачной на краю, —
 

так же глубоко внутренне мотивированная.

Всё это – результат большого сознательного искусства, «личная марка» Шевченко. Такая же «личная марка» стоит и на его ямбах, глубоко оригинальных и самобытных. Ласковому и нежному, эмоционально-острому украинскому языку четырёхстопный ямб, с его философичностью и подчинением чувства – мысли, как будто мало свойствен. Ещё меньше, казалось бы, должен он был удасться Шевченко, поэту больших душевных движений, привыкшему к народным ритмам. А между тем, именно в «философическом» ямбе Шевченко достиг непревзойдённой страстности выражения. Начав с неизбежной зависимости от Пушкина (русская поэма «Слепая»), он очень скоро от неё освободился. Его самостоятельность в ямбе пришла к нему вместе с первой по-настоящему осознанной революционной темой. В 1845 году Шевченко узнал о гибели на Кавказе при «покорении горцев» своего большого приятеля Жака де Бальмена, и памяти его написал стихотворение «Кавказ». До этого стихотворения он почти не писал ямбом, – его политический памфлет «Сон» написан в обычном народном ритме, в «Гайдамаках» он лишь кое-где пробовал четырехстопный ямбический стих. Но в «Кавказе» ямб зазвенел у него с невероятной силой и совершенством, – поэт нашёл для себя этот размер. С каким-то почти бешенством поднимает он «спокойные ямбы» на ненавистного врага – и они разят без промаху.

Насилию царской колониальной политики на Кавказе, лицемерию церкви, гнусности и фальши «цивилизованного» старого мира они кричат отходную, срывают маску с врага. Иди, учись, какой он, этот мир, – обращается его ямб к горцу:

 
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана, чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
 

Новаторський запальний ямб революційної поезії Шевченка

Здесь уже собственный, шевченковский, страстный драматизм, несвойственный пушкинскому классическому ямбу. Шевченко как бы перешагнув столетие, предчувствует блоковское «Возмездие». И в то же время это глубоко индивидуальное мастерство оказывается пронизанным тем самым фольклором, трезвым и терпким крестьянским словарём, образной народной мудростью, умением вести через неё к умственному выводу, к обобщению («ми навчим, почому хліб і сіль почім»), – который он формально должен был как будто преодолеть чуждым ему ямбическим размером. На самом же деле он даёт этому словарю новую жизнь, расширяет сферу его духовного действия.

 
Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров, —
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
 

(«Кавказ»)

Таким сильным душевным движением вызвана эта строфа, что Шевченко сам закончил её двумя восклицательными знаками. Будущий певец «Марии», «Неофитов», революционных подражаний псалмам уже чеканно прекрасно проявляет тут своё уменье, не задерживаясь на красоте стиха, резко переводит высокую лирическую ноту на «низкую» обличительно-революционную. «І мірри дим, і перед образом твоїм неутомленниє поклони» – это высшая поэзия, обдуманная музыкальность, приподнятая созвучием слогов «лён» – «лон», и тотчас за нею по-крестьянски, по-народному иронический вывод о грабителях и поджигателях, проливающих братскую кровь, а потом приносящих взятку Богу – «з пожару вкрадений покров».

И это – правда. Действие поэзии на душу человеческую потрясающе. Арсенал слов, относящихся к войне, борьбе, завоеванию, стихийному бедствию, для определения недостаточен; взятые на помощь слова из области страха, тайны, загадки тоже недостаточны. Чтобы передать силу поэзии, «слово» переименовывается в старейшую его форму, ставшую обозначением самого действия в «глагол». Поэт «жжёт» сердце людей «глаголом»; стих «ударяет» по сердцу» с «неведомою силой»; поэзии «таинственная власть» исторгает слёзы, переворачивает душу. О чём, о каких неимоверных вещах говорит людям такая поэзия? Какими словами и средствами, если для одного обозначения их нет достаточно сильных слов и средств?

Про переклади поезій Шевченка на мови братніх народів

К стодвадцатипятилетнему юбилею со дня рождения Шевченко десятки советских поэтов перевели его на свой язык. На юбилейном пленуме Союза писателей эти поэты, представители самых разных национальностей, рассказывали, какие они приложили усилия, чтоб перевести Шевченко. Азербайджанцы решили передать его самыми любимыми в народе размерами – ашугскими:

…чтоб переводы были так же популярны, так же народны, так же красивы, хороши и доходчивы, как творения Шевченко на украинском языке… был выбран путь передачи (их) наиболее популярными размерами, в наиболее популярной форме, в которой писали наши знаменитые ашуги, в которой писал наш великий лирик Вагиф⁸⁹.

Белоруссы захотели сохранить наибольшую близость к оригиналу:

Мы ставили… задачу – дать перевод, близкий к оригиналу, сохранив все особенности поэтических приёмов, поэтическую простоту и ясность, музыку и напевность шевченковской поэзии…

Киргизам было важно сделать Шевченко понятным для своего народа:

…Мы добивались передачи понятным для киргизов языком смысла каждого слова и языка поэта…

Грузины особенное внимание обратили на …ту политическую заострённость поэзии Шевченко, которая так нужна нам сегодня. Армяне, которых затрудняли незнакомые бытовые особенности в стихах Шевченко… для выяснения вопросов, связанных с переводом… <…> специально командировали на Украину… переводчика и редактора…

Казахи, чтоб …весь аромат и дыхание Шевченко передавались без всяких механических приспособлений… создали целую редакционную коллегию из поэтов и литературоведов, строго контролировавшую и консультировавшую переводчиков…

И в результате этих усилий:

стихи украинского поэта звучат на таджикском языке очень хорошо! – восклицает на пленуме от писателей Таджикистана Рахими и читает вслух на таджикском языке «Заповіт».

И казахский поэт Абдильды Тажибаев, читая творения Шевченко, представляет его так, как будто он, живой, бодрый, сидит в колхозе Джамбула и, как старший брат, вдохновляет Джамбула писать прекрасные стихи о великой родине. Таково место Тараса Григорьевича у нас в Казахстане, в котором он провёл десять мучительных лет своей жизни, среди замученного народа… Товарищи, если вы не возражаете, я прочту «Заповіт» на казахском языке!..

И казахский поэт Абильды Тажибаев читает Шевченко по-казахски… А мы слушаем, и нам кажется, что понимаем и по-таджикски, и по-казахски, и по-армянски, и по-грузински, и по-уйгурски… Уйгурцев в Союзе всего шестьдесят тысяч человек, но за рубежом, в Китае, их около шести миллионов.

– Таким образом, – говорит переводчик, – Шевченко становится достоянием китайского народа.

Сухая стенограмма пленума, которую я тут цитирую, не передаёт всей страсти интонации, с какою на десятках языков раздавалось с трибуны: «Дорогой Тарас Григорьевич», «Шевченко мы любим», «наш»…

«Позволю себе рассказать, товарищи, – с волнением говорит Д. Н. Гофштейн, – какое влияние Шевченко имел на выдающегося еврейского поэта-революционера Ошера Шварцмана, который погиб в 1919 году, как боец Богунского полка в борьбе с белополяками. Поэзия Шевченко дала силу молодому поэту отмежеваться от еврейской декадентской поэзии после 1905 года и глубоко зачерпнуть из источников народной поэзии…» И дальше он рассказывает, как в годы реакции, когда запрещалось чествовать Шевченко, Шолом-Алейхем ездил в Канев, чтобы положить цветы на его могилу…

«Когда мы в Азербайджане проводили вечера, посвящённые Тарасу Григорьевичу, – говорит Расул Рза, – то в одном колхозе после чтения переводов «Катерины» на азербайджанском языке к докладчику подошла колхозница и сказала: «Этот поэт описал мою прежнюю жизнь. Прошу вас, передайте ему привет, пожелайте ему долгой жизни».

Легкість і труднощі перекладу народної поезії Шевченка

Привожу лишь тысячную долю того, что хотелось бы выписать из многочисленных речей пленума. По ним становится ясным, что переводить Шевченко было и очень трудно, и в то же время очень легко.

Почему трудно? Потому что простое с виду мастерство Шевченко оказалось полным непревзойдённой тонкости, остроумия и оригинальности поэтических приёмов и глубины гениальных обобщений, и это потребовало от переводчиков огромной работы.

Почему легко? Потому что основоположник украинского искусства, творец культурного языка народа, человек великих исторических задач и тяжёлой личной судьбы, Тарас Шевченко оказался по своему содержанию родным и близким для писателей молодых советских национальных литератур; он напомнил им судьбу их собственных литературных основоположников, он раскрыл им общечеловеческое в национальном, он вошёл в их социалистическое «сегодня» родным братом, «батькой», своим, любимым…

И народность Шевченко приобрела благодаря этому признанию и пониманию – последнюю свою, завершающую портрет, черту»⁹⁰.

ПИСЬМЕННИКИ ТА ПРОВІДНІ ШЕВЧЕНКОЗНАВЦІ ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

СВІТОВА ВЕЛИЧ НАЙБІЛЬШОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА

Доповідь академіка О. І. Білецького на сесії Загальних зборів Академії наук УРСР 6 березня 1961 р

Протягом ста років, що минули з дня смерті нашого великого поета, постать його безмірно зростала й підноситься тепер на цілий світ.

Це не значить, що вивітрилася в Шевченка українська специфіка. Ні! Він був, є і навіки залишиться українським поетом, як Гомер – старогрецьким, Данте – італійським, Пушкін – російським. Це значить тільки, що розуміння народами світу поезій Шевченка значно поглибилося. Так поглибилася й наша свідомість, наше розуміння тої історичної ролі, яку український народ разом з братнім російським та іншими народами Радянського Союзу і слов’янських демократій виконує в процесі докорінного перетворення людського суспільства.

Як це не дивно – проти ідеї всесвітнього значення Шевченка – виступали неодноразово українські буржуазні націоналісти. Претендуючи на звання «представників» українського народу, а насправді бувши лютими його ворогами, вони намагалися відгородити Шевченка від усіх інших народів, зробити з нього якесь «святая святих», куди, крім них, нікому іншому немає доступу.

Академік О. І. Білецький про справжній зміст сентенцій відносно «окремої української душі»

Ось, наприклад, що писав один з зарубіжних авторитетів (професор С. Смаль-Стоцький). «…Думи Шевченкові, що зародилися й виросли з того специфічного українського лиха, такі специфічно українські, такі наскрізь оригінальні, що їм ніде ані взору, ані пари не найти. Шевченко черпав їх із самого дна української душі, а та українська душа в спільнім історичнім житті українського народу довгі віки, від Святослава аж до Шевченка, вміла на основі традицій поколінь сформувати свою одну народну думку, одну релігію, свої специфічні побажання, свої найвищі етичні, культурні та політичні ідеали – відмінні від інших і тільки їй питомі».

Навряд чи треба спростовувати це твердження. По-перше, чи можемо ми уявити собі якусь «українську душу», незмінну від Святослава до Шевченка? Ми не заперечуємо ідеї національного характеру, але цей характер в нашій уяві не є чимось незмінним протягом багатьох століть. А по-друге, жодна національність не живе і не зростає в цілковитій ізольованості від інших народів, і не буває якоюсь «річчю в собі», якій «ніде ані взору, ані пари не найти». А коли б це було – вона справді була б позбавлена світової цінності.

Наскільки розумніше писав російський критик Добролюбов у відомому відзиві на вихід «Кобзаря»: твори Шевченка, «будучи народно-украинскими, понятны и близки, однако, каждому, кто не извратил в себе лучшие человеческие инстинкты»⁹¹.

Наукове розуміння провідних ідей у творчості Шевченка

Ті ж самі українські націоналісти аж до наших днів намагаються довести, що «основне (а мабуть, і єдине) в Шевченкові – ідея боротьби за визволення і незалежність української нації. Проте, досить прочитати Шевченка, щоб побачити, що це не основне в його творчості, коли брати всю творчість в її повному обсязі.

Взагалі треба дуже обережно ставитись до основних ідей будь-якого поета. Поет – людина, що розвивається, змінюється, зростає. І на прикладі Шевченка це легко бачити.

Шевченко починав з ідеї України, як чогось національно окремого від інших народів. Шевченко прийшов до визнання єдності інтересів усіх поневолених мас. На перших кроках творчості муза його була звернена до минулого:

 
Було колись добре жити
На тій Україні…
 
 
Було колись – панували,
Та більше не будем…
У Києві на Подолі
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані
Розвернулася весела…
 

На початку своєї творчості Шевченко ще не усвідомлював ідеї класової боротьби. Навіть у «Гайдамаках» він вважав, що шляхта і хлопи по суті «того ж батька діти». Проте неправомочність цієї думки згодом стала для нього ясною. Світ розколовся для нього на два табори. З одного боку – пани, незалежно від їх національного походження, пани —

 
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
 
 
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття —
 

а з другого, – жертви їх свавілля – трудовий люд, і не лише український і російський, а всі народи – «кайданами куті».

Творчість народного поета – вагомий чинник світової культури

Був час, коли критики Шевченка підкреслювали як найвищу якість, що він «поет із народу», позбавлений будь-якої систематичної освіти, відірваний від досягнень світової культури.

Добре заперечував ці думки ще Анатолій Васильович Луначарський.

«Писатель из народа, – каже він, – это значит самоучка, талант сырой, самородок, которому нужно многое прощать. Шевченко в сущности не был таким писателем, – он, как и Горький, далеко поднялся над своей средой и мог сделать честь любому обществу интеллигентов не только по своему таланту и этическому облику, но и по своей образованности»⁹².

Тепер можна сказати, що легенду про Шевченка як суто селянського поета цілком розвіяно. Багато чого дала Шевченкові усна творчість рідного народу. Проте був він не лише її учнем, натхненним на зразок давнього Гомера, що обробляв народний матеріал, створюваний його безіменними попередниками. Він вийшов з села кріпаком, але його муза не була убога, селянська, кріпацька, як доводили часом критики буржуазної доби.

Натхненна творчість Шевченка – дзеркало його життя

Зупинимось – щоб рішуче цьому заперечити – лише на одному моменті життя і творчості Шевченка. Це 1856 рік.

Ось далека околиця імперської Росії ХІХ ст. Не дуже висока гора, якась церква, казарми, гауптвахта, шпиталь, будинок коменданта – все це за ранжиром пофарбовано в казенний жовтий колір. Внизу під горою – вірменські крамнички, шинок. З заходу – сумне, то темно-зелене, то сіро-жовте Каспійське море. Пісок і каміння. Ні трави, ні деревця. Влітку спека і курява, взимку холод. Більшу частину року віє холодний норд-ост. Життя – солдатська муштра, офіцерське картярство, горілка. Жодних книг і газет, крім офіційної військової газети «Русский инвалид».

Ось тут, у Новопетровському форті, між 25 січня і 4 жовтня 1856 р., засланий в солдати Шевченко писав велику повість «Художник». Писав, може, для того, щоб, відірвавшись від навколишньої дійсності, пережити ще раз у мрії перші роки своєї недовгої волі.

Перед його очима поставали стрункі вулиці і проспекти Петербурга, розкішні зали Академії художеств, гранітна набережна Неви, магазини, музеї, театри. З якою жадобою збирались тепер найменші крихти спогадів і яку безліч їх зберегла його дивовижна пам’ять! І які багаті спогади ці о΄бразами світової культури, мистецтва, науки, живопису, поезії, музики!

Чи міг би хоч туманно уявити собі ротний єфрейтор – один із тих, хто затиснув поета «в кулак… без всякого милосердя», – що живе, що таїться під крутим і впертим лобом, в обстриженій по-солдатському голові «ні до чого не придатного» рядового Тараса Шевченка, якого, як здавалося єфрейторові, він може роздушити, як ту «вошу між ногтями».

У скарбниці поета – кращі досягнення світової культури

Образи декоративних скульптур Торвальдсена, ідеали людської краси, втілені в скульптурах Аполлона Бельведерського, Венери Медицейської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса, гостре відчуття життя й побуту голландських жанристів, ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван-Дейка, ефектна трагедія «Останнього дня Помпеї», музика Глинки, Бетховена, Моцарта, Мейєрбера, Обера, Белліні, танець Тальоні, гра Каратигіна, а поряд з цим враження від літератури й поезії, від світу найрізноманітніших книг, починаючи від «Анахарсиса» Бартелемі і «Історії занепаду і зруйнування Римської імперії» Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі і паралельних біографій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським, іншими російськими письменниками, Гете, Шіллером, «Робінзоном» Дефо і «Клариссою» Річардсона, романами Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса… Ось який величезний, неприглушений десятилітнім засланням, «з забороною писати і малювати», з труднощами дістати друковану книжку – ось який надзвичайно багатий світ все ще живе у свідомості поета.

У людини відібрано все: батьківщину, волю, друзів, близьких. Відібрано всяку можливість творити. Зроблено все, щоб убити в ньому живу душу.

Але того, що увібрав у себе колись його геній, що вклав він у скарбницю пам’яті, – цього не могли відібрати ні «неудобозабываемый Тормоз» – цар Микола, ні жандарми ІІІ відділу, ні оренбурзькі генерал-губернатори, ні новопетровські чи інші унтери, фельдфебелі та єфрейтори.

І наскільки ця нещасна людина, яка сама себе називає «нищим в полном смысле слова», щасливіша і багатша не лише за тих, хто її оточує, але й за тих, хто править усією страшною тюрмою, що простяглася від «финских хладных скал до пламенной Колхиды», – миколаївською Росією.

Все це взято з повісті «Художник». Ця повість – не автобіографія Шевченка. Проте це – один з небагатьох, на жаль, документів, які дозволяють нам скласти уявлення про величезну естетичну культуру великого українського поета-революціонера. Досить цієї повісті, щоб переконатись, як широко був Шевченко обізнаний з світовою культурою. Рівень освіти, як знаємо, не визначається лише дипломом про закінчення якоїсь школи. До речі, Шевченко мав такий диплом з Академії художеств. Але суть не в цьому.