Kitabı oku: «Рожева Миша», sayfa 2
Розділ 5
КОСА ДІВЧИНКА КОСИЛА НА КОСІ
Я ще не встигла заснути – рипнули двері. Хтось прокрався до мене в кімнату. Я думала – мама. Але це був він в чорному піджаку. Я лежала ні жива ні мертва. Гітарист сів на край ліжка, погладив мою руку. У темряві замість очей тьмяно блищали його білки.
– Хочеш пісеньку, дитинко?
Я гарячково думала. Якщо закричу, покличу Діану, я пропала.
Він мене задушить. Чому в нього такі очі? Я мовчала.
– Мовчання – ознака згоди, дитинко, – підморгнув більмом гітарист. Він заспівав тихим голосом:
– Коса дівчинка косила на косі…
Мені раптом стало смішно. Я хихикнула. Гітарист перестав співати і змовницьки розсміявся:
– Я хочу взяти тебе з собою на Дно.
– На яке ще Дно?! – вирвалося у мене.
– Ага! Заговорила! На яке? На морське!
– Я не хочу…
– Там добре… – оксамитово промовив гітарист. – Давай дружити…
Він несміливо протягнув мені свою тонку долоню з великою кількістю срібних каблучок. Ну як тут утримаєшся? Я завжди відгукуюся з радістю, коли мені пропонують дружити.
– Добре, – я потиснула його милу руку. – Ти пожартував про Дно?
– Ми будемо найбільшими друзями… Ти навіть не уявляєш, хто тобі пропонує дружбу… Але і не треба, я цілком безкорисливий…
Ми з тобою так здружимося, що неодмінно опинимося на дні.
– Мені й тут добре…
– Там набагато краще. Що найголовніше в житті? Найголовніше в житті – це не життя, а смерть. Гнила діра! Але я… Я проведу тебе повз смерті… Ти навіть не помітиш…
– Як це?
– Ми будемо дружити проти твого тата…
– Чому?
– Ну ти ж знаєш, який він смішний… Насправді, це пуста, ница людина. Твій тато – Особлива Думка – кудлата воша!
– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рік, тому що сам варив крабів… і хвилювався… щоб усім сподобалось…
– Ненавиджу, коли варять крабів… У мене таке відчуття, що це варять мене…
– Мого тата ще ніхто не називав кудлатою вошею… – Я вгледілася в мого нового друга. – Ти перевертень!
– Звісно! – засміявся він. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я від неї втрачаю голову!
– Але мама живе з татом!
– Начхати я хотів на твого тата! Я тобі кажу: нікудишня він людина!
– Не смій…
– Хочу і кажу! Він – кудлата воша!
У мене потекли безпорадні сльози.
– Зате мама твоя – ніжне лимонне деревце! Я пересаджу її до свого палацу і буду поливати… поливати… і нюхати її лимони… У мене палац розміром з московський Кремль.
– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.
– Мовчи! – раптом озлився гітарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!
– Дулю тобі! Не зробиш!
Гітарист піднявся:
– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кімнату вбігла Діана.
– Що з тобою?
Я сіла на ліжко й гірко заплакала.
Розділ 6
УТРАТА ОБЛИЧЧЯ
Рано-вранці я прокинулася від дзвону в вухах. У вікні ніжне небо. Гул голосів у вітальні зростав так, наче злітав літак. Билися об підлогу келихи. Кричав тато. Кричала мама. Брязкіт тарілок.
У довгій білій майці з Дональдом на грудях я побігла босоніж у вітальню. Відчинила двері. Святковий стіл мав вигляд бурелому. Мама в кутку з тарілкою. Тато в середині кімнати – з тарілкою. Сині з золотою облямівкою тарілки їх улюбленого сервізу.
– Як ти смів! Це мій телефон! Це мої… – мама торохнула тарілку об підлогу, – есемески!
Тато у відповідь теж кинув тарілку. Вони схопили по новій.
– Хто кликав тебе в гості? – крикнув тато. – Хто, я питаю, хто?!
– Мамо! Тату! Що ви тут робите? – крикнула я.
– Еееее… Ми кидаємося тарілками! – навіть не озирнувся на мене тато.
– Чому так багато битого посуду?
– Ми ще не навчилися його ловити! – пояснив тато.
– Відправляйся спати! – наказала мама.
Я зробила вигляд, що послухалась її, а сама сховалась під дверима та підглядала.
В руках у мами опинився великий заварювальний чайник. Її улюблений чайник. Вона зітхнула і поставила його назад на стіл.
– Навіщо ти порпався в моєму телефоні? – втомленим голосом запитала мама.
– Тебе не було в кімнаті, прийшла есемеска. Я думав: хтось із гостей, а тут бачу: куча есемесок! Хамські! Нахабні! Дівчинка моя ненаглядна… Підпис: КРАБ! – Тато витер долонею піт із лоба: – Хто це КРАБ?
– Не має значення… – сказала мама.
Тато покрутив тарілку і як торохне її об підлогу!
– Не бий посуд! – верескнула мама.
– Ти сама почала!
– Якщо ти будеш на мене кричати, я… – Мама скочила на підвіконня.
Я затулила очі руками. Мами вистрибне з вікна і розіб’ється! Тут раптом з-під столу виповз письменник Коханов. Здається, він провів там залишок ночі. Він повз накарачках до дверей і, відповзаючи, сказав:
– Лєно, це перший поверх!
– Вірно, – прохолодно погодився із запеклим ворогом тато.
– Як ти мені обрид! – огризнулася на нього мама.
Тато кинувся до неї. Замахнувся. Мама обхопила його, щоб уникнути удару. Тато зняв її за ноги з підвіконня й став смикати в різні боки. Мама розпатлалась. Тато з подивом подивився на неї і став завалювати її на підлогу, встелену битими тарілками. Я затисла долонею рота: вони ж поріжуться!
І дійсно: вони почали кататися по підлозі, скавчати та бруднитися кров’ю. У мами луснула нарядна сукня. Я подумала: він їй висмикне ноги, як ляльці. Я почула, як мама застогнала, і мені стало її дуже шкода. Але тато її не жалів. Він так сильно її не жалів, що вона закричала, а тато, нагнувшись над нею, голосно дихаючи, закричав у відповідь. «Ну, все, – подумала я, – кінець сім’ї!»
– Тату! – закричала я, вискочивши в кімнату. – Досить!
Мама конвульсивно обсмикнула сукню. Вона підскочила з підлоги й підбігла до мене. Обняла. Придивилась до мене:
– Що в тебе з обличчям?!
– Що з обличчям? – Я схопилась за лице.
– Іване! – закричала мама. – Ти подивись, що з її обличчям!
– Жах! – підбіг тато. Затулив своє лице руками. – Що з нею зробили?
– Що зі мною зробили? – Я вирвалася з рук мами, кинулася в ванну, зачинилась.
Подивилася в дзеркало. Мені стало зле. На мене дивилась моя карикатура. Обличчя можна було впізнати, але воно стало недоладним. Вуха витягнулися й відкопилилися. Моє гарне чоло стало спадистим. Щоки впали. Розпух ніс. Ніздрі вивернулися навиворіт. На жовтих не моїх щоках з’явились цілі галявини прищів. Очі звузились, недовірливо зсунулися до носа. Я стала схожа на мавпочку.
Я заревіла в голос. Упала на кахель. Не знаю, скільки минуло часу… Я прийшла до тями, коли мама присіла до мене. Взяла за руку. Дивно поглядаючи на мене, повела до спальні. Поклала на ліжко і сіла, обхопивши чоло долонею.
– Як це трапилось? – влетів у мою спальню тато. – Хто спотворив тебе? Ні, це несумісно з моїм життям!
– Це мине! – авторитетно заявила мама. – У Марусі почався перехідний вік!
Тато замовк, підкорюючись жіночим таємницям. Навшпиньки він вийшов зі спальні.
– Мамо, знаєш, хто приходив до мене в кімнату? Гітарист!
– Коли? – стрепенулася вона.
– Перед тим, як я заснула.
– Не може бути! Він пішов разом з гостями.
– Чесне слово!
– І що?
– Він кликав мене на морське Дно. Говорив, ми з тобою будемо жити у нього в підводному Кремлі! Називав тебе лимонним деревцем…
– Правда чи що? – не стримала усмішки мама.
– Ну да… А коли я відмовила йому, він сказав: подивися на себе в дзеркало! Мариш!
– Він тобі наснився, – рішуче сказала мама.
– Це він – КРАБ?
Мама приклала пальця до губ, поцілувала мене:
– Не переживай! Усе виправимо! Тепер косметологи роблять будь-яке лице, – запевнила вона і пішла до дверей.
* * *
Але тут знову увірвався тато. Він був невтішний. Він рвав на собі волосся. Мама не витримала:
– Ти більше любив красу Марусі, ніж її саму! Вона для тебе – іграшка!
– Припини! – Тато навіть не став сперечатися з нею.
– Я тобі кажу: проблеми перехідного віку! Прищі всілякі…
– До чого тут прищі!
– І взагалі… – сказала мама. – Ну, подумаєш: схожа на мавпу! Мавпи – милі створіння. Ми все одно будемо її любити.
– Ти говориш так, як ніби ти заздрила її красі!
– Нісенітниця!
– Ні, заздрила!
– Відчепись!
– Ні, звичайно, обличчя ми їй реставруємо, – сказав невтішний тато. – Для дівчинки краса – головна справа. Але наша сьогоднішня морська прогулянка скасовується!
– Ні в якому разі! – обурилася мама. – На морі лице Марусі може відновитися.
– Ти думаєш?
– Я в цьому впевнена! Пішли купатися!
– Я не піду купатися, – сказала я. – Я ненавиджу себе! Я знаю, куди я піду. Я піду в ванну і повішуся!
– Що?! Не роби цього! – закричав тато.
– Вона розумна дівчинка, – жорстко сказала мама. – Вона не буде вішатися!
– Буду! Буду! Буду!
– Не втрачай розум… – процідила мама. – Ми скоро прийдемо! Не встигли вони піти на пляж, як до мене в кімнату влетіла Рожева Миша:
– Боже! Це ти не ти?
– Не знаю. Можева Риша… Тьху… У мене заплітається язик… Я божеволію.
– Що може бути гірше того, що з тобою сталося! – безжально вигукнула Рожева Миша.
– Гітарист… – знову голосно заплакала я. – Покликав маму на Дно. І мене також…
– Я не знала, що Тринь-Бринь… – Рожева Миша з сумом дивилася на мене.
– Що ще за Тринь-Бринь?
– Так звуть Гітариста на дні ті, хто його боїться і ненавидить…
Я дивлюся, що його влада поширюється і на Землю.
– А хто тоді Краб, який писав мамі любовні есемески?
– Неважко здогадатися…
– Стільки імен!
– Він – нескінченне явище…
– Це як?
– Йому немає кінця.
– Не розумію… Нічого не розумію… Цей Тринь-Бринь, або як його там, мене знівечив, зробив мавпою, а маму з татом змусив кидатися посудом.
– Посудом?
– Я вранці увійшла до вітальні… Дай хустку… – Я висякалася. – Тато і мама кидалися один в одного тарілками.
– Багато побили?
– Дуже!
– А далі?
– Мама вскочила на підвіконня, щоб викинутися з вікна!
– Ой!
– Нічого страшного! Тут письменник Коханов виповз із-під столу і говорить: «Це ж перший поверх…»
– Ну так!
– Письменник виповз за двері, а тато стягнув її з підвіконня і став лякати, що вдарить.
– І що?
– Він повалив її на підлогу! Прямо на розбите скло!
– Це не для людей зі слабкими нервами!
– Вони засмикалися на підлозі, як ніби їх б’є струмом, а коли перестали смикатися, вони навіть разом розсердилися на мене, коли побачили, що я бачу те, що я бачу.
– Тарілки розбиті, але сім’я ціла! Нічого страшного! – взялася в боки Рожева Миша, як суддя на футбольному полі.
Свисток їй в лапи!
* * *
Я вийшла в сад з Рожевою Мишею на руках:
– Мама сказала: тепер можна зробити собі будь-яке обличчя.
Уся надія на це!
– Якщо дівчинка негарна, треба розвивати їй хоча б розум. Це остання надія! – насупилася Рожева Миша.
– Кому потрібна розумна потвора!
– Жіноча краса за великим рахунком застаріла, – вирішила підбадьорити мене Рожева Миша. – Є купа розвинутих жінок, які вважають, що жіноча краса – це підла вигадка альфа-самців, і треба щосили уникати бути красивою: погано виглядати, витравляти з себе привабливість…
– Так, я чула… – насупилася я. – Повір мені, Мишо, ця мода скоро пройде!
– Ні, це надовго, – усміхнулася Миша. – Все перевернулося! Колись поет вважав себе вище кухаря, а тепер кухар вважається вище поета…
У саду було порожньо. Мені стало страшно. Я подумала, що батьки вбили одне одного і лежать десь тут поруч мертві…
– Діано, де мама з татом? – Вона принесла мені в сад сніданок.
– Пішли на море… Що у тебе з обличчям?! – обмерла Діана.
– Я стала потворою, – в сльозах відповіла я.
– Не те слово! – Діана доклала руку до щоки.
– Ти думаєш, це пройде?
– Бідолаха… – Діана схлипнула.
– А як живуть інші, некрасиві? – сказала я. – Ось ти, наприклад…
– Ні, вибач, я гарненька, – заперечила Діана. – Один мій шанувальник навіть застрелився через мене. Правда, потім він все ж таки вижив…
Я закусила губу, міркуючи. Я ж тільки що пройшла через вітальню: немає там битого скла. Все виблискувало на сонці.
– Дивно…
– Що дивно? – насупилася Діана.
– Адже вони рано-вранці кидалися тарілками.
– Хто?
– Батьки.
– Перестань вигадувати!
Діана пішла до себе на кухню. Рожева Миша зістрибнула з моїх рук і стала бігати по траві.
«Як швидко всі вони заспокоїлися! – подумала я… – Ну, так, потворою стала я, а не вони. Мавпа! А їм наплювати! Чуже горе – це як нестійкий запах! Виїхати! Швидше виїхати! Повернуся до Москви, підкрадуся навшпиньки в моїй ванні до дзеркала, і – диво: я знову красуня!»
У сад вибігла Діана. У руках – тарілка гречаної каші з молоком. Мобільний телефон плечем притиснутий до вуха. Погляд благальний. Розмова з шанувальником, з тим, хто стрілявся.
Діана метнула тарілку на стіл і повернулася, щоб бігти назад, але телефон вислизнув і плюхнувся в молочну гречку, окропивши моє нове потворне обличчя.
– Діано! – пролунав з тарілки відчайдушний голос. – Що з тобою? Алло!
Телефон забулькав і замовк.
– Потонув… – отетеріла Діана.
– Гречана каша з телефоном! – оголосила я.
На білому судовому стільці біля мене зареготала Рожева Миша. Діана злобно втупилася в неї:
– Теж мені реготуха!
Я виловила телефон двома пальцями:
– Як дохле мишеня!.. Ой, пробач, Рожева Мишо!
Миша не відповіла. Надулася! Вона підозріло сильно надулася… Я не люблю, коли люди переграють… і миші теж… Вона тоді ще не була відкрита мені, не зробила свій сумний comingout.
– Діано, не хвилюйся! Тато тобі новий айфон купить. – Я витерлася серветкою і підбадьорливо поплескала Діану по руці. – Я хочу показати тобі фокус!
Я схопила часточку лимона з блюдця, сунула в рот. Обличчя в Діани зморщилося, як ніби вона сама смокче лимон без цукру, як ніби вона не бачила цей фокус сто тисяч разів. Коли я була зовсім маленькою, я обожнювала смоктати лимони. Я тарабанила по столу: хочу лимон! Мама з усмішкою простягала часточку. Тато від захвату белькотів незрозуміле:
– У Марусі занадто кисло-солодке життя!
Мама гладила тата по руці. Приходили гості. Мама з татом говорили їм, що я особлива, ні на кого не схожа! Я показувала фокус. Всі зойкали. Тато розводив руками:
– Кисло-солодке життя!
* * *
Рожева Миша пов’язала на шию білу серветку і разом зі мною взялася за гречану кашу. За сніданком я розповіла їй дещо зі свого життя:
– Коли я народилася, мама з татом дуже зраділи. Ось, казав тато друзям, знайомтеся: Маруся Менделєєва! Така крихта, а вже Менделєєва!
– Менделєєва! Сиии! – підтакнула Рожева Миша.
– Ну так! І дзвіночки дзвонили: Маруся Менделєєва! Маруся Менделєєва!
– Ти знаєш, як народжуються люди?
– Мені Діана показала на прикладі котів. Мама і народила мене, як кішка! Всього за двадцять хвилин! Смішно, що люди приховують, як вони роблять дітей. Тварини не приховують, а люди по кутах ховаються!
– Тварини кращі за людей! – заявила Рожева Миша.
– Та ну!.. Це занадто смілива заява, – охолодила я її тваринопоклонство. – Знаєш, коли я була зовсім маленькою, тато з мамою спали в обіймах. До них з ранку прибіжиш, залізеш у постіль, насолоджуєшся.
– Розумію, – разлибилась Рожева Миша.
– Та що ти розумієш! – Я закотила очі від легкого роздратування. – Я ніколи не думала, що одного разу стану учасницею страшної казки. Вона завелася у нас вдома, як заводяться павуки.
– Павуки… – задумливо повторила Рожева Миша. – Я знаю один випадок…
– Стій, дай я розповім! Вони і тоді любили по-різному. Тато дуже залежав від мами. Від її примх і настроїв. А мама любила тата зі шпилькою. Кепкування переходило в роздратування. Коли роздратування переходило всі межі, мама схоплювалася і починала гладити тата по голові.
– Ти спостережлива!
– На жаль. Тупим щастить у житті!
– Не впевнена. Продовжуй, будь ласка!
– Мама при мені (вона думала, що я нічого не розумію) зізнавалася подругам, що тато не в її смаку. Навіть коли вони народили мене, у мами на горизонті виникали тіні. Одні тіні перетворювалися в друзів сім’ї, інші кружляли на відстані…
– Що ти хочеш: вона жахливо красива! – розвела руками Миша. – З неї б’ють фонтани бажань!
– Простіше кажучи, – примружилася я, – все почалося, коли мені було два тижні. У Париж приїхав один з друзів сім’ї, московський іспанець Хуан. Тато влаштував скандал і хотів вигнати його з нашої кімнати в готелі. Але мама сказала, що якщо він вижене Хуана, вона розіб’є мені голову об підлогу.
Миша застигла, як статуя.
– Звідки ти знаєш?
– Не знаю… Тато сказав, що вона цього не зробить. Мама схопила мене і розмахнулася мною, як бейсбольною битою. Тато відступив і здався… Тато з Хуаном возили мене в зеленому візку Stokker у Люксембурзький сад, який пахне самшитом, розглядали мармурових французьких королев і порівнювали їх спереду і ззаду з моєю мамою…
– А мама?
– Мама чекала Хуана в ліжку в рожевій нічній сорочці, а тато йшов до бару і пив віскі…
– А де тепер Хуан?
– Не знаю… Ну, а потім, у Москві, батьки стали все більше лаятися, мама грюкала дверима. Вони не помічали в ці хвилини, що я мучусь від того, що вони сваряться!
– Нелюди! – верескнула Рожева Миша.
– Через ці скандали нерви у мене оголилися. Я ненавиджу, коли дорослі брешуть дітям…
– Але ж діти самі люблять казки, – запротестувала Рожева Миша. – Корінь життя – він солодкий!
– Через казки ми зростаємо інвалідами. Ми віримо в казки, а на сусідній вулиці – війна.
– Яка війна? – заметушилася Рожева Миша.
– Я все бачу! По парку повзуть танки, ламаючи дерева… Вони голосно стріляють! Мишо, ховайся!
Миша кинулася ховатися під ліжко.
– На землі валяються солдати… Але я ще маленька…
– Не знаю! – засумнівалася з-під ліжка Рожева Миша. – У тебе свідомість, як безрозмірні панчохи!
– Я пишу з помилками… Я нічого не напишу без твоєї допомоги, Рожева Мишо!
– У нас можуть бути різні погляди на життя. – Миша вилізла з-під ліжка і обтрусила себе лапами.
– Ну і що! Не виключаю, що нашу книгу дорослі заборонять. Вона стане підпільною. Дорослі не хочуть, щоб ми знали все, як є насправді. Але вони самі не знають, навіщо живуть!
Рожева Миша з інтересом подивилася на мене:
– Невже тобі не шкода цих сліпих істот?
– Шкода? Дорослі так дрібно відчувають, що вони не мають права нас виховувати. Біда, що, крім них, на Землі нікого більше немає!
У саду замаячила Діана. Я кинулася до неї на шию:
– У мене нова подруга. Рожева Миша. Ми з нею напишемо заборонену книжку!
– Навіщо писати заборонену книжку? – обурилася Діана. – Про що вона?
– Про ті речі, про які не можна говорити!
– Це що за речі? – презирливо запитала Діана.
– Ну, наприклад, навіщо тобі мій тато подарував на Новий рік фалоімітатор…
Діана раптом заревіла, як бензопила.
– Ти шпигуєш за мною!
Стояла червона по вуха.
– Дуже треба! – відповіла я байдуже.
– Ну і що! – раптом прорвало Діану. – Я теж жива! Твій тато це дуже високо цінує!
Я зіскочила з гарячої теми:
– Рожева Миша – теж жива, – якомога невинніше сказала я. – Вона тільки прикидається, що – на батарейках!
– Ну тебе! – відмахнулася Діана. – Радієш дурному мишеняті!
Їй вочевидь не подобалася поява Рожевої Миші в нашому домі. Невдоволено вихляючи стегнами, вона попрямувала на кухню.
– Чому в світі так багато страшних казок? – Я сплеснула руками, і Рожева Миша навіть здригнулася від несподіванки. – Я боюся казок з поганим кінцем. Я не люблю, коли в казках когось їдять з апетитом або коли хороброму хлопчикові відрубують голову.
– Більшість казок написано давним-давно, – Рожева Миша почухала в голові, – коли люди були дуже кровожерливими.
– Хіба нинішні змінилися на краще? Мене мучить казка про дурне мишеня!
Рожева Миша болісно розвела руками.
– Але тато сказав, що казка про дурне мишеня – корисна річ.
Вона вчить розуміти, де знаходиться ворог.
– Згодна з твоїм татом. Він, видно, інтелігент.
– Застаріле слово. Що воно означає?
– Ну, це така людина, яка вірить, що розмови важливіше, ніж речі.
– Хіба мій тато такий? Хоча він, як ти знаєш, майстер на всю голову! Злі казки вимотують мене. Після них я здаюся собі млявою квіточкою. У мені прокидається каламутна віра в Бабу-Ягу. Вона не існує, але вона все-таки є. Вона живе у мене в голові. І Дід Мороз теж.
– Ти віриш у нього?
– До нас у танцювальний гурток Дід Мороз прийшов аж ніяк не справжній, зате Снігуронька була справжня, хоча ми знали, що вона – дочка нашої вчительки танців.
– Культура за великим рахунком – це щеплення. Чим страшніше в казці про Білосніжку, тим легше в житті! Саме це мав на увазі генералісимус Суворов, – повчально кивнула Рожева Миша.
– Так, страх – наш захисник.
– Ти суперечиш собі. Лаєш страшні казки, але вважаєш страх захисником. Де логіка?
– Я сповнена суперечностей, – погодилася я. – А життя тому й життя, що кишить суперечностями, як і я. Страх – це друг і ворог будь-якої дівчинки. Але дорослі заганяють нас, дітей, до дитячого гето, де годують солодкими цукерками добра.
– Дитяче гето – це вірно, – підтвердила Миша.
– Коли я була ще зовсім новонародженою, – розповіла я Рожевій Миші, – я страшенно боялася купатися. Одного разу мама доручила татові викупати мене у великій ванні. Тато підтримував мене за потилицю, а я дриґала ніжками, щоб йому сподобатися і показати, що я нічого не боюся. Він мене соромився! Він боявся дивитися на моє тіло! Але я щосили дивилася йому в очі і просила очима мене не втопити. Я страшенно боялася потонути. Тато заглянув мені в очі й сполошився! Руки в нього затремтіли…
– Лєно! – закричав він панічним голосом. – Я її боюся! Маруся просить мене, щоб я її випадково не втопив! Де це бачено!
– Ну ти у мене дурень! – крикнула мама у відповідь.
– «Ти у мене дурень» – це так мило! – зітхнула я, і ми разом з Рожевою Мишою зворушилися цими словами.
* * *
Я вибігла на газон, щоб Рожева Миша побігала по травичці. Ми стали з нею бігати наввипередки. У сад через задню хвіртку увійшли, тримаючись за руки, мама з татом у білих халатах. Вони поверталися з моря. Мені здалося, що вони знову щасливі.
– Я впевнена, – швидко прошепотіла я Рожевій Миші перед тим, як кинутися в обійми батькам, – що мама з татом, зрештою, помиряться!
– Ну, як поживає твоя Миша? – запитав тато.
– Вона говорить зі мною про дитячі страхи!
– Оце так! – не повірила мама. – Ти вже вибрала для неї ім’я?
– Її звуть Рожева Миша.
– Стисло та ясно! – схвалив тато.
– Ви помирились? – запитала я.
– Так ми і не сварилися, – мама перезирнулася з татом. – Ми купалися!
– Брешете! – крикнула я. – Як вам не соромно! Хто кидався тарілками з раннього ранку?
– Тарілками? – здивувалася мама. – Якими тарілками?
– Синіми. Із золотою облямівкою!
Я дивилася на них, як учителька на школярів, що провинилися.
– Так, вірно, розбилася одна тарілочка… – зізнався тато. – Але це не ми.
– Це хтось із гостей, – відводячи очі, додала мама.
– Ну вас! – сказала я. – Від вас не доб’єшся толку.
– Ми йдемо пити каву з вершками та їсти круасани, – весело сказав тато. – приєднаєшся?
У саду росли пальми і кактуси. Квітли олеандри і червоні троянди. Я подивилася на червоні троянди, які сильно пахли:
– Я скоро забуду, що таке сніг! Я хочу в Сокольники!
У батьків витягнулися обличчя.
– Справжні принцеси ніколи не вередують, – м’яко сказав тато.
– Справжні принцеси якраз вередують, – заперечила мама. – Тільки байдужі татка балують своїх дітей! Ніяка вона не принцеса, а школярка!
– Я – школярка, – негайно погодилася я, злякавшись, що мама з татом знову посваряться. – Що ми сьогодні робимо?
– Один російський багатій з пшеничними вусами і кукурудзяною бородою запросив нас покататися на човні по морю і показати безлюдний острів, де живе одна людина. – Тато зробив хитре обличчя.
– Дурниці! – обурилася мама. – Чому ти Юру називаєш багатієм?
– Стійте! – втрутилася я. – Як може на безлюдному острові жити хоча б одна людина?
– Це ми і перевіримо, – сказав тато. – А що, Юра не багатій?
– У тебе всі, хто хоч на копійку багатші за тебе, багатії! – Мама струсила з білого халата крихти круасану.
– Але ти ж, тату, чарівник, – заперечила я, – і ти можеш зробити так, що ніхто не буде багатший за тебе!
Мама розреготалася, завихривши татові волосся і поцілувала його в маківку. Затягнувши тугіше пояс на білому халаті, вона пішла в будинок.
– Що ти мовчиш? – запитала я тата. – Хіба ти не чарівник?
– Ну, так, – розгублено посміхнувся тато. – Чарівник!
– Зроби диво!
Мама визирнула у вікно.
– Збирайтеся! Пора!.. Іване, ти вічно маєш звичку спізнюватися!
Тато встав із-за столу, не допивши каву.
– Потім.
– Ні, зараз!
– Ну добре. Дивись! Світить сонце. Треба берегти очі. Ляскаємо в долоні. Один, два, три. Виймаємо з кишені дитячі чорні окуляри. Тримай!
Я давно хотіла чорні окуляри. З червоною оправою!
– Тату! – радісно зойкнула я.
– Ну й чарівник! – з кислою посмішкою захопилася мама. – Ці окуляри ми купили тобі вчора в магазині для морської прогулянки!
* * *
Діана командує мною, а я – нею. Вона робить вигляд, що слухається мене, а я роблю вигляд, що я її не слухаю. Це наче як шахи, тільки в шахи ми обидві граємо гірше, ніж у дитину і няню.
Попередня няня, Валя, теж була молдаванкою, але вона була старою, суворою, у нас були натягнуті стосунки. Вона завжди мене підганяла. Від нетерпіння у неї тремтіли руки. Я часто плакала вранці, і батьки думали, що я плакса, а я захищала свої права людини.
З Діаною мені зручно. Вона ласкаво будить мене вранці. А ще я можу залізти їй на спину і покататися. Але що, коли вона заслана в нашу сім’ю з незрозумілим їй самій завданням? Перед сном, видершись на її голу спину, тримаючись за її чорне довге волосся, я з нею облетіла різні місця. Ми були в її рідній Молдові, де їли паруючу кукурудзу, яка застряє між зубів. Ми побували в Лондоні і подивилися зблизька на королівську сім’ю, яка нам махала своїми діамантовими руками і робила блакитні фарфорові очі. У Китаї ми облетіли неможливий Шанхай, мегаполіс 1001 хмарочоса і літаючих потягів. А який там нескінченний порт з різнокольоровими контейнерами і підйомними кранами! І ось він, Крокуючий Екскаватор, увійшов звідти в мою підкірку. В Америці ми погуляли по Флориді, побачили запуск ракети, яка вибухнула під час зльоту святковим феєрверком, і Діснейленд небаченої краси. Але по дорозі ми залітали і в страшні місця, де в степу валялися закривавлені солдати, стріляли танки, йшла війна.
Ось і зараз я залізла Діані на спину, і ми вийшли на вулицю, до татової машині. Я була в нових чорних окулярах з червоною оправою і в солом’яному капелюсі з полями. На білій від сонця вулиці було жахливо жарко. Тато вже сидів за кермом. Він побачив мене і зрадів:
– Вітаю, принцесо!
Мама сиділа з ним поруч на передньому сидінні, і я бачила, як вона мовчки знизала плечима.
– Ми вже бачились, – сказала я татові.
Мама зняла чорні окуляри:
– Правильно.
Тато теж зняв чорні окуляри:
– Виховані люди вітаються й тисячу разів!
Мама знову начепила чорні окуляри:
– Навіщо ти взяла з собою Рожеву Мишу? Їй шкідливо море.
Вона відсиріє!
– Не відсиріє, – образилася я за Мишу.
– На човні багато мишоловок. Вона повернеться без голови.
Рожева Миша злісно пискнула:
– Не хвилюйтесь за мою голову!
Відносини з мамою у неї не складалися.
– Вона грубіянить! – насупилася мама.
– Значить, ти теж розумієш, що вона говорить.
– Чому теж?
– Діана розуміє…
– Це ви про що? – запитав тато.
– Тату, Рожева Миша – це створіння, що розмовляє!
– Безсумнівно! – негайно підтримав мене тато. Він завжди дуже відразу підтримував мене, що б я не сказала.
– Залиш мишу вдома! – наказовим голосом сказала мама. – Вона може впасти з човна в море!
Але тато втрутився:
– Нехай бере! В крайньому випадку, купимо ще одну!
– Але це подарунок Діда Мороза! – вигукнула я.
– Ну звичайно! – сказала мама.
– Але ж вірно, Діда Мороза! – самокритично вдарив тато себе по лобі.
Я відстояла Рожеву Мишу. Ми знову стали дружною сім’єю в чорних окулярах. І Діана теж була в своїх величезних чорних окулярах. На правому склі внизу в неї гордий напис: Dior.
– Рушаймо! Виховані люди не спізнюються! – раптом різко заквапилась мама, і мені знову стало страшно за нашу сім’ю. Але тато мирно завів мотор.
Ми їхали по маленькому місту з різнокольоровими будиночками.
– До марини їхати хвилин двадцять, – сказав тато. – Встигнемо.
– До моєї нової подружки Марини? – зраділа я, тому що я ненавиджу компанію дорослих. У багатьох з них нудне сіре волосся. У тата теж його чимало, він доросліший за маму, і одного разу я його попросила пофарбувати волосся в коричневий колір, але мама сказала: а, може, в рудий? І додала: він і так гарний!
– Це інша марина… – почав було тато, але мама його перебила:
– Дитинко, ми їдемо до порту! – сказала вона зі смішком.
Цей смішок у неї означав, що я помиляюся. Я зрозуміла, що подружки Марини я в порту не знайду, схопила Рожеву Мишу і притиснула до щоки. Ось хто замінить мені Марину! Рожева Миша була м’якуватою і пухнастою, але щокою я відчувала, що всередині у неї залізний характер.
– Вітаю! – прошепотіла мені на вухо Рожева Миша, притиснута до моєї щоки.
– Що таке? – підскочили вгору мої брови.
Миша шумно понюхала повітря.
– Піт! Їдкий піт!
– І…?
– Дитина померла, – як і раніше пошепки сказала вона. – Народилася дівчина!
