Kitabı oku: «Мацюсеві пригоди», sayfa 5
Розділ одинадцятий
– Де Фелек?
– Немає Фелека.
Фелекові надокучила служба в окопах. Він був жвавий хлопчина й ані хвилини не міг всидіти на місці. А тут сиди цілими тижнями в окопах і голови не вистромлюй, бо зараз же вистрелять. Ще й поручик гнівається.
– Сховаєш ти свою дурну голову чи ні? – кричить поручик. – Підстрелять йолопа, а тоді вези його в шпиталь, роби перев’язки. І без тебе повно клопоту.
Раз-другий нагримав поручик, а третього разу посадив Фелека на три дні до холодної на хліб і воду.
А сталося це так.
У ворожих окопах змінився загін. Старий пішов на відпочинок, а новий вночі зайняв його місце. Віддаль між ворожими окопами й окопами Фелекового загону була така мала, що солдати обох сторін могли навіть перемовлятися. І от вони почали ображати один одного.
– Ваш король шмаркатий! – кричать з ворожого окопу.
– А ваш – недолугий дід!
– Самі ви діди! Чоботи у вас діряві.
– А ви – голодні пельки, бурду п’єте замість кави.
– А ти ходи, покуштуй.
– Як візьмемо вашого полоненого, то він такий голодний, наче вовк.
– А ваші обідрані та й голодні.
– А ви від нас тікали, мов зайці.
– Зате згодом ми вам всипали.
– Ви й стріляти не вмієте. Ваші кулі летять просто на горобців.
– А ви хіба вмієте?
– Звісно, що вміємо.
Розгнівався Фелек вискочив з окопу, повернувся до ворогів спиною, нагнувся, підібрав шинелю й крикнув:
– Ану, стріляйте!
Гахнули чотири постріли, та кулі не влучили.
– Ех ви, стрільці!
Солдати реготалися, але поручик страшенно розлютився й посадив Фелека до холодної. Це була яма, викопана глибоко під землею і обкладена дошками. Треба вам сказати, що солдати понаносили із зруйнованих будівель дощок і змайстрували в окопах стіни, підлогу та навіть навіси, щоб їх не мочив дощ і не заливала багнюка.
Лише два дні просидів Фелек у дерев’яній клітці під землею, а далі поручик пробачив йому. Проте й цього було Фелекові досить.
– Не хочу я служити в піхоті.
– А куди ж ти підеш?
– На літак.
У Мацюсевому королівстві на той час бракувало бензину. А без бензину важко перевозити великі вантажі. Тому-то надійшов тоді наказ, щоб на літаки брали тільки легких солдатів.
[– Може ти підеш, сарделько, – кпили вояки з одного гладуна.]
Надумали тоді послати Фелека – хто ж може бути легший за дванадцятирічного хлопчака? Пілот керуватиме літаком, а Фелек кидатиме бомби.
Мацюсь трохи засмутився, а трохи навіть зрадів, що, коли повернувся з шпиталю, не застав Фелека. Адже тільки Фелек знав, що Мацюсь – король. Правда, Мацюсь сам просив, щоб Фелек називав його Томеком. Та що не кажіть, а це не зовсім добре, коли Фелек має Мацюся за рівню. І якби ще за рівню, а тож ні! Мацюсь молодший, і Фелек просто гордує ним. [Фелек сам пив і горілку, і цигарки курив, а коли хто й Мацюся хотів почастувати, казав одразу:
– Йому не давайте, він іще малий.
Мацюсь не любив ні спиртного, ні тютюну, але волів би сам сказати поважно, мовляв, дякую, ні, а не щоб Фелек за нього вирішував.]
Коли ночами солдати йшли в розвідку, Фелек завжди влаштовував так, що тільки його брали з собою.
– Не беріть Томека – чим він вам допоможе?
Розвідка була небезпечною і важкою. Треба було тихо повзти на животі до дротяних загороджень, перерізати їх ножицями або шукати ворожих вартових. Іноді треба було пролежати тихо цілу годину, бо варто лише ворогам почути підозріле шурхотіння в своєму таборі, як вони відразу ж пускали ракети й стріляли по сміливцях. Солдати жаліли Мацюся, оскільки він був молодший та тендітніший, і найчастіше брали Фелека. А Мацюсеві було прикро.
Залишившись без Фелека, Мацюсь виконував тепер в загоні важливі доручення: носив вартовим патрони, пролізав під дротом у ворожі окопи, а двічі навіть пробрався, переодягнений, на їхню сторону.
Переодягнувся якось Мацюсь у пастушка, переліз через дріт, пройшов версти зо дві, сів перед зруйнованою хатою і вдає, що плаче.
– Чого плачеш? – помітив його якийсь солдат.
– Як же мені не плакати, коли хату нашу спалили і мати кудись пішли, а куди саме – не знаю.
Привели Мацюся в штаб, напоїли кавою. Ніяково стало Мацюсеві: от добрі люди його нагодували, ще й старий каптан дали, бо, переодягнений у лахміття, хлопчина тремтів од холоду. Вони добрі люди, а він, Мацюсь, їх обдурює – прийшов шпигувати.
І Мацюсь вирішив, що коли так, то він нічого не розповість своїм. Хай кажуть, що він дурний, що нічого не знає, і хай ніколи більше не посилають його в розвідку. Він не хоче бути шпигуном. Але тут Мацюся покликали до штабного офіцера.
– Як тебе звуть, небораче?
– Мене звуть Томек.
– Так от слухай, Томеку. Можеш лишатися у війську, якщо хочеш, доки твоя мама не повернеться. Матимеш одяг, солдатський казанок, борщ і гроші. Але тобі доведеться прокрастися до них і вивідати, де у них арсенал.
– Що таке арсенал? – вдав Мацюсь, ніби не знає.
І йому показали, де зберігаються снаряди, бомби й гранати, порох і патрони.
– Тепер знаєш?
– Знаю.
– Ну, тоді підеш, подивишся, де все це у них сховано, а потім повернешся й розповіси нам.
– Гаразд, – погодився Мацюсь.
Офіцер був задоволений, що йому так легко вдалося вмовити хлопця. Навіть дав Мацюсеві цілу плитку шоколаду.
«Оце так? – подумав з полегшенням Мацюсь. – Коли вже я маю бути розвідником, то на користь своїх».
Мацюся провели до окопів і вирядили в дорогу. А щоб не було чути, що він іде, постріляли трохи в повітря.
Повертається Мацюсь задоволений, гризе шоколад, то крадеться карачки, то повзе на животі. Раптом – бац-бац – свої стріляють по ньому. Могли навіть убити його, бо помітили, що хтось підкрадається, а хто саме, не знали.
– Пустити три ракети! – вигукнув поручик.
А сам узяв бінокль, глянув і аж затремтів од жаху:
– Не стріляти! Здається, Вирвидуб повертається.
Без перешкод повернувся Мацюсь до своїх і розказав усе, що бачив і чув. Поручик зразу ж подзвонив у штаб артилерії. І артилерія негайно відкрила вогонь по військових складах ворога. Дванадцять снарядів не влучили, а тринадцятий, певно, зробив своє діло, бо так гухнуло, що аж небо почервоніло, і такий шугонув дим, що можна було задихнутися.
Завирувало у ворожих окопах. Поручик підняв догори Мацюся й тричі гукнув:
– Молодець, молодець, молодець!
Солдати полюбили Мацюся ще дужче. Адже в нагороду дали загонові барильце горілки, і, оскільки у ворога не було тепер пороху, можна було цілих три дні спати спокійно. Поручик навіть дозволив виходити ненадовго з окопів, щоб трохи розім’ятися. А ворожі солдати сидять в окопах і зляться, що нічого не можуть вдіяти.
І знову все йде, як і раніше. Вдень Мацюсь вчиться в поручика. Часом то покопає трохи – бо дощ увесь час руйнує окопи, – то заступить на вартування, то постріляє трохи. І багато разів думав Мацюсь: «Дивна річ! Так хотів я винайти збільшувальне скло, щоб висадити в повітря ворожий пороховий склад, і ось, хоч не зовсім, проте частково моє бажання здійснилося».
Незабаром минула осінь і настала зима. Випав сніг. Солдатам надіслали теплий одяг. Навколо було біло й тихо.
Розділ дванадцятий
І знову Мацюсь дізнався про важливу річ. Адже не могли війська весь час сидіти в окопах. Що б тоді було? Як би тоді закінчилася війна?
Тихо було в окопах на фронті, зате в столиці кипіла робота. Треба було приготувати все, щоб, зібравши війська в одне місце, з усією силою вдарити по ворогові й прорвати фронт. Адже досить хоча б в одному місці прорвати лінію оборони, як ворог змушений тікати звідусюди, бо через цей прорив входять війська супротивника й починають стріляти з тилу.
Наприкінці зими поручик став уже капітаном, а Мацюсь одержав медаль. Як він радів! Мацюсів загін було двічі відзначено за відмінну службу. Сам генерал приїхав до них в окопи й зачитав наказ:
«Іменем короля Мацюся виношу подяку загонові за висадження в повітря порохових складів і за хорошу службу на благо вітчизни й народу. І даю вам таємне доручення прорвати лінію фронту, коли потеплішає».
Це була велика честь. Одразу ж почалися таємні приготування. Було привезено багато гармат і снарядів. А в тилу зібралася кіннота й чекала наступу. Щодня дивилися солдати на сонце – коли ж, нарешті, потеплішає, бо їм страшенно надокучило сидіти без діла. Так бідолашні чекали, так готувалися! І не знали, скільки доведеться їм пережити. Капітан придумав хитрий маневр: не нападати всією силою, а першого дня кинути в атаку частину війська, яке рушило б тільки так, про людське око, й одразу ж повернулося. Тоді ворог подумає, що вони слабкі. А наступного дня можна буде кинути всі сили й прорвати лінію ворожих окопів.
Так він і зробив. Послав половину війська в атаку. Перед атакою наказав артилерії довго стріляти по дротяних загородженнях, щоб прорвати їх і відкрити дорогу для піхоти.
– Вперед!
О, як приємно вихопитися з отих нестерпних окопів, з отих мокрих ровів, бігти щодуху й кричати: «Ура! Вперед, вперед!» Налякався ворог, коли побачив, що війська посунули прямо на багнети, навіть стріляв мало і невлад. Атакуючі дійшли до загороджень, і тут капітан дав наказ відступати.
А Мацюсь і ще кілька солдатів, які чи то не чули наказу, чи то забігли трохи далі, опинилися в оточенні ворожого караулу й попали в полон.
– Ага, злякалися ваші, – глузували ворожі солдати. – Мчали, мчали, зчинили галас, а як добігли до нас, то зразу ж тікати. Та й не дуже-то вас і багато.
[Ворожі вояки так казали, щоб приховати свій сором: вони ж до того перелякалися, що й стріляти забули.]
Вдруге Мацюся вели до штабу. Тільки того разу він був переодягнений і йшов як військовий розвідник. А тепер був у солдатській шинелі й плентався як полонений.
– А, знаємо тебе, голубе! – сердито вигукнув ворожий офіцер. – Це ти був у нас узимку? Через тебе наші порохові склади висаджено в повітря. Хе-хе! Тепер ти від нас не втечеш. Відведіть солдатів до табору військовополонених, а хлопця за шпигунство повісимо.
– Я солдат! – вигукнув Мацюсь. – Ви можете мене розстріляти, але не вішати.
– Ач, який розумний! – гримнув офіцер. – Дивіться, чого йому заманулося. Тепер, можливо, ти й солдат, але тоді був Томеком і зрадив нас. Отож ми тебе повісимо.
– Не маєте права. Я тоді теж був солдатом, а прийшов сюди переодягнений і навмисне сів перед спаленою хатою.
– Ну, годі базікати. Відвести його під посиленою охороною до в’язниці. Завтра польовий суд розгляне цю справу. Якщо ти справді був тоді солдатом, то, може, вийде по-твоєму, хоч особисто я дав би тобі мотузку, а не кулю.
Наступного дня відбувся польовий суд.
– Звинувачую цього хлопця, – сказав офіцер на суді, – в тому, що взимку він вивідав, де містяться наші порохові склади, й доніс ворожій артилерії. Дванадцять разів вони стріляли й не влучали, а на тринадцятий влучили й висадили в повітря наш арсенал.
– Чи так це було? Чи визнаєш себе винним? – запитав сивий суддя-генерал.
– Ні, це було інакше. Не я вивідав, де ваші порохові склади, а цей офіцер сам повів мене до них, показав мені все й звелів піти подивитися, де міститься наш арсенал, й донести йому. А за це дав мені шоколаду. Хіба не так було?
Офіцер зашарівся – адже він зробив тоді погано, бо не можна нікому показувати, де містяться склади боєприпасів.
– Я був солдатом, і мене послали в розвідку, а ваш офіцер хотів зробити з мене шпигуна, – сміливо вів далі Мацюсь.
– А відкіль я міг знати? – почав виправдовуватися офіцер.
Та генерал урвав його:
– Соромно, пане офіцер, що такий малюк вас обдурив. Погано ви зробили, і за це будете покарані. Але й цьому хлопчиськові дарувати не можна. Що ви скажете на це, пане адвокат?
Адвокат почав захищати Мацюся:
– Панове судді, звинувачений, який видає себе то за Вирвидуба, то за Томека Палюха, – не винний. Він солдат, і повинен був виконувати наказ. Він пішов у розвідку, бо його послали. Вважаю, що його місце в таборі військовополонених.
Генералові сподобалась промова адвоката, бо йому шкода було хлопчика. Але він нічого не сказав. Військовий не повинен показувати, що співчуває комусь, а тим більше ворожому солдатові. Генерал лише схилився над книжкою, де було записано всі військові закони, й шукав, що там сказано про військових шпигунів.
– Ага, ось воно, – сказав він нарешті. – Шпигунів цивільних, які зраджують за гроші, слід одразу вішати. Шпигунів військових можна негайно розстріляти або, якщо вимагає адвокат, з розстрілом можна зачекати, а всі матеріали негайно надіслати до верховного суду.
– Отже, я вимагаю, – мовив адвокат, – щоб справу було передано до верховного суду.
– Добре, – погодився генерал і всі судді.
І Мацюся знову відвели до в’язниці. Це була звичайнісінька сільська хата. [Бо на фронті, поблизу поля бою, немає кам’яних споруд з ґратами на вікнах. З таких «зручностей» тішаться великі міста, але не військо на фронті. Отож і відпровадили Мацюся до звичайної хатини; тільки що] попід вікнами і перед дверима стояло по два солдати з револьверами та карабінами напоготові. Проте Мацюсь не втратив надії: «Мали мене повісити, та не повісили. Може, якось і від кулі врятуюсь. Адже стільки їх біля мене дзижчало».
З апетитом з’їв Мацюсь вечерю, досить-таки смачну, бо приречених на смерть годують добре: такий уже закон. А Мацюсь вважався приреченим на смерть. Згодом сів він біля вікна й задивився на небо, де шугали літаки: «Наші це чи ворожі?» – подумав Мацюсь. Аж раптом як гуркнуть одразу три бомби – і всі поблизу Мацюсевої в’язниці.
Що було потім, Мацюсь не пам’ятає. Бо знову сипонув град бомб. Одна влучила в хату – аж земля задвигтіла. Якийсь стогін, крики, хурчання. Хтось підхопив Мацюся, але голова хлопчини впала на груди. Опісля щось нестерпно деренчало, а коли, нарешті, Мацюсь опритомнів, то побачив, що лежить на широкому ліжку в якійсь гарно вмебльованій кімнаті.
Розділ тринадцятий
– Як почуваєте себе, ваша королівська величність? – віддаючи честь, запитав Мацюся той самий старий генерал, який взимку приколов йому на груди медаль за висадження в повітря порохових складів.
– Я Томек Палюх, Вирвидуб, звичайний солдат, пане генерал, – вигукнув Мацюсь і схопився з ліжка.
– Авжеж! – засміявся генерал. – Зараз переконаємося. Гей, там, покликати сюди Фелека!
Увійшов Фелек у мундирі льотчика.
– Скажи, Фелеку, хто це?
– Це його королівська величність, король Мацюсь Перший.
Мацюсь не міг далі опиратися. Та й взагалі тепер це було непотрібно. Навпаки, військова обстановка вимагала, щоб голосно на все військо, на всю країну заволати, що король Мацюсь живий і перебуває на фронті.
– Ваша королівська величність уже може брати участь в розмовах?
– Можу, – відповів Мацюсь.
І генерал розказав, як замість Мацюся зробили ляльку, як вона щодня їздила в машині по столиці, як старший міністр під час аудієнції навіть садовив цю ляльку на трон і як вона, коли смикали за шнурок, кивала головою й віддавала честь. До машини ляльку вносили на руках, бо король Мацюсь – так писали в газетах – дав слово, що нога його доти не ступить на землю, доки земля ця не буде звільнена від останнього ворожого солдата.
І довго цей фокус удавався, і люди цьому вірили, хоча й дивувалися, що король Мацюсь завжди однаково сидить на троні і в кареті, ніколи не посміхнеться й нічого не скаже, тільки іноді кивне головою та віддасть честь. У декого, щоправда, виникла підозра, а дехто навіть знав про зникнення короля Мацюся.
Ворог теж почав про дещо здогадуватися, поінформований своїми шпигунами, але вдавав, що це його не обходить. Була вже зима, а взимку все одно доводиться сидіти в окопах.
Лише тоді, коли вороги дізналися, що війська Мацюся мають намір прорвати фронт, вони почали серйозно вести розвідку й викрили таємницю.
І ось напередодні атаки було підмовлено якогось шалапута кинути камінь у ляльку-Мацюся. Мацюсь розбився. Порцеляна розсипалась, лише рука ляльки все ще віддавала в повітрі честь, хоч голови вже не було. І тут одні вдалися в розпач, інші почали сердитися, що їх обдурюють, [і погрожувати революцією,] а треті просто сміялися.
Коли наступного дня після пробної атаки, в якій король Мацюсь попав у полон, мав розпочатися генеральний наступ, над військами раптово з’явилися літаки. Замість бомб вони скидали листівки. То були прокламації.
«Солдати! – писалося в прокламаціях. – Генерали й міністри вас обдурюють. Мацюся вже немає. З початку війни вулицями столиці роз’їжджає порцелянова лялька, яку сьогодні розбив каменем якийсь шибеник.
Ідіть додому, киньте воювати».
Ледве вдалося переконати солдатів, щоб хоч трохи почекали, бо, можливо, це брехня. Але ніхто вже не хотів іти в наступ. І тоді Фелек розповів усе. Зраділи генерали, подзвонили капітанові, щоб той негайно прислав Мацюся в штаб. Та яким був їхній переляк, коли вони дізналися, що Мацюсь у першій же атаці попав у полон.
Що робити? Сказати обуреним солдатам, що Мацюсь у полоні, – вони, вже раз ошукані, не захочуть цьому вірити. І ось на терміновій нараді було ухвалено кинути на ворога літаки й під час переполоху викрасти Мацюся.
Літаки було поділено на чотири загони. Перший мав напасти на табір військовополонених, другий – на в’язницю, третій – на порохові склади, а четвертий – на офіцерський штаб.
Так і зробили. Закидали бомбами хату, в якій розташувалися офіцери. Не було кому тепер давати накази. Скинули чимало бомб туди, де, як їм здавалося, містилися порохові склади. Але даремно, бо порохових складів там уже не було. Третій загін напав на табір військовополонених, шукаючи Мацюся, проте не знайшов його там. І лише четвертий загін натрапив на Мацюся і, непритомного, з великими труднощами одвіз у свій штаб.
– Завдання виконано відмінно, панове. А скільки втрачено літаків?
– Послали ми тридцять чотири літаки, а повернулося п’ятнадцять.
– Скільки тривала атака? – запитав Мацюсь.
– З часу вильоту до повернення минуло сорок хвилин.
– Добре, – сказав він. – Отже, завтра генеральний наступ.
Офіцери з радощів навіть заплескали в долоні.
– Оце несподіванка! Чудово! Солдати по всьому фронту дізнаються ще цієї ж ночі, що король Мацюсь живий, перебуває серед них і сам поведе їх у наступ. Страшенно зрадіють хлопці і битимуться, мов тигри.
Тієї ж хвилини задеренчали телефони і зацокали телеграфи, звістки полетіли в штаби фронтів і в столицю. Вночі вийшли екстрені випуски всіх газет. Два звернення написав Мацюсь: одне – до солдатів, друге – до народу. [Починати революцію ніхто вже не мав охоти; тільки підлітки влаштували котячі концерти перед палацом прем’єр-міністра.]
Негайно зібралася рада міністрів і оголосила своє звернення до народу, в якому говорилося, що все з лялькою це було влаштовано навмисне, аби ошукати ворога.
У військах був такий запал, що солдати не могли дочекатися ранку й щомиті запитували, котра година. І, нарешті, рушили в наступ.
Проти Мацюся воювали три королі. Одного було розбито вщент і взято в полон, другого так поскубано, що раніше ніж за три місяці він не зміг би знову воювати, оскільки в нього було захоплено майже всі гармати й взято в полон понад половину війська. Лишався тільки один ворог, який досі стояв у резерві.
Коли бій скінчився, знову було скликано нараду. На цій нараді були присутні головнокомандуючий і старший міністр, який встиг приїхати з столиці екстреним поїздом.
– Переслідувати ворога чи ні?
– Переслідувати! – вигукнув командуючий військами. – Якщо ми впоралися з двома, то тим наче розіб’ємо цього одного.
– А я кажу: ні! – заперечив військовий міністр. – Ми вже мали раз науку, коли надто далеко пішли за ворогом.
– То була інша справа, – перебив його головнокомандуючий.
Всі чекали, що скаже Мацюсь. А йому страшенно хотілося хоч трохи попереслідувати ворога. Адже переслідує завжди кавалерія, а Мацюсь у цій війні ні разу ще не їздив верхи. Він стільки наслухався, як королі перемагали ворогів, сидячи на коні, а тут самому довелося лише повзти на животі та сидіти, зіщулившись, в окопах. Хоч би трохи погасати на справжньому коні!
Проте Мацюсь пам’ятав початок війни. Зайшли вони надто далеко і мало не програли війну. Пам’ятав він і те, що про головнокомандуючого говорили як про недотепу. Не міг Мацюсь забути і про свою обіцянку послам перемогти їхніх королів якнайшвидше й поставити м’які умови миру.
Довго думав Мацюсь, і всі мовчки чекали.
– Де наш вінценосний бранець? – раптом запитав він.
– Він тут, недалеко.
– Приведіть його.
Ввели закутого в кайдани ворожого короля.
– Зняти кайдани! – крикнув Мацюсь.
Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втік.
– Переможений королю, – мовив Мацюсь, – я знаю, що таке неволя. Дарую тобі свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моєї країни залишки твого війська.
І бранця відвезли на автомобілі до самісіньких окопів, де він перейшов до своїх.
