Kitabı oku: «Мацюсеві пригоди», sayfa 4
Розділ восьмий
Тепер я маю розказати, що відбувалося в палаці, коли було помічено зникнення короля.
Входить вранці в спальню старший лакей і не вірить власним очам: вікно одчинене, постіль розкидана, а Мацюся – й сліду немає. Розумний був королівський лакей: він замкнув спальню на ключ, побіг до церемоніймейстера, який ще спав, розбудив його і сказав на вухо:
– Ясновельможний пане церемоніймейстере, король зник.
Церемоніймейстер цілком таємно сповістив про це телефоном старшого міністра. Не минуло й десяти хвилин, як із шаленою швидкістю до палацу під’їхало три автомобілі: старшого міністра, міністра внутрішніх справ і префекта поліції.
– Викрадено короля.
Адже це цілком зрозуміло. Ворогові важливо було викрасти короля. Військо дізнається, що короля немає, не захоче воювати, і ворог без бою здобуде столицю.
– Хто знає, що нема короля?
– Ніхто не знає.
– Це добре.
– Нам тільки треба з’ясувати, чи Мацюся викрали живого, чи вбили. Пане префекте поліції, прошу встановити це. Через годину жду відповіді.
У королівському парку був ставок. Можливо, Мацюся втопили? Із Міністерства морського флоту привезли водолазний костюм – тобто такий залізний ковпак з віконцями й трубкою, через яку подається повітря. Префект поліції надів на голову цей ковпак і спустився на дно ставка – ходить там і шукає. А зверху матроси подають йому через трубку повітря. Проте Мацюся він так і не знайшов.
Викликали в палац лікаря й міністра торгівлі. Хоч усе робилося якнайтаємніше, однак треба було вживати якихось заходів, бо слуги збагнули, що сталося щось важливе, коли міністри з самісінького ранку бігають мов навіжені.
Тоді й оголосили, що Мацюсь нездужає й лікар приписав йому на сніданок раків. І тому префект поліції лазив у ставок. Іноземному вихователеві сказали, що уроку не буде, бо Мацюсь лежить у ліжку. Присутність лікаря запевнила всіх, що все це правда.
– Ну, гаразд, сьогодні ми можемо бути спокійні, – сказав міністр внутрішніх справ, – але що робитимемо завтра?
– Я – старший міністр, і голова у мене на плечах не для параду. Зараз ви в цьому переконаєтесь.
Приїхав міністр торгівлі.
– Чи ви пам’ятаєте ту ляльку, яку Мацюсь наказав купити для маленької Іренки?
– Чудово пам’ятаю. Хіба мало довелося мені вислухати нарікань від міністра фінансів, що я витрачаю гроші на дурниці?
– То їдьте зараз же до того фабриканта й накажіть, щоб завтра була виготовлена відповідно до Мацюсевої фотографії така лялька, щоб ніхто, абсолютно ніхто не міг здогадатись, що це не живий Мацюсь.
Префект поліції виліз із ставка і для маскування витяг десяток раків, яких з великим галасом негайно ж надіслали на королівську кухню. А лікар написав під диктант рецепт:
Rр.
суп із раків
ех. 10 раків dosis una
S. Щодві години столову ложку.
Коли постачальник двору його величності почув, що сам міністр торгівлі чекає його в кабінеті, то з радощів аж руки став потирати: «Знову Мацюсеві щось стукнуло в голову». Замовлення йому було тим більше потрібне, що від початку війни майже всі батьки й дядьки поїхали на фронт, і тепер усім було не до ляльок.
– Пане фабрикант, термінове замовлення. Лялька повинна бути готова до ранку.
– Це важко. Майже всі мої робітники на війні, залишилися тільки робітниці й хворі. До того ж, мене закидали роботою – майже кожний батько, йдучи на фронт, купує своїм дітям ляльки, щоб дітлахи не плакали, не сумували й слухалися старших.
Фабрикант безсоромно брехав. Ніхто з його робітників не був на війні, бо він платив їм так мало, що всі вони від голоду були хворі й непридатні до військової служби. Ніяких замовлень він не мав. А сказав так тому, що хотів здерти за ляльку якомога дорожче. В нього навіть очі палали, коли він узнав, що ця лялька має бути Мацюсем.
– Панові фабриканту, мабуть, зрозуміло, що король мусить часто з’являтися на люди. А тепер йому доведеться їздити в колясці по місту, щоб не думали, нібито він боїться війни й ховається. А навіщо дитину возити весь час по місту? Може піти дощ, він застудиться або ще там щось. А ви розумієте, що тепер як ніколи слід турбуватися про здоров’я короля.
Фабрикант був би дурень, якби не здогадався, що це йому лише так говорять, а насправді в цьому криється якась таємниця…
– Отже, неодмінно на ранок?
– На ранок, на дев’яту годину.
Фабрикант узяв перо, начебто щось підраховував: Мацюся, мовляв, треба зробити з найкращої порцеляни – він не знає, чи вистачить. Так, це коштуватиме дуже дорого. І робітникам треба заплатити за секретність. А тут іще машина зіпсувалася. Скільки може коштувати ремонт? Ну, та й інші замовлення доведеться відкласти. Рахував, рахував – довго.
– Пане міністре торгівлі, якби не війна, – я розумію, що зараз дуже великі витрати на армію й гармати, – якби не війна, вам довелось би заплатити вдвічі більше. Та вже гаразд… але це остання ціна…
І він назвав таку суму, що міністр аж зойкнув.
– Та це ж здирство!
– Пане міністре, ви ображаєте національну промисловість.
Міністр торгівлі подзвонив до старшого міністра, бо сам не наважувався заплатити стільки грошей. Проте, боячись, щоб хтось не підслухав їхню розмову, замість «лялька», сказав «гармата».
– Пане старший міністре, дуже дорого правлять за цю гармату.
Старший міністр здогадався, про що йдеться, і наказав:
– Не торгуйтеся, тільки обумовте, щоб вона, коли смикнеш за мотузочок, віддавала честь.
Телефоністка дуже здивувалася – що то за нові гармати, які мають віддавати честь?
Фабрикант розходився. Йому доведеться, мовляв, ще докласти на цьому замовленні. Це не його справа. Хай звернуться до королівського механіка чи до годинникаря. Він солідний промисловець, а не штукар. Мацюсь заплющуватиме очі, але віддавати честь не буде – і край. Зрештою він згоден і на це, але не поступиться ані копійкою.
Спітнілий і голодний повертався міністр торгівлі додому.
Спітнілий і голодний повернувся префект поліції до палацу.
– Я вже знаю, як викрали Мацюся. Я все ґрунтовно оглянув.
Було це начебто так: коли Мацюсь спав, йому накинули на голову мішок і винесли в королівський сад, туди, де росте малина. В малиннику є витолочене місце, там Мацюсь зомлів. Щоб він опритомнів, йому дали малини й вишень. Там лежить шість кісточок з вишень. Коли Мацюся переносили через огорожу, він захищався, бо на корі дерева знайдено сліди голубої крові. Щоб замести сліди, вороги посадили його на корову. Префект сам бачив сліди коров’ячих ніг. Далі дорога веде в ліс, де знайдено мішок. А потім, мабуть, де-небудь сховали живого Мацюся, а де – префект не знає, бо в нього було обмаль часу, і він не міг нікого розпитати, щоб не виказати таємниці. Варто стежити за іноземним вихователем – він дуже підозріла людина. Запитував, чи можна відвідати Мацюся.
– А ось кісточки від вишень і мішок.
Старший міністр поклав мішок і кісточки в ящик, замкнув його на замок, заліпив червоним сургучем, а зверху написав латинською мовою: corpus delicti. Так уже заведено, коли хтось чогось не знає і не хоче, щоб знали інші, то пише латиною.
Наступного дня військовий міністр складав прощальний рапорт, а Мацюсь-лялька нічого не казав, лише віддавав йому честь.
На всіх перехрестях було вивішено оголошення, що жителі столиці можуть спокійно працювати, бо король Мацюсь щодня виїжджатиме у відкритій машині на прогулянку.
Розділ дев’ятий
План військового міністра вдався чудово. Три вороги думали, що Мацюсеві війська підуть одразу на всіх. А тим часом він зібрав солдатів у одне місце, з усією силою вдарив на одного і здолав його. Захопив великі трофеї, роздав карабіни, чоботи й солдатські мішки тим, кому їх не вистачало.
Мацюсь приїхав на фронт саме тоді, коли відбувався розподіл воєнних трофеїв.
– А це що за вояки? – здивувався головний інтендант війська, тобто той, хто видає одяг і їжу.
– Ми такі самі вояки, як усі, – сказав Фелек, – тільки трохи менші.
Кожен вибрав собі пару чобіт, револьвер, карабін і речовий мішок. Тепер Фелек навіть пошкодував, що взяв у батька ремінь та складаний ніж і даремно мав тоді прочуханку. Але хто може передбачити, які несподіванки принесе війна?
Недарма солдати подейкували, що головнокомандуючий діяв не дуже розумно. Замість того щоб, захопивши трофеї, відійти й окопатися, він рушив уперед. Зайняв якихось п’ять чи шість міст, зовсім йому не потрібних, і тільки тоді наказав рити окопи. Але було вже запізно, бо на допомогу першому ворогові вирушили двоє інших.
Так говорили згодом, а Мацюсів загін нічого не знав про це, бо на війні все таємниця. Надійшов наказ іти туди-то й туди-то, надійшов наказ робити те-то й те. Бери й роби. Ні про що не запитуй і не ремствуй.
Коли королівські війська вступили в переможене місто, Мацюсеві все тут страшенно сподобалося. Солдати розмістилися на ніч у великих зручних кімнатах, щоправда, на долівці, проте це все ж краще, ніж тісна хата чи голе поле. З нетерпінням чекав Мацюсь першого бою. За цей час він бачив і чув чимало цікавого, однак справжньої війни ще не знав. Який жаль, що їхній ещелон запізнився!
В місті стояли лише одну ніч, а другого дня рушили далі.
– Зупинитися й копати!
Мацюсь зовсім не знав сучасної війни. Він гадав, що військо тільки б’ється, відбирає коней і просувається все далі й далі, підминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кілки з колючим дротом і сидять у них цілими тижнями, Мацюсеві навіть і не снилося. Не дуже охоче взявся він до роботи. Битися – то королівське діло, але копати – кожний може зробити це ліпше за нього. Проте майже щогодини надходить наказ за наказом – треба поспішати, бо ворог наближається. Вже навіть чути здалеку гарматні постріли. Аж тут примчав на автомобілі полковник саперів: репетує, стиснувши кулаки, погрожує розстріляти тих, хто погано копає.
– Завтра бій, а вони нічого не роблять!.. А ті двоє чого тут? – крикнув він зі злістю. – Що це за Валигора та Вирвидуб?
Весь гнів полковника міг спрямуватися на двох добровольців, та, на їхнє щастя, над головами почулося гурчання літака. Полковник глянув у бінокль на небо, квапливо обернувся, сів у машину й чимдуж майнув геть. А тут бух-бух-бух, одна за одною впали три бомби. Щоправда, нікого не поранило, але всі поховалися в окопи, де було безпечніше.
Бомби і гарматні набої так влаштовані, що всередині них маса куль і шматків металу. Тому, коли розривається ладунок, усе те смертельне знаряддя розсіюється навсібіч, ранячи і забиваючи. А хто сховався на дні рову, тому воно пролітає над головою. Якщо тільки ладунок не впаде у рів. Але таке трапляється рідше, бо гармати стріляють з відстані зо три кілометри, і з такої віддалі складно поцілити акурат у траншею.
Ті три бомби багато чого навчили Мацюся. Він уже не дувся й не бунтував, а мовчки взяв лопату й працював доти, доки його стомлені руки самі не опустилися, і він, мов колода, впав, підкошений важким сном, на самісіньке дно окопу. Солдати не будили його, хоч самі працювали цілу ніч при світлі ракет. А на світанку покотилася на них перша атака ворога.
З’явились чотири ворожих вершники. Це були розвідники, які мали виявити, де засіла королівська армія, щоб попередити своє військо. По вершниках почали стріляти, один упав з коня, певно, вбитий, а троє втекли.
– Зараз буде бій! – кричав поручик. – Лежати в окопах, виставити лише карабіни й ждати! – лунав його наказ.
Справді, незабаром з’явилося вороже військо. З обох боків почалася стрілянина. Але Мацюсів загін ховався в окопах, а ворог сунув через відкрите поле. Кулі атакуючих перелітали за окопи, над самісінькими головами солдатів, і чути було лише їхнє дзижчання та посвистування, тоді як ті, що атакували, гинули на очах від влучних куль Мацюсевих солдатів.
Тепер Мацюсь зрозумів, що справедливо сердився вчора полковник саперів, і зрозумів, що на війні кожний наказ має бути виконаний швидко й без зайвої балаканини. Звісно, цивільні можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а військовий знає лише одно: наказ має бути виконано негайно й точно. Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.
Бій тривав цілий день. Нарешті ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до супротивника не може – заважають дротяні огорожі. Отож ворог відступив і вирішив окопатися. Та одне діло копати спокійно, коли ніщо не заважає, і зовсім інше – копати під вогнем, коли звідусіль падають кулі.
Вночі щохвилини злітали в небо ракети, освітлюючи все навколо, і хоч стрілянина трохи вщухла – змучені солдати по черзі спали, – бій все одно тривав.
– Ми не здалися, – казали задоволені солдати.
– Ми не здалися, – повідомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли підвести телефон.
Яке ж було здивування й гнів у солдатів, коли назавтра протелефонували з штабу наказ відступати.
– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.
Якби Мацюсь був поручиком, він нізащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стріляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут діється? Була хвилина, коли Мацюсь хотів крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказує, що хоче, а я не дозволяю відступати! Король старший за полковника». І якщо він не зробив цього, то тільки тому, що не був певний, чи йому повірять, чи не кепкуватимуть.
Так Мацюсь удруге переконався, що в армії дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.
Прикро було кидати викопані з такими труднощами окопи, залишати частину запасів хліба, цукру та солонини. А ще прикріше повертатися через село, де здивовані жителі запитували:
– Чого ви тікаєте?
Вже в дорозі їх наздогнав кінний вістовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без відпочинку. Легко сказати: без відпочинку. Після двох безсонних ночей, коли одну ніч копали, а другу билися, йти без відпочинку не можна. Та й провізії в них мало, і всі до того ж ще сердиті й засмучені. Вперед ідеш завжди охоче, напружуєш останні сили і мчиш, а повертатися, та ще й з примусу, – тут сили вичерпуються швидко.
Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть. Аж раптом обабіч постріли, ліворуч і праворуч.
– Все ясно! – крикнув поручик. – Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував відступати швидко. Нас могли взяти в полон.
– Гарна історія, тепер нам треба прориватися, – сердито сказав один солдат.
Ох, як було важко! Тепер ворог сидів у окопах і стріляв з обох боків, а вони мусили тікати.
Розділ десятий
Тепер Мацюсь зрозумів, чому на засіданні ради міністрів говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарі. Якби в солдатів не лишилося в мішках сухарів, то довелось би померти з голоду, бо три дні вони гризли тільки сухарі. Спали по черзі, лише по кілька годин. А ноги в кожного були такі стерті, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тіні, пробиралися вони лісами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з’являлися ворожі розвідники: подивитись, куди вони тікають, і переказати своїм, як ліпше їх переслідувати.
Коли б ви бачили Мацюся! Він висох за ці дні, мов тріска, згорбився і став ще меншим. Багато солдатів покидали карабіни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальців. Як можна за кілька днів стільки пережити!
«Татусю, татусю, – думав Мацюсь, – о, як важко бути королем, який веде війну. Легко було сказати: «А ми не боїмося, я здобуду над вами перемогу, як мій великий прадід». Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тоді легковажним малюком. Думав тільки про те, як на білому коні залишатиму столицю, а народ кидатиме квіти під копита мого коня. І зовсім не думав, скільки людей загине».
А люди падали від куль, і, можливо, Мацюсь тільки тому вцілів, що був маленький. Ох, як же вони зраділи, коли нарешті зустріли свої війська. І не тільки війська, а й готові, вириті окопи.
«А тепер будуть з нас глузувати», – подумав Мацюсь.
Проте скоро він пересвідчився, що навіть на війні існує справедливість. Коли солдати виспалися й пообідали в окопах, їм наказали відійти в резерв. Нові бійці зайняли окопи й почали стріляти, а вони пройшли ще п’ять верст у тил – і там розташувалися в невеличкому містечку.
Там, на площі, їх зустрів полковник саперів, але тепер він зовсім не сердивсь, а лише сказав:
– Ну, що, хлопці, зрозуміли, для чого потрібні окопи?
О, ще й як зрозуміли!
Солдатів, котрі кинули свої карабіни, відділили від тих, що повернулися з карабінами. І до цих останніх генерал звернувся з такою промовою:
– Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжні герої пізнаються не в успіхах, а в поразці. Погляньте, й ці два малюки тут! – вигукнув раптом генерал. – Хай живуть хоробрі брати Валигора та Вирвидуб!
Відтоді Фелек став Валигорою, а Мацюсь – Вирвидубом. І вже інакше їх не називали:
– Гей, Валигоро, принеси-но води!
– Гей, Вирвидубе, підкинь-но дрівець у вогонь!
І загін полюбив своїх вихованців.
Тут на відпочинку солдати дізналися, що військовий міністр посварився з головнокомандуючим і лише король Мацюсь їх помирив. Мацюсь нічого не знав про ляльку, яка замінила його в столиці, й страшенно дивувався, що говорили так, ніби він був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем і не знав, що таке дипломатія.
Спочили, підгодувалися солдати – й засіли в окопах. І розпочалася так звана позиційна війна. Тільки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку – то вони, то ворожа сторона, – і тоді ті чи ті просувалися на кілька верст або вперед, або назад.
Солдати ходили по окопах, грали, співали, різалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знічев’я теж було нудно. Поставить уранці вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, і цілісінький день потім не має чого робити. Отож поручик і заходився навчати маленького Вирвидуба.
Чудові це були уроки. Сидить Мацюсь в окопі і вчить географію. Співають жайворонки, тільки часом десь пролунає постріл. Тихо й приємно. Та раптом – наче собаки завили! Починається! Це маленькі польові гармати. А тут: бах-бах – як гавкне велика гармата. І завирує! Карабіни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, і раз у раз: бац-бац, бах-бах!
Так триває півгодини – годину. Іноді снаряд влучить в окоп і вибухне – підкосить кількох чоловік, кількох покалічить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тільки зауважать:
– Шкода, добрий був хлопець!
– Царство йому небесне, – перехреститься котрийсь.
Лікар огляне поранених і вночі відішле до польового шпиталю. Ну що ж, війна.
Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навіть кістку не зачепило. Та лікар був невблаганний.
Лежить Мацюсь на ліжку – перший раз за чотири місяці. О, яка насолода! Матрац, подушка, ковдра, біле простирадло, полотняний рушник, білий столик край ліжка, кварта, тарілка, ложка, трохи схожа на ті, якими він їв у королівському палаці. Рана загоюється швидко, сестри й лікарі дуже люб’язні, і Мацюсь почував би себе чудово, якби не одна страшна небезпека.
– Дивіться, який він схожий на короля Мацюся, – сказала якось полковникова дружина.
– Справді, й мені лице його здалося знайомим, але я зразу не здогадався.
І надумали сфотографувати Мацюся для газети.
– Нізащо в світі!
Даремно йому розтлумачували, що, можливо, король Мацюсь надішле йому медаль, коли, переглядаючи світлини, побачить такого маленького солдата.
– Дурненький, вишлеш батькові свою фотографію, ото він зрадіє!
– Ні, ні!
Хай їм грець, тим фотографіям. Мацюсь не на жарт перелякався: а раптом пізнають, здогадаються!..
– Дайте йому спокій, раз не хоче. А може, так воно й краще. А раптом король Мацюсь іще образиться, стане йому неприємно, що в той час, як він роз’їжджає по столиці на автомобілі, його ровесники дістають рани.
«Що це, в біса, за Мацюсь, про якого всі так говорять? – Мацюсь подумав «в біса», бо давно вже забув етикет і навчився солдатської говірки. – Як добре, що я втік на фронт».
Мацюся не хотіли виписувати з шпиталю, навіть упрошували, щоб залишився. Доводили, що й тут для нього знайдеться діло: подавати пораненим чай, допомагати на кухні. Але Мацюсь обурився. Ні, ні за які гроші! Хай отой розмальований Мацюсь роздає подарунки в столичних шпиталях і ходить на похорони офіцерів, а він – справжній король Мацюсь – знову піде в окопи.
І повернувся у свій загін.
