Kitabı oku: «Сповідь з того світу», sayfa 3
Розділ 7
Михайло
Світало. На сході небо було червоним: невідомо, чи то на вітер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячні промені освітили поле під Городком, чорну дорогу, голі дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогоріч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потепління, нема уже тієї зими, що колись…
Іванове тіло підвезли на каталці до «швидкої» і з гуркотом закинули всередину. Двоє лікарів і сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, і «швидка» рвонула з місця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.
Траса уже не була такою пустельною: водії проїжджали повз місце пригоди і з цікавістю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слідчі з експертами. Місцевий дільничий інспектор уже був на місці, стояв біля тих кущів і оглядав місце трагедії, інші хлопці посідали у машини, щоб зігрітися: все-таки не май місяць. Чекали прокурорських.
Пан Михайло працював у карному розшуку не перший рік і добре знав, як слід діяти у таких ситуаціях. Саме йому встигла подзвонити Марія, і саме він летів на виручку своїм знайомим на чолі міліцейського наряду. Уже дорогою викликав «швидку» і підняв на ноги ДПС. Не встиг. Знову це прокляте дежавю…
Бачачи могутню постать Михайла на дорозі, водії старанно і швидко оминали це місце і роз’їжджалися. Дуже мало виявилося бажаючих висунути голову у вікно і спитати:
– Командире, що тут?
Михайло тоді просто глипав своїм сердитим поглядом на цікавого, той втягував голову у плечі і поспішав зникнути чимдалі з очей.
Майор озирнувся навколо, тоді підійшов до Іванової машини, заліз усередину. Зважаючи на його велетенський зріст і могутню статуру, зробити це було зовсім не просто, але він таки всівся на сидінні водія, одягнув рукавички.
– Для кого ж роблять ці машини?
Найперше кидалася в очі спортивна сумка, що стояла на задньому сидінні. Майор легенько обмацав її і зробив висновок, що нічого цікавого у ній бути не може. І тут погляд його вперся у веб-камеру, що була вмонтована зверху.
– Цікаво, що там за кіно?
Доки інформація з флешки «грузилася» у Михайлів планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жіночу сумочку, узяв її в руки, став виймати і розглядати її вміст. У боковій кишенці знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Марія – геть молоде дівча. Далі, вже в іншому відділі знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тоді склав цю папку і сховав собі у внутрішню кишеню куртки. Схоже, більше тут цікавого не було нічого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, і вийшов з машини.
Навкруги і далі панував спокій: дільничний продовжував стояти біля кущів, балакаючи з кимось по мобільному, а хлопці сиділи в машині й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка їхала чергова машина, тільки цього разу вона не проїхала повз, а зупинилася на узбіччі. Це була BMW Х5, з неї вийшов чоловік у прокурорській формі, зачинив дверцята і натиснув кнопку сигналізації.
Михайло впізнав його – слідчий прокуратури Недоля. Той підійшов, подав руку.
– Привіт доблесній міліції.
– Дай, Боже, і прокурорським… Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?
Михайло мав на увазі вигляд машини: вона була від коліс до скла обтріскана свіжим болотом.
– Не можу сидіти без діла: проїхався по території, подивився. Думаю, може побачу щось цікаве. А тут як? Що з потерпілими?
– Надії дуже мало. Іде операція. Можлива кома.
– Ну, кома – то ще не крапка. Операцію «Перехват» оголосили?
– Своє діло знаємо.
– Щось знайшли? – далі розпитував Недоля.
– Гільзи від ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».
– Ножі, пістолети, битки… Як же мені набридли ті їхні дебільні розбори…
Михайло знизав плечима.
– На розбори не схоже: не такий Іван, та й жінка з ним їхала. Не пішов би сам проти чотирьох.
– Чотирьох? – перепитав Недоля, примруживши очі.
– По слідах видно, що нападників було четверо.
– Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слідопит. Щось засидівся ти в майорах, Міша.
– Михайло, – поправив майор.
Недоля закурив «Мальборо», дійшов ближче до Іванової машини, зазирнув усередину, потім обійшов навколо, вивчаючи сліди на землі.
– Ти, Міша, можеш бути вільним, ми вже далі самі.
Михайло підійшов, горою навис над «слідаком».
– Це були мої добрі знайомі.
Слідчий випустив дим з легенів.
– І чим ти тут поможеш, Міша? Справа резонансна, в області знають. Полковник уже до мене із самого ранку наярює.
Ніби на доказ тих слів, у Недолі знову задзвонив телефон. Слідчий глянув на дисплей, тоді узяв слухавку.
– Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на місці. Працюємо. Так, усе під контролем. Обов’язково. Так, усе зрозуміло, буду доповідати.
Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла і мовив скрушно:
– От бачиш. І так кожних п’ятнадцять хвилин.
Михайло мовчав, дивився кудись далеко, ніби там хотів знайти відповіді на свої запитання. Нарешті вголос мовив:
– Ну, якщо вже сам полковник так переймається тою справою, то я можу спати спокійно.
– Що ти маєш на увазі? Слухай, Міша, шось ти надто збуджений із самого ранку. Я розумію, знайомих постріляли… Їдь додому, відпочинь собі…
Михайло стояв далі на своєму місці, дивився на сонце, примруживши очі. У Недолі знову задзвонило, він дістав телефон.
– Так. Добре. Зрозуміло, згортайтеся. Уже виїжджаю.
Михайло допитливо поглянув на нього, слідчий поплескав його по плечу.
– От бачиш, полапали твоїх розбійників. Операція «Перехват» у нас працює бездоганно, так що готуй дірочку на кітелі – медаль отримаєш.
– Хто? – коротко спитав майор.
– Шпана якась.
– Шпана з ТТ не стріляє. Треба далі рити…
Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.
– Зараз така молодьож пішла, що не тільки з «тетешками»… Вони вже зізналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлів допитати.
Недоля уже хотів іти, як Михайло поклав йому руку на плече.
– Я з тобою, а то знову не тих посадите.
– Не бикуй, Міша… Слухай, а в тих потерпілих діти були?
– Син. П’ять років.
– От суки. Ну, нічого, зараз вони в моїх руках заспівають. А ти, Міша, давай тут закругляйся і їдь додому. Тобі виспатися треба.
Недоля швидким кроком пішов до машини, майор провів його поглядом.
– Скільки разів можна казати: не Міша я – Михайло…
Розділ 8
Марія
Я не знала, куди себе маю подіти. Отак і блудила понад берегом нашого ставу, вимішуючи болото своїми чобітками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так і ходила, ніби неприкаяна, перетворюючись із гарної стильної молодої жінки на відьму, від якої годні були жахатися люди. Але тут нікого не було. Ближче до обіду почав здійматися вітер. Він потривожив озерну гладь і погнав легеньку хвилю. За вітром придибав і дощ. Холодний нудний грудневий дощик, від якого на душі ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечі й намагалася рушити далі, щоб знайти прихисток, але озеро і далі тримало мене.
Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летіли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Він усе стоїть і стоїть перед очима: та посмішка, добрі щирі очі, зморшки на чолі, чорні брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але він віддаляється, ніби граючись…
Вітер здійнявся ще сильніший, передвіщаючи бурю, – вода на озері враз потемніла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усі небесні сили. Мені б зараз піти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетіла чутка: усі перестрашені, шукають…
Я заплющила очі і пішла далі понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша ніч… Орфей, Еврідіка…
– Я піду за тобою до пекла, – згадалась обіцянка – й очі враз залилися гіркими слізьми, а ноги, підкошуючись, понесли далі.
Стемніло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Переді мною, просто у крутому схилі, була викопана яма. Колись її було забито дошками, але з часом дошки погнили… Мені розповідав Іван, що в дитинстві вони лазили по тих ямах, які, насправді, й не ями, а підземні ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованість і загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лізли…
Підземний хід дихав на мене холодом крізь прогнилі дошки, звідти чулося щось подібне до стогону. Вітер, протяг… А може, то душі, які спускаються з землі у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» і, не довго думаючи, заходилася руками виривати ті дошки, ламаючи нігті та здираючи шкіру до крові. Нарешті я встала, важко дихаючи. З поранених пальців текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на голові мокре від дощу. На мене дивився лаз на той світ: він кликав мене до себе, запрошуючи завітати до пекла. Я набрала повітря у легені, видихнула – і полізла просто йому в пащеку…
Це тільки з першого погляду хід був широким. Чим далі я просувалася всередину, тим він ставав усе вужчим, так що я лізла все глибше і глибше, звиваючись, ніби змія. Присвічувала собі ліхтариком з мобільного. Назад мені вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цій ямі, але тоді я про це не думала, а лізла вперед. Мені двічі доводилося розгрібати руками завали, при цьому стогнучи з болю та відчаю. Розгребла – полізла далі. Усе вперед і вперед.
За якийсь час хід почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колінах. А згодом і на ноги встала, пішла, навіть не пригинаючи голови. Так я йшла і йшла, присвічуючи собі. Хід переважно ішов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розійшлася на три боки. Куди ж мені піти? Почала вивчати все докладно і раптом зауважила ще один хід – четвертий. Він вів донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, мені саме туди і треба.
Лізти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя мені дихав холодний і мокрий сморід. Ліхтарик на телефоні почав мигати – сідала батарея…
Коли я нарешті прийняла горизонтальне положення, то пролізла ще кілька десятків метрів, а тоді враз відчула під руками каміння, а над головою – порожнечу. Присвітила – склепіння, викладене з каменю, як і стіни, було високо, так що сміло можна було ставати на ноги. Встала. Пішла, шаркаючи глухо черевичками об підлогу. Зупинилася. Мій ліхтарик намацав попереду якісь дивні ніші. Підійшла ближче, придивилася – на них лежало щось схоже на людські тіла. Мені б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тільки чогось не верещалося…
На ніші й справді лежав чоловік, закутий у лицарські обладунки. Уже пізніше я зауважила меч, що стримів просто у кам’яному склепінні, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько підняла забороло його шолома… Рука враз відскочила. Не може бути… Я знову подивилася на обличчя лицаря – то був мій Іван! Хоча ні: досить схожий, та не він. Пішла далі, розглядала. Усі вони були однакові на вигляд, у латах, усі надто схожі один на одного, ніби й справді брати. Та мого чоловіка між ними чогось не було. Я б його впізнала одразу… Мій ліхтарик світив усе слабше, тож я додала ходи. Перебігала від однієї ніші до іншої, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рідне. Усі вони були подібні до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жаліючи своїх ніг, я бігала, кидалася від одного лицаря до іншого, не пропускаючи жодної ніші. Їх тут були сотні, тисячі. Я втомилася. У мене страшенно боліли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кілька останніх ніш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, проґавила…
Я підійшла до останньої. О Боже!.. Так, це був він. Його лице було спокійним, очі заплющені. Я підійшла, посміхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Ліхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусібіч, душить, забирає повітря. Тільки мені уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тій же ніші просто поруч зі своїм чоловіком, пригорнулася до нього і затихла. Думала – померла, однак серце моє билося. Навіть через усі ці грубезні обладунки, що були на моєму Іванові, я відчувала, що його серце стукає також. Мені навіть здалося, що тепло від мого тіла передавалося до нього. Я мала його зігріти, а тоді він встане!
– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно і страшно. Тільки не смердить смолою і сіркою, як у пеклі. Це вже добре. Зараз трохи тебе зігрію – і ми почнемо вибиратися звідси. Навпомацки підемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…
Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своїх долонях його руку. Від усього цього я думала, що божеволію. Чи я заснула, чи лише зімкнула повіки – не згадаю. Тільки коли я знову розплющила очі, навкруги було світло, мов удень. Хто ж тут так яскраво світить?
– Вона мужня жінка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.
– Так, – погодився другий. – Тільки це справи не змінює. Їй написано жити і виховувати сина. Іван же має лишитися тут.
Я підвела голову, роздивлялася навкруги, та нічого не бачила – власники голосів лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з ніші, впала на землю долілиць.
– Благаю вас, хто б ви не були, допоможіть мені!
Переді мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки і допомогли підвестися. Я враз відчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловіка, взяла його за руку.
– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.
Я схопила його за руку і спробувала стягнути з ніші, тільки він у цих обладунках був такий важкий, що я його і з місця зрушити не змогла.
– Допоможіть, благаю вас! – попросила.
Вони мовчали. Я озирнулася, тоді встала перед ними на коліна, склала руки. Хотіла щось говорити, тільки мій язик так і не зміг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я і лишилася навколішках… Тим часом ангели перезирнулися.
– Треба дати їй шанс, – мовив перший.
– Не думаю. Усі знають, що проти Долі не попреш.
– Вона попре. У неї велике серце. Жінок, які б так любили, дуже мало. Тож Марія заслужила на ще один шанс.
Якийсь час було тихо. Тоді перший голос знову сказав:
– Ти ж розумієш, що тебе… нас чекає, коли вона програє.
– Коли ж переможе, то це буде і наша перемога!
Знову мовчанка.
– Я проти, – знову озвався перший. – Але рішення за тобою.
Я усе чула і розуміла. Хвиля радості так мене накрила, що я аж знепритомніла і знову впала долілиць на камінь, тільки цього разу не забилася: мене ніби підхопила якась сила.
Не знаю, скільки часу минуло, доки я прочуняла… Тільки коли очі мої знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сиділа на лаві, спершись спиною до стіни. Поруч мене сидів пан Михайло, що раптом заговорив голосом другого ангела:
– Добре, що ти з нами, а то я вже почав хвилюватися…
– Як ви тут? – спробувала я хоча б щось зрозуміти, та поки що у голові нічого не складалося.
– Тобі всього знати не треба, – сидячи з другого боку, сказав вуйко Гаврило також голосом ангела, тільки іншого – першого. Значить, це вони. Михайло і Гаврило…
– Так, ми ангели, тільки час від часу нам треба приймати людську подобу, – випереджаючи мою думку, сказав Гаврило. – Дарма ти сюди полізла: якби не ми – то так би тут і лишилася. Та нічого, зараз вийдеш звідси і розплющиш очі. Ти будеш у лікарні поруч зі своїм чоловіком. У цю ж мить серце його вдарить востаннє… Родина буде з тобою, підтримає у цю тяжку хвилину. Разом ви поховаєте Івана за християнським звичаєм, справите поминки, дев’ятини, сороковини, річницю. Ти будеш виховувати синочка, розповідати йому, яким мужнім був його батько. Років через п’ять до тебе прийде свекруха і скаже, що твоєму синові потрібен тато, що хлопця важко буде вивести в люди без батьківської руки. Тоді твоя подруга познайомить тебе з одним молодим чоловіком…
Я не хотіла далі слухати, проте він і сам замовк, даючи мені можливість сказати.
– Але ж я чула… Ви казали, що дасте мені шанс…
Вони мовчали. Вагалися, думаючи про щось своє. Очевидно, допомігши мені, вони могли багато чого втратити, і я це розуміла, сама не знаючи звідки. Мені ж треба було рятувати свого чоловіка, решта – байдуже. Я не знала, що сказати ангелам, які підібрати слова, щоб переконати їх. Не хотілося кидати порожніх фраз та обіцянок, але й мовчати було годі. Раптом перед моїми очима стала бабуся, яку я любила в дитинстві найбільше з усіх. Вона мені щось хотіла порадити. Так, так, я знаю… Так же вчинив тоді й Орфей!
Пасла Маруся чотири воли в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині!
На другому куплеті мене підтримав і Михайло.
Ходіть татуню воли шукати в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Пішла мамуся – воли не знайшла у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
– Досить вам, – спробував зупинити Гаврило, але у його голосі не було ані гніву, ані погрози.
Ходи Іванку воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Іванко пішов – волики знайшов у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Коли ми доспівали, Гаврило встав, поправив на собі одяг. Він дивився на мене, і його рішення вже остаточно визріло:
– Схоже, вам з Іваном одне без одного волів не знайти. Шкода. Волів. Що ж, нехай буде так…
Розділ 9
Марія
Мене попереджали, та я все ж таки вирішила піти проти Долі. Вона, очевидно, також жінка, тому повинна мене зрозуміти. Мені без мого Івана не буде життя ні на землі, ні на небі, ні у чорній безодні. І я готова була перейти ту безодню, перелетіти, перекричати. Попросила тільки у Богородиці сили, аби не дала впасти, аби не захрип голос та не втомилися крила.
Михайло повів мене назад підземеллям до виходу.
– Що мені тепер треба буде робити? – запитала я дорогою.
– Будь зі своїм мужем, просто не дай йому померти. Якщо зможеш перехитрити Долю і Смерть – твій Іван виживе, вийде з коми.
Ми підійшли до того місця, де тунель розходився на два рукави.
– Ми завше даємо на вибір дві дороги. До речі, так само як і чорні. Усе чесно. Маєш останній шанс передумати. Підеш ліворуч – опинишся у лікарні біля свого чоловіка. Праворуч – перенесешся на сотні років назад, переживеш тисячі чужих життів, поховаєш десятки тисяч своїх рідних. Вирішуй.
– А тут і думати нема про що, – твердо відповіла я.
– Тоді краще залиш просто тут свій страх і свої сльози, бо тобі доведеться випити стільки гіркоти, що душа може не витримати й розірватися на мільйони дрібних частинок.
Я похитала головою:
– У моїй душі житиме надія. Вона переборе страх і висушить сльози.
– Тоді йди. Я проситиму за тебе.
Я з вдячністю поглянула на Михайла і пішла у тунель праворуч. Мене вже нічого не могло зупинити, навіть такі поважні дами, як Доля і Смерть!
Різке світло враз ударило в очі – я закрилася рукою. Так наосліп я зробила іще кілька кроків, раптом відчувши, що стіни тунелю зникли і я опинилася на відкритому просторі.
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же, в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Очі мої сяк-так звикли до того світла, так що я розплющила їх і роззирнулася: була на галявині. Сонце поволі заходило за небокрай, посилаючи мені останні промінці, а свіжий вітерець повівав, бавлячись моїм розпущеним волоссям і розганяючи денну літню духоту. Я кліпала очима, дивлячись на людей, що були навколо мене: дівчата у довгих сорочках, із віночками на голові водили хоровод, парубки ж сміялися, жартували, намагалися розвести багаття, наклавши купу дров, кори і сухої трави. Подивилась на себе – була у такій самій сорочці, босоніж. Я роззиралася навсібіч, намагаючись збагнути, де знаходжуся: з одного боку були луки, вкриті шовковими зеленими травами, а з іншого – ліс, із третього – річка. Усе було геть інакшим, але я чомусь одразу все зрозуміла.
– Верещиця…
Раптом дівчата підхопили мене за руки і повели у свій хоровод. Тим часом парубки розклали багаття, і воно шугонуло вгору своїми пекучими язиками.
Ходи, братику, воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Ой братик пішов, воли не знайшов у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Дівчата продовжували співати, і я разом з ними, хоча й було мені не до співів. Та на душі стало легко. Відчувала: так треба. Цей по-справжньому літній теплий вечір мусив привести мене до Івана. Сонце уже повністю сховалося, поступившись місцем купальській ночі. Полум’я ставало все яснішим і все більше притягувало до себе.
Ходи, миленький, воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Миленький пішов, волики знайшов у долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Раптом дівчата кудись рушили гуртом і мене за собою потягли. Ми бігли в морок, що густо блукав навколо нашої ватри, просто до річки. Місяць враз вийшов з-за хмари й освітив луки, прибережний верболіз, ковзнув своїм холодним промінням по тихій воді Верещиці.
Я ступила босими ногами у тепленьку річкову воду. Дівчата пускали віночки, закликаючи Долю, аби послала їм милого або підказала хоч, звідки його виглядати. Купайло поніс ті вінки на середину ріки, намотуючи на свій довгий вус дівочі прохання. У мене також був віночок, тож я й собі поклала на тиху гладь.
– Прийди, прийди, – попросила.
Він відпливав від мене все далі й далі. Дівчата, регочучи, побігли вже геть, я ж так і стояла у воді. Віночок собі плив і плив, щось мені та віщуючи.
За своїми тяжкими думками я не почула, як він підійшов ззаду й обійняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тільки здригнулася.
– Не бійся, то я.
– Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своєю, аби обійняв мене ще сильніше. Він почув мій ніжний трепет, поцілував у шию.
– Я так довго чекав на тебе, – прошепотів мій чоловік мені у вухо.
Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцілувала просто в губи.
– Я прийшла. Тепер уже нічого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуєш, виведу тебе звідси. Ходімо, там є вхід у підземелля…
Іван посміхнувся, поцілував. Раптом я вгледіла у його очах сум.
– Що з тобою?
– Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звідти ой як тяжко…
– Але ж ми це зробимо, – перебила я його на півслові.
– Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлібом.
– Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звідси, – повторювала я ці слова, мов заклинання.
Ми так і стояли у воді Верещиці, обійнявшись, тулячись одне до одного. Я ніяк не могла повірити, що це він, що мій Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Він обіймав мене за стан своїми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як б’ється його серце.
– Опинившись у цій самотині, я довго думав і багато чого збагнув. Коротших доріг через вічність не буває, Маріє. Боже, як я втомився тебе чекати, надія вже відходила від мене все далі й далі.
– Ніколи! Чуєш, ніколи не смій більше втрачати її, – відповіла я.
– Не знаю, скільки нам відведено часу…
– Ми будемо разом…
– Чую, ворони чорні починають злітатися з лісу. На біду…
– Втечемо!
– Звідси нема виходу. Тільки один!
– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?
– Навпаки – в життя. Ти не бійся, Марусечко, віджени свій страх.
– Не можу. Тривога роз’їдає моє серце.
– Ходи зі мною. Верещиця її змиє.
Я й незчулася, як він зняв із мене сорочку і повів до води. Тепле спокійне плесо і справді мов рукою зняло мою втому, а міцні Іванові обійми розсіяли тривогу. Його сильні жилаві руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкі плечі та не могла націлуватися його солодкими вустами.
– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотіли мої губи, а от руки все сильніше обіймали, лоно тулилося до його живота, а груди мліли від його ласк та поцілунків.
– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…
Більше опиратися його сильним рукам та солодким поцілункам я не могла. Десь зовсім поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом їхній регіт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: місяць підморгнув нам і зайшов за хмару, ховаючи й нас від чужих очей…
Я ніяк не могла повірити, що усе це зі мною сталося насправді. Ніби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своєму ліжку поруч з Іваном. Навіть намагалася себе ущипнути… Ні, то був не сон, а якась неймовірна реальність…
Ми уже лежали собі потомлені на березі. Він поцілував мене у чоло.
– Ти у мене дуже відважна.
Я поцілувала його у груди, потім у шию, потім смачно-пресмачно в губи.
– Як же нам зробити, аби Доля нас більше не розлучила? – спитала я.
– Тільки слабкі вірять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стає трудно, приходить біда чи скрута, ми просимо своїх богів, аби ті допомогли нам, а за це обіцяємо їм багаті дари. І боги помагають. Ходи, я тобі покажу. Підемо до нашого капища і складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!
Наскільки я зрозуміла, ангели закинули мене у дохристиянські часи. Я спробувала відмовити Івана, але він уже загорівся своїм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.
– Наші боги добрі: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хліб, є вдосталь води і трави, річка дає нам рибу, а ліс – деревину, звіра і мед. Ми дякуємо богам і боронимо свої землі: так нам заповіли наші пращури.
Швидко вдягнувшись, він потягнув мене за собою у ніч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…
