Kitabı oku: «Сповідь з того світу», sayfa 4

Розділ 10
Демон

Ми зайшли у село тихо, пішки, залишивши коней віддаля. Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкірилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж їх швидко постріляли з луків, а потім доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той ґвалт із хат. Багато з них були озброєні, декотрі стискали у руках вили, серпи, навіть кочерги. Глипаючи то на своїх побитих псів, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замість вступати у бесіди, наші воїни розійшлися по їхніх господарствах й почали просто грабувати. Бійня почалася, коли ми взялися за їхніх жінок. Вони програли, бо не були так навчені вбивати, як ми. Їм треба було відразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же їхні мужі лежали в крові, жінок і дітей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…

У ці землі наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-ріки. Були ми племені аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У ці краї, до берегів повноводої Верещиці, ми завітали вперше.

Наш ватаг на ймення Половий стояв посередині захопленого селища й уважно спостерігав за тим, як росли купи награбованого, прискіпливо оглядав бранців, оцінюючи, скільки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купців. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькі обладунки та вовчу шкуру, озброєний бойовою сокирою. Я не раз бачив, як він тим топором розрубував людей навпіл…

– Люблю малих дітей, – сказав я, стоячи поруч із ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна із захоплених жінок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме відтягли її від чоловікового трупа й поставили гуртом зі всіма.

Оскільки обр навіть не глянув у мій бік, я продовжив:

– Маленьких дітей я люблю переважно за те, що у них молоді мами. А ще коли й тата нема!

Тільки тепер він на мене поглянув і вишкірився, розуміючи, до чого я хилю, тоді посунув до жінки. Раптом дитина ніби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля міцно до своїх грудей.

– Віддай! – рявкнув ватаг, ударив жінку й забрав дитину, коли та впала. – Мале і так не витримає такої далекої дороги степами!

Далі він передав дитинча мені і махнув рукою, аби я щось із ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жінка кинулась до нього, але ватаг швиденько підімнув її під себе і почав задирати на ній сорочку. Решта людей закам’яніли: холодні вістря аварських мечів блискали перед самими очима.

– Чого ж воно плаче? – мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули інші. – Певно, пити хоче!

Я взяв маля за ніжку і підніс над криницею. Обри знову вишкірилися.

– Не руш, пусти!!! – верещала мати малого, якій ватаг нарешті зумів розвести ноги. Добра краля – за неї нам гарно заплатять, якщо, звісно, цей бик її не замордує.

– Пізно кричати!

Малий полетів униз, тільки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нічого зробити більше не змогла. Тільки ридала. Нічого, руські баби сильні, витримає. Вона йтиме степом зі шнурком на руках, прямуючи за нашими кіньми, аж доки її не продадуть на якомусь невільничому ринку котромусь із тих жирнощоких євнухів.

Я обром не був, хоча і прийшов з ними. Моя особа взагалі не мала відношення до жодного людського роду-племені. Мій дім – не держава, не місто й не село, бо народився я у пеклі. На самому глибшому його дні – сьомому. Мені не потрібні були ані золото, ні срібло, а лише загублені, задурманені душі слов’ян.

У них була добра земля, тому ці люди не поклонялися золотому демонові. На цій землі треба було тяжко гарувати, тому й демон пияцтва й розпусти не міг до них підступитися. А ще слов’яни не хотіли визнавати єдиного володаря над собою, вибираючи собі постійно інакших старшин на вічі. Хоч вони й не були наразі християнами, та їхня віра вчила їх любити землю, поважати батьків, зневажати розпусту, злодійство, вбивство і брехню. Що ж із такими робити? Я знав – бити їх тільки страхом! Зневірою, розбратом, лютою жорстокістю… і страхом. Перетворити їх на рабів, а коли ж їхні квітучі душі зів’януть, як восени в’яне усе живе, тоді огорнути кожну душу чорною пеленою смертельного гріха, що називається «рабська натура»!

Зі мною були мої друзяки – Лихо і Біда. Ми майже завжди трималися разом, а диявол нам ще практиканта підсватав – Малого.

Наш загін відколовся від основної аварської орди – і ми пішли палити села, женучи в полон молодих і здорових. Старих, малих і хворих відразу пускали в розхід – обуза в поході неприпустима. Отож і зараз троє моїх друзяк мордують стару бабу, яка вже й ходити не могла, а тільки сиділа й проклинала. Я мимохідь задивився: Лихо і Біда тримали стару, а Малий замахнувся сокирою. Правильно, йому треба набиратися досвіду. Удар – і пики товаришів забризкала кров.

– Та хто ж так б’є, довбню?! – вилаявся Лихо. Вони кинули труп баби Малому під ноги, самі пішли далі, витираючи пики рукавами. Малий побіг за ними, вимахуючи сокирою і сподіваючись, що йому дадуть ще когось убити.

Обри хазяйнували добре: з хат уже було винесено усе цінне, складено на вози. Худобу і невільників також позганяли докупи; поранених, хворих, старих і малих безжально вбили. Часу гаяти не можна – під покровом ночі треба було напасти на ще один городок, що стояв на березі Верещиці і назви поки що не мав. Так і називали – Городок. Треба підійти непомітно, аби не встигли поховатися, напасти з різних боків – уже неодноразово перевірена тактика.

У найтемнішому куті пограбованого селища, поміж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим бур’яном, стояв юда і дивився на нашу розправу. Ні, то не був той самий Іскаріот – його душа з пекла уже ніколи не вилізе. Інший. У цих краях, зрештою, як і всюди, завше можна було знайти чоловіка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, п’ять срібних монет. Слід було тільки постаратися трохи, дещо пообіцяти – і зрадник купувався чи то на золото, чи на жінку, чи на владу… Глупота, боягузтво, жадібність, заздрість – ось ці струни душі, на яких я так гарно умів вигравати. Так само вийшло і з цим юдою: він продав своїх братів, погодившись непомітно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерігаючи, як ми грабуємо й палимо, трусився, наче і справжній Іскаріот. Я підійшов до нього.

– Чого стоїш у темноті – виходь на світло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зібрали. А все через тебе. Якби не твоя поміч – поховалися б твої родичі у лісі… Ну, і за ту справу тебе чекає гарна нагорода. Виходь…

– Мені й тут добре, – буркнув юда. Як я і думав: йому на світлі буде страшно. Тоді ще додав, ніби хотів виправдатися переді мною: – Я не через срібло. Ти ж сам знаєш, обре…

– Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобі й срібла не треба? Собі лишу.

– Ти обіцяв, обре, – підвищив голос юда.

– Так, обіцяв. Але робота нескінчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…

– Тих стежок я не знаю, не бував там ніколи…

Він став труситися ще більше: невже у ньому пробудилася совість? З таких уже користі мало, він мені більше не потрібен. Я йому так і сказав:

– Тоді ти мені більше не потрібен.

– Ти обіцяв мені срібло. І дівчину віддай…

Я спробував ще раз його намовити:

– Слухай, може, ти б мені ще послужив?

– Не хочу. – У цій відповіді була тупа слов’янська непоступливість, тож я відразу зрозумів, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срібло, обре!

Я подав йому капшук з монетами.

– Бери, заробив. Дівку собі вибереш, яку хочеш. Їх у пеклі вдосталь.

– Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князівство поки що нічого не чули.

Я посміхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомітно витягнув ножа.

– Скоро довідаєшся, любий мій друже.

Ударив не в серце – у живіт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не відразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекає там, унизу. Я витер свого ножа, тоді гукнув тому, хто ховався у темряві з протилежного боку.

– Виходь, не бійся.

До мене підійшов ще один юда.

– Ти бачив, що я з ним зробив?

– Бачив, – тихо буркнув він.

– Проведеш нас до Городка?

– Проведу, проведу, – затрусив лякливо головою.

– Ставай на коліна і цілуй моє взуття.

Він спочатку вагався, але коли я кинув на нього свій грізний погляд, юда став навколішки і поцілував.

Отак я всіх людей, що жили понад Верещицею, Дністром, Бугом, Случем, Бистрицею, Дніпром, Десною… збираюся поставити на коліна.

Розділ 11
Східняк

Сам я був нетутешній, тому цих країв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лісах, а оскільки наближалася ніч – вирішив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скінчилися ще напередодні. Що ж: попив води з річки, омив лице від цілоденного сонця, куряви і поту, пустив коня пастися, а тоді розлігся на прогрітій літнім сонечком землі. Нарешті можна витягтися й розкинути вільно руки й ноги.

Натще не дуже солодко спиться: повіки злипаються від утоми, а от думки про соковитий шмат м’ясива продовжують снувати в голові. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсім недалеко звідси розкинулися гори, тож мені страшно хотілося вже їх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усіх наших родів і, просуваючись усе далі на схід, русини сіли на своїй, богами даній землі. Родичі між собою досить часто сварилися, але більше дружили, збиралися докупи в разі біди, молилися одним богам і говорили однією мовою. Кожен рід мав своїх старійшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотіли, цінуючи власну свободу. Маючи свою землю, ніколи не йшли захоплювати чужої… У тому була і наша сила, й наша слабкість. Земля завше давала нам те, що було потрібно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплід, народжувалися добрі і гарні діти. У нас було вдосталь води, деревини, звіра, риби та меду. Вона, земля батьків, навчила нас любити одне одного та її – свою матір.

Із сусідами жили через приграничні річки й гори. Часом хтось переходив ті річки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зі словом. Тоді лилася або кров, або мед, а після того кожен повертався до своєї хати.

Набагато гірше було, коли приходила орда…

Раптом я почув крики, підвів голову й угледів спалахи від вогнища. Треба подивитися…

Несподівано мене схопили і поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цілі снопи іскор у нічне небо. Крики і гул були такі, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидві руки, враз із силою потягли у бік вогню, розбігаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далі – регіт.

– Беріть його в коло! – знову почувся дівочий вереск.

– Чекайте. Мені до Городка, – просив я, та вони мене не чули.

– Завтра підеш. А нині будеш з нами!

– Купайло нам послав такого витязя!

– З неба нам кинув!

– Та він з дуба впав!

Знову регіт.

– Та дайте ж чоловікові відсапатися! Хіба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубків.

– Мені ж завтра далі їхати. А зараз – повечеряти б…

Дівчата сяк-так дали мені спокій, хлопці ж спровадили у бік жертовників:

– Там, біля Лади, знайдеш мед і свіжий хліб: наші боги добрі, поділяться з гостем останнім. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…

Жертовник стояв на березі річки. Хлопці казали правду: тут я знайшов направду свіжий хлібчик, запашний медок і поїв собі усмак, перед тим помолившись Ладі й подякувавши їй. У відповідь вона мені підморгнула.

Знову вмостився спати. Очі мої вже заплющилися у напівсні, а регіт дівчат та біснування парубків усе ще долинали до мене. Я посміхнувся. У нас, понад Десною, так же нині палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всі ми – браття, онуки Даждьбожі. Знову дівочий веселий сміх. Вони ж тут вельми гарні – дівчата, одначе і в нас, сіверян, не гірші. Марина. Чекає там. Ех, коли б не її очі, добре погуляв би нині… Не можна… Обіцяв…

Сон усе-таки перемагав. Ніби у якомусь мареві, побачив я Марію зі своїм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони підійшли до Лади. У жертовнику ледь жеврів вогонь, слабенько освітлюючи ідола. Місяць поливав Ладу згори своїм світлом, а ще відблиски купальської ватри стрибали по її товстих боках. Марія навіть посміхнулася, розгледівши на ідолі очі, рот і ніс.

– Вона добра і помагає тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сім’ю, – пояснив Іван.

Чоловік роздмухав вогонь у жертовнику, підкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорілося, почало танцювати, сміятися. Від цього Лада враз повеселішала, ще ширше посміхнулася їм… Раптом до них підійшов якийсь старий у ветхому одязі та підперезаний шнуряним поясом.

– Ой не у тих помочі просите, – сказав старий так, що Марія стрепенулася тривожно. Іван же навіть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, відповів старому:

– Просимо помочі у Лади, аби зберегла і збагатила нашу родину, щоби біда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не співаєш зі всіма? А може, ти знайшов уже квітку папороті?

Старий ніби не чув тих слів.

– Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скільки вистачить снаги. Але ми не всесильні – диявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки наші млітимуть від невимовної напруги, а голос захрипне від великого крику. Тож зараз кажу вам – тікайте, що маєте сили.

– Гавриле! – зойкнула Марія. – Скажи, що з нами буде!

Раптом я здригнувся. Розплющив очі, сів. Озирнувся. Старого не було, і тільки Іван з Марією дивилися на мене.

– Ото диво. Правду кажуть, що духи лісу в Купальську ніч на світ виходять. Хто ти: лісовик, цур, пек, пересмішник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.

– Не страхайтеся, не чорт. Східняк я. Сіверянин.

– Ого. Сіверь – далеченько.

– Правда, не близько. На другому кінці землі Руської.

– Чого ж ти забрів у наш край? Може, дівку собі хочеш умикнути?

Тільки тепер я остаточно зрозумів, що Іван з мене кепкує.

– Послали мене старці, князі й волхви землі Сіверської, аби я говорив з вашими старійшинами. Біда прийшла на землю Руську. Обри.

– Чули, – Іван тут же спохмурнів.

– Поляни, сіверь, деревляни, дуліби і радимичі вже дали свою згоду, аби спільно стати супроти ординців!

– І ми станемо з вами! – тут же підхопив Іван.

– Ану тихіше, – раптом втрутилася у розмову Марія.

Вона раптом зблідла, і її серце так забилося, що той стукіт було чути аж до мене.

– Що? – насторожився й Іван. – Я нічого не чую.

І раптом купальську ніч, немов гострий кинджал, розпоров крик:

– Обри!!!

Іван враз підскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки і дівчата. Багаття тут же згасло, а всі гуртом побігли просто у наш бік, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала їх від небезпеки.

– Давай руку! – наказав Іван, – і вони з жінкою стрімголов побігли від жертовника уздовж річки. Я – слідом.

Ми добігли до того місця, де плакучі верби стояли понад самим берегом, опустивши свої віти-коси до самої води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нічне небо і нависла над землею, ховаючи місяць і зірки. Сюди прибігло іще кілька дівчат, двоє чоловіків.

– У воду! – наказав Іван.

Він допоміг дівчатам спуститися з берега, насамкінець заштовхав і Марію.

– Іване, – не хотіла вона його відпускати від себе.

– Там наші б’ються! – мовив один з мужів і стиснув у руці сокиру.

– Іване, – схопила Марія чоловіка за руку, але Іван легенько відіпхнув жінку.

– Сиди тут, я скоро.

– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.

Іван витяг з-за пояса ніж, і ми побігли, лишаючи жінок під захистом широкої плакучої верби.

Розділ 12
Марія

Я хотіла стрімголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука міцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.

– Не йди – через тебе обри нас усіх тут знайдуть!

– Але ж Іван…

– Йому зараз більше допоможе твоя молитва, Маріє.

Ангел затяг мене у воду, і ми разом з іншими дівчатами сховалися під віти плакучої верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалині звуки бою. Я молилася безперестанку. Пішов дощ. Спочатку краплі падали рідко, вдаряючись об воду річки та розходячись широкими колами. А далі полило як із відра.

За якийсь час там, де раніше чулися крики і дзенькіт мечів, запанувала тиша, тільки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неї.

– Прогнали, – тихо мовила котрась із дівчат і поволі рушила з нашого сховку.

Гаврило затримав її і, приклавши палець до губів, наказав сидіти тихо. Ми усі так і застигли під тим віттям, цокаючи зубами з холоду і страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав сніп світла: сюди йшли люди зі смолоскипами. Вони ґелґотіли щось незрозумілою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи… нас. Один з них підійшов до берега, навіть ступив у воду. Смолоскип його горів яскраво, обр крутив ним у різні боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми відвернулися, дівчата позаплющували очі, аби тільки не зауважив нашої схованки. Одна дівчинка аж трусилася, так що я пригорнула її до себе і про всяк випадок затулила рота рукою.

А обр тим часом, покрутивши головою, виліз назад на берег. Йому не хотілося лізти у холодну воду, тож він пошкандибав за своїми далі.

– Вони пішли, – сказала я і поволі стала вибиратися з нашої схованки.

– Стій, куди? – спробував ангел мене зупинити.

– Пошукаю Івана.

– Не будь дурною, Маріє: він або втік, сховався, або уже мертвий.

– Ні, він не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, поранено – і він лежить, стікаючи кров’ю. Я мушу знайти його.

Відмахнувшись від Гаврила, я таки побрела по груди у воді до берега. Тихо вилізши з річки, почала сяк-так викручувати на собі сорочку. Тоді, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пішла берегом.

Світало. Вранішня прохолода обійняла мене свіжістю. Злива перейшла, і тепер дрипав дрібний дощик. Хоча ні – знову полило. У мокрому одязі було холодно, проте я поспішала, і серце моє калатало. Я бігла ледь помітною стежиною поміж деревами, які густо росли вздовж річки. По дорозі перестрибнула рівчак, перелізла через завалене дерево, перебрела невеличкий потічок. Із самого початку іще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь із них не побачив мене. Але їх не було, вони пішли, тож я забула про обережність. До поля, де ми ще недавно водили хороводи і на якому потім розгорівся жорстокий бій, було як рукою сягнути.

Я бігла все швидше, як раптом четверо з них випірнули із густої ліщини просто переді мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у їхні обличчя, очам своїм не вірила: це були Біда, Лихо, Малий і Недоля. Вони мали куртки із вовчої шкури, лати, шоломи, а в руках замість пістолетів і биток – мечі.

Недоля першим прочухався і підійшов до мене. Він зазирнув мені в очі – я й далі не могла зрушити з місця. Обр поправив моє волосся, що розтріпалося під час бігу і тепер закривало мої очі й лице, прицмокнув, оцінюючи мою красу. Тут підійшов Лихо, запитав ламано по-нашому:

– Де ховається?

Я відразу зрозуміла, хто його цікавить, – і страх охопив мене ще гірше. Мовчала. Він повторив запитання:

– Де ви ховаєтеся? Де жінки?

Я продовжувала мовчати, не знаючи, скільки іще так зможу грати у Зою Космодем’янську. Недоля ухопив мене за косу і притяг до себе, просичав просто у лице:

– Вона покаже.

Тут він мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був більше принизливий, ніж болючий. Раптом у мені щось пробудилося. Я поглянула ординцеві в очі і плюнула просто в морду. Він застиг на мить, потім вдарив кулаком в живіт. Я впала. Інші кинулися на мене – і я таки заробила кілька добрих копняків ногами. Вони били щиро, від душі, та я скрутилася калачиком і закрила голову. На цей гармидер позбігалися й інші степовики.

Побої, як і тоді, стримав Недоля. Він говорив щось до них, пояснював. Наскільки я зрозуміла – вони мали намір мене продати, а за покалічену багато грошей ніхто не дасть. Тоді поставив мене на ноги, приклав меча до горла.

– Ходи з нами. Будеш показувати.

Вони вели мене поміж кущами та деревами, витягали на берег річки, штовхали і смикали за волосся, кричали та погрожували своєю зброєю. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полі й дожидає мене. Певно, вже не дочекається, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони і так би мене не відпустили, не помилували…

Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щільних заростях, обри повернулися в свій табір, посідали і розвели багаття. Я сиділа осторонь і дослухалася до того, про що вони ґелґотіли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховає нашого сина, якщо і я звідси не повернуся? Хто ховатиме батьків? Чи я жалію за тим, що накоїла? Ні!

І тут до мене підійшов Біда. Цілий час, доки ми тут сиділи, він потягував щось із бурдюка, пришпиленого до боку, і я так розумію, що то була не вода. Від нього несло густим винним «амбре», коли він підійшов до мене і присів поруч. Я відвернулася. Він узяв мене за підборіддя, повернув до себе. Тоді нахабно спробував узяти мене за груди. Я відштовхнула його, але він лише показав свої жовті ікла. Щось сказав своїм товаришам, і ті зареготали.

– Відчепися від мене, виродку. Чуєш, відчепись! – скрикнула я.

Він іще раз потяг вина із бурдюка і знову пішов на мене. Я відсовувалася все далі та враз зрозуміла, що мене зараз чекатиме.

– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.

Від того удару я на мить знепритомніла. Степовик витягнув ножа, сів на мене і почав розтинати мою сорочку на спині.

– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподівалася на той рятунок.

І тут підійшов той, кого дикуни величали своїм царем. Половий. Він грубо відштовхнув Біду, показуючи силу своєї влади, і сам став наді мною. Ні, він не мав наміру мене захищати: його також найперше цікавили мої груди, а потім і все інше.

– Я – цар, – представився він, простягаючи до мене руку, я ж у відповідь затопила йому в пику.

– А мені начхати на твоє царство!

Він також з ударом не забарився – ударив так, що аж у голові замакітрилося. Я знову впала. Що було далі – важко пригадати. Пам’ять повернулася, коли степовик підвів мене й почав говорити:

– Я даю тобі вибір. Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

У відповідь я хотіла багато чого сказати цьому дикунові, однак вирішила зекономити сили.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася моя відповідь, схоже, він дуже хотів погратися зі мною «по-обоюдному». Знову спитав, підіймаючи ставки:

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні, то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках і твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай!

«Ніколи!» – хотіла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволі тяжко.

Тоді він здійняв наді мною свого меча, і я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вічністю. Мені привидівся ангел Михайло. Це вже, певно, кінець…

Я досі нічого не можу збагнути, але Половий мене відпустив.

– Іди звідси.

Не бажаючи більше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пішла поміж обрами геть із цієї галявини. Вони розступалися переді мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з їхніх очей.

Я пішла, а потім побігла у бік жертовника, навіть не думаючи про те, що інші степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила поміж жахливо понівеченими людськими тілами, трупи дивилися на мене своїми очима. Поранених не бачила – самі мерці. Ніхто не стогнав, просячи допомоги.

Мій Іван лежав біля самого жертовника, тіло його було по-звірячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколішки поруч із ним, підняла його голову й поклала собі на коліна. Він розплющив очі.

– Прийди… – хотів щось сказати. А може, і все сказав. І затих. Душа його білим голубом полетіла на небо. Дощові хмари враз розступилися перед нею – і сонечко посміхнулося ясним своїм промінням, вітаючись. Ця посмішка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мій чоловік передавав мені останній свій привіт. Сльози грубими горошинами покотилися з моїх очей, я притулила до себе тіло коханого, яке ще недавно гріло мене своєю любов’ю і добротою, а тепер потроху холоне в моїх руках. За своїм болем я і незчулася, як іззаду підійшов Гаврило.

– Їх треба поховати. Справити тризну…

Я поволі обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Біль так у мені накипів, що здушив горло, наче клешнями.

– Не треба! – попросила я тихо, але з тією просьбою вирвався із моєї душі увесь біль. Від того шепоту аж захвилювалася вода у річці, птахи зірвалися з верховіть дерев, а сонце враз згасло, ніби це не була тиха мова жінки, а крик тисячі мужів.

Я стояла у підземеллі, Михайло сидів переді мною на лаві.

– Так уже споконвіків повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що ішли в чужі краї, послухавшись лихої намови його. Диявол обіцяв їм багаті землі, коштовні скарби, гарних жінок. А ще їм потрібні були раби, тож вони сунули на цю землю з усіх боків. Іван завше був з тих, що першими йшли в бій і стояли до останнього. Рабом його так ніхто і не зробив.

Михайло сподівався, що пригода з обрами остудить мене, налякає…

– Я бачила тебе там, на тій галявині… Про що ти говорив із ними?

– Ми заклалися…

– Хіба ж таке буває?

Ангел не відповів.

– І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.

– Своє життя, – чесно зізнався Михайло. – Тому мені дуже хочеться, аби ти перемогла…

– Я спробую тебе не розчарувати. Піду до кінця, – відповіла я тихо.

Михайло поглянув на мене.

– Ну, як хочеш. Тільки не кажи потім, що ми тебе не попереджали. І приходити тобі на виручку так, як сьогодні, я завжди не зможу – шануйся ліпше.

– Дякую тобі, – сказала я. – Піду. Можеш не проводжати.

Я рушила знайомим уже коридором і на роздоріжжі звернула праворуч. Це був початок моєї довгої дороги, довжиною у тринадцять століть.