Kitabı oku: «Сто днів. Левіафан (збірник)»

Йозеф Рот

Yazı tipi:

Joseph Roth

Die Hundert Tage

Leviathan

Перекладено за виданнями:

Joseph Roth. Die Hundert tage // Werke. – B. 5. – Köln: Kiepenheuer & Witsch – Amsterdam: Allert de Lange, 1990;

Joseph Roth. Erzählungen. – Köln: Kiepenheuer & Witsch – Amsterdam: Allert de Lange, 2009.

The translation of this book was supported by theaustrian Federal Chancellery (Division forarts and Culture)

Це видання було здійснено за підтримки Австрійської федеральної канцелярії (Відділ культури і містецтв)

Übersetzung insukrainische wurde von folgendeninstitutionen unterstürzt Robert Bosch Stiftung (Deutschland) und Übersetzerhaus Looren (Schweiz) Österreichischegesellschaft für Literatur (Österreich)

Переклад українською мовою здійснено за участі Фонду Роберта Боша (Німеччина) і Будинку перекладачів Лорен (Швейцарія), Австрійського літературного товариства (Австрія)

***

Сто днів

Книга перша
Повернення Великого Імператора

I

Із туману виринуло криваво-червоне, скорботне крихітне сонце. А невдовзі знову зникло в холодній сірості ранку. Почався похмурий день. Було двадцяте березня, отже, за день до початку весни. Та весною ще ніде й не пахло. В усій країні не вщухали дощі та бурі, люди мерзли.

У Парижі ще вчора вночі лютувала буря і дощ. А сьогодні після короткого ранкового веселого щебету птахи раптом замовкли. Зі шпарин у бруківці тонкими, огидними і холодними пасмами зміївся туман і знову зволожував каміння, щойно висушене вранішнім вітром, здіймався поміж вербами і каштанами в парках і обабіч алей, змушував здригатися зухвалі бруньки на деревах, проймав дрожем мокрі спини терплячих коней коло нерухомих фіакрів і пригинав до землі дим, який зранку там або там марно намагалися підняти в повітря працьовиті каміни. Тхнуло пожежею, туманом, дощем, вогким одягом, сніговими хмарами, які чекали своєї миті, а передусім градом, що немов завис у повітрі, неприязним вітром, мокрим наскрізь шкіряним реміняччям і огидним смородом каналізаційних труб.

А втім, негода не тримала парижан в оселях. Ще вдосвіта люди вже юрмилися на вулицях. Збиралися під стінами, де були розклеєні газетні сторінки. Газети переповідали прощальні слова французького короля. Ті немов заплакані газети навряд чи й можна було читати, бо нічний дощ розмив свіжу фарбу літер і де-не-де проступав клейстер, яким папір приклеїли до каменю. Вряди-годи несамовитий порив вітру остаточно зривав зі стіни який-небудь аркуш і жбурляв його в чорне болото вулиць. Отак безславно – у вуличному бруді, під колесами возів, копитами коней і неуважними ногами перехожих – були знищені прощальні слова французького короля.

Дехто, хто зберіг вірність королю, сумовито дививсь на ті аркуші й корився долі. Саме небо, здається, було неприхильне до короля. Буря і дощ подбали про знищення його прощальних слів. Учора ввечері під вітром і дощем король покинув свій палац і резиденцію. «Діти, не засмучуйте мене!» – проказав він, коли люди навколішки благали його лишитися. Він не міг лишитися, небеса обернулися проти нього… і це бачили всі.

То був добрий король. Мало хто любив його, але багато людей у країні були прихильні до нього. Він не мав доброго серця, лише королівське. Він був старий, огрядний, незграбний, добродушний і гордий. Він знав лихо життя без батьківщини, бо постарів у вигнанні. Як і кожен нещасний, не довіряв людям. Любив поміркованість, спокій і мир. Був самотній і чужий людям, бо справжні королі відчужені й самотні. Був бідолашний і старий, огрядний і незграбний, гідний, розважливий і нещасний. Мало хто любив його, але чимало людей в країні були прихильні до нього.

Старий король утік від великої тіні, від тіні могутнього імператора Наполеона, що вже двадцять днів підступав до столиці. Імператор відкидав свою тінь наперед, і падала вона важким тягарем. Він тиснув на країну і майже на весь світ. Імператора добре знали в країні і всюди на землі. Його гідність була іншою, ніж гідність природжених королів: він мав гідність насильства. Свою корону він не успадкував, а здобув і завоював. Він походив із невідомого роду, але надав слави навіть своїм безіменним предкам. Сам надав предкам блиску, а не отримав його від них, як природжені імператори й королі. Отже, з усіма безіменними він був споріднений не меншою мірою, ніж із носіями давньої спадкової гідності. Піднісши себе, ушляхетнивши, коронувавши, він підніс водночас і всіх безіменних, увесь простолюд, і тому люди любили його. Він досить довгий час лякав, перемагав і стримував великих світу цього, і тому дрібніші вважали його за свого месника і визнали як свого володаря. Вони любили його, бо він видавався їм рівнею, а ще й тому, що все-таки був вищий від них. Він був для них взірцем і правив за стимул.

Ім’я імператора знали в усьому світі, але про нього самого знали мало. Бо, як і справжній король, він був ще й самотній. Його любили й ненавиділи, боялися й шанували, але мало хто справді знав його. Імператора могли тільки ненавидіти, любити, боятися й молитися йому, наче Богу. А він був людина.

Він сам ненавидів, любив, боявся і шанував. Він був могутній і кволий, зухвалий і зневірений, вірний і зрадливий, палкий і байдужий, зарозумілий і простий, гордий і ниций, сповнений сили і жалюгідний, щирий і недовірливий.

Імператор обіцяв людям свободу і гідність, але той, хто потрапляв до нього на службу, втрачав свободу й цілковито віддавався йому. Він мало цінував народ і народи, проте підлещувався до народу, щоб мати його прихильність. Зневажав природжених королів, але прагнув їхньої дружби та визнання. Вірив у Бога, але не боявся його. Добре знав смерть, але не хотів умирати. Не дуже шанував життя, але хотів насолоджуватися ним. Не цінував кохання, але прагнув володіти жінками. Не вірив у вірність та дружбу, проте невтомно намагався здобути друзів. Мало цінував цей світ, але прагнув завоювати його. Довіряв людям тільки тоді, як вони були вже готові загинути за нього: отак він робив їх солдатами. Щоб бути впевненим у їхній любові, вчив їх коритися йому. Щоб імператор був впевненим у них, вони мали загинути. Він хотів ощасливити світ, але завдав йому мук. Що ж, імператора любили навіть за його слабкості. Там, де він засвідчував слабкість, люди бачили, що він рівня їм, і любили його, відчувши спорідненість із ним. А коли імператор засвідчував силу, його любили саме за неї і за те, що він, здавалося, вже не рівня їм. А той, хто не любив імператора, ненавидів або боявся його. Він був сильний і нерішучий, вірний і зрадливий, мужній і полохливий, піднесений і мізерний.

Тепер він стояв перед брамами міста Парижа.

Дехто зі страхом, а дехто з радістю поскидав знаки та емблеми, які запровадив король.

Барвою короля і його дому була біла. Ті, хто визнавав його, чіпляли на одяг білі банти.

А сьогодні сотні людей немов випадково загубили свої білі банти. Тепер вони, наче зганьблені, відкинуті метелики, валялися в чорному бруді вулиць.

Квіткою короля і його дому була неприступна, незаймана лілея. Тепер сотні викинутих, зневажених і зганьблених штофових і шовкових лілей валялися в чорному бруді вулиць. А барвами імператора, що підступав до міста, були синя, біла й червона: синя, як небо і далечінь, біла, як сніг і смерть, червона, як кров і свобода.

У місті нараз з’явилися тисячі людей із синьо-біло-червоними бантами на одязі й капелюхах.

А замість непорочних гордих лілей люди прикрасили себе найскромнішими квітами – фіалками.

Фіалки – смиренні й сміливі квіти. Їм властиві чесноти безіменного народу. Навряд чи помічені, цвітуть вони в затінку високих дерев і зі скромною, але гідною відчайдушністю першими вітають весну. А темно-синій полиск нагадує ще й про вранішню млу перед сходом сонця, а також вечірню перед початком ночі. Фіалка була квіткою імператора. Його називали Батьком фіалок.

Тепер уже тисячі простолюду з паризьких передмість сунули до центру міста, до палацу, і всі були прикрашені фіалками. То був передодень початку весни, неприязний передодень похмурої весни. Але фіалки, наймужніші серед квітів, уже цвіли в лісах перед брамами міста. Здавалося, ніби народ із передмість несе живу весну в кам’яне місто, до кам’яного палацу. Букети щойно зірваних фіалок синіли на піднятих чоловічих ціпках, між теплими і пишними жіночими грудьми, на капелюхах і шапках, якими вимахували в повітрі, у руках робітників і ремісників, що вітали імператора, на офіцерських шпагах, на барабанах колишніх барабанщиків і срібних сурмах колишніх сурмачів. На чолі деяких гуртів ішли барабанщики колишньої імператорської армії. Вони вибивали давні військові мелодії на старій телячій шкурі, підкидали в повітря окрилені барабанні палички і знову ловили їх, мов зграбних пташечок, які вертались додому, у розкриті батьківські долоні. На чолі інших груп, а то й усередині їх, виступали колишні сурмачі колишньої армії, вряди-годи приставляли сурми до вуст і сурмили давній бойовий поклик імператора, сумовитий і простий поклик смерті та перемоги, що змушував кожного солдата згадати про присягу загинути за імператора, а також про останнє зітхання любої дружини, яку покидають, щоб загинути за імператора. Поміж гуртів і верхи на людських плечах видніли колишні офіцери імператора. Вони похитувались, так, хиталися понад хвилями голів у юрбі, немов живі людські корогви. Офіцери подіставали з піхов шпаги. На вістрях шпаг крутилися їхні капелюхи, мов маленькі чорні прапори, прикрашені трибарвними кокардами імператора і народу Франції. Від часу до часу, немов слова, які не часто доводилось виголошувати, й далі гнітили серця чоловіків і жінок, вони вигукували: «Хай живе Франція! Хай живе імператор! Хай живе народ! Хай живе Батько фіалок! Хай живе свобода! Хай живе імператор!». І знову: «Хай живе імператор!» Інколи серед якогось гурту хтось натхненний навіть заспівував. Він співав давніх пісень ветеранів, що брали участь у давніх битвах, пісень, які оспівували прощання людини з життям і її молитву перед смертю, були проспіваною сповіддю солдата, що не мав часу для останнього відпусту; пісень про його любов до життя і любов до смерті, пісень, у яких звучали хода полків і ляскіт рушниць. Раптом хтось заспівав давно нечуту пісню – «Марсельєзу», і всі тисячі людей приєдналися до того співу. То була пісня французького народу, пісня свободи і послуху. То була пісня батьківщини і всього світу, пісня імператора, як і фіалка була його квіткою, орел – його птахом, а синій, білий і червоний кольори – його барвами. Та пісня надала шляхетності перемозі і осяяла навіть програні битви. В пісні звучав тріумф і його сестра – смерть. У ній чулися і розпач, і впевненість. Кожен, хто співав «Марсельєзу», ставав могутнім товаришем і другом тих, кому належала ця пісня. Той, хто співав її разом із багатьма людьми, відчував свою вічну самотність, дарма що перебував серед юрби. Адже «Марсельєза» говорила про тріумф і загибель, про єдність зі світом і самотність кожної окремої людини, про облудну могутність людини і її безперечне безсилля, ця пісня – спів життя і спів смерті. Це пісня французького народу.

Її співали того дня, коли повернувся імператор Наполеон.

II

Чимало давніх друзів поквапилися назустріч імператорові, щоб зустріти його ще по дорозі. Інші приготувалися зустріти його вже в місті. З вежі муніципалітету вже зникла біла корогва короля, і там майоріла тепер синьо-біло-червона корогва імператора. На стінах, де ще вчора вранці були приклеєні прощальні слова короля, висіли тепер уже не заплакані, не розмиті дощем, а ясні і з виразним шрифтом охайні та сухі нові аркуші. Над ними з владною силою ширяв імператорський орел, немов його могутні чорні крила захищали чорний охайний шрифт і немов він сам, літера за літерою, випустив його зі свого небезпечного й промовистого дзьоба. То був маніфест імператора. Люди знову зібралися під тими самими стінами, і в кожному гурті хто-небудь читав уголос слова імператора. Його слова звучали по-іншому, ніж скорботне прощання короля. Слова імператора були виразні та сильні, в них озивались тріскіт барабанів, суворий поклик сурм і буремний голос «Марсельєзи». Здавалося, ніби голос кожного, хто читав слова імператора, ставав голосом самого імператора, і здавалося, ніби він, ще не прибувши, вже промовляє до народу Парижа вустами десятьох тисяч висланих наперед посланців. Так, а невдовзі здавалося, ніби й самі газети вже промовляють зі стін. Надруковані слова немов заговорили, літери гукали, а над ними немов вимахував крилами могутній і супокійний орел. Прийшов імператор, і невдовзі його голос відлунював від усіх стін.

Давні друзі, колишні достойники та їхні дружини заквапилися до палацу. Генерали і міністри поодягали старі мундири, почіпляли імператорські нагороди, і тепер, глянувши в дзеркало перед виходом із дому, їм здавалося, ніби вони й не жили, відколи не стало імператора, а спали, як мертві, і аж тепер прокинулись до життя. Ще щасливіші були дами імператорського двору, знову одягнувши старі сукні. Вони вже думали, ніби втратили молодість, а їхня краса зів’яла, осяйність потьмяніла. А тепер, вбраним у сукні, які були свідками їхньої молодості й радісних тріумфів, їм здавалося, ніби час після від’їзду імператора стояв на місці. Так, час, цей ворог жіноцтва, зупинився, мов покалічений, швидкоплинні години, повзучі тижні, нудні й повільні вбивчі місяці стали немов страшним сновиддям. Дзеркала тепер не брехали, а відображували правдивий образ молодості. Тріумфальною ходою, на окрилених щастям ногах, неначе ті помолодшали, – адже то були омолоджені і знову пробуджені до молодості ноги, – дами сідали в екіпажі та їхали до палацу, де їх вітав народ, що чекав і напирав з усіх боків.

Люди чекали в саду перед палацом, тиснулися перед брамою. В кожному міністрі та генералі, що під’їздив, добачали нового посланця імператора. Прийшли і смиренні слуги, колишні імператорські куховари, кучери, пекарі й пралі, шталмейстер і стайничі, кравці та шевці, муляри і шпалерники, лакеї та покоївки. Вже почали опоряджати палац для імператора, щоб він застав його таким, яким покинув, і ніщо не нагадувало про короля, що втік. За цією роботою дами й пани високого роду поєдналися з простими слугами. Авжеж, дами імператорського двору, незважаючи на свою гідність, одяг, який легко занапастити, й виплекані нігті, ще ревніше за слуг заходилися здирати, зривати, здряпувати шпалери з білими королівськими лілеями, і то з чуттям помсти, люті, нетерпіння й натхнення. Під шпалерами короля знову з’явилися давні й добре відомі знаки імператора, незліченні золоті бджілки зі скляними, відстовбурченими крильцями з тендітними прожилками і черевцями в чорну смужку: імператорські комашки, старанні виробники солодощів. Солдати колишньої армії принесли імператорських орлів із лискучо-золотої латуні й поставили їх в усіх чотирьох кутках, щоб імператор, прибувши, знав, що солдати чекали його, – навіть ті, які не могли бути з ним під час вступу до міста.

Тим часом уже почало сутеніти, а імператор ще й досі не приїхав. Перед палацом запалили ліхтарі. Вздовж вулиць горіли смолоскипи, борючись із туманом, вогкістю і вітром.

Люди чекали й чекали. Нарешті долинув розмірений тупіт копит військових коней. Усі знали: то драгуни Тринадцятого драгунського полку. Полковник їхав попереду, його шабля вилискувала, – тоненький срібний полиск серед каламутної пітьми, – а потім вигукнув: «Дорогу імператорові!» На карому огирі, що в сутінках навряд чи й був помітний, із широким обличчям з довгими чорними вусами, полковник із сяйливою зброєю в піднятій руці здіймався понад головами людського юрмища, і його заклик «Дорогу імператорові!», що лунав від часу до часу, і сама його постать, то осяяна жовтим світлом миготливих смолоскипів, то знову захована від їхнього полум’я, нагадувала народові живого і войовничого, ба навіть жорстокого янгола-охоронця, якого хотів мати коло себе імператор. Адже народові здавалося, ніби імператор цієї миті дає накази навіть своєму янголові-охоронцеві…

Ось уже в супроводі драгунів приїхала на прудких колесах, гуркіт яких приглушував тупіт копит, імператорська карета.

Зупинилася перед замком.

Імператор вийшов із карети, і до нього потяглося безліч білих простертих долонь. Цієї миті, зачарований благальними руками, він утратив волю і притомність. Зрушені любов’ю й простерті до нього білі руки видалися йому ще страшнішими за ворожі й озброєні. Кожна окрема рука була немов білим, сповненим любові тужливим обличчям. Любов простертих білих рук линула назустріч імператорові, то було могутнє і небезпечне благання. Чого вимагали ті руки? Чого хотіли від нього? Ті руки водночас благали, вимагали й наказували: отак простягають руки, звертаючись до богів.

Імператор заплющив очі й відчув, як руки підіймають його, ось він уже похитується на незнайомих плечах, його несуть сходами вгору до палацу, і він чує ще добре знайомий голос свого приятеля генерала Лавалета: «Це ви! Це ви! Це ви, мій імператоре!». З голосу та віддиху імператор здогадався, що його приятель попереду піднімається сходами задки. Імператор розплющив очі й побачив простерті руки Лавалета і його біле обличчя.

Імператор перелякався і знову заплющив очі. Немов заснулого або непритомного, його занесли, завели й супроводили до його колишньої кімнати. З переляком і щастям, тобто зі щасливим переляком у серці, він сів за письмовий стіл.

Немов у тумані, побачив у кімнаті кількох друзів. Із вулиці, крізь зачинені вікна, до нього долинали гамірний поклик народу, іржання коней, брязкіт зброї, виразний дзенькіт острог, а з передпокою, з-поза високих білих дверей, навпроти яких він сидів, чулося бурмотіння і шепіт багатьох голосів, і часом йому здавалося, ніби він упізнає той чи той голос. Він сприймав усе, водночас виразне і розпливчасте, далеке і близьке, і все водночас і тішило його, і змушувало здригатися. Йому здавалося, ніби він нарешті повернувся додому, а водночас ніби його бурею занесло кудись далеко. Мало-помалу імператор змусив себе бути уважним, наказав очам спостерігати, вухам слухати. Він заціпеніло сидів за письмовим столом. Тільки йому були призначені вигуки надворі під вікнами. Задля нього тут у кімнаті стояли й чекали друзі. Задля нього бурмотіли і шепотіли численні голоси за зачиненими дверима в передпокої. Раптом йому здалося, ніби він бачить, як в усій великій французькій країні стоять і чекають геть усі, незліченні тисячі друзів. Як тут сотні людей, в усій країні гукають мільйони: «Хай живе імператор!» В усіх кімнатах шепочуть, бурмочуть і розмовляють про нього. Він би залюбки порозкошував ще трохи неробством, щоб думати про себе, мов про когось чужого. Аж тут почув за плечима на каміні регулярне й нещадне цокання дзиґарів. Час плинув, і дзиґарі зненацька кволо й понуро забамкали. Одинадцята година, ще година до півночі. Імператор підвівся.

Підступив до вікна. На всіх міських дзвіницях дзвони бамкали одинадцяту годину. Імператор любив дзвони. Любив ще з дитинства. Він не цінував церкви, безпорадний, інколи навіть переляканий, стояв перед хрестом, але любив дзвони. Його серце відповідало їм. Їхнє бамкання створювало в нього святковий настрій. Йому здавалося, ніби дзвони повідомляють не тільки про години й початок церковних відправ. Дзвони – язики небес. Яке земне створіння розуміло їхню золоту мову? Кожну годину дзвони вибивали побожно, бо тільки вони хотіли знати, котра з них вирішальна. Імператор стояв коло вікна й насолоджувався їхнім щоразу тихішим відлунням. Потім обернувся. Підійшов до дверей і відчинив їх. Стояв на порозі і оглядав обличчя скупчених людей. Вони всі були тут, він упізнав їх, він ніколи не забував їх, бо сам повиводив їх у люди: ось герцог Бассано і Камбасерес, герцоги Падуанський, Ровіґо і Ґаете, а ось Тібодо, Декре, Дарю й Даву. Глянув назад у кімнату: там були його друзі Коленкур та Екзельман і молодий та сповнений невинності Флері де Шабулон. Ох, він ще має друзів. Дехто, правда, зрадив його. Невже він Бог, щоб карати чи гніватись? Він тільки людина. Натомість друзі вважали його за Бога. І, наче від Бога, вимагали від нього гніву і покарань, наче від Бога, чекали від нього прощення. Але імператор уже не мав часу, щоб, наче Бог, гніватись та карати, а потім прощати. Він не мав часу. Виразніше за вигуки юрби під вікнами і гамір драгунів у саду та будинку він чув лагідне, проте нещадне цокання дзиґарів на каміні в себе за плечима. Він уже не мав часу карати. Він мав час тільки на те, щоб прощати і приймати любов, дарувати й давати: ласки, титули й посади – всі жалюгідні дари, які може роздавати імператор. Великодушність вимагає менше часу, ніж гнів. Імператор був великодушний.