Kitabı oku: «Куля для вовкулаки», sayfa 3

Кошовий вибив згаслу люльку до ніжки столу, відкашлявся і владним голосом покликав:

– Джуро! А ходи-но сюди, скурвий сину…

Розділ ІV

Плавні, які неподалік від острова Базавлук оточували стрічку Дніпра пасмом очерету в кілька верст завширшки, нічної пори жили своїм буйним життям. Шелестіли високими стеблами очерету, плескотались, кричали голосами численного птаства й позирали на козацький дозор прихованими очима хижаків. Сила-силенна живності переживала у мороці місячної ночі свої маленькі тріумфи й трагедії. Десь рились у пошуках їжі дикі вепри, сторожко поводила вухами сповнена грації лань. Вагалась, чи напитись води, чи кинутись навтьоки. Темними тінями вишукували здобич вовки й діловито будували свої заплави трудяги-бобри. Звідкись чувся навіть рик ведмедя, що невідомо в яких справах гуляв болотистими плавнями. А над усім цим царював потужний жаб’ячий хор.

Семен притримав коня, насолоджуючись краєвидами нічних плавнів. Погода видалась тихою, а темний купол неба, на якому під час заходу сонця гуртувались купчасті білосніжні хмари, на ніч очистився і вкрився міріадами зірок. І серед тисяч блискучих вогників немов щедрими мазками невідомого живописця розлігся рукав Чумацького Шляху. Микита, який тримався поруч, теж замилувався картиною нічного неба в супроводі симфонії нічних плавнів. На деякий час обидва навіть забули, з якою метою приїхали. Втім, дійство відбувалось недовго – за чверть години зійшло бліде око повного місяця, приховуючи зоряне різноманіття. Слідом за цим хропіння коней, брязкання упряжі й тихі розмови запорожців повернули їх з небес на землю, примушуючи спостерігати за більш прозаїчними речами, аніж зорі над головою.

Семен прислухався. Неподалік лунав притишений голос кошового. Отаман особисто очолив один із роз’їздів комонного козацтва, які вийшли у степ. Збори, з огляду на той факт, що здобич у жодному випадку не можна було злякати передчасно, зайняли увесь вечір. Кошовий і кілька його вірних джур збирали лише тих запорожців, до кого мали цілковиту довіру. Але навіть їм не розповідали про справжню мету виходу. Усі, окрім Семена Паливоди, самого кошового отамана і Микити, а також дев’ятьох очільників козацьких чат, вважали, що полюватимуть на татарський чамбул, який несподівано з’явився в безпосередній близькості від Січі.

Семен видобув із кишені каптана схожий на цибулину срібний годинник. У непевному світлі місяця зміг роздивитись стрілки. Вони вказували на першу годину по півночі. Ще за півгодини місяць підніметься у височінь і плавні засяють немов на долоні. Тож невідомий злочинець, ким би він не був, повинен з’явитися зараз або ніколи. Втім, другого Семен не припускав. Він надто гучно з’явився на Січі, а за годину після бою з Обухом у всіх шинках січового передмістя тільки й було розмов, що про тисячу флоринів, які Паливода повернув у казну, упіймавши будівничого, який виявився шахраєм. Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його ім’я упійманий, вихід залишався один – бігти світ за очі. Адже тут на нього очікувала люта смерть на шибениці чи на гаку. Він, звичайно, не міг знати, що, на превеликий Семенів жаль, справжнього імені заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаській в’язниці, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будівничий просто не знав імені, називаючи свого замовника «його ясновельможність». Проте, як справедливо вважав Семен, паніка мала зробити решту справи й очікувати залишилось недовго.

Він не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посміхнулась не настільки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погоні й бійки, не було куль, які шипіли біля скроні, не лунав дзвін мечів. Усе відбулось більш прозаїчно. Втім, кулі були, але пізніше. Коли місяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибіди під’їхав джура з доповіддю, що трьома верстами західніше козацька чата затримала військового суддю Пилипа Дрозда, який не міг пояснити, з якою метою серед ночі зібрався їхати в невідомому напрямку.

– Де він?! – вихопилось у кошового.

– Там, де затримали. Батько курінний дав наказ його роззброїти і їхати до вас зі звісткою.

Недобрий погляд кошового був легко помітним крізь морок місячної ночі.

– Суддя! Але чому?!

– Можливо, він сам про все розповість, – припустив Семен.

Іван Нагнибіда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:

– Що ж, поїдемо до нього на поклони. І вір мені, Паливода, він усе розповість!

Їхали риссю крізь степ і примарне місячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють і нетерпіння, за ним решта загону. Попереду помітили, нарешті, світло смолоскипів і кількадесят вершників, що завмерли серед поля, очікуючи. Наблизились.

Пилип Дрозд, п’ятдесятилітній товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розуміння особистої важливості, цієї миті так не виглядав. Скоріше був схожим на загнаного звіра. Він переводив погляд з одного козака на іншого, крутився в сідлі й смикав за повід, від чого кінь теж змушений був крутитися з боку на бік. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленості навіть у мерехтливому світлі смолоскипів. Коли Дрозд помітив кошового, завмер, пустивши повід. Очевидно, зрозумів, що опиратись далі немає сенсу.

– Отже, ви все спланували? – видихнув якось тужно.

– А ти як думав, пане суддя? – відповів запитанням на запитання Нагнибіда. – Мислив тихцем нас покинути, а ми ні сном ні духом? Ні, голубе! Не можемо тебе пустити, не попрощавшись.

Дрозд спробував посміхнутись, що йому не надто вдалось.

– Ти дурень, Нагнибіда. Завжди був дурнем. Така людина, як ти, не може носити булаву кошового отамана.

Кошовий посміхнувся недоброю посмішкою.

– Чому ж? Козаки інакше вважають, тому й обрали. Рада обрала, під знаменами, вільними голосами й при арматі¹⁷!

Військовий суддя приречено зітхнув.

– Козаки… Сірома! Такі ж голодранці, як і ти, Нагнибіда. Як же я вас усіх ненавиджу! Чому ви повинні вирішувати за мене? Чому маю коритись тому, у кого ні шеляги за душею?

Голос кошового наповнився металом:

– А тобі, дуко¹⁸, голодранці не до вподоби? Від них вернеш свого шляхетного носа? Дарма! Січ завжди була обороною для будь-кого. Чи ти шляхтич, чи козак, а чи кріпак. Не питалась, у кого скільки золотих за душею. Лише в Бога віруй та Україну люби! У тебе, бачу, не так? Що ж, я справді старий дурень, коли ти у мене майже рік за військового суддю був.

Кошовий говорив голосно, майже перейшов на крик, але Дрозд його вже не слухав. Погляд військового судді прикипів до Семена, який спокійно сидів у сідлі поруч з кошовим.

– Ти… Все ти, клятий! Я все продумав! Усе прорахував, але ти, мерзотник, повинен був сунути свого носа у мої справи! – заверещав Дрозд і в руці в нього з’явився пістолет.

Семен навіть не думав тікати або ухилятись. Марно. Від нього до заколотника не більше п’яти кроків, а той, судячи з усього, жартувати не збирався. За коротку мить, що минула від першого крику «зброя!» до пострілу, він устиг лише подумати, що Дрозда погано обшукали. І все виглядатиме дуже кумедно, коли затриманому вдасться застрілити свого кривдника, перебуваючи в оточенні двох десятків запорожців.

Постріл пролунав оглушливо, а іскри з пістолетного ствола опалили обличчя. Куля пролетіла зовсім поруч, хоча Семен не зміг би сказати, чи чув її свист. За мить пролунав другий постріл, Пилип Дрозд відсахнувся, впустив пістолет і важко завалився набік, упавши під ноги власному коневі. У тиші голосно співали цикади, заступивши притихлий жаб’ячий хор. Семен поглянув на кошового й помітив у нього в руці великий рейтарський бандолет¹⁹, з дула якого вилась цівка диму.

– Скурвий син, – резюмував Нагнибіда, заховав бандолет у кобуру на сідлі й заходився накладати люльку. – Надто легко помер.

Семен відкашлявся:

– Він на це розраховував. На добраніч, батьку. Щось я втомився.

Він повернув коня і в супроводі Микити поїхав туди, де місяць відвоював у темряви громаддя січової фортеці. Там горіли вогники смолоскипів і невидимі вартові вдивлялись у морок, насторожені стріляниною. За спиною почув голос кошового:

– Паливодо!

– Так, батьку, – притримав коня Семен.

– Я твій боржник.

– За все розраховано.

Кошовий неквапно похитав головою:

– Гроші – пил. Я твій боржник.

– Як скажеш, отамане.

Розділ V

Коні налякано захропіли, а передня пара навіть спробувала звестись дибки. Ридван, який до цього плавно похитувався, долаючи темряву ночі, зупинився. Адам Ієронім Сенявський прокинувся й від несподіванки вдарився головою об спинку дивана, на якому сидів. Відкашлявшись, невдоволено гукнув:

– Що там відбувається? Чому стали?

Замість відповіді до нього долетіло цьвохкання батога й крики кучера, якими той намагався примусити коней рухатись. Залишки сну після смачної вечері в замку розтанули, немов передранкова імла. Сенявський смикнув завісу на бічному вікні ридвана й спробував роздивитись, що відбувається.

Обабіч шляху, що вів від Меджибожа до лісової резиденції пана старости, яку останній звик іменувати мисливським будинком, тяглись лісові нетрі. Зараз, залиті непевним світлом повного місяця, вони виглядали таємниче, навіть моторошно. Спочатку Сенявський не міг роздивитись там жодного руху, але за мить відсахнувся від вікна, налякавшись руки в шкіряній рукавиці, яка постукала у вікно.

– Пане старосто, прокидайтесь! – Рука, як і голос, належали форейтору²⁰, що супроводжував екіпаж Сенявського. Форейтор покинув своє місце в сідлі й стояв на ніжці ридвана.

Пан Адам опанував себе і рішуче відчинив дверцята ридвана. Жовнір виглядав стривоженим. У лівій руці тримав смолоскип, з якого на дорогу скрапували краплини палаючої олії. Праву нервово стискав на руків’ї одного з пістолетів.

– Чому стоїмо? – намагаючись заглушити страх металом у голосі, запитав Сенявський.

– Вовки, пане староста. Коні налякані.

– Вовки?

– Вони, кляті.

Сенявський відчув, як його страх перероджується в напад люті.

– Але я, чорт забирай, наказував постріляти вовків ще півроку тому! І мені доповідали, що наказ виконано. Звідки вони тут?

– Не можу знати, – жовнір покрутив головою. – Ми їх справді вибили до ноги…

Цієї миті, перериваючи жовніра, попереду пролунало моторошне виття. Раз і вдруге. Після цього в лісових нетрях праворуч і попереду ридвана Сенявський почув гарчання.

– Но! Вперед! Уперед! – ще більш енергійно замахав батогом кучер, але шістці коней, що були запряжені у ридван, його дії не додали бажання бігти в темряву. Налякані тварини хропіли, стригли вухами й намагались задкувати. Сенявський намацав на сидінні поруч із собою кобуру з пістолетом. Оголив зброю, звів курок, після чого поглянув на форейтора.

– Чого ти на мене витріщився?! – заволав щосили. – Іди виконуй свою роботу! Чи мої драгуни, маючи при собі зброю, бояться якихось там вовків?!

Жовнір уклонився, поглянув якось безнадійно на Сенявського, потім на кучера і пішов шляхом вперед, туди, звідки щойно вчулось вовче виття. Сенявський став на сходинку ридвана й уважно спостерігав за жовніром. Якийсь час його було видно на залитій місячним сяйвом бруківці. Потім він перетворився на неясну тінь, що її оточувала жовтувата плямка світла від смолоскипа. Минуло близько трьох хвилин. Тиша, яку тепер не порушувало ані вовче виття, ані хропіння коней, почала заспокоювати. Кучеру навіть удалося зрушити з місця ридван, і вони повільно покотилися слідом за форейтором, смолоскип якого вдалечині освітлював шлях. На мить Сенявському здалось, що небезпека залишилась позаду. Однак уже за хвилину він відчув, як від жаху кров стигне у жилах. Біля драгуна метнулась темна тінь, він несамовито залементував і упав на землю. Смолоскип згаснув, і з освітленої місяцем напівтемряви линуло лише несамовите гарчання.

Сенявський похапцем перехрестився й зачинився в ридвані. Знадвору чув, як кучер на козлах почав молитись. Коні, яких було залишено напризволяще, раптово потягли і, полишивши стрічку шляху, побігли в ліс. Деякий час екіпаж їхав у темряві, підскакуючи на невидимих вибоїнах. Скло у дверях вилетіло, засипавши Сенявського гострими скалками, він кілька разів болісно вдарився головою, після чого знепритомнів.

Коли пан староста прийшов до тями, він лежав на підлозі ридвана. Застогнавши, провів долонею по обличчю й відчув щось липке. Очевидно, подумав Сенявський, скалки розбитого скла порізали обличчя. Біль не давав себе знати.

– Гей, кучере! – покликав він, відчуваючи, як крижані лабети страху все сильніше стискають його серце. Від страху навіть згадав ім’я кучера. – Кшисю, де ти?

Відповіддю слугувала мертва тиша. Сенявський відшукав у темряві пістолет і повільно виліз із ридвана.

Він знаходився в чорному лісі. Вочевидь екіпаж застряг серед дерев і далі їхати просто не зміг. Сяйво повні не могло пробитись крізь крони дерев нагорі, тож скільки не намагався пан староста, але нічого роздивитись не зміг. Нічого, окрім тьмяного вогника олійного ліхтаря, який досі мерехтів поряд з місцем кучера на козлах. Стискаючи тремтячими пальцями руків’я пістолета, Сенявський поволі підійшов до ліхтаря. Озирнувся. Здається, поряд нікого.

– Кшисю, де ти, мерзотнику?! – ще раз покликав староста і знову не дочекався відповіді. Він відшукав у темряві уламок сухої гілки, похапцем вирвав з дверей ридвана завіску і, намотавши її на палицю, заходився поливати олією з ліхтаря. Коли імпровізований смолоскип був готовий, підняв закоптіле скло на ліхтарі й запалив його, освітлюючи все на кілька метрів навкруги.

Те, що побачив Адам Ієронім Сенявський, примусило його ще більше похолонути від жаху. Коні нікуди не поділись, як він одразу припустив. Як і кучер, якого пан староста не міг докликатись. Усі вони лежали у кривавих калюжах з розірваними горлянками. Невидючі очі кучера дивились у височінь, а на його обличчі, навіть у світлі смолоскипа, можна було роздивитись мертвенну блідість. Сенявський зашепотів молитву, одночасно прислухаючись до звуків у лісових хащах.

Спочатку все було тихо, але вже за хвилину здалеку долинуло зловісне вовче виття. Староста рвучко повернувся в тому напрямку, звідки почув виття, і викинув уперед озброєну руку. Лише темрява. І звуки в ній. Тепер, окрім виття, ясно можна було розібрати шурхіт минулорічного листя під чиїмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський осягнув, якої трагічної помилки він припустився. Смолоскип! Нападники, ким би вони не були, спочатку не помітили його, тож, убивши кучера і коней, пішли геть. А зараз побачили світло і повертались. Сенявський пошепки вилаявся, пожбурив смолоскип геть і одним стрибком заплигнув між трупи коней. Утиснувся між них, намагаючись стати одним цілим з землею і холодіючою плоттю.

Минуло не менше трьох хвилин, доки до вух Сенявського долинув неясний шурхіт. Це не були кроки, лише тихий шелест листя. Намагаючись не видати себе, пан Адам визирнув зі своєї схованки й мало не заволав від жаху, що раптово пройняв його несамовитою хвилею. Зовсім поряд, не далі як за десять кроків, від нього знаходилась істота. Ні, це не був вовк. Але й людиною навряд чи можна було назвати те, що напружено нюхало повітря, намагаючись відшукати Сенявського. На мить смолоскип, пожбурений паном Адамом, розгорівся яскравіше й освітив істоту настільки, що стало можливим роздивитись її заросле шерстю тіло, важкі щелепи, з-під яких виступали ікла й сповнені нелюдської ненависті очі. А ще довгі передні кінцівки, які сягали майже землі й були увінчані велетенськими кігтями. Після цього сили полишили Сенявського, і він знепритомнів…

Коли наступного ранку сонце почало вигрівати стволи мідних фальконетів на бастіонах мисливського будинку Адама Ієроніма Сенявського, сторожа біля воріт була чимало здивована невідомим прибульцем. Останній з’явився на шляху, що вів до Меджибожа, й намагався потрапити до маєтку. Втім, невідомим чоловік залишався тільки до того моменту, коли старший з охоронців не придивився до нього пильніше. Яким же було здивування старого солдата, коли в обірваному, залитому кров’ю і сивому, як дим, бідаку він упізнав власника Меджибізького ключа. Перед ним стояв, стискаючи в руках хрест, зроблений з уламків гілки і шматка обвугленої тканини, Адам Ієронім Сенявський.

Розділ VI

Ранок після буремної ночі видався сонячним, навіть урочистим. Прозорий купол неба вражав чистою бірюзою, яку не наважувалась порушити бодай дрібна хмарина. Сонце, яке палало на сході світовою пожежею, позолотило маківки церкви Святої Покрови, додало свіжих кольорів квітнику навпроти й почало швидко випалювати росу на пожовклій траві майдану. Приземкуваті курені з викладеними дерниною дахами ще відкидали похилі тіні, але з димарів курінних кабиць²¹ у небо потяглись перші несміливі пасма диму. Там кашовари розпочинали готувати сніданок. Прості, але поживні страви. Булькав у казанах куліш, шкварчало на великих пательнях сало, перетворюючись на хрусткі шкварки, а у вуглях перегорілих вогнищ доходили коржі-загреби, що їх за звичаєм пекли прямо під шаром попелу.

На фортечних вежах настав час зміни караулів. Утомлені нічним чергуванням запорожці, чиї очі вглядались у ніч у пошуках непроханих гостей, тепер йшли відпочивати. Залишали оборонні споруди козацької столиці новій зміні захисників. Помітним був рух і біля будинків січової старшини. Там бігали джури, юрмились козаки. Деякі, виконуючи накази кошового, виставляли в ряд вози. Утворювали з них підвищення і встеляли його перськими дорогими килимами. Кілька козаків під командою військового довбиша²² виносили на світ Божий мідні тулумбаси²³, установлювали їх неподалік від імпровізованого помосту. Готувалась військова рада, і Семен Паливода знав причину її підготовки. Проте ці заходи цікавили його найменше. Свою роботу він виконав і мав намір відпочивати. Можливо, у човні серед плавнів з вудкою в руках, а можливо, у одному з шинків, якими так славилось передмістя Запорізької Січі. Хоча, помізкувавши хвилину, дійшов до висновку, що одне одному жодною мірою не завадить. Просто для кожного з варіантів відпочинку має бути свій час. Як і для ранкових занять фізичними вправами, що їх Паливода звів у статус обов’язкового дійства як для себе, так і для свого зброєносця.

Семен повернувся до Пилипенка, який стояв навпроти нього одягнений точнісінько так, як і сам Паливода – у самих лише шароварах, підперезаних шкіряним очкуром.

– Добре, повернемось до наших баранів. Сьогодні залишимо шаблі в спокої? – запитав у Микити.

– Саме так.

– Тоді гопак?

– Дякую, ясний пане, – простодушно посміхнувся Микита.

– Тоді захищайся, голубе!

Семен перейшов до справи одразу. Швидкими й плавними рухами, які більш за все нагадували звичайний гопак, наблизився до Микити й атакував його, наносячи удари руками й ногами. Пилипенко, який мало не від початку їхнього знайомства виявив у собі неабиякий хист до бійки на кулаки, вправно відбив кілька перших атак і собі перейшов у наступ.

– Непогано, – резюмував Семен. – Продовжимо.

Він спробував атакувати ударами рук і мало не пропустив нищівний удар у корпус. Здивувавшись, подумав, що Пилипенко вчиться з неймовірною швидкістю. Принаймні під час минулих занять нічого подібного він продемонструвати не міг. Семен усміхнувся і вирішив надалі діяти обережніше. Близько хвилини бійці кружляли один навпроти одного, намагаючись досягти вигідної для атаки позиції. Але скоро Семену це наскучило і він вирішив діяти. Розпластавшись у присядці, спробував підсікти ногу суперника. Микита очікував такого розвитку подій. Він відсмикнув ногу і цього разу таки досяг мети – в голові в Семена загуділо від потужного удару, яким його нагородив Пилипенко.

– Не болить? – не приховуючи глуму, запитав Микита, коли Паливода піднявся.

– А мало б? – Семен посміхнувся й собі, після чого пішов у рішучий наступ.

Хвилин за п’ять все було закінчено, а Микита полетів на землю з не менш жалюгідним виглядом, аніж щойно Паливода. Потім ще раз і ще. Нарешті, добряче спітнівши й захекавшись, бійці почали втрачати темп. Паливода вирішив, що настав час зупиняти поєдинок.

– Досить, – мовив він так спокійно, ніби щойно не пропустив удар у вухо, навзаєм нагородивши Пилипенка двома стусанами в груди і одним у щелепу. – Добре. На кулаки майстерно б’єшся.

Вони повертались до куреня, збиваючи носами чобіт з трави ранкову росу.

– Можливо, пора й шаблею оволодіти? – поглянув Семен на Пилипенка, вирішивши продовжити давно розпочату розмову.

Микита у відповідь лише замотав головою:

– Е ні, ясний пане. То не моє. Я людина з книжкою, не вояк.

Семен не здивувався. Подорожуючи удвох з Микитою степами наддніпрянської України й Диким Полем, він намагався привити тому вміння постояти за себе за допомогою зброї. Зрештою, такою була необхідність непевного часу. Адже зустріч з татарським загоном або ватагою місцевих розбійників була цілком ймовірною, а тоді лише власна вірна рука стане на заваді полону або смерті. Пилипенко погоджувався з таким твердженням, але вперто відмовлявся навчатись фехтуванню або стрільбі. Він не любив зброю, натомість був схиблений на магії, алхімії, астрології й окультизмі. Максимум, на що він погоджувався, це навчання бойовому гопаку, у чому робив немалі успіхи. Зрештою, Семен махнув рукою. Кожному своє. І хоча вважав, що захоплення окультними науками навряд чи має відношення до корисних знань, ставився до захоплення свого помічника по-філософськи.

Вони підійшли до великого корита, що стояло поблизу колодязя, у дворі будинку для гостей. По черзі заходились умиватись прохолодною джерельною водою. Кілька хвилин Семен насолоджувався свіжістю й відчуттям сили у власному тілі, після чого ретельно обтер торс великим вишитим рушником. Лише тепер помітив, що біля інших дверей будинку, який було поділено на дві окремі половини, надто людно. Там, під очеретяним навісом конов’язі, пережовуючи ячмінь з ясел, влаштувались півтора десятка коней. Біля коней порались жовніри у блакитних каптанах і каракулевих шапках. Підсипали в ясла зерно, знімали сідла, витирали мокрі боки тварин ганчір’ям. З висоти різьбленого ґанку за ними спостерігав невідомий чоловік, судячи з усього поляк. Невідомий мав руді вуса, бліде обличчя й відгукувався на «пан ротмістр²⁴». Він пив чай з великого керамічного кухля й кидав погляди у бік Семена й Микити, намагаючись робити це так, щоб останні не помічали його уваги.

– Хто ці люди? – запитав Паливода в Микити, знаючи напевне, що той уже про все випитав і дізнався.

– Поляки, – байдуже знизав плечима Микита. – Снідати зараз подавати?

Семен відвів погляд від конов’язі й поглянув на Микиту.

– Так. Кухлик кави, смажена яєчня і свіжий хліб. Ось що зможе компенсувати мені нашу нічну прогулянку.

– За хвилину все буде готово.

Семен закінчив обтиратись і жбурнув рушника Микиті.

– Що ж, ходімо. А скажи мені, Микито, – раптом нагадав він, – чи зможеш ти відшукати для нас гарного човна і кілька вудок?

– Пан має лише наказати, – відповів Микита. Його хитрувате обличчя, заросле охайно підстриженою рудою борідкою, розпливлось у посмішці. – Все готово від вечора, а старий Мирон, той, що розпоряджається на січовій корабельні, показав мені заплаву, в якій можна рибалити гарних линів.

Семен зупинився й замріяно прикрив очі.

– Лини… Чого ще можна хотіти від прекрасного літнього дня?

– Воно-то так, пане, хіба…

Семен уважно поглянув на помічника.

– Я чогось не знаю?

Замість відповіді Микита поглянув на ґанок, де розташувався ротмістр. Звідтам долинули голосні розмови. Поляки, які прибули на Січ разом з ним, висипали на ґанок і про щось голосно радились. Судячи з кількості дорогого сукна й золотого шиття в їхніх убраннях, сусідами стали якісь досить поважні птиці. Семен зітхнув і продовжив свій шлях. Коли збігав сходами на ґанок своєї частини будинку, у грудях відчув неприємне передчуття. Воно промовляло, що плани на відпочинок знаходяться під загрозою.

У світлиці на столі стояла пательня зі смаженою яєчнею, скиби свіжого білого хліба й велика мідна кавоварка, від якої до стелі здіймалась ароматна пара. Доповнювали сервіровку порцелянові тарілки, чашки і срібні виделки. Семен сів за стіл, указав на місце навпроти себе Микиті й за хвилину обидва заходились снідати. Їли мовчки, Семен – про щось розмірковуючи, Микита – не наважуючись відволікати пана від думок. Закінчивши з яєчнею, Семен налив у крихітну порцелянову чашку кави й відкинувся на спинку крісла. Деякий час задумливо спостерігав за ластівками, які сновигали за вікном. Десь там, під стріхою будинку було облаштовано їхнє гніздо, у якому безперервно вимагали їжі пискляві пташенята. Тож діловите сновигання пташок не припинялось ні на мить. Далі, за частоколом фортеці, ледь помітною на такій відстані блакитною стрічкою ніс до моря свої спокійні води Дніпро. Поверхнею води рухались кілька білосніжних вітрил. Недобре передчуття, яке з’явилось перед сніданком, поволі почало розчинятись, даючи місце спокою.

Ідилія продовжувалась недовго. Розмови й рух на вулиці стали більш гучними. Настільки, що можливо було розібрати окремі фрази. Говорили польською. Семен зітхнув і перевів погляд з просторів за вікном на спартанський інтер’єр світлиці. За хвилину поставив на стіл порожню чашку й повернувся до Микити:

– Що тут роблять ці поляки?

– З візитом прибули, – недбало відповів Микита, сьорбаючи каву.

– З візитом. Вони надто галасливі. Напевне, потрібно їм сказати, що кошовий навряд чи буде у змозі їх прийняти.

– Так вони не до кошового, – гмикнув Микита.

Семен здійняв брови:

– Цікаво. До кого ж тоді?

– До тебе.

Семен у задумі пригладив вуса. Передчуття не обдурили, а Микита, судячи з усього, уже перекинувся кількома словами з людьми блідого ротмістра й нічого йому не сказав. Спочатку сніданок, справи потім. Він сам так навчив помічника.

Голоси, здається, наблизились. Між ними вирізнявся один, який у досить різкій формі висловлював своє неприязне ставлення до «триклятого схизмата». Семен похитав головою.

– Очевидно, ті голосні розмови є наслідком праведного обурення їх милостей? – запитав згодом. – Обурення з приводу того, що їх не прийняли негайно?

– Саме так, ясний пане, – хитнув головою Пилипенко.

– Ти ще той пройдисвіт, Микито, – голос Семена свідчив, що він скоріше хвалив помічника, аніж мав на меті його відчитати. – Що ж, судячи з одягу вельможного панства, а також із породи їхніх коней, можу припустити, що ці люди не звикли до подібного ставлення. Цей факт підтверджує хоругва з гербом Леліва²⁵. Я можу їх зрозуміти.

Микита насупився.

– А нічого мене хлопом обзивати. І невідомо, хто тут «пся крев»…

Семен посміхнувся й заходився неквапно накладати тютюном свою улюблену люльку.

– Ти вірно все зробив, – зауважив, ударивши кресалом. За чверть години, коли залишки сніданку й посуд було прибрано, а Семен Паливода з поважним виглядом сидів за вкритим зеленою сукняною скатертиною столом, Микита, вислухавши насамперед кілька дошкульних фраз, мав честь запросити гостей до «його мості пана фахівця з розслідувань». Вочевидь така пишна форма рекомендації не мала сильного впливу на представників шляхетного панства, змушеного очікувати на прийом цілу годину. Принаймні очі старшого з них – того самого ротмістра в киреї з соболиним коміром і золотою застібкою, метали блискавки. І якщо його голос не реалізував громів, то лише тому, що шляхетний пан був надто роздратований навіть для цього. Він проігнорував привітання й навіть не думав знімати свою пишну боброву шапку, увінчану павичевим пером. Лише нервово стискав затягнуті в шкіру рукавиці пальці на руків’ї прикрашеної золотом карабели. Двоє його супутників мали не менш грізний вигляд. Хіба вираз обличчя кожного з них висловлював не обурення, а презирство.

Семен спокійно витримав блискавки з-під густих брів ротмістра і посміхнувся натягнутою посмішкою. Більш пильно роздивившись останнього, побачив перед собою доволі молоду людину. На вигляд посланцеві було років двадцять п’ять, і лише пишні руді вуса додавали йому солідного вигляду. Одяг супутників ротмістра був дещо скромнішим. Один з них, високий і блідий, мав на собі оксамитовий каптан, другий, невисокого зросту домініканець, лисий, з качкоподібним носом на округлому обличчі, чернечу сутану. Саме домініканець найбільше привернув увагу Семена. Точніше не сам він, а його очі. Це не були очі людини. Семен одразу навіть не зміг знайти аналогію пустому крижаному погляду ченця. Помисливши, вирішив, що таким поглядом у морській глибині супроводжує свою здобич акула. Він указав на крісла навпроти себе.

– Прошу, панове… На жаль, не маю честі знати ваших імен. Присядьте.

Ротмістр гучно відкашлявся, демонструючи, що його обурення все ще не має меж. Але всівся в крісло і навіть зволив відрекомендуватись:

– Віктор Мацейовський. Маю честь бути військовим товаришем його ясновельможності Адама Ієроніма Сенявського. І, прошу пана, не звик до подібного ставлення. Рівною мірою як мої супутники – поручник Міхай Березовський і його святість превелебний отець Бенедикт!

– Семен Ольховський! – відрекомендувався Паливода. Другу частину фрази він багатозначно проігнорував. – Радий бачити вас, шановне панство. Можливо, почет пана військового товариша теж зволить присісти?

Той, кого ротмістр назвав Міхаєм Березовським, хитнув головою на знак згоди і сів у крісло поряд з ротмістром. Бенедикт у свою чергу нагородив Семена довгим акулячим поглядом і всівся на лаву. Застиг, перекидаючи між пальців правиці чотки, зроблені з великих бурштинових кульок.

– По кухлику кави? – запитально поглянув на ротмістра Семен.

– Ні.

– Можливо, вина?

– Зайве, – буркнув Мацейовський. – Ми воліли б перейти до справи одразу, без довгих передмов. Дайте наказ своєму служнику вийти. Орудка, яку я маю честь обговорити, є дорученням його ясновельможності. Дорученням конче конфіденційним!

Семен поглянув на Микиту, потім на ротмістра.

– Пане Мацейовський, у мене немає таємниць від мого помічника. Тож можете говорити у його присутності.

– У мене доручення, від виконання якого значною мірою залежить доля пана Сенявського! – звився ротмістр.

– І все ж я змушений настояти на своєму. Тим більше, що справа, задля якої ви сюди прибули, знаходиться у межах його компетенції.

– Прошу? – не зрозумів Мацейовський.

– Мій помічник є спеціалістом з окультизму, – поглянув Семен на ротмістра впритул.

Мацейовський хотів щось відповісти, але цієї миті домініканець мовчки здійняв руку з чотками, наказуючи йому скоритись. Це здивувало Семена, але він зробив вигляд, що нічого не помітив. Ротмістр відкашлявся.