Kitabı oku: «Куля для вовкулаки», sayfa 4

– Отже, справа задля якої ми сюди приїхали, є досить складною… – промимрив він.

Семен із розумінням похитав головою.

– Так, так, мені відомо про трагічні події в маєтку Сенявських. Здається, убито сина його ясновельможності?

Від несподіванки Мацейовський мало не розкрив рота. Його пишні гусарські вуса почали виглядати кумедно, нагадуючи неохайні пензлі, що їх маляр помив після роботи не надто ретельно й залишив сушити один навпроти другого. Міхай Березовський нервово осміхнувся й лише домініканець залишився незворушним.

– Але, прошу пана, це трапилось лише кілька днів тому. Ми поспішали, як могли, звідки… – бубонів Мацейовський. Увесь пафос, з яким він розпочав розмову зник, і Семен побачив перед собою просту людину. Людину, яка мала на душі надто великий тягар проблем.

– Звідки мені про все відомо? – Паливода здійняв брови. – Але володіння потрібною інформацією і є тим хистом, завдяки якому я заробляю собі на життя. На жаль, мій батько, нехай земля йому буде пером, не зміг залишити мені великих маєтків. Натомість наділив жагою до пригод. І, мушу сказати без непотрібної скромності, здатністю мислити аналітично.

Мацейовський, не знайшовши відповіді, промовчав. Мовчали й решта відвідувачів. Семен, посміхнувшись самими кутиками вуст, продовжив:

– У моєму доробку більше двох десятків розкритих злочинів і справедливо покараних злочинців. Тож не варто набивати собі ціну розміром статків і привілейованим становищем вашого сюзерена. Адже, панове, ви саме тому звернулись до мене і навіть зволили здолати шлях через Дике Поле. А потім терпіли немилосердне ставлення, яке я дозволив собі виключно з вини мого недбайливого служника?

Слова Семена, очевидно, справили на відвідувачів потрібне враження. Виключаючи Бенедикта, стосовно якого не можна було сказати нічого певного. Домініканець від початку розмови дивився на Семена похмурим поглядом своїх риб’ячих очей і перекочував між пальцями бурштинові кульки. Паливода неквапом почав накладати люльку. Казати, що про вбивство молодого Сенявського він дізнався від драгунів кам’янецького каштеляна²⁶, з якими пиячив у Черкасах перед приїздом на Січ, вважав зайвим. Від жовнірів Семен дізнався й про те, про що подейкували в самому Меджибожі. А саме – молодий Сенявський продав душу нечистій силі й вона стала причиною його смерті. Паливода не надто охоче брався за справи у яких була присутньою містична складова, тож тепер стояв перед непростим вибором. Зрештою, вирішив спочатку вислухати.

Мацейовський кілька хвилин мовчав, збираючись із думками. Тепер у його погляді проглядала повага до співрозмовника. Нарешті, важко зітхнув і розпочав оповідання:

– Його ясновельможність важко переживає смерть сина. Усю глибину його горя ніхто не спроможний передати словами. Плач та стогін, ось усе, що залишилось серед веселих у минулому маєтностей пана старости. Ми, його піддані, також у скорботі. Мушу сказати, що задля викриття й покарання вбивці молодого Сенявського я і мої супутники можемо зробити значно більше, аніж така дрібниця, як подорож через Дике Поле.

– Не сумніваюсь, – мовив Семен Паливода. – Для чого ж панству знадобилась зустріч із моєю скромною персоною?

– Але… – Мацейовський розгублено закліпав очима. – Я мав надію, пан допоможе нам!

– Не знаю, чи в змозі буду зарадити.

Семен говорив цілком серйозно. Він не набивав собі ціну, і це було помітно одразу. Мацейовський закліпав очима і голосно відкашлявся. Він не був готовий до такого розвитку подій. Почав виявляти ознаки невдоволення й поручник Березовський. Лише домініканець, як і раніше, залишався безпристрасним. Мацейовський подивився на нього запитливо, у відповідь Бенедикт прикрив очі й на мить схилив голову, немов даючи дозвіл на певний крок.

– Отже, не буду довго ходити навколо, пане Паливода, – видихнув Мацейовський. – Справа не є предметом торгу. Ми не лихварі, а шляхтичі. Ті, кому самим Богом велено тримати в руці зброю! Чи пан також є шляхтичем?

– Звичайно, – Семен поважно хитнув головою. – І мій герб добре відомий у Речі Посполитій.

– Тим більше! Тому маю сказати наступне: можливості його ясновельможності безмежні, а його бажання помститися за смерть сина єдине, що йому залишилось у земному житті. Пан Сенявський бажає, щоб ви взялись за цю справу. Вас буде щедро нагороджено.

Семен узяв чергову паузу, після якої мовив сповненим нудьги голосом:

– Гроші не надто цікавлять мене, панове.

Мацейовський зробив над собою помітне зусилля, аби залишатись спокійним.

– Тоді, пане Ольховський, є сенс розповісти нам, що саме може вас зацікавити.

Семен зітхнув. Картина тихої заводі за стіною очерету, човен і оливковий бік лина перетворювались на нездійсненну мрію. І вона, ця картина, так реалістично вималювалась перед його внутрішнім поглядом, що він, тамуючи жаль, сказав:

– Навряд чи це в компетенції Адама Сенявського. У мене зустрічне запитання.

– Слухаю.

– Ви все розповіли?

– Я вас не розумію! – знизав плечима Мацейовський. Паливода зімкнув пальці рук і уважно поглянув на співрозмовника.

– Я маю на увазі, чи справа стосується лише вбивства молодого Сенявського? – сказав він.

Мацейовський не відповів. Мовчали й решта візитерів.

– Отже? – повторив запитання Семен.

– Не лише убивства, – нарешті не витримав ротмістр.

– Тоді я волів би дізнатись про решту подій.

Мацейовський зітхнув. Намагаючись не вдаватись до подробиць, коротко розповів про нічний напад на Сенявського, який мало не коштував тому життя.

– А це вже цікаво, – резюмував Паливода. – І ми підійшли до тієї причини, з якої я просив залишитись мого помічника. Що скажеш, Микито?

Пилипенко, який уважно слухав, похитав головою:

– Не потрібно знатися на окультизмі, щоб зрозуміти – староста зустрів лікантропів.

– Кого? – закліпав очима Мацейовський.

– Вовкулаку, перевертня, вервольфа. Можете називати як вам завгодно.

– Це маячня! – нервово засміявся Міхай Березовський. Паливода уважно поглянув на поручника. На вигляд не більше двадцяти років, проте щось було в його вигляді таке, що не пасувало молодій людині. Можливо, неприродна блідість, а можливо, хворобливий блиск очей. Втім, сам Мацейовський теж був блідим. Хоча й не настільки. Здоровим рум’янцем на щоках міг похвалитись хіба мовчазний Бенедикт.

– Нам уже остогидли трикляті вигадки про вовкулаків! – додав поручник.

– Лікантропи існують, – авторитетно похитав головою Пилипенко, – і це зовсім не маячня. Є безліч задокументованих свідчень.

– Це маячня! – у запалі повторив Міхай.

Мацейовський повернувся до нього й рішуче мовив:

– Міхаю, припини!

– Але що вони знають? – спробував сперечатись той.

– Я наказав тобі припинити! – підвищив голос ротмістр.

Березовський похитав головою і замовк.

– Прошу вибачити мого товариша, пане Ольховський. У нього є певні причини не вірити у подібні байки, – сказав Мацейовський. – Мушу додати, Адам Ієронім Сенявський не є одним з тих людей, які приймають негативну відповідь. Він звик домагатись свого і згоден продемонструвати свою щедрість у разі, коли ви допоможете вирішити його проблеми.

Семен прибрав офіційного виразу обличчя і встав із крісла, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

– Я подумаю над вашою пропозицією, шановне панство, – відповів він.

Обличчя Мацейовського витягнулось.

– Але ми не маємо часу на роздуми! – спробував апелювати він.

Але Семен був непохитним:

– Мушу наполягати. Мені потрібен час для прийняття рішення. Мій служник сповістить шановне панство про результат на протязі дня.

На цьому розмову було закінчено. Ротмістр і поручник, обурено задерши носи й сповнивши світлицю дзвоном острогів, покинули приміщення. За ними, кинувши на Семена важкий погляд, вийшов домініканець. Вигляд мали такий, що Микита, повертаючись до світлиці, вдоволено посміхнувся. Семен дістав з кишені годинник. Уся аудієнція не зайняла й десяти хвилин. Він підійшов до відчиненого вікна й застиг, заклавши руки за спину.

– Що скажеш? – запитав у Микити, спостерігаючи за зеленими хвилями, що їх гнав вітер в очеретах плавнів.

– А що тут скажеш? – театрально зітхнув Микита. – Маю починати збиратись. Надто добре знаю тебе, щоб припускатися іншої думки.

– Я настільки передбачуваний? – повернувся до нього Семен.

– Можливо, лише для мене.

– Лини й мандрівка в шинок виглядали б значно привабливіше, – спробував пручатись Семен.

– Для когось іншого, – гмикнув Микита.

Семен підійшов до крісла, обіперся на спинку руками й поглянув на співрозмовника. У виразі обличчя не мав і тіні іронії. Він був цілком серйозним і не налаштованим на жарти.

– Ця справа дуже непроста, Микито. Ти чув щось про Адама Ієроніма Сенявського?

– Хто ж не знає яворівського старосту? – знизав плечима Микита. – Поважний пан. Його землі безмірні, багатства нелічені…

– І норов нестримний. Втім, у цьому він схожий на інших людей свого рівня. Підозрюю, спілкуватись із паном старостою буде далеко не простою справою. Крім решти незрозумілого, маємо справу з нечистою силою. Цікаво, а яка місія домініканця, що не зволив сказати тут жодного слова? У мене склалося враження, що він прибув не так для діалогу, як для спостереження. Домініканці – слуги святої інквізиції. А якщо справою зацікавилась вона, все дуже непросто.

Микита повернувся до образів на покуті й тричі перехрестився.

– Одне можу сказати, ясний пане. Лікантропи таки справді існують.

Семен у задумі похитав головою.

– Я вірю лише в речі, які бачив на власні очі. Проте з висновком не поспішатимемо. Принаймні про вовкулаку я чую вдруге за останні кілька днів. І обидва рази це пов’язано з родиною Сенявських.

– Он як! – зацікавився Микита. – І про кого йшла мова в першому випадку?

– Про загиблого Олександра Сенявського. Жовніри, які оповідали мені про його вбивство, казали, що панич був вовкулакою. Що скажеш?

Замість відповіді Микита ще раз перехрестився й почав перебирати книжки у своїй потертій сідельній сумці, яку для цього видобув з-під постелі. Нарешті дістав невелику книжку, розгорнув її й продемонстрував гравюру, на якій був зображений перевертень. Семен узяв книжку до рук і заходився розглядати. Істота, зображена невідомим автором, виглядала насправді моторошно. На перший погляд – звичайний вовк, хіба що надто великих розмірів, на що вказували трупи кількох людей біля його ніг. Чорна густа шерсть звисала довгими пасмами, а озброєна страшними іклами паща розкрита в загрозливому гарчанні. Придивившись, Паливода зрозумів, що у вовка на гравюрі людські очі. Натякали на спорідненість із людиною й пропорції тіла вовкулаки – лапи з довгими гострими кігтями значно більше походили формою на ноги й руки людини, аніж на кінцівки звіра. Під малюнком знаходилась коротка анотація латиною, яка сповіщала: «Лукас Кранах, 1521 рік». Микита похапцем перевернув кілька сторінок, і перед Семеном опинилось зображення одягненої в лахміття й розпатланої людини. Людина пересувалась навкарачки, тримаючи у зубах немовля. Навколо було зображено шматки розтерзаних тіл, а на задньому плані заламувала в розпачі руки жінка, у якої істота вкрала немовля.

– Ось він.

– Що це?

– Daemonium lupum, – блиснув латиною Микита. – Демонічний вовк. Одна з найзагадковіших істот. Квінтесенція зла в чистому вигляді. Диявольський витвір, який приречений убивати, – тоном знавця заявив Пилипенко.

– Але вовка я бачу лише на одній з гравюр, на іншій просто безумець, – знизав плечима Семен.

– Лікантроп має дві сутності, – з поважним виглядом відповів Микита. – І обидві ти бачиш перед собою.

Паливода похитав головою і повернув книжку Микиті.

– Заспокойся, друже. Маєш повірити моєму досвіду – у цьому світі існують речі, значно страшніші за побрехеньки про перевертнів та відьом. Особливо у випадку з Адамом Сенявським. Надто великі гроші й надто багато політики. Там, де присутні ці дві речі, легко можна втратити голову. У буквальному розумінні. Люди, які зважились на вбивство Олександра, дуже небезпечні, позаяк самі ходять по лезу.

І вони, судячи з усього, будуть не в захваті від того, що я почну копати. Можливо, варто взятись?

– Панська воля. Хоча я волів би триматись подалі від місця, де говорять про лікантропа! – відповів Микита. – Піду сідлати коней.

Семен похитав головою.

– Стаю надто передбачуваним. Не поспішай.

Він сів у фотель, дістав з прикрашеної сріблом дубової скриньки перо, лист паперу й каламар. Близько чверті години щось старанно занотовував, після чого присипав листа тальком, звернув у сувій і перев’язав мотузкою. На мотузку крапнув розігрітий над свічкою сургуч, до якого притиснув іменну печатку. Простягнув листа Микиті.

– Насамперед піди до торгового передмістя. Знайди там лихваря на ім’я Мойсах. Заплати йому і залиш цього листа. Також купи в нього двійко поштових голубів. Подбай, щоб клітка була надійною, а птахи почувались добре. Можливо, вони стануть нам у нагоді. Потім знайди Мацейовського і скажи, що ми беремось за їхню справу. До нього зайдеш, коли закінчиш сідлати коней. Нехай мості панове будуть деякий час заінтриговані.

Розділ VII

Валка, очолювана Віктором Мацейовським, широкою риссю рухалась торованим шляхом серед численних пагорбів і долин живописного подільського краю. Дорога, яка була частиною Чорного шляху²⁷, підсохла, і тепер копита коней здіймали з її поверхні хмаринки сивого пилу. Одяг вершників і коні внаслідок цього були вкриті сивою пеленою бруду. Пил потрапляв усюди – в очі, у ніс, рипів на зубах. Проте подорожні не нарікали. Усі давно звикли до неприємностей, що супроводжували комонну мандрівку. Стоїчно терпів незручності навіть домініканець, який, на великий подив Паливоди, виявився майстерним вершником і жодного разу не пересів із сідла свого вороного на віз, який супроводжував валку.

Околиці шляху, переважно порослі степовою ковилою пагорби й долини, піймавши на собі промені сонця, дихали пахощами зелені й спекою літа. Сліпучий диск сонця над головами подорожніх не насмілювалась накрити бодай дрібна хмарина і шерхіт тисяч цвіркунів у казані спеки немов уповільнився, звучав ліниво і сонно. Лише жайворонок десь у височині кидав виклик променям денного світила своїми веселими переливами.

Коли сонце досягло зеніту, загін ротмістра Мацейовського наблизився до роздоріжжя. Тут, на пагорбі, з якого можна було оглянути околиці на багато верст, два шляхи перетинались. Один вів на південь, до Тульчина, другий вигинався західніше, на Меджибіж. Колись тут, як пам’ятав Семен, розташовувався великий заїжджий двір і шинок для подорожніх. Однак після набігу Кантемира-мурзи, який сплюндрував Поділля під час Хотинської кампанії, трактир було зруйновано. Відтоді він так і не відновився. Тож тепер із куп бур’яну, які колись були велелюдним майданом і подвір’ям трактиру, стирчали лише перекошені залишки стропил, купи почорнілої соломи й залишки глиняних стін. На самому роздоріжжі стояв камінь, на якому значились польською мовою назви населених пунктів, що до них вів шлях. Жовніри, які знали цю дорогу як свої п’ять пальців, не роздумуючи звернули на Меджибіж. Це дещо підняло настрій Микити, який їхав поряд із Семеном і стенав, як йому допекла жарінь.

Одразу ж за роздоріжжям шлях збігав з укритого смарагдом трави пагорба, минав широкий, засіяний житом лан і ховався під густим листям лісових велетів. Там, у затінку, він долав хащі, що розкинулись на добрий десяток верст, заживши недоброї слави розбійницьких володінь – очевидно, романтикам з великої дороги більш імпонувало вести свій промисел тут, аніж у польовій частині тракту. Слід зауважити, що загрозою розбійницького нападу ніхто з подорожніх не переймався, справедливо вважаючи, що чисельність і озброєння їхнього загону не дозволять харцизникам чинити з ними свої чорні справи.

У прохолоді гаю жовніри його ясновельможності дещо пожвавішали, маючи змогу перевести подих після кількагодинної подорожі під палючими променями сонця. Тож далі їхали з розмовами, жартами й реготом. Крім лісового затінку, до веселощів, як підозрював Семен, мала відношення велика шкіряна бутель з вином, що її, не намагаючись приховати від Мацейовського, передавали один одному жовніри. Не поділяли загальної атмосфери веселощів лише сам ротмістр, який їхав на чолі загону в супроводі Міхая, домініканець, а також Семен з Микитою, які тримались дещо осторонь. Сумним виглядав і сивий візничий, що керував запряженим парою коней возом із запасом провізії й амуніції. Що стосується останнього, візничий не намагався триматись осторонь. Навпаки, підганяв утомлених коней і проводжав жадібним поглядом бутель кожен раз, коли вона перекочовувала з одних рук у інші. Семен прослідкував за поглядом старого і вдоволено гмикнув, маючи на меті у майбутньому застосувати результати своїх спостережень на практиці. З власного досвіду знав, що люди, подібні до старого візника, добре проінформовані про все, що діялось при панському дворі. А інформація вкрай необхідна. Вони здолали добрячих три чверті шляху, а Семен досі не знав нічого про родину Сенявських, окрім того, що повідали йому тиждень тому захмелілі жовніри в прикордонному шинку. Помисливши, вирішив зачекати.

До темряви загін здолав не менше десяти верст і заглибився в непрохідні лісові нетрі. Спочатку Мацейовський мав на меті минути лісову гущавину й зупинитись на ночівлю, коли шлях знову вирине на відкриту місцину. Однак учорашній дощ, вологу якого висушили промені сонця в полі, тут додав подорожнім турбот. Великі калюжі вкривали окремі ділянки дороги й сильно уповільнили пересування, а двічі загін взагалі змушений був зупинятись, коли драгуни витягували з баговиння віз. Зрештою, візник отримав кілька ударів батогом Мацейовського і його обіцянку додати, якщо віз застрягне у баговинні ще раз. Утім, це не надто зарадило, тож, коли сонце почало хилитись на захід, загін перебував у густому лісі серед старезних грабів і кленів, чиї крони щільно приховували світло, а стовбури були зеленими від моху. Швидкість пересування стала черепашачою, і, зрештою, Мацейовський дав команду зупинитись.

– Готувати табір для ночівлі, – роздратовано кинув він і полишив сідло першим, намагаючись розім’яти затерплі від довгої їзди ноги.

Сутінки насувались. Семен, залишивши на Микиту господарські справи, вирішив особисто перевірити периметр майбутнього табору. За давньою звичкою він ніколи не влаштовувався на ніч, не з’ясувавши напрямки ймовірного нападу і шляхи відходу. Він відійшов на сотню кроків у гущавину, минув невеличке болітце і видерся на порослий підліском пагорб. Результат розвідки оптимізму не додавав – якщо б гайдамаки захотіли підібратись до них непоміченими, зробити це було б зовсім неважко. Він хотів уже повертатись, коли зовсім поруч почув голоси. Намагаючись ступати нечутно, Паливода наблизився до тих, хто вів бесіду. Обережно виглянув з-поза грубого дубового стовбура й упізнав ротмістра і Міхая. Хотів вийти зі своєї схованки, проте вирішив хвилину зачекати. До цього спонукав різкий тон, яким велась бесіда. Говорив Міхай, збиваючись від хвилювання. Семен не почув його слів, зате добре зміг розчути відповідь Мацейовського:

– Це дурня, Міхаю! Ти нікуди не маєш їхати!

– Але чому? – не погоджувався Березовський.

– Тому що я так сказав. Скоро ніч, а місця! тут – сам знаєш…

– Мені байдуже, маю їхати.

– Ні! – знову заперечив Мацейовський. – Поїдемо разом. Ранком.

– Але я не можу, чорт забирай, і тобі про це відомо!

– Мені багато про що відомо, – похитав головою Мацейовський. – Маєш залишитися з нами до ранку!

Обличчя Міхая, ще більш бліде, аніж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навіть здалось, що його трясло, немов у лихоманці.

– Я поїду! – вперто повторив Березовський.

Ротмістр спробував щось заперечити, але цієї миті Семен необережно наступив ногою на суху гілку, яка хруснула з гучністю пістолетного пострілу. Міхай відсахнувся, а в руках у Мацейовського з’явилась шабля.

– Хто тут? – злякано вигукнув він.

– Не надто гарна місцина для ночівлі, – сказав Паливода, з’являючись перед співрозмовниками. – Цей ліс здавна належить гайдамакам.

Мацейовський замість відповіді пильно поглянув на Міхая. Той знітився і промовчав.

– Міхай, раджу тобі йти відпочивати, – сказав він.

Міхай, знітившись, пішов у бік табору. Лише після цього ротмістр перевів погляд на Паливоду.

– Пане Ольховський, вважаєте, мені про цю обставину невідомо? – сказав сухо.

– Навряд.

– У такому разі що можете запропонувати?

– Хорошу нічну варту. Ми з моїм помічником бажаємо нести сторожу на рівні з вашими людьми.

Мацейовський дещо охолонув.

– Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповіщено пізніше.

Хитнувши головою на знак розуміння, Семен пішов. Про всяк випадок вирішив ранком розпитати у когось про Міхая, поведінка якого видавалась підозрілою.

Темрява згустилась неймовірно швидко. Після того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились із залишками світла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать і десятка смолоскипів освітлювали бівуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домініканець і Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хліба й овочів, було закінчено, і втомлені дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто буває, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на імпровізованому лежаку з купи торішнього листя й ведмежої шкіри, підклавши під голову сідло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тілі. Згадував підозрілу поведінку Березовського й намагався зрозуміти, що вона могла б означати. Зрештою, вирішив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, ліниво судачили про гайдамаків і небезпеку, яку вони створюють для їхнього загону. Судячи із загального настрою, до небезпеки ніхто серйозно не ставився, і час від часу компанія біля вогнищ вибухала голосним реготом. Поступово сміх і розмови почали вщухати, полум’я пригасало, і скоро загін мав заглибитись у нічний відпочинок.

Пронизливе вовче виття пролунало саме тієї миті, коли Семен почав засинати. Лісовий хижак вив довго і моторошно, а коли, нарешті, замовк, йому у відповідь до круглого ока місяця полетіло виття десятка інших. Табір швидко прокидався, звівся на постелі й Паливода. Втім, його здивувало не так виття, як реакція на нього з боку жовнірів Мацейовського.

– Це вони! Знову вони! – заволав хтось у темряві.

– Диявольська пошесть!

І слідом за криками гулко вдарив мушкетний постріл. За ним ще один і ще. Скоро у таборі розпочався справжній переполох, який доповнювали налякані коні, що голосно іржали й намагалися позбавитись пут. Семен зрозумів, що надія заснути втрачена остаточно, й пішов розшукувати ротмістра.

Переполох закінчився так само раптово, як і розпочався. Мацейовський, виявивши непересічний талант організатора, припинив біганину табором, посилив караули і наказав усім вільним відпочивати. Про всяк випадок навколо табору розпалили ще кілька багать, вогонь у яких мали підтримувати охоронці. Однак багато хто в таборі не спав.

– Що відбувається, ротмістре? – запитав Семен у Мацейовського, коли біганина і постріли припинились.

– А ви не бачите? – похмуро відказав той. – Люди злякались.

– Вовків?

– Я не знаю, чорт забирай! – вилаявся ротмістр.

– Дивний переляк, як на мене, – похитав головою Семен. – Можливо, ваш отець Бенедикт зміг би їх заспокоїти словом і молитвою? До речі, де він? – Паливода раптом зрозумів, що не бачив домініканця від часу, коли загін зупинився для ночівлі.

– Я не бачив його, – знизав плечима Мацейовський. – Це має якесь значення?

– Поки не знаю, – відповів Семен. Він хотів щось додати, але цієї миті помітив Бенедикта, який вийшов з лісу і мовчки пройшов повз них. Не кажучи ні слова, зник в одному з наметів.

– Маю надію, тепер ви вдоволені? – роздратовано сказав Мацейовський і пішов геть. Семен, помисливши, вирішив і собі повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечір, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:

– А чи не занадто ви боїтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, ні до кого не звертаючись.

Деякий час відповіді не було, і лише за хвилину один із жовнірів вирішив порушити мовчанку.

– Ти багато чого не знаєш, хлопче, – сказав він. – У наших краях вовків давно немає. Тож…

– Тож це виття не Божого створіння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовніра другий.

– Ви впевнені?

– Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнір вдарив у темряві кресалом і запалив люльку. – Трикляті вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востаннє напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святої Діви врятувало його того разу.

– А чому ж Свята Діва не допомогла Мареку і Кшисю? – запротестував перший з жовнірів, який розпочав розмову. Погоджуючись із ним, загуділа більшість із присутніх біля вогнища.

– Про кого ти? – не зрозумів Микита.

– Про моїх побратимів, – відгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту ніч. А зранку ми знайшли все, що від них залишилось!

Семен відчув, що сон долає його, незважаючи на цікавість. Зрештою, вирішив, що з нього досить. Повернувся на бік і за мить уже хропів сном праведника.