Kitabı oku: «Санькя», sayfa 2
Пацан років чотирнадцяти, увесь блідий, із тремтячими вилицями, ледь тримався на ногах, він вжахнув густим, брудно-кривавим згустком на потилиці. Його підтримували за руки.
На багатьох був розірваний одяг. Виднілися худі юнацькі тіла.
Сашко знав їх усіх – якщо не по імені, то в обличчя.
Хтось намагався жартувати, але міліціонери нестямно репетували, вимагаючи закрити роти.
Незабаром «полонених» зібралася ціла юрма, шістдесят-сімдесят осіб.
Більшість була без наручників.
– Давай зі своїх теж знімемо «браслети», – сказав напарникам міліціонер із задишкою. Він був старшим у наряді.
– Навіщо? – запитав один з напарників.
– Треба.
Напарник здивовано знизав плечима, і старшому довелося пояснити:
– Їх били «космонавти», а здавати у відділок нам. Он у цього, може, ніс зламаний – потім відписуватися за нього. Нахер не потрібно. Зрозумів? Доведемо до площі і – до побачення.
Сашка, Льоху й Веню висмикнули з натовпу, щоб зняти з них наручники. Довго вовтузилися, не потрапляючи ключами, тихо матюкалися при цьому. Сашко облизував губу. Веня ніяк не міг спинити кров, вона засохла в нього на підборідді чорною кіркою. Льоха пильно роззирався й надто заважав знімати з нього наручники, перетоптуючись і забираючи руки.
– Бля, стій спокійно! – закричали на нього. Льоха застиг.
– Уперед! Бігцем! – скомандували їм.
Хлопці рушили підтюпцем до своїх, які йшли попереду, метрів за тридцять-сорок. Затриманих щільно оточували люди в сірому і кашкетах.
– Треба драпати, – сказав Льоха неголосно, тільки-но вони відділилися від «пепсів», які саме ховали наручники до кишень на поясах.
– Спробуємо, – відповів Веня.
– Погнали, – сказав Сашко, і вони, немов так і треба, легкі й вільні, пірнули до найближчого провулку.
Набираючи хід, Сашко відчув себе так, немов його високо підняли на гойдалці і – відпустили.
Майнула близько трава (ледь не впав, штовхнувся по-мавпячому руками, обдерши долоні об щебінь, що за щебінь, звідки?), вікно, інше вікно (будинок розгойдувався), коляска, жінка, яка її везла (вона ще сахнулася від засохло-кривавої пики Вені), патрульна машина на розі, міліція («…Не помітили? Могли б прямо на них… вискочити…»), лава (чомусь поперек дороги), огорожа («Не потягну – зависока…»). На мить здалося, що зараз, саме зараз рушійна сила гойдалки досягне своєї висоти, і його хтось схопить за шию й потягне назад, нестримно.
Сашко зістрибнув із паркану і перекидаючись упав…
«Справді, дуже високо, як же я заліз…»
Поруч гехнувся, чомусь рачки, Веня, із чорною, потрісканою, кривавою пикою, і лише Рогов підвівся на ноги, присівши й одразу випроставшись. Рогов схопив Веню за комір, той відштовхнувся ногами, встав і побіг.
Сиплячи й задихаючись, спливаючи довгою, тягучою, гірко-солодкою слиною, вони мчали по дворах, поки не знесиліли й не сховалися, очманілі, у під’їзді «хрущовки».
Стояли рачки, з помутнілими очима, з розкритими ротами, безуспішно намагаючись продихнути. Хтось заходив у під’їзд, але соромно не було…
* * *
– Синку, ти… був у Москві? – Голос мами у слухавці звучав приречено й скорботно.
Сашко готовий був роздерти своє обличчя, чуючи цей голос.
– Був, – відповів він глухо, високо піднімаючи розбиту губу, тому слово «був» пролунало як «’ув».
– …Ви всі в розшуку, – сказала мама, і в її голосі була ледь чутна надія, що Сашко її переконає, скаже, що все це неправда й він нічого не робив поганого.
– Це все… дурниці… – відповів він.
Розділ другий
Сашко розстався з Венею і Льохою біля метро – вирішили, що окремо вони викликають менше підозри.
Він дістався з Москви до свого провінційного – п’ятсот верст від столиці – містечка на електричках, або, як це називали його співтовариші, – «на перепряжних собаках». Сидів самотньо в кутку вагона, усередині іноді тремтіло від того, що трапилося з ним зовсім недавно, знову виникав цей ритм – коли все валиться й дзенькає. Сашко прислухався до цього ритму й розумів, що не все так погано.
Місто виявилося крихким, іграшковим – і ламати його було так само безглуздо, як ламати іграшку: усередині нічого не було – тільки пластмасова порожнеча. Але тому й виникало дитяче відчуття торжества, терпке почуття долання, що все виявилося набагато простішим, ніж здавалося на перший погляд…
Налітали контролери, Сашко йшов у тамбур, розглядав через мутне скло їхній синій одяг, суворі обличчя. Потім, дочекавшись зупинки, оббігав по перону вагон з контролем і знову всідався в куточку. Іноді обсмоктував розбиту губу, але вона вже не боліла – гоїлося все, як на собаці.
Виявилося, електричка йшла безшумно – Сашко нічого не чув.
За вікном текло щось сіре й безрадісне. У склі відбивався він – коротке волосся з упертим чубом, неголені вилиці, темна шкіра, чоло в ранніх зморшечках… Звичайне обличчя.
Сашко приїхав до свого міста, двері електрички зачинилися за ним, немов він був апендиксом і його відрізали.
Відігнавши дурні думки, що його чекає засідка вже в під’їзді («…так вони й влаштували по всій країні засідки…»), забіг додому.
Замок видав звичні м’які брязкотливі звуки. Двері відчинилися.
Мати працювала в нічну зміну, квартира була порожня.
Сашко подзвонив знайомому мужикові, попросив його відвезти до села. Мужик відповів хмуро: «Я поїду сьогодні».
Залишив матері записку: «Мамо, все добре».
* * *
Він дістався до села у звичній трясці. «Копійка» гримотіла, на лобовусі замість техталона висів календарик із жирними цифрами цього року; календарик мав увести в оману стражів доріг. На шляху до села трапився всього один пост, міліціонер подивився на «копійку» гидливо й відвернувся.
Мужик усю дорогу мовчав, іноді прислухаючись до машини, яка видавала найрізноманітніші звуки. Чергування цих звуків уявлялося Сашкові довільним. Мужик, здавалося, розрізняв усі складові цієї какофонії.
Проїжджаючи пост, водій ледь напружився, його очі поважчали, він твердіше узявся за кермо й став дивитися на дорогу, навіть поглядом боячись зачепити міліціонера, немов той був нечистою силою. За мить водій уже був спокійний. І Сашко, напевно, теж.
Асфальтова дорога невдовзі за постом перетворилася на путівець.
Путівець, оминувши сади, два тихі, навіть без собак, села, заплівся в сосновому лісі. У лісі було темно. Прокладена на місці колишньої вузькоколійки дорога терзала й боляче била, підставляючи машині часті міцні ребра.
«Копійка» біснувато світила однією фарою, друга ледь освітлювала саму себе. У світлі кривилися й смикалися гілки. Звідкись із дитинства виповз страх перед темрявою, деревами. Сашко закурив, і все минулося.
Він згадав, як одного разу вони косили з батьком, – Сашкові було років дев’ять. Косив батько, а Сашко лише пробував косити, поки батько перекурював, а потім згрібав скошену батьком траву в рядки. Сутінки загустіли, за ними мали заїхати на вантажівці, але ніяк не їхали. Батько розвів багаття. Сашко збирав гілки, побоюючись віддалятися від вогню. Батько ж ішов з галявинки в ліс, Сашко зі страхом слухав хрускіт суччя, але ось уже батько з’являвся з величезним оберемком. Багаття здригалося, хмиз тріскотів.
Зараз буде ця галявинка… Ось вона.
Вантажівка все-таки приїхала. Батько сказав водієві: «Я тут переночую». Коли від’їжджали, Сашко визирнув у вікно вантажівки. Батько стояв віддалік багаття. Його обличчя Сашко не розгледів.
«Що? Що було б, якби розгледів?… Що б ти побачив?»
Голос був іронічний, навіть роздратований. Сашко не любив цей голос і не відповів йому. Він на мить заплющився й спробував відволіктися.
Брудна лобовуха. Календарик. Застиглий напівзмах бризковиків. Нутро бардачка з відламаними дверцятами, куди Сашко двічі укладав сірники, які постійно випадали, але потім кинув коробки біля важеля перемикання швидкостей. Щетина водія.
У водія в селі тихо догнивав будинок.
У Сашка в селі жили дідусь і бабуся, батькові батьки. Він не бачив їх більше року. Ні восени, ні взимку, ні навесні – хіба тільки в теплому й сухому травні – до села було майже не проїхати. Хіба що на тракторі. Рідко хто наважувався відправитися в дорогу на іншому транспорті.
Курити більше не хотілося, сигарета не скорочувала – як звичайно – дороги, але нудно, несмачно тяглася разом з дорогою, і попіл – коли машина билася об ребра вузькоколійки – падав на штани, і водій косував на те, як Сашко збивав із себе іскорки.
«Мудак!» – вилаявся Сашко, жаліючи пропалені штани, і викинув недопалену сигарету у вікно.
Сашко з’їхав по сидінню, розташувавшись майже напівлежачи, розставивши для стійкості ноги, і спробував хоч ненадовго зберегти розслабленість стомленого з дороги тіла. Нова грудка завалила Сашка на водія. Сашко хотів було вибачитися, але передумав, і сів високо, твердо вп’явшись очима вперед.
…У голові роїлося щось невловне й цілком відсторонене від Сашка. Іншої миті він сам здивовано відзначав це копирсання, здавалося б, своїх думок – млявий сумбур майже непідвладних йому заміток, асоціацій чогось смутно визначеного із чимось уже забутим.
Самотність, видалося Сашкові, недосяжна саме тому, що не можна залишитися дійсно наодинці з самим собою – поза цими відбитками, які залишили в тобі минулі образи, і помилки, й увесь жаль. Яка може бути самотність, коли у людини є пам’ять, – вона завжди поруч, строга й спокійна.
«Що за самотність, якщо все прожите – у тобі й з тобою, немов ти продавець морозива, який усе розпродав, але ходить зі своїм лотком і, лягаючи спати, кладе його поруч, холодний…» – подумав Сашко і сам іронічно гмукнув щодо себе. «Маячня. Яка маячня!» – сказав голос. Сашко знову не відповів, але цього разу погодився.
* * *
Село було темне, у багатьох будинках не горіли вогні.
Сашко майже не почувався зворушеним через те, що повернувся в місця, де виріс.
Йому давно вже здавалося, що, вертаючись до села, складно перейнятися якою-небудь радістю, – настільки сумовитим і нудним було те, що являлося погляду. Кілька селян, що неспішно йшли узбіччям назустріч «копійці», зупинилися, вдивляючись у машину: хто це там, до кого? Сашко навіть не спробував розгледіти тих, хто зупинявся, щоб ніхто його не впізнав. Усе було далеким.
Водій під’їхав до свого будинку.
– Дійдеш? – чи то запитав, чи то просто, без усякого питання, заявив він.
– Дійду, – сказав Сашко, постаравшись, щоб відповідь не пролунала дещо принизлово (вийшло погано), і виліз із машини. Гроші за дорогу Сашко віддав ще в місті. Він розім’яв тіло й по зовсім звечорілій вуличці рушив до рідного дому.
Дорога була спаскуджена й брудна. З інших будинків дрібне сміття, недоїдки, помиї викидали й вихлюпували прямо в канави надворі – кури скльовували, що могли склювати, решта тихо підгнивала. Сашко остерігався канав – угадуючи їх по запаху й по неприємній м’якості вологої підгнилої землі.
Шлях до будинку на сусідній вулиці він вирішив зрізати, пройшовши городом. До того ж, щоб не було так нудно, краще було підійти до будинку непримітно, заднім двором, поступово поринаючи в непривабливе запустіння.
Він звернув на стежку, ноги розповзалися в грязюці. Сашко змахнув руками й тихо вилаявся…
Дарма Сашко берігся грязюки – пішовши городом, він усе одно загруз, вимазався й останні метри до хвіртки брів, приречено ступаючи в чорну гущавину.
«Чи не забув ти, як відсунути засув?» – спробував Сашко підбадьорити, розворушити себе. Він ледь просунув руку в щілинку хвіртки (у дитинстві легше виходило – тоненькою лапкою) і зрушив клямку.
– Не забув! – пошепки вимовив Сашко, натужно зобразивши для самого себе власну радість: останній раз гойднув, начебто гойдалку, свій нікчемний настрій, але не було ні радості, нічого.
– Не забув, – ще раз повторив він уголос, і ця фраза вже не стосувалася будь-чого, просто треба було щось вимовити, закриваючи хвіртку й рухаючись по двору, серед двох занедбаних немічним дідом сараїв і клуні. Далі розташовувалося стійло, де бабуся вже рік не тримала козу, три роки там не було свиней, і десять років, як звідти провели в останній шлях корову Доманьку. Зі стійла не доносилося жодних ознак життя, не було запаху гною, жодна волохата душа не переступала там копитцями, ніхто не жував, галасливо дихаючи й лякаючись Сашкових кроків. Пахнуло тільки вогкістю й брудом.
Сашко тужливо глянув на дім – маленькі віконця були темні. М’яко, сторожко ступаючи, він пройшов повз сухий паркан – той саме височів праворуч, і червоно-цегельну боковину будинку, яка хмурніла ліворуч, і чомусь зупинився на розі – за ним саме були вхідні двері будинку. Біля входу був ґанок, Сашко пам’ятав його й уже знав, що бабуся сидить на лавці, склавши м’які, втомлені руки на колінах.
На дорозі біля будинку стояла дитина з лозиною. Щось приказуючи, вона хльостала лозиною по калюжі й сичала, відскакуючи від бризок.
Сашко зробив ще півкроку.
Так, бабуся сиділа на лавці – безсторонньо й незворушно, здавалося, вона не бачить нічого. І поведінка дитини, ця її гра, її голос давали зрозуміти, що й вона не бачить, не пам’ятає про бабусю, яка сиділа на лавці. Бабуся й дитина немов перебували в різних вимірах.
Вулиця була пустельна, темна й брудна, як і всі інші вулиці села. За городами, порослими кострубатими бур’янами, виднівся сусідній дім, ледь освітлений окремими жовтими віконцями. Сонце заходило, майже зайшло. Дитина змахувала лозиною й тупцяла на місці.
Бабуся дивилася не моргаючи поверх дитини, поверх городів, поверх дерев.
Село зникало й відмирало – це відчувалося в усьому. Воно відчалило поритою, черствою, темною крижиною й тихо пливло. Занедбані, врослі в землю сараї, що стояли уздовж дороги, чорніли відвологлими боками, гнилими дошками. На дахах сараїв росла трава й навіть корчилися кволі деревця, які прижилися, але не знайшли, куди пустити коріння – під їхніми слабкими корінцями розташовувалися холодні, спорожнілі приміщення, куди, до розбитих глечиків і продірявлених бочок, заповзали вужі, яких ніхто вже не тривожив. Кущі розрослися й повзли на дорогу.
Серед усього цього повільного розпаду, який вже добігав свого кінця, дитина виглядала дивно, дико, недоречно.
– Санькя… – видихнула бабуся, коли Сашко, стиснувши зуби, щоб не розвернутися й не втекти городом, ступив уперед, скинув сумку на землю, і простягнув руки до бабусі.
– Як же ти приїхав, га? – запитала вона. – На машині, мабуть? Сам?
Сашко відповів, що так, – сам, на машині, і вдивлявся в темне кругле обличчя бабусі, у її сльозаві очі.
– Я-то думала, Санькя уже не приїде, – сказала вона, і Сашко відчув легкий докір у її голосі. – Листів не пише. Дід помре, а Санькя не довідається…
«Помре» бабуся виголошувала через «є», і тому слово звучало куди беззахисніше й приреченіше. У ньому не було різкості, лише зів’ялість. Дитина здивовано підняла очі на Сашка, який обійняв і поцілував бабусю, пригорнувши до себе її м’які плечі. Можливо, для дитини це було так само дивно, якби Сашко обійняв дерево або ріг сараю.
Сашко підняв свою сумку й стояв у нерішучості. Бабуся прочинила двері в будинок.
– Дід поганий зовсім став, до вересня доживе чи ні… Не встає, їсти не хоче, тільки водичку п’є, – тихо говорила бабуся, заходячи в сіни.
Сашко не зважився ввійти до хати, де лежав дідусь, і пройшов за бабусею на кухню – вона одразу, за гарною сільською звичкою, почала готувати – без розпитувань, усьому своя черга.
На кухні горіла слабка лампочка. Усе було засиджено мухами, і коли бабуся ввійшла, кілька мух беззвучно злетіли. Трохи покружлявши, мухи знову спокійно сіли – вони були ситі й мляві.
Бабуся тихо говорила про синів – у неї було три сини – Сашків батько й два Сашкових дядьки, один з яких був Сашковим хрещеним. Усі сини померли.
Першим помер наймолодший, Серьожа – розбився на мотоциклі, п’яний був. Два роки тому, улітку, у п’яній бійці загинув Сашків хрещений, Микола, він був середнім сином. Його поклали поруч із молодшим братом.
А півтора роки тому в місті, звідки приїхав Сашко, помер Сашків батько, Василь. Він був найосвіченішим у родині, викладав в інституті, але теж пив, причому під кінець пив зле й безпробудно.
Сашко привіз батька у труні узимку – дорога була жахлива… згадувати про ту дорогу було нестерпно.
– Я ото двір приберу й прийду до діда, – розповідала бабуся. – «Діду, чи правда, Василь помер?» – питаю, – думаю, у сні приснилося. «А то, бач, неправда!» – каже… Як же він помер, Санькя?…
Сашко сидів за столом, накритим старою клейонкою, і м’яв у пальцях сигарету.
Бабуся тихо говорила:
– Сяду біля вікна й сиджу, сиджу… Думаю, якби хто мені сказав: іди тисячу день, босоніж, у будь-яку зиму, щоб синів побачити своїх, я б пішла. Нічого не казати, не торкатись, просто побачити, як дихають.
Бабуся говорила спокійно, і за словами її стояв чорний жах, та сама, майже немислима самотність, про яку зовсім недавно думав Сашко, – самотність, що відкрилася іншим своїм боком, – величезним, але позбавленим відлуння. І вона не озивалася ніяк, на жодні голоси.
– Як же це, Васькя так багато книг прочитав, хіба в жодній книзі не написано, що горілку не можна пити? – запитувала бабуся в Сашка, не очікуючи на відповідь. – Він же незліченно перечитав книг, і не сказано там, що від горілки вмирають?
Сашко мовчав.
– І що тепер – лягли всі й лежать. Ніколи більше не встануть, горілки не вип’ють, нікуди не поїдуть, слова нікому не скажуть. Напилися. Ми з дідом думали – ляжемо поруч із молодшим сином, а Колькя й Васькя в наші могилки вляглися. Нам і лягти тепер ніде.
Бабуся готувала одразу на двох сковородах – на одній розігрівала, перевертаючи картоплю й м’ясо, на іншій сичали й потріскували улюблені Сашкові коровайчики – тонкі, майже прозорі млинці із солодким темним обідком. Бабуся готувала без метушні, вміло й спритно, не думаючи про те, що і як готує, й, напевно, могла б заплющити очі й навіть розумом відсторонитися від того, що робить.
– Нинішньої зими останніх качок порізали, – розповідала бабуся, ворушачи на сковороді картоплю й м’ясо, – сил уже немає до річки ходити. З гірки спущуся, а назад ледве йду – а качки чекають на мене, кличуть.
Бабуся неквапно говорила то про одне, то про інше, але йшлося насправді про те, що всі вмерли, й більше нічого немає.
– Дід оглух зовсім, не чує нічого… Вставав востаннє у червні. Пішов до туалету і впав у дворі. «Навіщо встав-бо? – кажу. – Я ж тобі цебро поставила!» Насилу підняла діда.
Бабуся зробила під сковородою з картоплею й м’ясом малий вогонь, виклала останній коровайчик з іншої сковорідки й пішла в хату. Сашко встав, потоптався на кухні й подався покурити на вулицю. Виходячи, почув, як бабуся голосно каже дідові:
– Санькя приїхав! Санькя!
– Санькя? Що ж він не зайде? Я чую, ти там гомониш із кимось…
Зовсім стемніло. Село було безмовне. Дитина пішла. Біля калюжі лежала її лозина. Сигарета диміла. Попіл не падав. Повз Сашка протопав захирілий п’яний мужик, не звернувши на Сашка жодної уваги.
– Що ж ти не йдеш до мене, Санькя? – запитав дід, коли Сашко ввійшов у хату й сів біля дідової постелі.
У його голосі ледь чутно тремтіла стареча іронія – боїшся, мовляв, мене – передсмертного діда свого. І разом з іронією відчувалася жалість – ну нічого, хлопче, я довго не затримаю.
Дід схуд, стирчали гострі плечі, випирав сірий борлак, злипалися слабкі очі. Дід готувався вмирати. Коли він говорив, у горлі ледь чутно клекотіло, і слова виходили маловиразні.
– Помирати не страшно, Санькя… Життя дуже довге. Набридло вже. Лежу он, ніяк не можу померти. Ех, Санькя, Санькя…
Сашко мовчав, дивлячись на діда.
– Дай поїсти йому з дороги! – сказала бабуся. – Наговоришся ще! Не помреш, поки поїсть!
– А я хіба не даю? – відповів дід. – Іди, Санькя, їж…
Сашко слухняно пішов на кухню. Дід щось шепотів, розмовляв з кимось, заплющивши очі.
Бабуся розпитала Сашка про матір, про те, чи не збирається мати заміж, про те, чи не п’є він сам і де тепер працює. Мати не збиралася заміж, Сашко не пив у тому розумінні, у якому запитувала про це бабуся, про роботу він щось збрехав. Він працював, але ліньки було пояснювати, ким. Для старих робота – це землю орати, або – завод, або лікарня, або школа… І вони мають рацію. Але сьогодні така праця стала – у більшості випадків – долею людей не дуже щасливих, загнаних життям.
Бабуся, як це називали в селі, «піднесла чарчину», і Саня із задоволенням випив самогону під м’ясце й картоплю, щоб хоч якось розвіятися. Випив раз, і два, і три.
У сусідній кімнаті помирав дідусь. Сашко з апетитом їв. Він зголоднів. Коровайчики були все так само, як у дитинстві, смачні. Бабуся розповідала про те, що відбулося останнім часом у селі.
У крайньому по вулиці будинку жив мужик на прізвисько Хомут. Сашко добре знав його. Хомут урятував його, Сашка. І батько знав Хомута, вони дружили – якоюсь безмовною, тихою дружбою.
Хомут був здоровий, ясноокий, сильний, як кінь. Минулого літа повісився. До нього приїхали з міста сини, допомогти з городом. Працюючи на городі, Хомут із синами посварився. Він давно з ними погано ладив.
Посварився й сказав: «Зараз я вам покажу!» Пішов у будинок. Сини махнули рукою й продовжили роботу. Коли прийшли, виявили батька в сараї – повісився на бантині, підігнувши ноги. Немає тепер Хомута.
Через двір від рідного Сашкового будинку разом із своєю матір’ю жив мужик на прізвисько Комісар. Комісаром його прозвали за те, що він останні років п’ять бив байдики, лише спостерігав за селянами, із самого ранку стоячи в загороді й обіпершись на неї. Він розлучився з дружиною, харчувався на пенсію своєї матері. Сашку завжди ввижалося в ньому щось нездорове. Без жінки, сорокалітній бугай, чим він зайнятий цілими днями? Дочка сама росте в місті, зовсім ще маля… Повіситися ж можна від такого життя. Але він не повісився. Спочатку померла його тиха матінка, а незабаром і сам він помер, щось із серцем.
Два сини близької сусідки загинули ще тоді, коли розбився молодший Сашків дядько, – і сусідчині пацани теж розбилися, і теж на мотоциклах.
Як було: в останні роки колишньої влади селянство наростило, нарешті, м’ясце, надбало грошенят. Перше, що робить житель сільський, який працював усе життя до сьомого поту, – дитя своє балує, якого б віку воно не було. Саме за тих років уся пацанва сільська зажадала пересісти з велосипедів на мотоцикли. У селі не те що даїшників не було – там і дільничного ніхто не бачив по півроку, так що їздили всі п’яні. І одразу ж почали розбиватися. Розбивалися моторошно, на друзки, летіли перед смертю, викинуті ударом із сідла, на п’ятдесят, а то й сімдесят метрів, гатили голови свої дурні об дерева й паркани, ламали всі кістки так, що тіло перетворювалося на рожевий м’який фарш, а часом ще й дівчиська молоді розбивалися – на другому сидінні. І якщо не гинули дівки, то ламали собі часто хребти й лежали потім без руху, перебираючи той нещасний вечір подумки, щохвилини.
Сашко ще дитиною бігав за хлібом у сільський магазин і часто зустрічав там коли троє, коли п’ятеро, а коли й більше жінок у чорних хустках – в усіх у них сини розбилися. Жінки стояли й тихо розмовляли про те, як жили і як загинули їхні діточки. І кілька слів, похапцем, мимохідь почутих із чорних вуст жінок, потім довго крутилися в Сашковій голові, місця собі не знаходячи.
Хтось виїхав із села в останні роки, розповідала бабуся, хтось тихо сконав від ранньої недуги, і залишився в усьому селі один мужик – ніхто вже не пам’ятав чому, але звали його Солов’єм. Він, невідомо де, кожного вечора напивався, приходив додому, тупо кричав на мовчазну дружину, яка давно все прокляла й замовкла навіки. Дітей у них не було. Вечорами в майже порожньому селі лунали крики Солов’я.
П’яний він мало кого пізнавав, ішов по селу, нічого не помічаючи, і лише тужливе обличчя дружини повертало його до мутної реальності з алкогольної далі, будячи вже фізіологічне бажання кричати й лаятися, втім, не даючи собі розумного звіту у жодному слові.
Це він, Соловей, пройшов повз будинок, коли Сашко курив у загороді. Бабуся зібрала зі столу, пішла стелити Сашкові у кімнаті, відділеній перегородкою від лежанки діда.
Розстеляючи ліжко, вона згадувала, як спав на цім ліжку Василько, кровинка, мале дитя, виплекане після війни, воно за селянською працею непомітно виросло худим, високим хлопцем, що рано облисів, пішов з рідної домівки, ще й повернувся здоровим мужиком, у якому тільки вона й могла пізнати все те ж дитя. Але ось і у Васька зупинилася кров у тілі, і він пішов із життя.
Коли у Васька вперше стало погано із серцем, він наснився їй. Уві сні Васько лежав на ліжку й говорив: «Мамо, ось тут у мене болить, дихати не можу», – і на серце показував.
Вона одразу вирушила до Васька, приїхала неочікувано в місто, де не була років десять, і вже в місті довідалася, що сон – віщий.
Сашко тоді привів її до лікарні, куди спішно поклали батька.
Батько лежав спокійно, зі стемнілим обличчям, прислухався до себе. Усередині билося хворе серце. Бабуся сиділа поруч і вдивлялася в обличчя сина. Батькові зробили операцію, розрізали груди, півгодини, поки чаклували лікарі, його серце було поза тілом. Він вижив. Пити йому було не можна. Але незабаром загинув брат Миколка, і Василь запив. Запив раз, потім ще раз, потрапив у лікарню й швидко помер, через два дні.
Сашко знав, що бабуся стелила ліжко й у котре думала, чому ж, чому, коли Васькові стало погано вдруге, він не наснився їй, не покликав її – і ніяк не могла знайти відповіді.
Не наснився й не покликав. Подзвонили взимку сусідам – по єдиному в селі телефону, сказали, що Василь помер, передайте, веземо ховати. А за три тижні після похорону прийшов Сашків лист, який той написав за півтора тижні до смерті батька. Через погану роботу поштової служби лист побив усі строки затримки – й прибув мало не пішки. У листі Сашко писав, що батько почуває себе добре.
– Як же так одразу все сталося? – запитала бабуся в Сашка, який вже покурив і прийшов спати. – Ти в листі писав, що батькові добре. Я читаю, а він уже в могилі. Чи йому там добре стало? Мучився все життя…
Бабуся дивилася на Сашка спокійно, не очікуючи від нього відповідей.
«Іноді кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Неправда…» – подумав Сашко.
Бабуся любила синів. Сашко був для бабусі невиразним нагадуванням про той час, коли родина була повна, й сини жили. Але вона не мала сил наділити Сашка рисами його батька, відчути в ньому свою – віддану синові й пророслу в онукові – кров. Сашко був окремою людиною, майже вже чужою…
Дуже рідко бабуся дивилася на Сашка з надією, що покійний син проявиться в онукові, подасть знак, але одразу осмикувала себе: «Не він, не він…»
Сашко це розумів і прийняв тиху, ледь відчутну, тоншу за волосину, відчуженість бабусі спокійно. Не усвідомивши це розумом, потай від самого себе він відчував, що так – у якомусь відчуженні від бабусі – йому легше тут буде перебувати. Коли в кожного на серці своє лихо – зіштовхуватися цим серцям, можливо, й не треба. Хіба варто йти за межу того, що й так ледве можна витримати.
Дідусь же й не збирався більше нічого терпіти, квапився до дітей. Він стоїчно переніс смерть двох синів і ще за рік до смерті третього був міцний. Міцніший за Сашка – Сашко пам’ятав, як подивувався здоров’ю діда, коли вони одного разу працювали надворі, й дід вимахував здоровенним молотом, який Сашко ледве піднімав.
Але ось пішов останній син, і дід роздумав жити.
Пам’ять діда не затримувала проблисків минулого. Не було спогадів про той час, коли він, молодий ударник, працював на комбайні, і про те, коли він – молодий офіцер, командував. Ні майже трирічний полон не згадувався, ні післявоєнне життя. Не було ясності, доброї пам’яті. Було відлуння, недомовки, змилки спогадів, жодна думка не знаходила свого завершення, усе погойдувалося, наче в темному вагоні, з мерехтливим, майже безсилим світлом, і десь чутно голоси невидимих супутників, і дзеленьчить посуд, і провідника немає, і щось невиразне миготить за вікном.
Дід прислухався, але нічого не міг розібрати.
Пройшла баба, помітив дід. І знову він нічого не зміг згадати ні про неї, ні про себе, ні про кого. Не було чого вирішувати, і нічого не вирішувалося само. Усе минуло й відмиготіло. Накочувалося безбарвне. Зрідка покапувало те, що залишилося на дні.
* * *
Дідусь завжди вмикав радіо на повну гучність – у ті часи, давно. О шостій ранку в хаті лунав гімн. Бабуся до цього часу вже вставала.
Сашко потягувався тонкими ніжками з немитими п’ятами, сердився на дідуся. Але одразу ж засинав – ледь припинялася мелодія. Вставав у доброму настрої. Їв молочний суп. Іноді в супі траплялася муха, але Сашко не гидував – виловивши й поклавши поруч із тарілкою муху, усе доїдав. Муха лежала в маленькій білій калюжці, зі злиплими крильми. Суп був незвичайно смачний, солодкий, гарячий. Після супу були коровайчики, чай. Усе було таке ніжне.
О шостій ранку радіо засипіло, заїдаючи, немов пластинка з гімном, яка уже минулася або ніяк не могла початися. Радіо важко дихало своїми чорними, курними легенями, зриваючись на хрип. Звук не припинявся.
Сашко відкрив очі.
Над головою висіли ікони.
Маленьке віконце ліворуч від ліжка цідило світло.
Бабусі в хаті не було.
Сашко прислухався, бажаючи почути дихання діда, але не почув. Вставати не хотілося. Але лежати – удвох з дідусем за перегородкою – не хотілося ще більше.
Ноги гидливо торкнулися підлоги. Плечі пересмикнуло. Вилиці стислися, стримуючи позіх. Очі метушливо метнулися по кімнаті, відшукуючи, на чому б затриматися, щоб серце заспокоїлося й ранок почався добре.
У протилежному кутку кімнати висів «сімейний іконостас» – з фотознімками, тисячу разів бачений. Але Сашко й дотепер любив розглядати його.
Він одягся, одразу обрядившись і в штани, і в майку, й у светр, і, не підпускаючи близько думки «…як там дід, глянути…», пройшов, потягуючись і намагаючись ступати тихо, у далекий кут, до карток, що біліли невиразно.
От це велике фото часто вражало Сашка: 1933 рік, сільські дівчата сидять групою, їх близько двадцяти. Дівчата пещені, можна сказати – мордаті, одна одної спокусливіші. Але ж – колективізація, працювали за галочки. Сашко все забував запитати в бабусі, як воно так? Бабуся ж бо, от вона тут, близько шістнадцяти років їй чи що (вона не знала свого дня народження й ніколи його не відзначала) – але гарна вже дівка, усе при ній. І 1933 рік надворі.
А от і дідусь із другом, 1938 рік. Обличчя ясні, очі широко розплющені, суворі чоловічі напівусмішки. Командирський годинник на руці діда, величезний, виставлений напоказ. Товариш наче кавказької зовнішності, але гідний такий кавказець, яскравий, людина-зблиск, яка ніби невідомим чином відбивала фотоспалах. 1938 рік. Чого посміхаються? Добре їм. Задоволені, що фотографуються, попереду – життя.
Товариш діда (Сашко забув його прізвище) геройськи загинув у Вітчизняній війні, льотчик був. Його погруддя стоїть біля магазину, з вічно зів’ялими квітами біля підніжжя.
