Kitabı oku: «Санькя», sayfa 3

Дідусь мав захист від призиву – до сорок другого року його на фронт не брали – він був кращий комбайнер в області. Дідусь тоді вже з бабусею був одружений, хоча дітей ще не було.

Але восени 1942-го й дідусеві довелося відправитися на фронт. Незабаром він потрапив у полон. І в полоні пробув усю війну. Розповідав про це неохоче. Любив тільки згадувати, як у полоні поворожив йому ведун і передбачив, що жити дідові до вісімдесяти років.

– Люди вмирали безупинно, щодня, по декілька, – говорив дід. – Спали поруч, щоб тепліше, усі рядком. Усі разом переверталися з боку на бік, кілька разів за ніч. Інший раз повертаєшся, а поруч сусід уже сконав, холодний лежить… Мені нагадали, а я не повірив: ніхто не вірив, що день ще прожити вдасться – а мені кажуть «вісімдесят років». Але дожив. Навіть більше вже.

Коли помер Сашків батько, дідові було вісімдесят чотири.

Дід на поминках ще раз розповів цю історію і додав:

– Треба було у вісімдесят помирати. Сини живі були. Щасливим би помер. А зараз, Санькя, і не зрозумію, нащо жив – нічого немає, нікого не нажив, як не жив.

Бабуся казала: у полоні дід вижив тому, що не курив. Німці видавали полоненим тютюн і хліб. Дід міняв свій тютюн на хліб в інших полонених. За так не віддавав.

Сашко думав іноді: винуватити йому діда за це чи ні? Не було б Сашка на білому світі, коли б не одержав дід зайвий шматок хліба за тютюн. Як звинувачувати в цьому? Хочеш звинувачувати, їдь у ту неволю, виживи там три роки, тютюн віддаючи за так, коли інші міняють, повернешся живий – і тоді вже звинувачуй. Коли дід повернувся з полону, він важив сорок сім кілограмів – а в дідові зросту метр вісімдесят три.

Ще дід розповідав: коли їх звільнили (союзники-американці), трапилося так, що до своїх він та декілька його товаришів подалися пішки. Ішли по звільненому німецькому селищу, знайшли бочку з білим медом.

Їх було п’ятеро – і всі, крім діда, кинулися мед їсти, руками, прямо з бочки. Дід попередив своїх доходяг, що не треба б їсти – не послухалися. Наїлися, і майже одразу їх почало рвати, крутити й судомити. Так і сконали всі – неподалік від бочки з білим медом.

Часом Сашко ясно бачив цю бочку, наповнену білим і густим. І як у мед залазять брудні, тремтливі пальці з довгими нігтями. І роти беззубі, порослі брудним волоссям, хапають мед. І мед дере гортань. А дід сидить подалі, зсутулившись і відвернувшись. Може бути, супутники діда сміялися навіть, поки жили ще кілька хвилин. Але незабаром один сів різко або впав одразу, й очі від болю вирячились…

І пішов дід сам-один.

Виключили його з комуністів за те, що в полоні був. Повернувся він до села, до дружини своєї. За кілька післявоєнних років наплодили вони трьох синів.

От вони, сини – на іншій картці. Сашків батько – Вася – стоїть між бабусею й дідусем, білоголовий, або, як тут у селі кажуть – «альняний», – це значить, що волосся світле, як льон, який вигорів на сонці. Дідусь тримає на руках середнього синка, бабуся – малого. Дідусь – сухорлявий, високий, спрацьований, строгий. Бабуся – темнолиця, худощока, сама на себе не схожа. Важко давалося дітей піднімати.

Поруч інший знімок – Сашків прадід із товаришами – дідів батько. Закарбований час: Перша світова, на тлі бліндажа чотири солдати стоять, обличчя, як у коней, витягнуті, безглузді, представницькі. У прадіда три Георгія на грудях. А він ще ж і Громадянську відвоював і теж нагороди мав. Але із Громадянської знімків не залишилося. І нагороди розгубили. А от і сам Сашко – чотирнадцяти років, рожевий, ясноокий, волосся набік зализане. Коли із села їхав, він теж був, як усі сільські пацани, «альняним» – а в місті втратив цей яскравий, рідкісний колір, став темно-русявим.

Тільки один він, Сашко, і залишився хранителем малого знання про те життя, що прожили люди, зображені на чорно-білих знімках, був хоч якимось свідком їхнього буття. Не стане бабусі – ніхто нікому не пояснить, хто тут зображений, що за народ – Тишини. Та ніхто й не запитає, кому треба. Викинуть нові хазяї іконостас у непролазні кущі через дорогу, розмиє обличчя на картках, і все. Як не було. І зараз уже Сашко не знав, що за люди на багатьох знімках – рідня якась, бабусина, дідусина, може, сусіди, з якими були дружні, може, ще хто. Але вимерла вся рідня, і друзі вимерли, у всьому селі не було вже людей, хто пам’ятав, якими були бабуся й дідусь у післявоєнні роки, – що вже тут казати про те, що було до війни. Але ж весілля було, й молоді цілувалися зніяковіло, і гості галасували й пили, і всі посміхалися, або майже всі – може, хто сидів у кутку тужливо, тихо напивався, на всякому весіллі такі є, але однаково всі щасливі були й галасливі… і жодного свідка того весілля, напевно, не залишилося.

Сашко раптом пригадав, як дід одного разу згадав, що одружений з бабусею другим шлюбом. Від першої дружини пішов наступного ранку після весілля. Що вона накоїла такого, дід не сказав. Гидливо кинув про перше своє весілля пару забутих нині Сашком слів, і все.

Те, що дід був одружений двічі, вражало Сашка навіть більше, ніж страшні роки, проведені дідом у полоні. Яка така дружина, що вона за дівчина була? Що накоїла? Невже дід застав її з кимось? Або напилася й нагрубила дідові? «А може, дьогтем ворота вимазали?» – подумав Сашко, забувши, що в селі жоден будинок не схований за огорожею – крок від дороги – й одразу двері, часто навіть не зачинені. І собак ніхто не тримав.

«Дьогтем… ворота… – передражнив себе Сашко. – Начитався книжок…»

Ніхто не знав, як усе було. А все ж було.

Як же так, га? Куди все пішло?

Дорогоцінне було б знання про те, як прожили дідусь і бабуся життя своє? Або нікчемне воно й непотрібне?

Сашко тихо пройшов до діда.

Дверні пройми в хаті – низькі, і Сашко мимоволі вклонився дідові, але той не бачив – лежав, заплющивши очі. Сашко одразу почув сиплий, нерівний подих діда й кілька митей дивився на його бліде чоло з тонкою почорнілою веною.

Дід розплющив сльозаві очі, зіниць під повіками було не розгледіти.

«Бачить? Не бачить? Сказати щось?»

– Санькя… – тихо сказав дід. – Стомився. Поспав би…

Сашко мовчав і незмигно дивився на діда. Дід дихав.

Сашко взяв табурет і поставив біля дідового ліжка – можливо, зробив усе це навіть трохи голосніше, ніж можна було, – шум начебто затирав відчуття тужливої хворобливості.

Дід ледве примітно покосився на Сашка – здригнулося повіко, блякла мітка зіниці ворухнулася, і повіко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшці.

– Скоро поїдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаєш хоч. А то бабці самій… Баби ховати будуть. Немає більше мужиків…

«Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, діду, годі тобі! Полежиш і встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

– Скільки років прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У місті хоч є ще мужики?

Сашко слабко посміхнувся.

– Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

– А в нас усі перемерли. Я останній. Усі при мені народилися, при мені всі росли, і всі перемерли. Усіх поховав… І своїх, і чужих.

Дід замовк і довго лежав мовчки.

– Не їм нічого, а все не можу померти…

Ще помовчав.

– Мою ложку срібну – пам’ятаєш? Забери, як помру. Мені батько мій її дав. Тепер твоя буде.

Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дід цією ложкою своїх малих пацанів лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вірив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характері діда все це. Сашко подумав, що жодного разу в житті не чув, як дід кричить, – він ніколи не підвищував голосу й ніколи не лаявся матірно. Невдоволення своє виказував жестом. Якось приїхав Сашко з батьком у село, років п’ять тому. Дідові вже під вісімдесят було. Прийшов дядько Коля, і весь вечір вони пили, і ще півночі пили. Ранком сіли поснідати, похмелитися. Бабуся, що чула, як дід важко дихав уві сні, вирішила його поберегти й, розливаючи самогон, синам налила по повній, а дідові ледве більше половини. У діда жоден м’яз не здригнувся на обличчі – ледачим рухом, краєм правої руки він хитнув склянку, – не різко, але так, що самогон розлився на столі. Потім дід устав і відсунув стілець, начебто виходити зібрався.

– Сиди вже, лісовик! Сиди! – залепетала бабуся. Умить протерла стіл, поставила склянку, наповнила до країв і пішла лаючись, – але лаючись у міру, неголосно й незлобливо, здавна знаючи міру, за яку переходити в осуді чоловіка не могла.

Дід сів, випив спокійно, і ніколи бабуся більше не намагалася своєю волею не долити йому, і ніхто про цей випадок уголос не згадував.

Сашко дивився на діда, той начебто задрімав. Сашко підвівся обережно.

На вулиці стояла похмура, сиза вогкість, особливо неприємна влітку.

Село не подавало жодної ознаки життя. Біля все тієї ж учорашньої калюжі стояв той самий хлопчик з лозиною у руці. Сичачи, він бив по своєму брудному відбиттю й відскакував від калюжі.

Від вигляду дитини, можливо, щеміло б серце, якби не стояла на серці тиха порожнеча.

– Устав Санькя, чого встав-то? – сказала бабуся, яка саме зайшла знадвору. – Підемо снідати.

Яєчня із салом, помідорами й кабачками – неприродно яскрава, немов малюнок дитини, – пахтіла, тремтіла й побризкувала, жива й радісна.

«Цікаво, а якщо старих змусити малювати – їхні малюнки будуть такими ж яскравими, як у дітей?» – подумалося Сашкові.

Самогон туманився, хліб спокійно темнів, суворий. Хліб завжди найсуворіший на столі, знає собі ціну.

Сашко все швидко з’їв і сказав, що піде погуляти. Він рушив від будинку під гірку до ріки. Згадав, як ще малим, ідучи цією ж стежкою, зустрічав гусаків сусідки й подовгу не міг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотів капосний гусак. Сашко відскакував і, озираючись перестрашено, біг, високо підкидаючи коліна. Потім подовгу стояв оддалік, переступаючи темними ніжками, як мала конячка. Якщо хтось ішов по дорозі, Сашко сідав і робив вигляд, що грає в камінці, – соромно було, що гусака боїться. Коли людина проходила, він шугав гусаків, і вони відбігали, розправивши крила й гелгочучи, як дурні.

Згадуючи себе, своє життя, Сашко тільки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного. Потім, випручавши білу шию, із цього маляти вимахнуло зсутулене, білотіле дурко із тупою посмішкою на обличчі й іншими підлітковими прикметами. Сашко не згадував свою підліткову пору, завжди обходив її стороною. Метушливий, задиристий, неприємний – хіба хочеться згадувати такого?

Зараз гусаків не було.

Мостки на річці кривилися, поламані.

«Невже на той берег ніхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу піймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика. Але, скоріше, він вимовив це слово, заграючи зі своєю уявною сільською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навіть «невже» не міг вимовити спокійно, не ловлячи себе за брехливий язик.

Сашко пішов уздовж берега, до далекого пляжу. Іноді попадалися на березі старі човни, прикріплені ланцюгами до дерев, або нічийні, діряві, нікому давно не потрібні. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку. Дорога кривуляла вибоїнами, немов її пережували й виплюнули, і жуваник засох, зберігши криві, грубі сліди зубів чи настирних ясен.

Ріка поступово розширювалася. Іноді посередині плину лунали слабкі сплески.

Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до місця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – біля ріки, яка, дійсно, різко повертала, утворюючи кут. Тимоха там і повісився, та ім’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з білим, «альняним» піском.

Маленьким хлопчаком, гріючи на пляжі черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через відсутність навіть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому він жив безлюдно – міркування ні до чого не приводили. І тоді хлопчик Сашко йшов купатися.

Іноді – судячи із часу, в обідню перерву – на пляж наїжджали молоді хлопці й гарні дівки. Десь не дуже далеко були торф’яні розробки, і у вільний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

Саме тоді маленький Сашко вперше побачив, як міцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дівку, і гладив її з боків, і м’яв їй білі груди, не соромлячись хлоп’яти. Завалена на спину дівчина недовго давала цілувати себе в губи, а потім штовхнула хлопця в груди. Той знехотя відстав, прибрав жадібні, гарячі свої лабети й, різко підхопившись, стрибнув з високого берега у воду, щезнувши під водою ледве не на хвилину – аж пом’ята жіночка, підвівшись і поправивши бюстгальтер, почала хвилюватися, дивлячись на воду з-під руки, поки її кавалер, як водяний чорт, не зринув з іншого берега.

Сашко навіть не зрозумів, що викликало в нього більшу заздрість – уміння далеко заплисти під водою чи таке от вільне поводження з особами іншої статі. Втім, друге мабуть, лякало Сашка, викликаючи дивну суміш подиву й гидливості.

Від шуму й безупинних матюків батько вів Сашка далі по ріці, там у них була ще одна затаєна місцинка – невідома бетонна плита, що коли потрапила на берег, акуратно обросла кущами. Низ плити сповзав з берега в ріку. Влітку плиту розігрівало, і Сашко з батьком подовгу лежали на ній смажачись. Коли сонце ставало нестерпним, Сашко й батько, спустившись по коліно у воду, поливали, хлюпаючи, плиту водою, і вона робилася сирою й холодною – цілком придатною для подальшого розслабленого засмагання й глибокого відпочинку.

Скоротивши шлях і за давниною переплутавши стежки, Сашко вийшов не до Тимохиного кута, а далі по ріці. Довелося вертатися.

Доріжка уздовж ріки, колись натоптана рибалками й працюючими людьми, геть заросла, і Сашко високо ступав, побоюючись наступити на вужа. Він з дитинства дико боявся будь-якого гадюччя.

Подорослішавши, Сашко довідався, що він, майже задушений пуповиною, ледве не загинув при пологах, – люди кажуть, що ті, хто пережили подібний шок у перші миті життя на білому світі, усе життя бояться змій. Принаймні саме цим виправдовував Сашко свій непристойний страх перед невинними вужами. Вужа він, звичайно, зустрів – та не одного, а цілу родину, яка виповзла на сонечко погрітися. Сашко скрикнувши підстрибнув і став на землю, широко розкарячивши ноги. Вужів уже не було. Він готовий був заприсягтися, що бридкі тварини розповзлися, поки він завис у повітрі.

Матюкаючись і здригаючись, скачучи по кущах, Сашко добіг до тієї плити, де вони відпочивали з батьком.

Плита вся заросла кущами, більша її частина спустилася у воду й поросла зеленою, слизькою підводною рослинністю. Тепер полежати на плиті явно б не вдалося.

Дивлячись на це, Сашко відчув тужливий спазм у серці – немов не плита лежала у воді, а повалений пам’ятник.

Сашко оглянувся навсібіч, вибираючи, де можна було б присісти, посумувати спокійно. Сів на дрібну травичку на березі й закурив.

У селі, на чистому повітрі, завжди курилося гірше – у міській задушливій куряві сигарета йде залюбки, а в селі, коли легені одержують повний розлив свіжості, так що голову кружляє, сигарета одразу стає недоречною.

Сашко хотів було ще потягнути свою тугу, трохи блаженну, замішану на сигаретному димі, але від диму було нудотно, і туга не збиралася в солодку грудку під серцем, а розповзалася по всьому тілу млявістю. Довелося затоптати її каблуком у траву. До непрогорілого тютюну, змішаного із сухим брудом, одразу сповзлося кілька мурах.

Тимохин кут, до якого Сашко дійшов через кілька хвилин, увесь заріс непролазним лопушинням. Не стало пляжу, на його місці розповзся піщаний пустир.

Сашко скинув черевики й зайшов у воду. Вода була холодна й слизька, немов кисіль. Глини було неприємно торкатися – вона нагадувала голі старечі ясна своєю слизькою холоднечею.

Сашко вийшов з води й присів знесилено на брудний пісок. Огледівся, сплюнув і знову встав. Він почав топтати й рвати з коріннями лопухи, дурну, з довгим коріннями поросль, невідомі низькорослі трави, звільняючи пляж. Рвав стеблиння – руде, зсохле, некрасиве, і кидав у воду. Плин відносив.

Години за півтори на місці пляжу не залишилося жодного паростка. Лише стирчало подекуди обірване коріння. Пляж не став ясним і чистим, як у дитинстві, ні. Пляж нібито перехворів якоюсь заразою, віспою – і лежав непривітний, увесь у мітках і щербинах.

* * *

Сашко повернувся додому, вечеряти не став. Постояв поруч зі сплячим дідом, вийшов до бабусі й сказав, що їде. Зараз же, бо йому треба.

Бабуся помовчала.

– У батька-бо на могилі був? – запитала.

– Був, – збрехав Сашко.

– Як він, не встав?

Сашко витяг сигарету й став м’яти її в пальцях, не знаючи, що відповісти.

– Я тобі цибульки зберу із собою. І яєчок… – сказала бабуся тихенько.

Розділ третій

Удома на столі, як і раніше, лежала записка.

Мама, яка не знала, куди він виїхав і чи надовго, написала на ній же відповідь: «До тебе приходили в цивільному із червоними корочками й дільничний що ж ти робиш синку».

У повідомленні не було жодних розділових знаків, і тому Сашко ще гостріше вгадував гіркі материні інтонації. Він прибрав записку геть з очей.

Тримаючи запалений сірник над конфоркою, механічним рухом підносячи чайник до вогню й уже оцінивши по вазі його достатнє наповнення, Сашко намагався вирішити, що тепер робити, і так і застиг із чайником у руці, коли пролунав дзвінок у двері.

Тіло охопила тупа млявість, у роті звідкись узялося одразу багато кислої й холодної слини, і знову заболіла губа, яка вже встигла загоїтись.

Квартира розташовувалася на четвертому поверсі, тому втекти через вікно було неможливо.

«А якщо я їх просто не пущу? – майнуло в голові. – Ні, вони знають, що я тут… Напевно, бачили, як я входив… І що, будуть ламати двері? Для цього потрібно дозвіл якийсь… Чи дільничний має право? Якщо ФСБ прийшли з дільничним, зараз зламають… А що ж вони мене на вулиці не взяли?»

Сашко, нарешті, дбайливо поставив чайник на вогонь і навшпиньках підійшов до дверей.

Постояв близько, прислухаючись. Тихо.

Із шипінням продзвенів ще один дзвінок, такий голосний, що він, здається, відлунив у посуді, що стояв у шафі.

Сашко зробив твердий крок і припав до вічка.

По той бік дверей стояв Негатив, – молодий сімнадцятирічний хлопець із місцевого відділення «Союзу створювачів».

– Привіт… – сказав він, щойно Сашко припав до вічка.

– Ти сам? – глухо запитав Сашко.

– Сам.

Сашко відкрив двері, Негатив увійшов і потис йому руку, як звичайно, дивлячись кудись убік і вгору, немов вишукуючи або розглядаючи щось – цього разу, здається, лампу на стелі, на якій він гидливо зупинився поглядом.

– Треба світло вимикати в передпокої, – сказав він похмуро. – А то видно, що у вічко дивишся.

Негатив був на п’ять років молодший за Сашка, але різниця ця майже стерлася, може, через те, що зрослий в інтернаті Негатив був розумний і твердий у поведінці, не по роках міцний, хоч і невисокий.

Передній зуб його був обламаний, і це надавало ще більше суворості й без того непривітному, з низьким чолом і широко розставленими очима обличчю Негатива.

Негативом його прозвали за вічне невдоволення геть усім. Ні, він був не буркотуном, але, скоріше, упертюхом, зі своїми однозначними висловами про життя. Невдоволення його було не по-хлоп’ячому похмурим, мовчазним, і часто могло здатися байдужістю, не будучи таким.

А ще він не посміхався й тим більше не сміявся. Майже ніколи. Дуже рідко.

– Ти звідки знаєш, що я вдома? – запитав Сашко.

– Нізвідки, просто зайшов.

– Як справи у вас? – одразу попрямувавши на кухню, голосно запитав Сашко.

– Ну ви там і накоїли у Москві, – не став відповідати на задане запитання Негатив. – Треба було теж з’їздити. Красиво. Ти бачив себе по ящику?

– Себе? – Сашко вимкнув роздратований чайник, обернувся до Негатива, який роззувся й увійшов на кухню.

– Не бачив? Спочатку ти там у першій колоні засвітився, і хтось із вас мента охерячує ціпком, потім усі кудись біжать, вітрини трощать, на землі валяється мент, а ти стрибаєш йому на кашкет. Чудовий кадр. А чого тільки на кашкет, думаю? Стрибнув би йому на голову? Га?

Сашка пересмикнуло. Це не дуже приємно, коли кілька тисяч, можливо, сотень тисяч людей спостерігало твої… забави…

– І що… мене там добре видно? – тихо запитав Сашко, чомусь трошки охрипнувши.

– Та не дуже… Але я впізнав… Курити можна?

Сашко якийсь час дивився на Негатива.

– Кури. І мені…

– Тут, коротше, друзі твої приїхали, – вів далі Негатив затягшись.

– Які ще друзі? – Сашко теж прикурив і знову вирячився на Негатива.

– Веня московський і Рогов із Сибіру.

Сашка знову пересмикнуло, щоправда, цього разу від полегшення.

– А вони-то якого біса?

– Вони кажуть, що в Москві зараз усі переховуються, по наших хатах обшуки йдуть. Веня, – він узагалі бездомний, йому жити ніде, а Рогов сказав, що на поїзді їхати в його Сибір лячно – паспорт усе-таки треба показувати, коли квиток купуєш, а на електричках… сам розумієш: озвірієш, поки доїдеш. Тому вони до нас, – Негатив глибоко затягся, випустив дим, простежив його шлях очима, – оце зараз приїхали. А чого ти так переполошився?

– До мене мусори вже двічі приходили.

– Ти їх не пустив?

– Ні, мене не було. Вони до матері приходили.

– І до мене, – сказав Негатив.

– А чого?

– Я їм не відчинив. Вони потинялися години дві й пішли.

– А ти в цей час сидів, принишкнувши.

– Ні, ми з ними душевно спілкувалися через двері. Обіцяли, що мене ви…буть і висушать.

Сашко подивився на Негатива, і вже вкотре поцінував його міцну, прозору, непоказну мужність. Негатив дійсно не боявся бути побитим, і навіть побитим жорстоко, і зовсім байдуже ставився до погроз. Його кілька раз щедро пригощали кийками за нанесені чорною фарбою на стіни будинку адміністрації нахабні написи, як-от: «Губернаторе, здохни!», і за те, що він вліпив цьому самому губернаторові в обличчя торт. Десь із півроку тому Негатива пов’язали, і протягом двох днів з нього конкретно вибивали показання на товаришів – за тиждень до цього місцеве відділення «Союзу» пляшками із запальною сумішшю підпалило офіс саєнтологів.

На пожежу вчасно приспіло «01», але скандал вийшов чималий. Після дводенних катувань Негатива відпустили. Півтора місяця йому допомагав їсти, одягатися, зав’язувати шнурки молодший брат, Позик, повна протилежність Негативу, – спритний одинадцятирічний хлопчина, з вічною посмішкою на нахабній пичці, наймолодший з місцевих «союзників»…

Ну, так, вони називали себе «союзники». Це спочатку безглузде слово набуло згодом плоті, і звучання, і значення.

Утім, з нелегкої руки журналістів, їх часто називали «есесівці» – за першими двома буквами найменування партії, а часом, коли хотіли принизити або підкреслити молодий вік пацанів, що перебувають у «Союзі створювачів», – «відсоси».

Негатив нікого не видав із «союзників», і себе в тому числі. Пляшки ж він теж кидав. Хоча не він один, звичайно.

– Але двері вони не стали ламати? – запитав Сашко, дивлячись на вибитий у якійсь дурній бійці верхній зуб Негатива.

– Не стали.

– А чого не відчинив?

Негатив роздратовано подивився на Сашка.

– Тебе нічим не вдарили у Москві, ні? Я ж тобі сказав, Веня й Рогов у мене. Спочатку лежали під диваном. Потім Веню ми скрутили в килим, у куток поставили, а Рогов у шафу вліз… Коротше, веселилися всі дві години…

Сашко швидко випив чай. Начебто їсти хотілося. Перехотілося.

– Вони де? – запитав.

– У кафе напроти сидять. Одну чашку кави на двох п’ють. Пішли?

Сашко прихопив грошей із нички, шматок сиру, цибульки сільської, хліб і банку консервів, хотів було повернутися, щоб написати кілька слів матері, – але махнув рукою. Ще раз написати, що «усе нормально»? Куди вже нормальніше.

* * *

– Ага, он вони! – Сашко раптом зрозумів, що дуже радий бачити Веню, що чмихав носом, який ще не загоївся, і підтягнутого Льошку. Обійняв одного, потім другого.

Тепер треба було щось робити, кудись вести пацанів.

Дзвонити по знайомих з будинку Сашко не наважився – телефон прослуховувався, і через це він свого часу провалив одну партійну акцію.

Та й знайомих у нього не було таких, щоб завалитися ночувати втрьох.

«І навіть одному», – раптом подумав Сашко здивовано, але без усякого смутку.

Так склалося в останні роки, що коло Сашкового спілкування обмежилося партійцями. Не те щоб на інших бракувало часу, хоча, справді, не вистачало, але головне – що це було вже непотрібно, нецікаво. Іти на квартири до місцевих «союзників» теж не варто було – через зрозумілі причини: могли наскочити люди в цивільному.

На вулиці почало мрячити, але вони залишили прокурене, з нав’язливою музикою й непривітними цінниками кафе й пішли бадьоро, із задоволенням і навперебій згадуючи, як усе було в Москві…

Негатив з інтересом слухав, іноді уважно заглядаючи в обличчя тому, хто розповідав.

Зупинившись біля ларка, Сашко купив пляшку горілки й три пластикові стаканчики – Негатив не пив, бо натурально звірів від алкоголю. Рогов не став сперечатися, а Веня зрадів.

Вони зайшли на дитячий майданчик, де Сашко провів у ранній юності багато годин, споживаючи різної міцності алкоголь, досліджуючи піддатливих або непіддатливих перевесниць.

Присіли в теремку, Сашко витяг з кишень сир, хліб.

– А ножа-то й немає, – сказав він, крутячи в руці банку консервів.

Рогов мовчки витяг з рюкзака складаного ножа. Спритно розкрив банку. Розлили, цокнулись…

Скоро стало зовсім добре, тільки сідниці мерзли на сирій бетонці. Сашко іноді вставав і проходжувався, Рогов підстелив рюкзак, а Вені, схоже, було однаково.

Негатив не сідав – слухав. Забрав собі сирну кірку – її зазвичай викидають – і жував повільно, відкушуючи по малому шматочкові.

– На… візьми… – Сашко подав йому скибочку сиру. Негатив узяв. Почекав, поки всі продовжать розмову, і непомітно поклав на місце.

– Скільки взагалі народу пов’язали, хто-небудь точно знає? – запитав Сашко.

– Дев’яносто три, у новинах казали, – відповів Негатив тільки після того, як Веня й Рогов знизали плечима. Негатив ніколи не ліз першим з відповіддю.

– Пред’явили що-небудь?

– Майже всім адміністративку. По п’ятнадцять діб.

– Щось вони так… милостиво… – подивувався Веня, вивудивши звідкись слово «милостиво», зовсім не зі свого словника.

– А ти уяви, який процес може бути на дев’яносто людей? Увесь світ буде обговорювати. Нафіг їм це треба… – припустив Сашко.

– Однаково чоловік п’ять посадять для перестраху, – сказав Рогов.

У «Союзі» давно перестали дивуватися появі нових в’язнів – у них уже влипли й опинилися за ґратами більше сорока людей. Список цей майже не зменшувався – коли виходили одні, сідали інші. Як не дивно, майже всі були «оксамитовими терористами» – вони закидали яйцями й заливали майонезом відомих і неприємних персон. Проте за зіпсовані піджаки давали по кілька місяців, а то й по року в’язниці.

Єдиний серйозний термін був у одного українського хлопця, що займався експропріаціями, за що й отримав десятку строгого режиму. Вони трохи помовчали, жаліючи про пацанів, – принаймні Сашко точно знав, що він співчуває, і в характері Льошки Рогова теж відчувалася частка братолюбства й жалощів. Що ж до Негатива й Вені – тут, з різних причин, усе було не так просто.

Негатив, скоріше, відчував роздратування, що переходило у добротну, неістеричну злість, – і спрямоване це роздратування було на всіх поголовно, хто представляв владу в його країні, – від міліціонера на перехресті до пана президента.

Вені ж було пофігу, – так думав Сашко. І не тому, напевно, пофігу, що Веня ніколи не жалів себе самого. А, скоріше, тому, що Веня сприймав в’язницю спокійно, сам був завжди готовий потрапити туди, хоч і не рвався нарочито. До того ж, якщо порахувати, скільки раз Веня отримував по п’ятнадцять діб, – у цілому міг вийти чималий термін.

Але помовчали-таки всі…

Розлили, цокнулись востаннє.

– Ми це зробили! І зробимо ще! – сказав Сашко, і пафосу в його словах не було зовсім, Рогов кивнув, Веня засміявся, обличчя Негатива Сашкові не було видно.

Випили легко, понюхали рукав і рушили далі. (Рогов зібрав сміття у целофановий пакетик і відніс до урни.)

Сашко придумав, де провести ще години три.

Спокійні, подобрілі, припленталися вони до будівлі університету. Сашко велів усім прибрати маргінальні усмішки й натягти ясні обличчя завсідників вищого навчального закладу – чи то старшокурсників, чи то аспірантів. Так вони й пройшли повз вахтера, який строго підтис губи: Рогов – натурально спокійний, бо взагалі ніякого обличчя не натягав, а залишив своє, Негатив у той момент відвернувся убік, сховавши підборіддя в комірі куртки, а Веня якось різко подурнішав від напруги лицевих м’язів.

Олексія Костянтиновича Безлєтова, викладача філософії, Сашко знав давно. Знайомство Сашка, який ніколи ніде не вчився, й доцента-гуманітарія пояснювалося просто: Безлєтов був учнем його батька.

Сашку, напевно, було років чотирнадцять, коли він уперше побачив Безлєтова: молодого, сухорлявого, десь трохи за двадцять.

Безлєтов кілька разів заходив до них у гості, довго розбирався з ворсистим шарфом, яким, здавалося, умудрявся обернути горло кілька разів. Пили чай. Вони щось обговорювали з батьком – батько спокійно, Безлєтов, пересмикуючи іноді плечима, немов у нього під сорочкою обсипалася легка потерть. Батько не звертав на це уваги.

Батько взагалі був дуже спокійний – при цьому ніколи не говорили про політику, хоча непевний, або, скоріше, тупий і тому ще більш бридкий час тому сприяв.

Про те, що Безлєтов був украй ліберальних поглядів, Сашко довідався набагато пізніше. І дотепер не міг вирішити, як усе-таки ставитися до того, що батько ніколи не вступав у суперечки про «переломні моменти» й «долі», чим пояснити це – ну не байдужістю ж…

Безлєтов був єдиним із друзів і знайомих батька, хто поїхав його ховати до села… але про ту дорогу іншим разом.

Під час похорону Сашко й Безлєтов перейшли на «ти», але потім не бачилися кілька років, і за цей час короткочасна близькість затерлася. Знайомство їх поновилося, коли зненацька з’ясувалося, що Сашкова подруга вчиться філософії в Олексія Костянтиновича. Вона так і запитала, коли Сашко якось зустрів її біля аудиторії після завершення занять:

– А ви знайомі з Олексієм Костянтиновичем, який учить нас філософії?

У цей час Сашко тиснув Безлєтову руку й, оцінюючи щільну обґрунтованість його рукостискання, а також викладацьку посаду, розсудливо вирішив забути, що вони на «ти»:

– Так, ми знайомі… з Олексієм Костянтиновичем.

Кілька разів вони так перетиналися в коридорі університету, мимохідь обмінювалися рукостисканнями, поки Сашко не посварився зі своєю подружкою через якусь безглузду й забуту нині причину й знову ненадовго забув про Безлєтова. Але місяць тому проводили місцевий мітинг «Союзу», і Сашко зіштовхнувся з Безлєтовим одразу після завершення звично гучного дійства з елементами епатажу.