Kitabı oku: «Проект «Україна». Галерея національних героїв», sayfa 5

Хрущов Микита Сергійович
(1894—1971)

Радянський державний і політичний діяч, перший секретар ЦК КПРС і Голова Ради Міністрів СРСР

Народився Микита Сергійович 17 (5) квітня 1894 року в селі Калинівка Курської губернії в родині шахтаря. Після здобуття початкової освіти в церковно-парафіяльній школі з 14 років працював слюсарем на заводі, чистильником казанів, слюсарем на шахті. У 1918 році вступив у ряди ВКП(б). Брав участь в громадянській війні.

Починав свою кар’єру М. С. Хрущов зі знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х років очолював Компартію України. У 1925 році Хрущов зайняв свій перший пост – партійного керівника Петрово-Мар’їнського повіту Сталінської губернії. З 1931 року перебував на партійній роботі в Москві, в 1935—1938 роках – перший секретар Московського обласного і міського комітетів партії. У 1938 році М. С. Хрущов стає першим секретарем ЦК КП(б) і кандидатом в члени Політбюро ЦК ВКП(б), а ще через рік – членом Політбюро.

Під час Великої Вітчизняної війни Хрущов входив в управління військових рад Південно-Західного напряму, Південно-західного, Сталінградського, Південного, Воронезького і 1-го Українського фронтів. Закінчив війну в званні генерал-лейтенанта.

З 1944 року Хрущов знов перебуває в обоймі вищого керівництва України – спочатку він зайняв пост Голови Ради Міністрів УРСР, а з 1947-го – першого секретаря ЦК Компартії України. Смерть Й. В. Сталіна в березні 1953 року ініціювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Міністрів Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керівником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офіційно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берія за підтримки вірних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пішов на спілку із Маленковим. У вересні 1953 року Микита Сергійович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.

У липні 1955 року відбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була підготовка до чергового XX з’їзду партії, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комісій ЦК займалася реабілітацією необґрунтовано репресованих під час сталінських «чисток». Ознайомившись з її доповіддю, Хрущов на засіданні Президії ЦК запропонував створити ще одну комісію – з розслідування діяльності Сталіна. Ця пропозиція зустріла різку відсіч з боку партійних «зубрів» – Молотова, Кагановича і Ворошилова. Проте «молоді» члени Президії (деякі з них опинилися в Політбюро завдяки Хрущову) – Булганін, Сабуров, Первухін, Кириченко, Суслов – підтримали генсека. Хрущов пообіцяв їм, що діяльність комісії буде секретною і що розслідування стосуватиметься «порушень соціалістичної законності», основна частина провини за які лежить на Берії.

XX з’їзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегідь наміченому і звичному руслі. Звітна доповідь, промови членів Політбюро і делегатів зі всіх куточків Союзу. 1436 учасників з’їзду голосно аплодували, вставали з місць і висловлювали вірність ленінському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповіді про діяльність Сталіна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалі обговорюватися на з’їзді.

З’їзд фактично завершився. Більшість іноземних і вітчизняних гостей з’їзду і журналістів вже роз’їхалися. Й у цю мить до порядку денного з’їзду була включена доповідь «Про культ особи і його наслідки». Хрущов не дарма зволікав. Він чекав, коли делегати з’їзду підтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.

«Товариші! У звітній доповіді Центрального Комітету партії XX з’їзду, у ряді виступів делегатів з’їзду, а також і раніше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи і його шкідливі наслідки…» – так Микита Сергійович Хрущов у ніч на 25 лютого почав свою історичну доповідь. А далі була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всіх присутніх у залі. Деякі делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навіть знепритомнів. Чому так відбувалося, зрозуміти неважко. Ще недавно всі молилися на «світлий образ мудрого вождя». І раптом… Це була не просто констатація і критика окремих недоліків. Сталін, «геній радянського народу», був названий відповідальним за всі біди, що відбувалися з народом. Повна зневага принципів колективного керівництва і демократичного централізму, вбивство Кірова, катастрофічний економічний стан країни, масові репресії і терор 1930-х років, «розстрільний» XVII з’їзд партії (70 % учасників цього з’їзду були знищені під час «чисток»), депортація кавказьких народів. І багато іншого… Але, мабуть, найжахливішим було звинувачення Сталіна в страшних поразках Червоної армії в початковий період Вітчизняної війни. Був розвінчаний міф про Сталіна як про мудрого воєначальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину.

Дебати по доповіді вирішили не відкривати. Це й зрозуміло – дуже вже неймовірним здавалося те, що почули делегати з трибуни з’їзду. Не зважилися видавати і повну версію доповіді. За вказівкою ЦК на підприємствах і в установах були проведені збори, на яких мільйони радянських громадян були ознайомлені з основними положеннями доповіді.

Звичайно, висновки доповіді Хрущова на XX з’їзді були неповними. Все зводилося, по суті, до ролі однієї людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якої є Комуністична партія. Існувала в доповіді і відверта брехня, на зразок того, що Сталін під час війни планував кампанії, користуючись тільки глобусом. І все-таки доповідь досягла своєї мети. Суспільство, навіть не знаючи всіх подробиць, сколихнулося.

У червні 1957 року була організована змова з метою усунення Хрущова. Після повернення із зарубіжної поїздки він був запрошений на засідання Президії ЦК КПРС, члени якої сімома голосами проти чотирьох зажадали його відставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що відмінив рішення Президії. Після цього керівники «антипартійної групи» – Молотов, Маленков і Каганович – дістали відставку. У березні 1958 року Микита Сергійович зайняв пост Голови Ради Міністрів, зосередивши в своїх руках всі основні важелі влади.

Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звільнила країну від небезпеки повернення сталінізму, але з другого – стала стартом згортання демократичних змін. Багато в чому це стало і причиною Карибської кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомної війни. І це ж стало причиною примусової відставки Хрущова в жовтні 1964 року – єдиного подібного випадку в історії СРСР.

На пенсії Микита Хрущов, ім’я якого було фактично викреслене з історії Радянського Союзу, писав мемуари. Помер він 11 вересня 1971 року в Москві.

Кравчук Леонід Макарович
(народився 1934 р.)

Державний і політичний діяч, перший Президент України

Леонід Кравчук народився 10 січня 1934 року в с. Великий Житин Рівненської області. До приєднання західноукраїнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землі, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пішла в колгосп, сподіваючись врятуватися від злиднів. Батько, Макар Олексійович, став агітатором, а матір, Єфимію

Іванівну, вибрали в місцеву раду. З приходом німців батькові доводилося тривалий час ховатися від переслідувань, потім він пішов на війну і загинув. Мати все життя працювала в колгоспі.

У 1942 році Леонід поступив у початкову школу, яку закінчив через п’ять років. Потім Кравчук вчився в Городищенській школі-семирічці, у випускному класі вступив до комсомолу. Школу Леонід закінчив з відзнакою і в 1950 році пішов на бухгалтерське відділення Рівненського кооперативного технікуму. У 1953 році Кравчук, також з відзнакою, закінчив навчання в технікумі. Вищу освіту Леонід Макарович здобув в Київському державному університеті. Вчився він добре, отримав спеціальність «економіст». З третього курсу Леонід почав займатися громадською роботою і подав заяву про вступ до партії. У травні 1957 року його прийняли кандидатом в члени КПРС, з 1958-го він став членом КПРС.

В університеті Леонід Макарович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Антоніною Мішурою з Сумської області. Дівчина була сиротою, добре вчилася. У 1959 році у молодого подружжя народився син Олександр.

Після закінчення університету в 1958 році вони були направлені на викладацьку роботу. Наступним кроком в кар’єрі стала постійна робота методистом-консультантом в Будинку політосвіти, потім завідуючим відділом пропаганди й агітації Чернівецького обкому КПУ. У 1967 році Кравчука направляють на навчання в Академію суспільних наук при ЦК КПРС, де він захищає дисертацію. У 1970—1989 роках Л. М. Кравчук працює в апараті ЦК КПУ в Києві. У головному партійному органі України Леонід Кравчук пройшов шлях від завідувача сектором до другого секретаря ЦК КПУ.

У 1990 році відбулися перші демократичні вибори у Верховну Раду. Вони були відкритими і таємними, проходили за новими, відносно ліберальними законами. Леонід Макарович був вибраний по 39-му округу Ямпільському (Вінниччина), в який входили два райони – Ямпільський і Піщаний.

Ця кампанія мала велике значення для подальшого становлення Кравчука як політика. Голова Верховної Ради України В. А. Івашко подав заяву про відставку. Було названо 27 кандидатів на пост, що звільнився, почалася «спікеріада». Леонід Макарович, виступаючи перед депутатами, відразу підкреслив, що головною програмою для нього є прийнята Декларація про суверенітет, яка житиме тільки тоді, коли кожна теза, викладена в ній, буде підкріплена відповідним законодавчим актом. Кравчук закликав якнайскоріше почати роботу над новою Конституцією.

За кандидатуру Кравчука віддали свої голоси 239 парламентаріїв. Пропозицію про обрання Леоніда Кравчука Головою Верховної Ради України підтримали 292 депутати.

У зимку 1991 року Кравчуку вдалося переконати більшість депутатів Верховної Ради в тому, що Україні слід прилучитися до проведення організованого Москвою референдуму з «бюлетенем Кравчука», який містив би таке питання: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України?». Під час республіканського опитування 80,17 % відповіли «так», що насторожило Москву. Відбувався процес поступового розвалу імперії.

Сказати, що ситуація, яка виникла в Україні після серпневого путчу 1991 року, була складною, значить, не сказати нічого. Леонід Кравчук як керівник країни розумів, що будь-який різкий рух в ту або іншу сторону може вивести ситуацію з рівноваги, і тоді наслідки будуть непередбачуваними. Кравчук вичікував… І лише потім, зваживши всі обставини, він ініціював ухвалення доленосного для України рішення. Звичайно, не варто переоцінювати роль Леоніда Кравчука в тому, що 24 серпня 1991 року Україна отримала незалежність, але не варто її і недооцінювати. Головна заслуга Кравчука в тому, що відбулося це без кровопролиття і мирним шляхом.

Позачергове засідання Верховної Ради України 24 серпня 1991 року проходило дуже бурхливо. Питання обговорювалися різні, але всі розуміли, що головне, для чого зібралися депутати, – це незалежність України. В ході засідання Леоніду Кравчуку кілька разів надавали слово, а в кінці засідання він зачитав текст «Акту проголошення незалежності України».

1 грудня 1991 року, на перших в історії країни відкритих президентських виборах, Леонід Кравчук з кількісною перевагою був обраний Президентом України. Першим кроком президента Кравчука стало підписання документів про створення Співдружності Незалежних Держав. СРСР припинив своє існування. За короткий термін вдалося отримати відгуки від 120 країн, і з 87-ма з них були встановлені дипломатичні відносини.

У той самий час економічний стан у країні погіршувався. Негативно вплинув на вітчизняний господарський комплекс односторонній розрив економічних зв’язків, ініційований Москвою. Розвал фінансової системи в 1992—1993 роках привів до інфляційного шоку. В результаті гострої політичної боротьби Верховна Рада восени 1993 року ухвалила рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.

Вибори президента були призначені на 26 червня 1994 року. Більшість населення України вірила в перемогу Л. М. Кравчука. Дійсно, в першому турі Леонід Макарович переміг, він отримав 37,68 % голосів виборців проти 31,25 %, отриманих Л. Д. Кучмою. Але в другому турі Кравчук набрав 45,1 % голосів, а Л. Д. Кучма – більше 52 %.

Діставши відставку з поста президента, Леонід Макарович активно займається політичною і громадською діяльністю, кілька разів він обирався депутатом Верховної Ради України.

Л. М. Кравчук назавжди увійшов до історії України. З його ім’ям пов’язано здобуття незалежності, ухвалення атрибутів держави, утворення Співдружності Незалежних Держав і створення умов для дистанціювання від СНД, початок інтеграції в європейські структури.

Кучма Леонід Данилович
(народився 1938 р.)

Державний і політичний діяч, Президент України в 1994—2005 рр.

Революції, що дарують народу свободу, – це святе. Але революції не можуть бути вічними, жодна країна не стане державою і жоден етнос не стане Народом з великої літери, якщо постійно знаходитиметься в революційному стані. Україна в середині 1990-х років втомилася від революцій. Саме тому люди і віддали свої голоси Леоніду Кучмі, політикові-практикові, який відрізнявся від своїх суперників з президентської гонки саме своєю спрямованістю на наведення економічного ладу.

Майбутній Президент України народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине Чернігівської області, на поліських болотах.

Коли вибухнула війна, Данило Прокопович Кучма пішов на фронт і в 1944 році пропав безвісти десь під Новгородом, а решта родини (мати Парасковія Трохимівна і троє дітей) пережила гітлерівську окупацію. У 1955 році Леонід покинув рідні пенати і відправився поступати до інституту. Тоді ж він вперше в житті узяв в руки гроші, дбайливо накопичені матір’ю-колгоспницею.

Юнак, що виріс у бідності, насамперед з’ясував, що на фізтеху Дніпропетровського університету – кузні кадрів для промисловості, що бурхливо росте, – найбільша стипендія. І не роздумуючи, поступив саме туди. Леонід з дитинства мав здібності до точних наук, тому вчився непогано, проявивши себе і в громадській роботі. Компенсуючи невеликий зріст, самолюбний хлопець завжди і у всьому прагнув бути першим. Кривдників притискував по комсомольській лінії, зате друзям допомагав усім, чим міг. І взагалі був, як то кажуть, душею компанії, не пропускаючи жодного студентського «заходу».

У 1960 році Леонід успішно закінчив Дніпропетровський державний університет і отримав спеціальність інженера-механіка. Протягом 15 років він працював у ракетно-космічному конструкторському бюро «Південне» інженером, потім старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора. Молодий фахівець відразу ж почав наглядати супутницю життя, і незабаром після приходу в КБ на очі йому потрапила миловидна Люда Талалаєва, що співала в самодіяльному хорі. Людмила, хоч і була росіянкою, родом з уральського міста Воткинська, чудово виконувала українські пісні, добре готувала і взагалі стала ідеальною подругою Леоніда. У 1962 році вони одружилися, і незабаром у молодят народилася дочка Олена.

У той час 28-річний Кучма вже був провідним конструктором КБ «Південне» і возив розробки заводу для випробувань на космодром Байконур. Під час підготовки до чергового пуску на стартовому майданчику сталося ЧП – загорілася ракета. Військові і цивільні чини, присутні на старті, кинулися врозтіч: всі пам’ятали про недавню катастрофу, що погубила десятки людей, включаючи Верховного маршала артилерії Недєліна. Не втратив самовладання лише Леонід Кучма, який і організував гасіння готової вибухнути ракети. Незабаром після цих подій він був висунутий на Державну премію, але ті, хто вирішував це питання, сказали: «Молодий ще, нехай попрацює».

З 1975 по 1982 рік Леонід був секретарем партійної організації КБ «Південне», потім чотири роки працював першим заступником генерального конструктора КБ, а з 1986 по 1992 рік – генеральним директором виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод». У 1990 році Кучма захистив кандидатську дисертацію, а через два роки отримав звання професора. Нині він – член ряду Академій наук, що має немало урядових нагород, серед яких найпрестижніша в СРСР Ленінська премія за розробку ракет СС-18 і СС-20 і Державна премія України у сфері науки і техніки (1993).

Професійна політична діяльність Кучми почалася з обрання його народним депутатом Верховної Ради України в березні 1990 року. Він був серед тих депутатів, які наступного року ухвалили доленосне для України рішення, проголосивши її незалежність.

У жовтні 1992 року Президент України Леонід Кравчук призначив Кучму прем’єр-міністром нового реформаторського уряду молодої республіки і доручив йому проведення грошової реформи. Проте майже за рік його «прем’єрствування» «прориву до ринку» так і не відбулося. Вже через пару місяців інфляція в Україні підскочила в три рази, рвонули вгору ціни на енергоносії, почали зупинятися заводи. А прем’єр все кидався між президентом і Верховною Радою, вимагаючи додаткових повноважень, і погрожував відставкою у разі невиконання цих вимог. Проте незабаром не тільки ліміт надповноважень, але і ліміт довіри главі уряду був повністю вичерпаний.

Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма ніколи не зважиться на серйозні зміни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економіка» і «держзамовлення» – синоніми? До того ж президентові було дуже зручно перекласти відповідальність за неминуче погіршення становищя в країні на вже «відіграну» фігуру. В той момент ніхто не міг собі навіть уявити, що саме ця фігура через рік переграє самого Кравчука.

У вересні 1993 року чергове прохання прем’єра про відставку задовольнив Кравчук, а потім і парламент України. Після відставки Кучма керував Українським союзом промисловців і підприємців, удосконалював збирання тролейбусів у колишніх ракетних цехах на рідному «Південмаші». Постати з попелу «відіграному прем’єрові» допоміг його колишній прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефові в 1994 році стартову програму для майбутньої президентської кампанії. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу і Криму: виборці цих регіонів у той час вже «наїлися» нав’язливої кравчуківської українізації й інтриг навколо автономії півострова на фоні безробіття, що росло.

На відміну від Кравчука, Леонід Данилович виявився для виборця простим і зрозумілим. І працю в полі знає, і пісні під гітару співає, і дружину без потреби «в телевізорі не показує». До того ж на фоні фінансово-кримінальних скандалів, в яких по самі вуха загрузла тодішня київська еліта, провінціал, що «хотів багато зробити», насилу говорив по-українськи і мав репутацію «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.

У результаті Кучма переграв свого опонента. Він хоч і поступився Кравчуку в першому турі, проте в другому турі виборів отримав 52 % голосів. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президента – третього в українській історії після Михайла Грушевського (у 1917 р.) і Леоніда Кравчука. У 1999 році Леонід Кучма був переобраний на другий термін.

Десять років президентства Леоніда Кучми – дуже неоднозначний період в історії України. Країну, особливо під час другого терміну його перебування при владі, стрясали гучні політичні скандали, акції протесту, звинувачення перших осіб держави, у тому числі і самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Україні зберігалася хай і відносна, але стабільність, була прийнята Конституція, проведені грошова і ряд інших важливих реформ. При Кучмі країну покинула остання боєголовка, що стало юридичним підтвердженням без’ядерного статусу країни, встановленого Декларацією про незалежність.

Перед президентськими виборами 2004 року Конституційний суд надав голові держави, що діяв, можливість балотуватися на третій термін, проте той відмовився. Після приходу до влади Віктора Ющенка Леонід Данилович подав у відставку і зараз займається громадською і добродійною діяльністю.

Роксолана
(1506—1558)

Наложниця, а потім дружина турецького султана Сулеймана I Прекрасного, що здійснила значний вплив на політику імперії Османа

Улітку 1520 року Рустем-паша, всесильний візир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невільничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дівчина сяйливої краси. Рустем-паша вирішив купити її і подарувати султанові. Таким чином, дівчина могла претендувати на високе положення, оскільки не вважалася рабинею. І вона скористалася своїм шансом сповна…

Точний час і місце народження жінки, що згодом впливала на найважливіші історичні події, невідомі. Згідно з найпоширенішою версією, Анастасія (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лісовського з невеликого містечка Рогатин (нині – Івано-Франківська область). На той час ця територія належала Речі Посполитій і постійно зазнавала набігів кримських татар. При одному з набігів 15-річна дочка священика була захоплена і потрапила в рабство. Її, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосію), де знаходився найбільший невільничий ринок, а потім вона опинилася в Стамбулі.

Потрапивши в гарем, русоволоса дівчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Її прозвали Хуррем, що в перекладі означає «Та, що сміється». Нам же вона більше відома під європеїзованим ім’ям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кількість, стала його дружиною. Вона була не тільки досвідченою коханкою, але і цікавою співбесідницею, що добре зналася на мистецтві і державних справах.

Не слід вважати, що становище першої й улюбленої дружини, радника у всіх справах, прийшло до Роксолани само по собі. У художній літературі і в кіно її образ часто ідеалізується, але насправді їй доводилося постійно інтригувати, бути жорстокою, іноді віддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часів все це було типове, і Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.

Первісток Сулеймана і Роксолани, Мехмед, народився в 1521 році. У них було чотири сини – Мехмед, Селім (що згодом успадкував трон після батька), Баязид, Джангир – і дочка Міріам. У 1530 році відбулося пишне весілля правителя імперії і Роксолани (звичайно, перед весіллям вона прийняла іслам). Після цього Хуррем отримала статус «баш-кадуні» – головної (а по суті єдиної) дружини султана. Роксолана вважалася однією з найбільш освічених жінок свого часу, вона приймала послів, відповідала на листи іноземних правителів, була в курсі подій, що відбувалися в імперії Османа і за її межами. За її наказом в Стамбулі побудовано декілька мечетей, лазень і медресе. Ця незвичайна жінка, що чудово розбиралася в політиці і цінувала мистецтво, по праву зайняла своє місце в історії. Вона померла в 1558 році і, після оплакувань невтішного чоловіка, була похована зі всіма належними почестями.