Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 13

З народних дум про бій на річці Жовті Води і про першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тільки невеликі уривки:

 
Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється?
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить головою в воду.
Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Вoди:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
«А я ляхів не боюся і гадки не маю.
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражі ляхи, на вашу біду».
Утікали ляхи, погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Становили ляхи дубовії хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Утікали ляхів деякії полки,
Їли ляхів собаки і сірії вовки.
Гей, там поле, а на полі квіти:
Не по однім ляху заплакали діти.
Гей, там річка, через річку глиця:
Не по однім ляху зісталась вдовиця.
 

Звістка про рішучу перемогу запорожців над поляками прудкою ластівкою полетіла по Україні. Всі запорожці, що ще взимку вийшли з Січі і гуртували біля себе по лісах України ватаги найбільш завзятих людей: козаків «випищиків» та селян, що повтікали од панів, — тепер узялися до діла і почали нападати на польські маєтки і на невеликі роти польських жовнірів. Кобзарі ходили з міста у місто, з села у село, співаючи про перемогу козаків над поляками та пророкуючи визволення од польського ярма, і по всій Україні ватаги повстанців хутко зростали, озброювалися й міцніли, а почасти й посувалися назустріч козацькому війську. Таким чином, запорожці не тільки погромили поляків у першому бойовищі, а ще й порядкували, озброювали й навчали військової справи ватаги повстанців, що тільки й дали Хмельницькому силу визволити од поляків Україну.

Від Княжих байраків Хмельницький з запорожцями й реєстровими козаками не гаючись пішов на Чигирин, а полковника Ганжу з полком запорожців послав на Умань, щоб погромити шляхту, котра збігалася до Умані у чималому числі. З Чигирина гетьман пішов на Корсунь, де стояло головне польське військо з коронним гетьманом Потоцьким та польним — Калиновським. Тут Хмельницький, підіславши у польський табір козака Галагана, налякав поляків тим, що начебто слідом за козаками йде сам хан кримський з усією ордою. Та вигадка так засмутила поляків, що Потоцький покинув свої окопи і почав одходити на Богуслав в той час, коли запорожці були вже біля самого Корсуня.

Хмельницький тут, як і у Княжих байраках, послав Перебийноса перекопати у лісі шляхи і, вичекавши, поки поляки, одходячи, розтягли своє військо на кілька верств, 28 травня напав на них з усіх боків і упень погромив. Переднє польське військо все загинуло у глибокому байраці на перекопах. що поробив Перебийніс. Польські вози й гармати котилися з крутої гори прямо на глибокі рівчаки і валилися туди разом з кіньми серед радісних вигуків і пальби козаків Перебийноса. Ззаду на поляків давив сам Хмельницький, а кілька полків запорожців та реєстрових козаків нападали з обох боків. Через кілька годин бою обидва польські гетьмани були захоплені у бранці, а решта поляків віддалася козакам на милосердя.

В бойовищі під Корсунем козаки захопили всі польські гармати й обоз з великими скарбами і силу значного польського панства. З польського війська, що рахувалося на 18 000, більше 7000 було побито, біля 9000 було захоплено у бранці і тільки 1500 вершників врятувалося.

За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький після корсунської перемоги послав на Січ коштовні подарунки: за всяку корогву — чотири корогви, за бунчук — два бунчуки. за булаву — дві булави, за пару котлів — три пари котлів і за всяку поганеньку гармату дві добрих гармати. До всього того він ще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво та 300 талярів на січову церкву. Все те він добув у польському обозі, та й не тільки те, бо ще кількасот возів з золотом, грішми та всяким польським добром він послав у Чигирин та Суботів.

Про Корсунський бій та про те, що повстало на Україні після того бою, народна дума говорить так:

 
Ой, обізвався пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття-козаки, запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
З ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод, козацька вода,
Лядські дрова, козацькі труда».
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана, в'язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім-Подільці пробувати,
Печеного поросяти, куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломи з тузлуком уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сірої кобилини жувати!»
Тогді ляхи чогось догадались,
На жидів нарікали:
 
 
«Гей ви, жидове,
Поганські синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали й сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця!
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького єднайте;
А то, як не будете Хмельницького єднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Попонного прудко тікати».
Жидове чогось догадались,
На річку Случ тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А котрі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо крута.
На річці Случі
Обломили міст, ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі.
Обізветься первий жид Гичик
Та й хапається за бичик,
Обізветься другий жид Шльома:
«Ой, я ж пан не буду на сабас дома!»
Третій жид озоветься, Оврам:
«У мене не великий крам —
Шпильки, голки,
Креміння, люльки,
Так я свій крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав».
Обізветься четвертий жид Давидко:
«Ой брате Лейбо! Уже ж пак із-за гори козацькі корогви видко!»
Обізветься пятий жид Юдко:
«Нумо до Попонного втікати прудко!»
 
 
Тогді жид Лейба біжить,
Аж живіт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидівське зівяне:
«Ей, школо ж моя, школо мурована!…
Тепер тебе ні в пазуху взяти,
Ні в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам на балаки покидати!»
Отеє, панове-молодці, над Полонним не чорна хмара вставала:
Не одна пані ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані ляшка:
«Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані ляшка:
«Нема мого пана Кордашка!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша».
Озоветься третя пані ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки та, либонь, повісили на дуба».
 

Після Корсунського бою, а саме 8 червня, Хмельницький звертався з листом до московського царя Олексія Михайловича, просячи його вдарити з своїм військом на Смоленськ проти поляків і тим допомогти одновірному народу українському визволитись з утисків католицького панства; та тільки московські правителі не дивилися на українців, як на братів. Козацьке повстання вони мали за хлопський бунт, і, на прохання поляків, пограничні московські воєводи Сівський та Хотмиський вже мали наказ йти до Корсуня на поміч не козакам, а полякам. Вони не поспіли того зробити, бо Хмельницький хутко погромив польське військо.

З-під Корсуня Хмельницький вирядив татар у Крим, а запорожців розпустив по Україні загонами вимітати з руської землі панів та євреїв. Сам же гетьман з реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і почав там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, поприлучавши до себе готові вже ватаги повстанців, ходили по Україні, руйнуючи польські маєтки, замки й городи та визволяючи людей на волю. Загони їхні з усяким днем зростали, гуртували до себе по кілька тисяч козаків — і скоро ймення ватажків тих загонів, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, Половянка, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури та багатьох інших облетіли всю Україну і прославилися у народних піснях та думах, яко ймення борців за визволення поневоленого українського люду; душі ж польського панства та душі прибічників і підручних того панства — орендарів ті ймення виповнили жахом.

Наймилішими народові героями повстання були. якщо рахувати по кількості складених про них пісень, полковники Війська Запорозького: Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути по всій Україні і не тільки од кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах.

 
Ой, не дивуйтеся, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало:
Ой, за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало!
Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків за собою;
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою:
«Ой, пийте, ляхи, води калюжі,
Води калюжі болотянії,
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вина ситії.
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вислі,
Лядську славу загнав під лаву,
Сам бравий козак гуляє.
Нуте, козаки, у скоки,
Заберемося під боки,
Заженім ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий.
Дивують ляхи, вражі сини,
Що ті козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибаху
Ще й соломаху з водою.
Ой чи бач, ляше, як козак пляше
На сивім коні горою:
Мушкетом бере, аж серце вяне,
А лях від страху вмирає.
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По костяну могилу:
Як не схотіли, забунтували,
Та й утеряли Вкраїну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтім піску підбився:
Від нас, козаки, від нас, юнаки,
Ні один ляшок не скрився:
Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберімося у боки:
Загнали ляхів за річку Віслу,
Що не вернуться й в три роки.
 

За літо, поки поляки зібрали нове військо, Україна, од Дністра й до Путивля і Лубен, стала вільною од поляків. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Вся міська й сільська молодь взялася за ножі, сокири й коси і, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то у загони, то у полки, що складав гетьман. Назва «реєстровий козак» почала зникати — козаком звав себе всякий, навіть той, хто замість зброї держав у руці кийок. Селяни долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили поміж себе добро своїх панів, господарство їхнє й худобу, попаювали навіть поміж себе землю, так що за кілька місяців з поневолених кріпаків стали вільними людьми і до того заможними землевласниками.

Проте над осінь поляки, зібравши 80 000 війська, почали знову наступати на Україну і перейшли на східний бік річки Случі. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всі козацькі загони і пішов полякам назустріч. Ворожі війська зійшлися біля річки Пиляви і розташувалися таборами на різних її берегах. Хмельницький не поспішав нападати на поляків, сподіваючись собі на поміч татар і маючи на мислі оточити тоді поляків, як і під Корсунем, з усіх боків. Проте поляки самі прискорили свою загибель. Роздратовані запорозьким полковником Ганжею, що побивав усіх польських богатирів на герці, вони необережно кинулися на козаків і з кількома полками загналися через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький того тільки й дожидав: він вдарив на них з усім військом, і козаки, перетявши полякам шляхи назад до гребель, всіх їх або повбивали, або потопили у річці та болотах.

Ця пригода з кількома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що пани, починаючи з привідців польського війська, покинули все своє добро, що було в обозі, і свої полки і з великим страхом кинулися тікати назад до Случі. За панством кинулося все військо, і тікало у такому непорядку, що біля Костянтинова завалило на Случі міст і у великій кількості загинуло у річці.

Про наслідки Пилявського бою народна дума згадує так:

 
То пан Хмельницький,
Житель чигиринський,
То він ночей не досипає,
Коло Случі-річки ляхів і жидів доганяє.
Скоро догнав увечері пізно,
І там стало дуже по вулицях тісно:
І там до їх прибуває,
Ще й на козаків гукає,
Да ще й словами промовляє:
«Друзі, панове-молодці!
До Случі-річки прибувайте,
Жидів та ляхів упень рубайте
І до їх козацькими словами промовляйте:
«Ото буде по той бік Случі ваше,
А по сей бік Случі буде пана Хмельницького й наше!»
 

Проте Хмельницький не спинився на Случі. Запорожці хотіли помститись на поляках у самій Варшаві і обмити польською кровю майдан Старого Міста, на якому було замордовано стільки запорозьких гетьманів. Вони умовляли гетьмана йти на Варшаву, і під виливом їхніх домагань Хмельницький пішов через Костянтинів та Зборів на Львів та Варшаву.

Запорожці й на той час були найближчими його пособниками. Багатьох запорожців гетьман попризначав полковниками та осавулами українських козацьких полків, а всякий з тих полковників, як-от: Нечай. Богуй, Джеджалій, Пушкаренко й інші закликали за собою до нових полків своїх побратимів та товаришів, і таким чином з запорожців почала складатись нова українська старшина.

Побували запорожці з Хмельницьким і у Львові, і під Замостям. Та тільки там восени 1648 року гетьман почав вагатися — незадовго перед тим помер король польський Володислав. і новий король Ян Казимир, за якого при обранні на королівство тяг руку й Хмельницький, зумів заспокоїти його й улестити обіцянками. Він запевняв Хмельницького, що й без походу козаків на Варшаву він зробить все, як вони того бажають, аби тільки Хмельницький повернувся на Україну і там дожидав королівських комісарів. Хмельницький у той час ще не мав думки зовсім одлучити Україну од Польщі. Він перестав слухати запорозьких порадників і, повернувши військо од Замостя на Київ, почав ще з походу розпускати козаків по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під'їхав до Золотої брами, вислухав там промови, у яких його славили, як визволителя України од польського ярма, а православної віри од утисків католицтва, і серед радісних вигуків мешканців доїхав до собору св. Софії, на паперті якого його зустріли митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій. І справді було за що прославляти Богдана Хмельницького: з нікчемною силою у 8000 запорожців він спромігся зробити те, про що мріяли і чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк та Остряниця, — збудив український народ до національної свідомості, розбуркав його і визволив з довговічної польської неволі. Вся Україна — од Карпатських гір до верхів'я Десни, Псла та Ворскли — стала вільною і визнала владу тільки одного Богдана Хмельницького.

Зробивши своє діло — визволивши Україну, — запорожці з Києва подалися на Січ до своїх улюблених степів та до батька Великого Лугу, біля Хмельницького ж лишилися тільки ті з них, хто був старшиною по нових полках українських козаків.

ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Доба Богдана Хмельницького

Спокійне гетьманування Богдана Хмельницького протяглося дуже недовго. Недовго одпочивали на Січі й запорожці. Король польський Ян Казимир нічого того не зробив, що обіцяв гетьманові, і на початку літа року 1649 вже збирав військо, щоб іти на Україну гамувати козаччину. Довідавшись про те, Хмельницький так само почав скликати козаків, викликав з Січі й запорожців і прикликав на поміч свого спільника кримського хана.

Королю цим разом не вдалося зібрати багато війська, і Хмельницький половину того війська обложив у Збаражі, другу ж половину, що була під проводом самого короля, в серпні 1649 року біля міста Зборова, сполучившись з татарами, упень погромив. Козаки трохи було не взяли у бранці навіть самого короля, та гетьман не наважився того зробити і спинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Він звелів козакам, що вже оточили було короля, припинити бій і вийти геть з польського табору.

Та легкодухість Хмельницького дуже обурила запорожців… І справді, не минуло й кількох днів, як самому Хмельницькому довелося каятись у своєму вчинкові, а через рік його легкодухість мусила оплакувати гіркими слізьми й уся Україна. Король закупив хана золотом, і той примусив Хмельницького замиритись з королем на зовсім нікчемних умовах: він мусив навіть на останню частину України пустити назад польських панів та ще й повернути їм всі їхні маєтки і примушувати поспільство знову коритися панам і на них працювати.

Такої легкодухості запорожці вже не подарували Хмельницькому і після гострих дорікань зовсім його покинули й пішли на Запорожжя. Розраїння між запорожцями та Хмельницьким було таке гостре, що року 1650 запорозька голота, або чернь, обрала було замість нього іншого гетьмана — козака Гудського, та тільки ймення Богдана Хмельницького, побідника над поляками, ще багато важило на Січі, і скоро прихильники Хмельницького, взявши на Січі верх, схопили Гудського і послали гетьманові до рук.

Трохи пізніше, восени 1650 року, коли гетьман покликав запорожців іти з його сином Тимошем походом на Молдаву за те, що господар молдавський Лупул не хотів віддати свою дочку за Тимоша, запорожці, хоч і не всім військом, а все-таки у чималій кількості, пристали до Тимоша, ходили у Волощину і допомогли Тимошу Хмельниченкові добути Ясси і примусити Лупула заплатити великий окуп. З початку війни Лупул все мав надію на поміч з боку Польщі і кілька разів звертався за поміччю до коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському війську нападати на козаків…

Цей козацький похід на Молдаву народ український вважав верхом козацької слави, що й зазначив у сучасній думі:

 
Як із Низу, із Дністра, тихий вітер повіває,
Бог святий знає, Бог святий і відає,
Що Хмельницький думає-гадає.
Тоді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,
Ні джури козацькії, Ні мужі громадськії,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський,
У городі Чигирині задумав вже й загадав:
Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,
А ще сам з города Чигирина рушав;
За ним козаки йдуть, яко ярая бджола гудуть,
Котрий козак не має в себе шаблі булатної,
Пищалі семипядної,
Той козак кий на плечі забирає,
За гетьманом Хмельницьким у охотне військо поспішає.
От тоді ж то, як до річки Дністра прибував,
На три часті козаків переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Під городом Сорокою шанці копав,
У шанцях куренем стояв;
А ще од своїх рук листи писав.
До Василя Молдавського посилав,
А в листах приписував:
«Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться? Чи мириться?
Чи городи свої волоські уступати?
Чи червінцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?»
Тоді Василій Молдавський,
Господар Волоський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
«Пане-гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський,
Не буду я з тобою ні битися,
Ні миритися,
Ні городів тобі волоських уступати,
Ні червінцями полумисків сповняти:
Не лучче б тобі покоритися меншому,
 
 
Ніж мені тобі, старшому?»
От тоді ж то Хмельницький, як сії слова зачував,
Так він сам на доброго коня сідав,
Коло города Сороки поїжджав,
На город Сороку поглядав,
І ще стиха словами промовляв:
«Ей, городе, городе Сороко!
Ще ти моїм козакам дітям не заполоха, —
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великі скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на місяць жалування давати».
От тоді-то Хмельницький як похваливсь,
Так гаразд добре й учинив:
Город Сороку у неділю рано знадобіддя взяв,
На ринку обід пообідав,
К полудній годині до города Сочави припав,
Город Сочаву огнем запалив
І мечем сплюндрував.
От тоді-то інші січовці гетьмана
Хмельницького у вічі не видали,
Усі до города Ясси повтікали,
До Василя Молдавського істиха словами промовляли:
«Ей, Василю Молдавський,
Господарю наш Волоський!
Чи будеш за нас одностайно стояти?
Будем тобі голдовати.
Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
Будем іншому пану кровію вже голдовати».
От тоді-то Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотині од'їжджав,
У Хвилецького капітана станцією стояв,
Тоді ж то од своїх рук листи писав,
До Івана Потоцького, короля польського, посилав:
«Ей, Іване Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш,
А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький русин
 
 
Всю мою землю Волоську обрушив.
Все моє поле копєм ізорав.
Усім моїм волохам, як галкам,
З плеч головки познімав,
Де були в полі стежки, дорожки,
Волоськими головками повимощував,
Де були в полі глибокії долини,
Волоською кровію новиповнював».
От тоді-то Іван Потоцький,
Король польський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
«Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,
Було б тобі Хмельницького у вічні часи не займати,
Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд добре знати:
У першій війні
На Жовтій Воді
П'ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав —
Невеликий їм одвіт давав:
Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав
Трьох синів моїх живцем узяв,
Турецькому султану в подарунок одіслав!
Мене, Йвана Потоцького,
Коронного польського,
Три дні на прикові край пушки держав:
А ні пить мені, ні їсти не дав.
То дався мені гетьман Хмельницький гаразд добре знати,
Буду його вовік вічний пам'ятати!»
То Василій Молдавський до Ясс прибуває,
Словами промовляє:
«Ой ви, Ясси мої, Ясси!
Були єсте барзо красні,
Да вже не будете такі,
Як прийдуть козаки!»
То пан Хмельницький добре учинив;
Польщу засмутив,
Волощину побідив,
Гетьманщину звеселив.
 
 
В той час була честь, слава,
Військовая справа!
Сама себе на сміх не давала!
Ворогів під ноги топтала.
 

Після Зборівської згоди та Молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків повинно було бути тільки 40 000. Проте зразу ж після замирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками не може бути, бо поляки зараз же увійшли в Галичину й на Поділля і почали нелюдську розправу з своїми бувшими підданцями — повстанцями. Те саме вони хотіли зробити й з Брацлавщиною (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай та Богун, що були на той час вже полковниками українських козаків вінницьким та брацлавським, не схотіли коритися Зборівській умові, незважаючи навіть на гетьманські накази, і оружною рукою не пускали польських панів у їхні маєтки.

Через уперту оборону Нечаєм та Богуном народних прав на початку року 1651 виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв масницю у місті Красному на Брацлавщині, і хоч як він завзято з своїми козаками оборонявся, та все-таки поляки перемогли козаків, і навіть сам Нечай наложив там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося до наших часів багато кобзарських дум, з яких маю подати уривки:

 
Ой, у Краснім на ставочку туман осідає:
Чатували козаченьки у зеленім гаї.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,
А сам пішов до кумасі звінок риби з'їсти,
Та він засів коло столу, здрібна промовляє
Та з кумою, із любою, мед, вино кружляє.
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: «Утікай, Нечаю!»
«Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,
Свою славу козацькую під ноги топтати!»
Подивився козак Нечай в кватирку очима,
А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
«Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!
Сідлай мені вороного, собі буланого, —
Геть виріжем вражих ляхів, геть що до одного!»
Ой, не встигнув козак Нечай на коника впасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Повернувся козак Нечай на лівеє плече,
А вже з ляшків, вражих синів, кров річками тече,
Повернувся козак Нечай на правую руку,
Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу.
Не доскочив козак Нечай дубового тинку —
Покотилась Нечаєва головка по ринку.
Зібралися козаченьки в високі палати,
Стали думать та гадати, де Нечая поховати:
«Ой сховаймо головоньку, а де церква Варвара,
Ой, щоб розійшлась по світу Нечаєва слава!»
 

Позбувшись Нечая, поляки не гаючись напали й на другого свого ворога — Богуна, що засів у Вінниці. Тільки там їм не пощастило: Богун дав їм добру одсіч і хитрощами потопив багато польського війська у Бузі. Почувши про напад поляків на Нечая й Богуна. Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за поміччю до Війська Запорозького, та тільки запорожці були вже до нього неприхильні за те, що він дбав тільки про козаків, про простий же люд забував. Тоді Хмельницький через турецького султана звернувся знову за татарською поміччю. За наказом султана хан вийшов з ордою з Криму, та наступав мляво й неохоче. Коли ж у місяці червні, зблизившись з поляками під Берестечком, хан побачив, що у короля велика сила війська — більше як на 300 000, то розлютувався на Хмельницького за те, що той не перестеріг його про таку польську силу і, повернувши своє військо назад, почав тікати на південь. Коли ж гетьман, догнавши його, почав умовляти вернутись та стати до бою, хан розгнівався, захопив Хмельницького у бранці і повіз із собою.

Лишившись без спільників і без гетьмана, козацьке військо кількістю 80 000 козаків не мало сили встояти проти поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна перейшло потайно уночі за річку Пляшеву і пішло на Україну, покинувши полякам увесь табір і багато неозброєного люду.

Без участі Війська Запорозького склалася року 1651 і Білоцерківська згода гетьмана з поляками; року ж 1652, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша у Молдаву брати шлюб з дочкою молдавського господаря, Військо Запорозьке з кошовим отаманом Лутаєм саме переносило Січ з Микитиного Рогу на устя Чортомлику. З яких причин стався той перехід — невідомо, а тільки запорожці обрали місце для Січі на березі Чортомлицького лиману, проти острова, на якому була Стара Січ часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням на новому місці куренів, церкви й окопів.

Тільки аж року 1653, після того як Хмельницький листом сповістив кіш про нелюдські вчинки на Україні нового привідця польського війська Чарнецького, що король наступає на Україну не тільки з великим польським військом, а ще веде за собою й спільників — волохів та угорців і хоче до ноги викоренити народ український і козацтво, запорожці вийшли всім військом на Україну і почали знову допомагати Хмельницькому.

Вигнавши з України Чарнецького, запорожці разом з гетьманським військом ходили на Поділля під Жванець проти польського війська, що наступало під проводом самого короля. Там наприкінці року 1653 гетьман з козаками опинився у дуже скрутному становищі, бо кримський хан знову, і вже назавжди, одсахнувся од спілки з Хмельницьким. Причини такого вчинку з боку хана були дуже прості: татари вже кілька віків жили торгівлею українськими невольниками, держачи ж спілку з Україною, Крим позбувся великих прибутків од тієї торгівлі, бо ханові не годилося забирати у неволю своїх спільників.

Виходило, що спілка з Україною татарам не на користь — і от, порвавши ту спілку під Жванцем, татари, замість того щоб воювати поляків, кинулися на Україну і почали забирати людей у неволю. Хмельницькому нічого не лишалося, як покинути Поділля і йти обороняти Україну од татар. Під час свого одходу, коли козацьке військо було утиснуто з одного боку поляками, а з другого татарами, найбільшої слави зажив собі полковник козацький Богун обороною Монастирища, а потім Умані. Запорожці у цій війні з татарами приймали діяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу і з завзяттям громили татарські загони, одбиваючи й визволяючи ув'язнених татарами земляків.