Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 14
Ставлення запорожців до московської протекції
Повикидавши татар з України, Хмельницький подякував запорожцям за поміч і, виряджаючи їх на Січ, послав до Коша листа, сповіщаючи товариство, що через зраду кримського хана він має на мислі віддатись під протекцію московського царя. Разом з тим він просив Військо Запорозьке дати йому у цій справі пораду.
На того листа Військо Запорозьке одповіло, що протекція Москви річ непогана, та тільки, складаючи з Москвою пакти (умову), гетьманові треба бути дуже обережним, щоб часом від тієї протекції не вийшло чогось недоброго неньці-Україні і чогось шкідливого правам та вольностям козацьким.
Січня 8 року 1654 після військової ради, що відбулася у Переяславі, Україна віддалася під протекцію московського царя Олексія Михайловича і прилучилася до Московщини як автономна країна з своїм власним військом у 60 000 козаків, своєю скарбницею, судом і правом зносин з чужоземними державцями.
Після того, як були уже складені умови згоди, виникло непорозуміння, що трохи не розбило сполучення України й Московщини. Посли московського царя Олексія Михайловича вимагали, щоб гетьман і всі козаки склали цареві присягу на підданство, козаки ж не хотіли присягати, дивлячись на згоду з Московським царством, тільки як на спілку. Хмельницький і козацька старшина умовляли послів не вимагати присяги, та ті уперлися, кажучи, що без присяги не буде й згоди. Після довгого вагання, гетьман і частина старшини, зважаючи на тяжке становище України, присягнули, полковник же Богун, представник Війська Запорозького, полковник Сірко і ще дехто з старшини не схотіли присягати, не послухавши навіть гетьмана.
Помста кримського хана
Після з'єднання України з Московським царством останнє почало вже зватися Російським царством і стало далеко могутнішим, ніж було до того. Ця одміна дуже стурбувала як Польщу, так і Крим і навіть турецького султана. Всі троє склали поміж себе спілку і, зібравши війська, почали помщатись на Україні за зраду собі з боку Хмельницького. Почалася дуже тяжка довголітня боротьба незміцнілої ще України з трьома ворогами: поляками, татарами й турками.
Наприкінці 1654 і на початку 1655 років Україну плюндрували великі татарські орди. Безліч сіл, містечок і городів по Україні були попалені, і татари погнали у неволю більш як 200 000 душ українського люду. Поляки добре допомагали у тому татарам і, захоплюючи неозброєних людей, міняли їх татарам на шаблі, сагайдаки й стріли.
Увесь той час Військо Запорозьке всіма засобами допомагало Хмельницькому, б'ючись з поляками і розганяючи татарські орди, та велика була сила ворожа, тяжко доводилося і Україні, і Запорожжю, і гинули в тій боротьбі один по одному славні борці за визволення України. У цю ж добу загинув і оспіваний у народних думах полковник Морозенко та немало й товариства запорозького поклали у цій боротьбі свої голови.
Ой Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як те горде військо.
Заплакала Морозиха, ідучи на місто.
«Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,
Іди з нами, козаками, меду-вина напийся!»
«Ой, щось мені, миле браття, мед-вино не п'ється,
Ой, десь мій син Морозенко з ворогами б'ється!»
«Нехай б'ється-рубається, він у тому кохається».
Із-за гори з-за крутої горде військо виступає,
Посамперед Морозенко сивим конем виграває.
А в нашого Морозенка червоная стрічка:
Де проїде Морозенко — кривавая річка.
Ой, виїхав Морозенко за Келебердою.
Ой, зустрівся Морозенко з вражою ордою,
Ой, б'ється він три дні, три дні — три години,
Ой, лежить трупу, лежить орди на чотирі милі;
Ой, став же Морозенко та в полі гуляти,
Стали його турки й ляхи оступати.
Морозенко, козаченько, як мак розпускався,
Морозенко, козаченько, в неволю попався.
Ой, чия то корогвиця на ратищі в'ється?
Ой, того то Морозенка, що з ордою б'ється.
Ой, чия то корогвиця, що ратище ізломила?
Ой, того то Морозенка, що орда зловила!
Ой, повели Морозенка на Савур-Могилу,
Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну.
Посадили Морозенка на тесовім стільці,
Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці,
Посадили Морозенка на жовтім пісочку,
Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку,
Посадили Морозенка на біле ряденце
Да виймали з Морозенка кривавеє серце.
Нові морські походи запорожців
Зараз же після татарської зради під Жванцем запорожці поновили й морські свої походи на бусурманські землі. По весні року 1654 вони вийшли у Чорне море. пошарпали береги Криму і поруйнували околиці Килії та Ізмаїла. Року 1655 пошарпали турецькі береги од Дунаю до Варни, сплюндрували Ереклі та Бальчик, надумавши зробити те саме й з околицями Стамбула, вийшли було на берег за чотири милі од Царгорода, та там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили пробиватися до моря зброєю, і при тому тридцять душ товариства таки дісталися туркам у бранці і були люто замордовані у Стамбулі на очах султана.
За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги і під час боротьби з татарськими ордами у роках 1653-1655 Богдан Хмельницький 15 січня 1655 року видав Війську Запорозькому універсал, котрим ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:
«А тепер так само володіти їм стародавнім городком запорозьким Самарю з перевозом і з грунтами угору Дніпра до річки Орель, а униз аж до степів ногайських та кримських, а через Дніпр та лимани Дніпрові та Бугові, як споконвіку було, — по Очаківські улуси та угору річки Бугу аж по Синюху; од Самарських же земель через степи аж до Дону-річки… де ще до гетьмана козацького Ланцькоронського запорожці зимівниками сиділи, і все те, щоб непорушно повік-віків при козаках запорозьких зоставалося».
Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало в олтарі січової церкви, у шухлядці під св. престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709 або був перевезений до якогось московського архіву, бо під час своїх змагань з російським урядом за землі у другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже цього універсалу, а лише копію з нього.
Тим часом млява поміч проти Польщі з боку російського уряду примусила Богдана Хмельницького шукати для України інших спільників для боротьби з Польщею, і він року 1657, маючи на думці зовсім порвати з Москвою, склав спілку з королем Шведським і разом з ним воював поляків, доходячи з своїм військом за Львів до Гродека, зрештою заваливши колись могутню польську державу.
Смерть Богдана Хмельницького
Серед невтомної дев'ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Богдан Хмельницький захворів і 27 червня 1657 року помер. Син його Тиміш був вбитий ще раніше у поході за Молдаву, найбільше уславлені підручні його, борці за визволення народу українського теж були вже на тім світі. Козацька старшина не знаходила поміж себе такого, щоб міг мати великий вплив на все козацтво, і шануючи пам'ять великого свого гетьмана-визволителя, обрала гетьманом після смерті Богдана сина його — Юраська Хмельниченка, недолітнього хлопця, дуже слабого на розум, і тим вкинула Україну у тяжкі розрухи й руїну, бо Юрась не зміг взяти владу до своїх рук.
Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина оповідає народна дума:
Зажурилася Хмельницького сідая голова,
Що при йому ні сотників, ні полковників нема:
Час приходить умирати,
Нікому поради дати.
Покликає він на Івана Луговського,
Писаря військового:
«Іване Луговський,
Писарю військовий!
Скоріше біжи
Да листи пиши,
Щоб сотники, полковники до мене прибували,
Хоч мало пораду давали!»
То Іван Луговський,
Писар військовий,
Листи писав,
До всіх розсилав.
То сотники, полковники, як їх прочитали,
Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скоріш прибували.
То гетьман добре їх приймає,
Словами промовляє:
«Панове молодці, добре ви дбайте,
Собі гетьмана наставляйте,
Бо я стар, хворію,
Більше гетьманом не здолію!…
Коли хочете, панове, Антона Волочая київського,
Або Грицька Костиря миргородського,
Або Хвилона Чичая кропивнянського,
Або Мартина Пушкаря полтавського».
То козаки теє зачували, смутно себе мали,
Тяжко вздихали, словами промовляли:
«Не треба нам Антона Волочая київського,
Ні Грицька Костиря миргородського,
Ні Хвилона Чичая кропивнянського,
Ні Мартина Пушкаря полтавського, —
А хочемо ми сина твого Юруся молодого,
Козака лейстрового!»
«Він, панове молодці, молодий розум має.
Звичаїв козацьких не знає!»
«Будем ми старих людей біля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, гетьмане, батька нашого споминати!»
То Хмельницький теє зачував, велику радість собі мав,
Сідою головою поклін оддав, сльози проливав.
Скоро після того ще й гірше Хмельницький знемагав,
Опрощення зо всіма приймав,
Милосердному Богу душу оддав.
То не чорні хмари ясне сонце заступили,
Не буйні вітри в темнім лузі бушували,
Як козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали…
А молодий Юрусь під Білою Церквою гуляє,
Об смерті отцевській не знає;
Скоро лейтарі до його прибували,
Листи подавали.
То Хмельниченко, листи як прочитав,
Світа Божого не взвидав!
То не багато Виговський гетьманував,
Півтора року булаву держав.
Скоро сотники, полковники прибували,
Юруся Хмельниченка гетьманом поставляли.
«Дай же, Боже! — козаки промовляли, —
За гетьмана молодого
Жити, як за старого,
Хліба-солі його вживати,
Города турецькі плюндрувати,
Слави лицарства козацькому війську доставати!»
Після смерті Хмельницького Україна лишилася у непевному становищі, Юридично вона за Переяславською умовою стала автономною частиною російської держави, фактично ж та держава мала силу оборонити од ворогів тільки близьку до себе Лівобережну Україну, далеку ж од своїх меж Правобережну Україну лишала без оборони. Наслідком такого становища було те, що полковники Західної України, не маючи змоги оборонитися од поляків та татар власними силами, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, «шатанієм» між Москвою, Польщею і Туреччиною, а тяжким наслідком незміцнілості України і кволості тодішнього Російського царства.
Обрання гетьманом Виговського і ворожнеча до нього запорожців
Скоро після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків та інша козацька старшина, зміркувавши, що «до булави треба голови» (у Юрася ж Хмельниченка доброї голови не було), скликали у Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і обрали гетьманом бувшого військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав непохитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до повної незалежності од сусідів.
На Запорожжі обрання гетьмана не в Січі, як завжди раніше бувало на Україні, і навіть без участі Війська Запорозького дуже не подобалося, і кошовий отаман Гомон листом до Виговського од Війська Запорозького опротестував такий порядок обрання гетьмана, хоч і додав, що заради спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування обрання його гетьманом. Не подобалося таке обрання й простому козацтву, якого, як і запорожців, не було покликано на раду.
У ті часи на Україні починалася ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Та ворожнеча поставала з того, що старшина забирала собі у власність грунти, річки, млини й таке інше, намагаючись разом з тим підгорнути під себе селянство так само, як робили десять літ до того польські пани. Через те Виговський, що був обраний гетьманом самою старшиною, став зразу немилий всьому простому українському людові.
Над осінь року 1657 на Україну прийшло російське військо і розташувалося у Києві та по різних городах Лівобережної України. Це дуже не подобалося Виговському і всій козацькій старшині, тим більше, що ніхто під той час на Україну не нападав. Такий вчинок був порушенням з боку Московського царства Переяславської умови, за якою Московська залога мусила бути тільки в Києві. Маючи надію згодою з Польщею забезпечити Україні ширшу автономію, Виговський розпочав з цього приводу зносини з польським урядом. Але проти таких заходів гетьмана повстало Запорозьке Військо, бо, пам'ятаючи великі польські кривди й зради, воно не хотіло й чути ні про які з Польщею умови. До запорожців прилучився й полтавський полковник Пушкар і, пославши на Виговського донос царю, сам із своїм полком та одним полком запорожців вийшов за межі свого полку, щоб напасти на Виговського.
Щоб зміцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року, в присутності царського посланця, скликав у Переяславі раду вже з участю всіх козаків і черні, опріч Полтавського полку й запорожців, що вже ставилися до нього зовсім вороже. На тій раді він знову-таки був обраний гетьманом, та тільки після обрання, щоб дістати царське затвердження, він змушений був згодитися на те, аби лишити у деяких українських городах російських воєвод. Зараз же після того незадоволений обмеженням гетьманських прав Виговський прискорив свою змову з Польщею, а сам пішов з військом на Пушкаря. Бої між козаками Виговського й Пушкаря тяглися з 18 травня аж до 7 червня. Побивали то ті, то другі, але врешті запорожці з своїм полковником Барабашем покинули Пушкаря, і той був побитий і навіть сам загинув в бойовищі.
Скоро після того, 6 вересня 1658 року, у Гадячі були підписані умови згоди Виговського з Польщею, за якою з воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського складалося Велике князівство Руське із своїм військом, судом та православною вірою; керувати ж тим князівством мав обраний всіма станами української людності гетьман.
Запорожці, хоч і дістали од Виговського повідомлення про ту умову, та не хотіли пристати до спілки з поляками, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках.
Іван Сірко
У той час великий вплив на запорожців мав полковник Війська Запорозького Іван Сірко. Родом він був з села Мерефи Слобідської України і хоч не мав ніякої освіти, та зате уславився поміж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством і завзятим обстоюванням козацької волі та стародавніх запорозьких звичаїв.
Прямуючи стежкою Богдана Хмельницького, Сірко завжди обстоював протекторат над Україною російського царя, але за умови забезпечення повного самоврядування України, і в ті часи, коли російський уряд порушував Переяславську умову з Богданом Хмельницьким, він завжди виступав з одвертими протестами проти таких заходів, і ті протести доходили навіть до оружної боротьби. Запеклий ворог бусурманів, Сірко все своє життя воював з ними і ставав ворогом всіх тих українських гетьманів, котрі шукали спілки з татарами або турками. Разом з тим він вороже ставився й до Польщі, пам'ятаючи нечувані вчинки Потоцького й Чарнецького.
Ставши року 1659 кошовим отаманом Війська Запорозького, Сірко оружно виступив проти Виговського, бо спілка гетьмана з королем, на думку кошового, повинна була знову затягти Україну у польське ярмо. Через такі погляди запорожці разом з полковником Пушкарем зчинили перший розбрат і колотнечу на Україні, які з часом привели її до повної руїни. Скоро після смерті Пушкаря запорожці вийшли з Січі і через свою лютість на Виговського та поляків взяли великий гріх собі на душу і, прилучившись до російського війська князя Ромодановського, помагали руйнувати українські городи Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин та інші, що обстоювали за Виговського. Проте скоро, побачивши з боку московських людей до себе зневагу, вони схаменулися і пішли од Ромодановського на Січ.
На початку року 1659 російське військо обложило у Конотопі полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, Виговський як спільник короля покликав собі на поміч татар, напав з козаками й татарами на російське військо і так його погромив, що навіть воєводів, привідців війська московського побрав у бранці і віддав татарам у неволю.
Проте, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, українські козаки, побачивши поруч свого гетьмана поляків та татар, одсахнулися од нього і почали не слухатись, кажучи, що Виговський знову продав Україну ляхам. Одночасно з тим сила Виговського зменшилася од того, що Сірко з запорожцями саме на той час напав на Крим і тим примусив татар покинути Виговського та поспішати до своїх кочовищ.
Повернувшись з походу на Крим, Сірко пішов із запорожцями у Київ, щоб там сполучитись з російським військом, яке воювало Виговського. Гетьман, довідавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сірко так того Тимоша погромив, що він ледве з душею врятувався.
Як тільки запорожці з Сірком з'явилися на Правобережній Україні, рух проти Виговського перекинувся й туди, і Сірко, скориставшись з того, поєднався в Умані з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство підмовив козаків обрати того, кого українська старшина хотіла ще до смерті Богдана Хмельницького — сина його Юраська.
Сірко настановляє гетьманом Юраська Хмельниченка
З Умані разом з усіма козаками, що піднялися проти Виговського, Сірко почав наступати на нього, і на початку вересня 1659 обидва козацькі війська зблизилися біля села Германівки. Тут Виговського покинули останні козаки, що ще були при ньому, і він лишився з самими поляками та найманим військом. Зрозумівши, що справа його загинула, Виговський не схотів далі проливати марно козацьку кров, а сам одіслав клейноди Хмельниченку і зрікся гетьманства.
Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко під впливом Сірка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальнику російського війська на Україні Трубецькому, що вся Україна хоче бути під протекцією царя, тільки з умовою, щоб по українських городах не було російських воєвод ніде, опріч Києва. Таким чином, треба сказати, що нове сполучення України з Польщею після смерті Богдана Хмельницького розбили виключно запорожці з своїм жвавим кошовим отаманом Сірком.
Князь Трубецькой замість одповіді Хмельницькому на його умови нового прилучення України до російської держави закликав його разом з козацькою старшиною у Переяслав, де стояло російське військо, з тим, щоб скликати таку раду і обрати гетьмана наново. Коли ж було обрано знову-таки Хмельницького, то Трубецькой примусив його дати згоду на обмеження автономії України і пустити московських воєвод, опріч Києва, ще в Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань.
Умова Хмельниченка з російським урядом викликала нову війну між Польщею і Росією. Король польський Ян Казимир увійшов у спілку з Кримським ханом і вийшов з великим військом на Білу Русь, татари ж наскочили на Правобережну Україну і, захопивши більше 20 000 невольників, погнали їх у Крим. Не вспівши заступити татарам шлях, запорожці під проводом Сірка вистежили їх, коли ті перевозилися через Дніпр біля устя річки Самари, і на піскуватих кучугурах Кінського острова року 1660, біля теперішнього села Ігрені, вирізали велику кількість татар і визволили майже всіх українських невольників.
Зразу ж після того запорожці самі пішли на татарські землі. Половина запорозького війська під проводом Брюховецького ходила на Аслам-город, котрий турки за останні роки вспіли поновити, добула його й зруйнувала; друга ж половина з Сірком ходила під Очаків і, поруйнувавши його околиці, побрала чимало бранців.
Року 1661, воюючи Польщу, на Правобережну Україну прийшло російське військо під проводом Шереметєва. Проминувши Київщину, Шереметєв пішов на Любар, сподіваючись собі на поміч гетьмана Юраська Хмельниченка з козацьким військом. Проте козацька старшина, незадоволена останніми переяславськими умовами, не поспішала на поміч Шереметєву і не допустила Хмельниченка до сполучення з ним. Поляки разом з татарами тим часом напали на російське військо і, погромивши його, обложили біля Чуднова з усіх боків.
Лютуючи на Хмельницького, Шереметєв відкупився од полону тим, що видав татарам у неволю всі виділи козацького війська, які були при ньому, хоч ті нічого й не знали про події у козацькому війську. Такий вчинок Шереметєва дуже обурив козацьку старшину і всіх козаків, що були у війську Хмельниченка, і, коли поляки й татари почали наступати на козацький табір, вони не схотіли битись з далеко сильнішим ворогом і піддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.
Запорожці під час цих подій були з Сірком на устях Бугу, підстерігаючи там татар, і участі у війні з поляками не брали. Проте згода Юраська Хмельницького з поляками викликала між запорожцями велике обурення, бо вони не хотіли й чути про польську зверхність. Військо Запорозьке бажало бачити Україну вільною і ні від кого незалежною, і під впливом запорожців по всій Україні того ж року почалася колотнеча. На Правобережну Україну, на підставі умови з Хмельниченком, почали вертати польські пани, одбираючи від селян свої маєтності та підвертаючи під себе поспільство; народ же не хотів знову лізти у польське ярмо і проганяв поляків, побиваючи їх, де міг. На Лівобережній же Україні козаки, незадоволені з російських воєвод та з грабунків московського війська, били непрошених гостей і виганяли їх з українських городів. На обох берегах Дніпра поспільство поривалося до волі, добутої річками пролитої крові, та тільки й там обставини не сприяли тому.
Юрась Хмельниченко не зміг розібратися серед такого замішання. Не з його хистом було вирвати Україну із скрутного становища, і наприкінці року 1662 він зрікся гетьманства і, передавши, за згодою невеликої кількості зібраної ним козацької старшини, військові клейноди зятю своєму, полковнику Тетері, сам пішов у ченці.
Полковники Лівобережної України Сомко і Золотаренко, що не брали участі в обранні Тетері гетьманом, не хотіли визнавати його старшим і почали домагатися гетьманської булави всяк для себе. Та тільки ні той, ні інший не мали у своїх домаганнях ніякої підпори у меншому козацтві та простому людові, бо як і вся того часу козацька старшина, вони, користуючись з своєї влади, кривдили люд і забирали собі грунти, млини і таке інше, тобто, як казали запорожці, «запаніли».
