Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 15

Запорожці настановляють гетьманом Брюховецького

Військо Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згідне було на польську зверхність. Разом з тим війську, що завжди обстоювало рівність всього люду, дуже не до вподоби було й народження на Україні свого власного панства. Запорожці однаково неприхильно ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а тому на підставі давніх запорозьких звичаїв, домагалися, щоб гетьмани обиралися на Січі, а не у волості.

У той час чималий вплив на запорожців мав бувший джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький. Маючи, певно, ще од Богдана Хмельницького чималі гроші, він часто підмогоричував по січових шинках запорозьку голоту, вмів вдавати з себе заступника й оборонця простих козаків перед січовою старшиною і став такий милий всій запорозькій черні, що року 1662 його обрано було кошовим отаманом. І от, коли Юрась Хмельниченко зрікся гетьманства, запорожці вирішили настановити гетьманом свого кошового отамана Брюховецького. Щоб вірніше того досягти, кіш на початку року 1663 вислав на Україну Брюховецького з цілим полком запорозького товариства, яке й агітувало між простим людом на його користь. Поспільство українське давно мріяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та старшину козацьку, — воно радо приєдналося до запорожців і навіть склало про такого гетьмана, якого уявляло собі у мріях, чудову думу про Ганжу Андибера:

 
Гей, гуляв, гуляв бідний козак-нетяга сім год і чотири,
Та потеряв з-під себе три коні воронії,
На дванадцятий год повертає —
Козак-нетяга до города Черкас прибуває.
На козаку, бідному нетязі,
Три сіромязі,
Опанчина рогозовая,
Поясина хмельовая,
На козаку, бідному нетязі, сапянці —
Видно п'яти й пальці,
Де ступить — босої ноги слід пише.
А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Хутро голе, околиці Біг має,
Вона дощем покрита,
А вітром, на славу козацьку, підбита.
Іще ж то козак, бідний нетяга, до города Черкас прибуває,
Насті Горової, кабашниці степової, шукає-питає.
Скоро козак-нетяга Насті Горової, кабашниці степової, допитався,
Зараз у світлицю вбрався.
Там пили три ляхи,
Дуки-срібляники:
Первий пив Гаврило Довгополенко переяславський,
Другий пив Війтенко ніжинський,
Третій пив Золотаренко чернігівський.
От вони пили-підпивали,
З козака-нетяги насміхались,
На шинкарку покликали:
«Гей, шинкарко Горовая,
Настя молодая!
Добре ти дбай —
Нам солодкі меди, соковиту горілку ще підсипай,
Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай;
Бо десь він по винницях, по броварнях валявся,
Опалився, ошарпався, обідрався,
До нас прийшов добувати,
А в іншу корчму буде нести пропивати».
Тоді шинкарка Горовая Настя, кабашниця степовая,
Козака-нетягу за чуб брала,
В потилицю з хати вибивала.
То козак-нетяга добре дбає,
 
 
Козацькими пятами опинає.
Поти п'явся,
Поки до порога добрався.
Козацькими п'ятами за поріг зачіпає,
А козацькими руками за одвірки хапає,
Під мисник голову свою козацьку молодецьку ховає.
Тоді два ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
З його насміхали,
А третій, Гаврило Довгополенко переяславський, був обачний,
Із кармана людську денежку виймав,
Насті кабашній до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
«Гей, — каже, — ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна!
Ти, каже, до сих бідних козаків не як хоч злая, да й обачна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч нороцового пива уточила,
Сьому козаку, бідному нетязі,
Сьому козаку, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький скрепила».
Тоді Настя Горовая,
Шинкарка степовая,
Сама в льох не ходила,
Да наймичку посилала:
«Гей, дівко, наймичко!
Добре ти вчини,
Кінву-чвертівку в руки вхопи
Та у льох убіжи,
Та вісім бочок мини,
А з дев'ятої поганого пива наточи.
Як маєм ми його свиням виливати,
То будем ми його на таких нетяг роздавати».
Тоді дівка наймичка у льох убігала,
Та дев'ять бочок минала,
Та з десятої п'яного чола меду наточила,
Та в світлицю входжає,
Свій ніс геть од кінви одвертає,
Буцімто те пиво воняє,
Як подали козаку в руки ту кінву,
То він став біля печі
Та й почав підпивати пивце грече,
 
 
Взяв, раз покуштував, удруге напився,
А втретє як узяв ту кінву за вухо,
То зробив у тій коновці сухо.
Як став козацьку голову хміль розбирати,
Став козак коновкою по мосту добре погримати,
Стали в дуків-срібляників із стола чарки й пляшки скакати,
І стала шинкарська груба на десять штук скрізь по хаті літати.
Не стали тоді ляхи, дуки-срібляники, за сажею світу Божого видати.
Тоді ж ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
«Десь сей козак-нетяга ніде не бував,
Добрих горілок не пивав,
Що його й погане пиво оп'янило».
Як став козак-нетяга теє зачувати,
Став на ляхів грізно гукати:
«Гей, ви, ляхове,
Вразькі синове!
Ік порогу посувайтесь,
Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте!
Посувайтесь тісно,
Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із лаптями сісти!»
Тоді ляхи, дуки-срібляники, добре дбали,
Дальше ік порогу посували,
Козаку-нетязі більше місця на покуті попускали,
Тоді козак-нетяга на покуті сідає,
Із-під поли позлотистий недолимок виймає,
Шинкарці молодій за цебер меду застановляє.
Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
«Гей, шинкарко Горовая,
Настя молодая,
Кабашнице степовая!
Нехай сей козак, бідний нетяга, не мається в тебе сеї заставщини викупляти,
Нам, дукам-срібляникам, нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті-кабашниці, груб топити».
От тоді-то козак, бідний нетяга, як став сії слова зачувати,
Так він став чересок виймати,
Став шинкарці молодій, Насті кабашній, увесь стіл червінцями устилати.
Тоді дуки-срібляники, як стали в його червінці зоглядати,
Тоді стали його вітати
Медом шклянкою
 
 
І горілки чаркою;
Тоді й шинкарка Горовая, Настя молодая,
Істиха словами промовляє:
«Ей, козаче, — каже, — козаче!
Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?
Ходім зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм
Чи пообідаєм».
Тоді-то козак, бідний нетяга, по кабаку походжає,
Кватирку одчиняє,
На бистрії ріки поглядав,
Кличе, добре покликає:
«Ой ріки, — каже, — ріки низовії,
Помошниці Дніпровії!
Тепер або мене зодягайте,
Або до себе приймайте!»
От тоді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіває,
Другий козак іде,
Жовті сапянці несе,
На його козацькі ноги надіває;
Третій козак іде,
Шличок козацький несе,
На його козацьку голову надіває;
Тоді дуки-срібляники стиха словами промовляли:
«Гей, не єсть же се, братці, козак бідний, нетяга,
А єсть се Хвесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!…
Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче,
Поклонимось тобі нижче,
Будем радиться, чи гаразд-добре на славній Україні проживати».
Тоді стали його вітати медом шклянкою
І горілки чаркою.
То він теє од дуків-срібляників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
«Ей, шати, мої шати! Пийте-гуляйте:
Не мене шанують, бо вас поважають.
Як я вас на собі не мав,
То й честі од дуків-срібляників не знав».
 
 
Тоді-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький стиха словами промовляє:
«Гей, козаки, — каже, — діти, друзі-молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків срібляників за лоб,
Наче волів, із-за стола виводжайте,
Перед вікнами покладайте,
У три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали,
Мене довіку пам'ятали!»
Тільки Гаврила Довгополенка переяславського за те улюбив,
Край себе садовив,
Що він йому за свою денежку пива купив.
Тоді ж то козаки, діти, друзі, молодці добре дбали,
Сих дуків-срібляників за лоби брали,
Із-за стола, наче волів, виводжали,
Перед вікнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
«Гей дуки, — кажуть, — ви дуки!
За вами всі луги й луки, —
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати
І коня попасти!»
 

У червні року 1663 біля Ніжина одбулася велика рада з участю простого козацтва й запорожців, і на тій раді гетьманом України було обрано Брюховецького, причому запорожці разом з черню зчинили погром козацької старшини і взагалі панства, Сомка ж, що віддався під оборону російського посланця, було стято.

Тим часом Іван Сірко, обраний після Брюховецького знову кошовим отаманом, серед літа року 1663, пам'ятаючи одвічну мету козацтва — боротьбу з бусурманами, вирядив частину Війська Запорозького байдаками на Чорне море. Запорожці виплили повз Очаків на Дунайські гирла і добре пошарпали придунайські городи, та тільки, коли поверталися додому, їм сталася пригода. У лимані вони натрапили на турецький флот і билися з ним аж три дні, та, не маючи сили перемогти турків, змушені були покидати у море всю свою здобич і рятуватися на берег. Потопивши біля Дніпрових гирл свої байдаки, запорожці, одбиваючись од татар, пішки прибули 21 вересня на Січ.

У той час на Січі вже була російська залога з боярином Косоговим на чолі. Послана вона була на Запорожжя російським урядом весною того ж 1663 року почасти для того, щоб помагати запорожцям у боротьбі з татарами, почасти ж, щоб стежити за розпорядками Війська і тримати його у покорі і вірності. Сірко рішив скористатися російською залогою і, щоб оддячити бусурманам за невдалий похід на море, вирушив восени того ж року з Косоговим походом на Перекоп.

Все Перекопське межимор'я Сірко застав перекопаним од Чорного до Азовського моря глибокими рівчаками. Та це не спинило завзятого козацького ватажка — він перейшов за той рівчак біля Чорного моря, вдарив на город Перекоп ззаду, добув і поруйнував більшу його частину, одбився од Нуреддіна-султана, що наспів своїм на поміч, і 16 жовтня повернувся на Січ.

Боротьба запорозького кошового Сірка з гетьманами Тетерею і Чарнецьким

Скоро після того на Січ прибули посланці гетьмана Тетері з листами, у яких гетьман умовляв запорожців згадати, що зверхником козацьким з дідів-прадідів був король польський і що тільки при боці Польщі Україна може зберегти свої права і звичаї.

Коли на козацькій раді у Січі вичитувалися ті листи, то голоси запорожців поділилися: чималі купи козаків ставали на бік короля, а все-таки більшість запорожців ще не забула польської неправди та вчинків Чарнецького і не хотіла й слухати про польську зверхність. Скінчилося на тому, що рада ухвалила лишитися під протекцією царя, і Сірко одіслав листи Тетері Брюховецькому.

З початком року 1664 король польський Ян Казимир вийшов на Лівобережну Україну з військом, щоб одібрати її збройною рукою від російського царя. Діставши про те звістку, кошовий отаман Сірко послав частину запорожців з полковником Чугуєм на поміч Брюховецькому, сам же з останнім військом пішов за Буг, щоб не дати татарам вийти полякам на поміч. Біля Бендер запорожці поруйнували й пошарпали чимало татарських сіл, а потім пішли виганяти поляків та євреїв з українських міст і визволяти од польських залог Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Смілу й інші городи південної України.

На Лівобережній Україні тим часом царське військо та лівобережні козацькі полки з Брюховецьким погромили польського короля і загнали його за Десну. Після тієї перемоги Брюховецький перейшов на правий бік Дніпра і хотів атакувати Чигирин, та тут до Чигирина, на поміч Тетері, наспів запеклий ворог українського люду Стефан Чарнецький з польським військом та кількома тисячами татар і погромив Брюховецького. Той мусив одходити до Черкас.

На поміч Брюховецькому саме на той час поспішав Сірко з запорожцями, та спізнився, і Чарнецький, одігнавши від Чигирина Брюховецького, пішов Сіркові назустріч. Біля города Бужина, що вище Крилова, зчинився між запорожцями й поляками кривавий бій: запорожці не подужали погромити значну силу війська Чарнецького й Тетері, а проте пробилися повз вороже військо і пішли понад Дніпром до Черкас, щоб сполучитися з Брюховецьким; Чарнецький же, слідкуючи за ними, побував у батьківщині Богдана Хмельницького Суботові, спалив те місто і, викопавши з домовини кістки гетьмана Богдана та сина його Тимоша, спалив їх, а попіл розвіяв по вітру. Ця ганебна для поляків подія сталася на Великодні свята 1664 року.

Становище Правобережної України щодалі ставало тяжчим: російська держава намагалася вернути її під свою владу, Польща — під свою, і обидві руйнували й палили по Україні городи й села, де засідали ворожі залоги. До того ж Польща, не покладаючи великої надії на власне військо, закликала собі на поміч татар і, замість грошової плати за їхню службу, дозволяла своїм спільникам забирати увесь непокірний їй люд у неволю.

Чарнецький, ганяючись з татарами й поляками за Сірком, обложив його у Черкасах, та не зміг добути і одійшов геть. Почувши, що Сірко з запорожцями перейшов Смілу, він обступив Смілу з великою силою і почав її добувати. Сірко кілька разів одгромив поляків, а потім вийшов потайно з частиною запорожців у Капустяну долину, де був татарський табір, і так погромив татар, що ті навіть покинули йому весь свій скарб і обоз.

Після того Сірко з запорожцями ще кілька місяців крутився по всій Україні, вишукуючи татарські загони та побиваючи їх. Найбільш славні для запорожців та Сірка битви з татарами були під Городищем, за 25 верст од мість грошової плати за їхню службу, Корсуня, та недалеко Умані, де Сірко упень погромив польських спільників. Поєднавшись після того з кількома правобережними полковниками, що під впливом Війська Запорозького відкинулися від Тетері, Сірко пішов на Чарнецького, що стояв з польським військом у Корсуні, маючи на думці оддячити йому за ганебний вчинок з прахом Богдана Хмельницького, та Чарнецький не наважився зчепитися з Сірком і з усім польським військом одійшов до Брацлава.

Розчарування запорожців у Брюховецькому

У місяці серпні почалося зневір'я й розчарування запорожців у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожців дійшли звістки, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, і це дуже не подобалося січовикам і їхньому кошовому Сірку.

Брюховецький зраджував ідеї боротьби з бусурманами, а через те ставав запорожцям немилим, так що на вимоги російського уряду, щоб Сірко прилучився з запорожцями до Брюховецького. Сірко написав самому царю, що більше не йме віри Брюховецькому, а через те й не хоче прилучатися до нього. Незважаючи навіть на повідомлення від царя про те, що Брюховецький листується з кримським ханом з відома царя, запорожці не схотіли воювати надалі на боці Брюховецького і разом з Сірком повернулися на Січ.

Ще дужче розчарувалися запорожці, коли довідалися, що їхній ставленик ще гірше, ніж попередні гетьмани, забирає собі у власність грунти, скарби й маєтки і так само підвертає під себе у неволю селян, як підвертали колись польські пани. Нарешті року 1665 до Січі прийшла неймовірна з погляду запорожців звістка про те, що Брюховецький поїхав у Москву, одружився там з московською бояришнею, княжною Долгорукою, і навіть сам був зроблений од царя боярином. Врешті на Січі стало відомо, що Брюховецький під час перебування у Москві подав цареві прохання, неначебто від усієї української старшини й козаків, про те, щоб по всіх українських городах, і навіть на Запорожжі, у Кодаку та в Січі, були російські воєводи і щоб всяке мито з українських людей і городів збиралося воєводами до російської казни.

Не вспіли добігти до Січі такі чутки, як на Запорожжя справді прибув боярин Хитрово, а другий боярин їхав до Кодака. Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час був Шкура. Коли приїхав на Січ Хитрово, він замішався й не знав, на яку ступити. Козаків запорозьких всі ці чутки дуже обурили і, зібравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рідного краю, у Кодак же послали полк війська. Таким чином, після семирічної вірної служби московському царю запорожці побачили у призначенні на Запорожжя воєвод заходи з боку російського уряду проти своєї волі й незалежності, взяли це собі образою і почали ставитись до московських бояр і московського уряду з недовірям і навіть вороже.

Запорожці признають гетьманом Дорошенка

На той саме час обраний на Покрову року 1665 гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до Запорозького Коша з проханням признати його гетьманом і обернути до нього свою ласку і приязнь, як колись до «славно-покійного Богдана Хмельницького».

Петро Дорошенко був онуком гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще живі були поміж запорожцями. Весь рід Дорошенків був з Чигирина і добре відомий всім козакам, сам же Петро Дорошенко під час гетьманування Богдана Хмельницького й Виговського зажив собі поміж козаками доброї слави, а за войовничий хист та розум був Богданом призначений прилуцьким, а далі черкаським полковником. За гетьманування ж Тетері був при ньому генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Петро Дорошенко був правдивим запорозьким лицарем. Він один з-поміж козацької старшини після Богдана Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю радий був зректися своєї долі. Од часів великого повстання за 17 років Дорошенко упевнився в тому, що з Польщею більше не може бути згоди, бо українці й поляки на смерть зненавиділи один одного. Московські звичаї й московські люди здавалися Дорошенкові ще більш чужими, ніж польські; домагання ж російського уряду, щоб по всіх городах України були московські воєводи, упевняли його у тому, що під зверхністю Москви Україні неможливо буде зберегти свої автономні права. Разом з тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдава й волохи мають самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це привело його до думки, що єдина можливість України забезпечити свої автономні права, це оддатись під протекцію турецького султана.

Поки що це були тільки думки Дорошенка. Запорожці про ті думки нічого не відали, знаючи ж Петра як доброго козака і щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому у листі бажання всього доброго і вимагали тільки одного: щоб він не ставав до спілки з Польщею.

Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присипка воєвод, російський уряд скоро забрав їх назад до Москви, та те вже не помогло — запорожці на початку року 1665 примусили Косогова, що стояв з військом у Січі, вийти з Запорожжя.

На початку року 1667 Україну як громом вдарила звістка про те, що у Андрусові російський уряд підписав з Польщею згоду, що вся Правобережна Україна має вернутися під Польщу, Лівобережна лишається цареві, запорожці ж повинні служити і цареві, й королю.

Поділ України дуже збентежив усю українську людність, і найскоріше те обурення вибухнуло на Запорожжі. Запорожці зараз же почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року біля Січі вони утопили в Дніпрі ціле царське посольство, що їхало через Січ до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий на той час отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що то він, гетьман, своїми вчинками призвів до загибелі московського посла. «Московський цар, — писав він, — довго тішив нас паперовими листами, неначе дітей яблуками, а сам не додержав умови з Богданом Хмельницьким, ставши до згоди з королем, віддав йому більшу частину України. Цар хоче одняти у запорожців те, за що наші діди й прадіди кров свою проливали, — військові права й вольності. Та й не тільки од запорожців хоче одібрати він права, а те ж саме чинять московські воєводи і на козацькій неньці Україні, а ти, гетьмане, потураєш московським людям, а не спиняєш їх. Ми, запорожці, поки живі, будемо стояти за свої права й вольності, що ж до тих, хто хоче одібрати у нас ті права, то нехай всі державці пам'ятають, що, як невидющому не встрелити нікого, так і їм даремно намагатися одібрати од нас нашу волю».

Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в його голові вперше встало питання, чи вдержиться він на гетьманстві проти волі Запорожжя і чи не розумніше б йому одсахнутися од панства та всього чужого й обпертись на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте цього разу він став на тому, що листа запорожців послав царю з проханням прислати йому якнайбільше війська, щоб обороняти його од своєї, української, черні та од запорожців.

Протягом року 1667 почали яскравіше виявлятися заміри Дорошенка щодо єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після Андрусівської умови насунули на Поділля, Побужжя й усю Україну, Дорошенко над осінь того року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля, напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського і, погромивши поляків біля Підгайців, загнав Собеського у місто і почав там його облягати.