Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 22
Після Полтави
Тим часом Гордієнко вже вів Мазепу та Карла за Дніпром понад річкою Омельником, а далі порадив іти через верхів'я Інгульця, понад Інгулом, до річки Бугу. За кілька днів всі щасливо прибули до Бугу і стали табором на 25 верст нижче устя Інгулу. Липня 7 шведи вже перевозилися за Буг у турецьку землю, слідом почали перевозитися й запорожці, та тільки, може, половина їх встигла перевезтись, як надійшла звістка, що до Бугу настигають російські драгуни. Почувши про те, всі запорожці, що не вспіли перевезтись, повернули коней од Бугу і подались у добре їм знайомі байраки Дикого Поля, пізніше ж повернули до устя Дніпра і приєдналися до товариства, що було при кошовому отаманові Сорочинському.
Прибувши до Очакова, король Карл дозволив запорожцям іти, куди хочуть, і значна частина їх теж подалася на низ Дніпра, решта ж з кошовим Гордієнком, Мазепою та королем Карлом перейшла у Бендери, де 22 серпня року 1709 гетьман Мазепа, пригнічений тяжкими подіями останнього часу, й помер.
Таким чином, року 1709 землі Війська Запорозького, опріч південних їхніх степів, були захоплені російським військом, а самі запорожці були проголошені указом царя зрадниками. Всім українцям заборонено було знатися з запорожцями; навіть чумакам заборонено було ходити у Крим по сіль, щоб на низу Дніпра вони не мали змоги бачитися з запорожцями, увесь же люд полків Миргородського та Полтавського за те, що ставав на бік запорожців, було тяжко покарано засланням у Сибір і навіть смертною карою. Од Скоропадського, затвердженого на гетьманському уряді після втечі Мазепи, була одібрана влада і до нього було приставлено царського дорадника-боярина, який фактично й керував Україною.
Проте ватажок запорожців Кость Гордієнко і після всіх цих подій не стратив свого завзяття. Він разом з генеральним військовим писарем Пилипом Орликом мав надію, що перемога Російської держави була випадковою, а занепад України був тимчасовий. Вони обоє вірили, що шведський король знову стане могутнім; та й турецький султан, на їх думку, не повинен був згодитися на те, щоб Росія, зрештою, прилучила до себе Україну й Запорожжя. Обидва втікачі пестували у собі надію, що за допомогою Швеції й Туреччини Україна знову буде незалежною ні від кого державою. Під впливом таких надій у травні 1710 року в Бендерах запорожці, що лишилися біля Гордієнка, проголосили Орлика гетьманом України, а після того Гордієнко й запорожці з одного боку й Орлик з другого склали умову про те. як Орлик мав правити Україною і як забезпечувати права й вольності Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди мертвою, а проте вона цікава, бо виявляє бажання й міркування ідейних українців того часу й тодішніх запорожців. Ось скорочені головні пакти тієї умови:
1) На Україні мусить панувати віра православна з митрополією у Києві, залежною тільки од Цареградського патріарха.
2) Межа України з Польщею повинна бути по річці Случ, а з Московією — як зазначено у Переяславській умові з Богданом Хмельницьким.
3) З кримським ханством має бути приязнь.
4) Столиці України — Києву і всім городам українським повинні бути забезпечені давні права.
5) Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирала собі у підданці й не примушувала ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих.
6) Гетьман не має права нікого призначати на посади, бо всі посади мають бути виборні.
7) Гетьман не має права нікого судити, а всі справи, навіть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд.
8) Тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову у гетьманській резиденції мають бути генеральні ради для вирішення всяких найважніших справ. На ті ради мають з'їздитись: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотники — виборні од полків, генеральні радники і представники Запорозького Війська. Без рішення генеральної ради гетьман може відправляти тільки пильні справи за радою генеральної старшини.
9) Побудовані російським військом на Запорожжі городки повинні бути зруйновані, і ніхто на запорозьких землях не має права будувати ніяких городів.
10) Городи: Трахтемирів, Келеберда й Переволочина з перевозами повинні належати Війську Запорозькому, а також і увесь Дніпр з усіма річками, починаючи од Переволочини до самого Очакова.
Окрім цих головних пактів, було списано ще багато другорядних, що дуже докладно обгрунтовували конституцію України.
Травня 10 дня року 1710 король ухвалив обрання Орлика гетьманом і вищезазначену конституцію. Все було обмірковано добре, та тільки не судилося укладчикам конституції повернутися на Україну, щоб здійснити її.
ОПОВІДАННЯ П'ЯТЕ (РОКИ 1710-1734). ЗАНЕПАД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Смуток на Запорожжі
Під час атакування російським військом Чортомлицької Січі значна частина запорожців, як і щоліта, була на рибальстві й полюванні у Великому Лузі. Звістка про зруйнування Січі не один день, не один тиждень переходила з річки на річку, з байраку на байрак, поки обійшла все Запорожжя, і товариство кілька тижнів збиралося і переходило з місця на місце, поки нарешті скупчилося до місця, де річка Камянка впала у Дніпр, і прилучилося там до кошового отамана Петра Сорочинського. Останній повернувся з Криму ні в тих ні в сих, бо через мир з царем хан не наважився без дозволу султана подати запорожцям помочі.
Упорядкувавши на Камянці Кіш, Сорочинський через Кизикермень знову поїхав у Крим, щоб просити протекції хана, а тим часом до Нової Січі почали прибувати ватага за ватагою й ті запорожці, що були з Гордієнком. Частина їх відбилася од шведського війська під час перевозу через Дніпр у Переволочині, частина прибігла од устя Бугу, і нарешті більшість, як я вже згадував у попередньому оповіданні, вирядив на Запорожжя з-під Очакова сам король шведський Карл XII, не маючи чим запорожців годувати. Бракувало ще тільки невеликого гурту найзавзятіших січовиків та самого Гордієнка.
Смуток оповив душі запорожців, що забігли аж до татарських кордонів. Туга за зруйнованою ненькою Січчю, що була свідком великих подій, та за батьком Великим Лугом, що споконвіку годував запорожців, розпукою пригнітила їм серце, і мимоволі у всіх вставало питання, чи не ліпше було б скоритися цареві, аби тільки жити на своїх рідних степах та у Великому Лузі. У перші ж місяці після шведчини на Коші вже чулися голоси за те, щоб поклонитися цареві і просити його ласки. Може б, воно так і сталось, коли б з України не йшли такі тяжкі вісті. А до Нової Січі надходили чутка за чуткою: що тих козаків, котрі були біля Мазепи, хоч би навіть мимоволі, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано у Сибір. Навіть тих козаків, що й не були біля Мазепи, позасилано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками. З тих козаків, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повітря, вогкості та недобрих харчів гинула майже половина, решта ж поверталася на Україну каліками. Незважаючи на те, замість померлих та покалічених козаків російський уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. «Якщо ви прийдете на Україну, — переказували запорожцям з Гетьманщини, — то всі загинете. Єднайтеся з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали».
Опріч «канальських робіт», українських козаків почали посилати на Північний Кавказ — «на лінію» — обороняти російські кордони од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про походи «на лінію» та про недолю пробування там збереглася навіть народна пісня:
У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,
Та вже ж наших козаченьків на лінію гонять,
У Глухові, у городі, стрільнули з гармати —
Не по однім козаченьку заплакала мати.
У Глухові огні горять, у Полтаві димно,
На могилі гетьман стоїть — геть там його видно.
«Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,
Як не будеш допевнятись — будем утікати».
«Ой, ідіте ж, панове, до Петра, до свата,
Ой, там буде вам, панове, велика заплата —
По заступу у рученьки та ще лопата!»
Сидить козак на могилі, сорочку латає;
Ой, кинувся до черешка — копійки не має.
Їхав козак на лінію та й вельми обдувся,
Іде козак із лінії — як лихо, зігнувся .
Під впливом таких звісток з України, коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710 прислав до Коша листа, умовляючи запорожців одцуратися бусурманів та просити ласки царя, то кошовий отаман Йосип Кириленко з товариством написав йому дуже докірливу й глузливу одповідь. Скорочуючи її, скажу, що там запорожці, між іншим, писали:
«Дивуємося, що ваша милість не соромиться звати себе Війська Запорозького і обох боків Дніпра гетьманом, коли ми вашої милості на той уряд не обирали, а піднесені, ваша милість, під мушкетами московськими».
«Прикладаєш, ваша милість, до себе титул Війська Запорозького, коли воно тепер до регіменту вашої милості не належить і не хоче належати; та й Січа Запорозька, гніздо Військове, джерело й захист вольностей військових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Галагана, невдячного за хліб наш військовий, перевертня й зрадника, знищена й зруйнована, нашій батьківщині на вічну неволю».
«Як маєш бути, ваша милість, гетьманом обох боків Дніпра, коли на тогобочній стороні, чи теж Україні, князь Голицин, воєвода київський, владою своєю московською опанував і немилосердні здирства людям чинить».
«А як же, ваша милість, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник і під пильним доглядом міністра царського лишаєшся, без волі котрого нічого не владен чинити, а без печаті його нікуди писати!».
Це було писано 2 червня, а 3 серпня у запорожців вже був новий кошовий Лаврентій Степаненко, за підписом котрого запорожці послали гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Галагана. З тієї скарги видно, що Галаган не задовольнився зруйнуванням Січі, а й після зруйнування її нападав з ватагами своїх людей на запорозькі зимовники та бекети, хватав неповинних людей та видавав російським урядовцям на муку та заслання і чинив запорожцям всякі шкоди. За такі вчинки свого покручня запорожці у своєму листі не пошкодували на його голову всяких прокльонів, та тільки все те пішло марно, бо Галаган був у царській ласці, збудував собі біля Боровиці добрий будинок і жив, як кажуть, «паном на всю губу», глузуючи з безсилого лютування своїх бувших товаришів.
Тим часом до осені 1710 року справа з переходом запорожців під протекцію кримського хана була вирішена і, зважаючи на те, що російський уряд погрожував послати військо, щоб зігнати запорожців з Кам'янки, за згодою турецького султана для Січі Запорозької призначене було інше місце, нижче Тавані, недалеко Олешок, біля протоки Кінської та лиману Кардашина. Тільки запорожці того року не вспіли перейти у Олешки, бо султан турецький, під впливом шведського короля, розірвав мир з царем і розпочинав нову війну.
Похід Гордієнка на Україну
На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам'янку Гордієнко і тут після бурхливої ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись війною Туреччини з Росією, Гордієнко напровесні 1711 року вийшов з кількома тисячами запорожців з Січі на захід і, сполучившись з невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом з ними уступив в Україну. Треба гадати, що нижченаведений уривок пісні згадує саме про цю зустріч Орлика з запорожцями.
Ой, прибила хвиля човник,
Човник-лебедочку.
Ой, вискочив з нього Орлик
Та й почав бесідочку:
«Пугу, братця, пугу!
Пугу, запорожці!»
Справа Орлика та Гордієнка спочатку пішла добре. Україна радо вітала запорожців, своїх давніх оборонців, і охоче приставала до козаків Орлика. Умань, Богуслав та Корсунь охоче піддалися Орликові. Разом з запорожцями козацькі ватаги, зібрані Орликом, навіть погромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським з гетьманськими козаками проти Орлика, самого ж Бутовича захопили у бранці, та тільки і Гордієнка, й Орлика спіткало розчарування. Ні козаки, ні татари не мали добрих гармат і через те не спромоглися добути Білої Церкви, де засіла у замку російська залога з гарматами, а поки вони облягали те місце, татари кинулися грабувати людність та заганяти людей у неволю. Ніякі благання Орлика до Калги-султана, щоб спинив орду, не пособили, татари погнали у Крим тисячі українського люду і тим, зрештою, загубили справу Орлика, бо одвернули од нього земляків.
Похід на Самарські городки
Поки Гордієнко з Орликом та Калгою-султаном ходили на Україну, хан кримський Девлет-Гірей пішов на російські землі Муравськими шляхами, а позаяк ті шляхи виводили на Слобожанщину, то татари й напали на слободи й городи Харківського полку. Сюди ж за собою хан закликав і тих запорожців, що не пішли за Гордієнком, та ті не схотіли воювати своїх земляків і умовили хана добути раніш Кам'яний Затон та Самарські городки. Хан повернув з Слобожанщини на Самар і разом з запорожцями добув Новосергієвський городок, а російську залогу забрав у неволю; Новобогородська ж спільники не спромоглися добути, бо ні у татар, ні у запорожців не було гармат, і хан, покинувши Самар, подався з ордою у Крим.
Тим часом проти татар вибрався генерал Бутурлін з російським військом та гетьман Скоропадський з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергієвський городок і, добувши його, повистинали запорозьку й татарську залогу, що там було засіла, а всіх селян з села Вільного за те, що ніби вони допомагали запорожцям, вивели за місто і по жеребку десятому одрубали голову, кому ж припало лишитись живому, тих разом з жінками та дітьми було заслано у Сибір.
Перехід запорожців в Олешки
Від Новосергієвська Бутурлін та Скоропадський вільно пішли на південь. Запорожці уступались перед великим їхнім військом і, покинувши устя Кам'янки, перевезлися на татарський бік Дніпра та й отаборились у призначеному їм місці біля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан і не пустив далі російського війська.
Війна царя Петра І з Туреччиною 1711 року скінчилася для нього нещасливо. Після перемоги над шведами він легковажив ворогів і занадто необачно пішов на турків, аж на річку Прут. Там його зустрів турецький візир великим військом, а запорожці з Гордієнком перетяли позад нього всі шляхи, захоплювали обози і одрізали російське військо од Дніпра.
Становище царя Петра Олексійовича стало дуже скрутним — турки почали оточувати його військо і, щоб зрятуватись, він мусив одкупитись грішми та ще зректись на користь турків багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов з землями по низах річок Дону та Міусу, зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарські городки, а гармати з Кам'яного Затону віддати туркам і «відняти свою руку» од запорожців разом з усіма землями, що до них з давніх часів належали.
Коли султан перемовлявся з російським послом про замирення, то у Стамбул їздили, як представники од України й од Запорожжя, Пилип Орлик та Кость Гордієнко. Вони дуже домагались того, щоб султан примусив царя зректись всієї України, та посол роздав візиру та іншим султанським радникам 100 000 червінців, і султана умовили згодитись на одлучення од Росії самого тільки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережна мусила повернутись знову до поляків. Лівобережна ж лишилася за царем.
По скінченню війни Гордієнко прибув з своїм відділом січовиків до Олешківської Січі і почав порядкувати січові будівлі. Фактично у цей час запорожці володіли й значною частиною Правобережної України, поки поляки не вспіли ще забрати її до своїх рук. Це виходить з того, що наприкінці року 1712 Гордієнко призначив полковником в Умань січового товариша Поповича та й ще посадив своїх людей у інші міста України.
За ворожі вчинки запорожців та Гордієнка російський уряд видав під той час наказ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нікого, а коли б хто пішов, так того не пускати назад. Незважаючи на той указ, люди, як і колись, тікали з Лівобережної України і не давали Війську Запорозькому дуже зменшуватись, та й взагалі після війни 1711 року становище Війська Запорозького поліпшало, бо після зруйнування Самарських городків та Кам'яного Затону запорожці знову стали хазяїнами всіх земель, які од віку їм належали. Завдяки ж згоді з татарами людям стало можливим жити по всіх запорозьких вольностях безпечно од татарських наскоків, і через те береги запорозьких річок, а також захисні байраки, балки та вибалки хутко почали вкриватись зимовниками й бурдюгами втікачів з обох половин України.
Проте добрі часи запорозького життя протяглися, недовго. Під час миру з Росією запорожці не дуже-то потрібні були ханові, і татари скоро почали чинити їм утиски. Олешківська Січ була зовсім одірвана од земель Запорожжя і до того стояла у дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут повз Січ бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, і ті піски вітрами несло навіть у cаму Січ. Сумний вигляд мала й сама Січ, бо замість гарної церкви,спаленої у Чортомлицькій Січі, тут була маленька й невисока церковка, схожа на курінь, з стінами, зробленими з очерету, і з нап'ятим парусом замість даху. Серце козацьке щеміло, дивлячись на свою Нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуку, татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти з кошем знову на Базавлук, а примушували лишитись в Олешках, щоб мати їх на своїх очах. Потім хан одібрав од запорожців право брати у Прогноях сіль вільно, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожців було у тому, що під час руїни Чортомлицької Січі вони стеряли всі свої гармати. Січ Запорозька була тепер не оборонена, і татарам вільно було повсякчас захопити її до своїх рук несподівано, а запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів дати запорожцям гармат од себе, коли ж Гордієнко знайшов і одкопав на низу Дніпра гармати, заховані у пісках кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, і хотів тими гарматами риштувати Січ, то хан погрожував знайдені гармати одібрати собі, так що запорожцям довелося знову захоронити їх у пісках у потайному місці.
Дуже тяжко було запорожцям терпіти те, що бусурмани, котрих запорожці звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути їхніми панами і примушували їх навіть воювати татарських та турецьких ворогів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це навіть за гріх, і через те не дивно, що вже починаючи з року 1714, між товариством запорозьким почались розмови про те, як би все-таки вирватись з непевного свого становища і повернутись знову під протекцію християнського царя.
Іван Малашевич
Найповажнішим представником партії, прихильної до російської зверхності був на Запорожжі Іван Олексович Малашевич, обраний року 1714 кошовим отаманом. Прихильники завзятого Гордієнка з часом почали страчувати свій вплив на громаду і того ж року з пропозиції Малашевича на військовій раді у Січі вирішено було послати до царя Петра Олексійовича через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Військо Запорозьке під свою руку.
Російський уряд не згодився на бажання запорожців та й не мав змоги згодитись, бо всі землі запорозькі на підставі Прутської умови одійшли до Турецької держави і без нової війни султан їх не оддав би Росії. Невдалий кінець заходів Малашевича зробив його становище у Січі ніяковим, і восени того ж року замість Малашевича запорожці обрали кошовим Василя Осипова.
Чутки про зносини запорожців з російським урядом, певно, дійшли до хана, бо тієї осені він послав кошовому отаманові наказ, щоб з усім військом вийшов на Каланчак і зчинив там присягу ханові на тому, щоб додержуватись його протекції. Такі домагання дуже обурили всіх запорожців, а тут ще татари одібрали у них всі Дніпрові гирла і почали брати мито з рибалок. Під впливом тих утисків запорожці знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх прийнято було під царську руку, од присяги ж ханові ухилились, сказавши, що більшість товариства розійшлася на той час по плавнях.
При тій нагоді Кость Гордієнко поїхав до хана клопотатись на користь Війська Запорозького, доводячи ханові, що його утиски примусять запорожців знову піддатись цареві. Добре відомий ханові і навіть султанові, Гордієнко мав вплив у Бахчисараї, і року 1715 хан Каплан-Гірей, щоб прихилити Військо Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпр з усіма од нього прибутками.
Незважаючи на те, попередні татарські утиски зміцнили на Січі прихильну до Росії партію, і року 1716 вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Івана Малашевича. Скоро після обрання, а саме 3 травня, Малашевич послав листа до миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Військо Запорозьке перед гетьманом та царем, а пізніше послав про те саме листа гетьманові Скоропадському. Наслідком всіх цих прохань був тільки од російського уряду дозвіл переходити на Україну поодиноким запорожцям, «до зради непричетним» і то при умові, щоб вони вже не вертались на Запорожжя, а служили на Гетьманщині сердюками.
Зрозуміло, що Військо Запорозьке та й сам Малашевич не того хотіли, і з Січі на Гетьманщину ніхто не рушився.
