Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 23
Лихі вісті з України
Таке становище тяглося до року 1722. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, а сам тим часом дужче та дужче обмежував автономію України. Людність українську все дужче обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку все дужче мучили всякими роботами і не тільки вже у Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по річці Камишівці, у Астрахані на гирлах та на будуванні кріпостей по кавказькій «лінії». З усяким роком козацтво українське тануло, мов страсна свічка на повітрі. Рахують, що тільки за п'ять років (1720-1725) на державних роботах померло біля 20 000 козаків, ганяли ж козаків на роботи не п'ять років, а з самого початку шведської війни з року 1700. Згадки про тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглися навіть у народних піснях:
Ой, дали хлопцям широкі лопати
Та послали хлопці молодого та канави копати.
Ой, летів ворон да із чужих сторон
Та летячи кряче;
Ой, сидить хлопець та над канавою
Та жалісно плаче;
Ой, летів ворон та із чужих сторон
Та, летячи вгору, крикнув:
«Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький.
Ой, тутечки не привикнув!
Ой, продай же, тату, та воронії коні
Та викупи мене, хлопця молодого,
Із темної неволі!»
Врешті козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня, і переверталися на хліборобів-посполитих. Полковничі уряди почали роздавати великоросіянам, року ж 1722 до гетьмана була приставлена так звана «Малороссийская Колегия», до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.
Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібранням од нього останньої влади, що року 1723 вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.
Кари й утиски на українських козаків не припинялися й після того: ще року 1723 було вислано 10 000 козаків на Кавказ, над Каспійське море, будувати там кріпость св. Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилася, то року 1724 на їх місце було послано 10 000 других полків козацьких.
Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725 потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя і навіть купці, їдучи у Крим, повинні були обминати Січ.
Початок Гайдамаччини
Під час недолі, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже трудно було своїм впливом на січове товариство знищувати вплив Малашевича, і запорожці лишалися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найбільше завзяті з січовиків гуртували біля себе ватаги голоти і водили ті ватаги за Синюху на Правобережну Україну. Там саме одбувався передостанній акт трагедії українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули за Прутською умовою, опанували Україну своїм військом, винищували всякі згадки про козацтво і повертали людей у кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих панів польських та магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких шабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадались на Україну й євреї. З'явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб держати селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.
Згадуючи одвічну мету існування козацтва — оборону поневоленого люду, — ватаги запорожців виходили з Олешок та з Гарда на Бузі і чинили напади на маєтки польських панів, а іноді навіть виганяли їх з цілої округи. Визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ті ватаги запорожців, що ходили на поляків, хоч і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом з людьми, що приставали до ватаг на самій Україні, почали зватись гайдамаками.
Іноді такі гайдамацькі ватаги шарпали й своїх спільників — татар, та тільки за те Кошу доводилося дорого розплачуватись: після всякого такого нападу на Січ прибували татарські мурзи і примушували кошового платити утричі більшу суму, ніж коштувало пограбоване у татар добро.
Час від часу кримський хан викликав з Січі полк або два запорожців і посилав їх воювати то черкесів, то калмиків, то своїх непокірливих мурзів, і Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя у Січі було сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли пробувало більше, як тисяча — півтори товариства, останні ж більш охоче пробували по старих Січах, та ще на річках Самар та Буг, і не тільки у літню добу, а навіть зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином, Олешківська Січ тільки через те вважалася осередком Запорожжя, що у ній пробував кошовий отаман з старшиною та переховувались військові клейноди.
Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, так що замість січових руїн можна бачити тільки самі кучугури й шелюги.
По весні року 1727 цариця Катерина І зійшла з світу, і політика російська враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрі II владу у державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. Ту Колегію враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вільмінова притягнено до суду, на літо ж року 1727 на Україні були оповіщені вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.
Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на Україні до старих порядків зроблене не з переконання у потребі такого повороту, а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи, мов діти, і чутка про полегкості на Україні скоро дійшла й до Січі Запорозької і підняла там вплив Малашевича та прихильників російської зверхності, так що того ж року, 19 жовтня, кошовий отаман Павло Федорів за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку.
З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а через те й не хотіла прийняти у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, що відносини Росії до Туреччини взагалі погіршали ще з часів походу царя Петра на персів, російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на своєму боці і через те перестав надалі дратувати їх, як дратував до того.
Кривда запорожцям од татар
Тут, на Запорожжі, сталася подія, що, зрештою, повернула запорозьке життя у російську течію і назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.
У грудні 1727 року Калга-султан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів всім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2000 душ, покинути все і йти за наказом хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзів, що неначебто повстали проти хана. Запорожці послухали Калгу-султана і разом з тими татарами, що були під його рукою воювали Білгородську орду. Але через якийсь час виявилося, що Калга-султан робив все те не за наказом хана, а повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув сам хан з невеликим військом і, захопивши Калгу-султана до своїх рук, вирядив до Стамбула на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.
Вихід запорожців з Олешок
Коли чутки про цю подію розійшлися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що все товариство надзвичайно обурилось проти татар і проти всіх прихильників татарської зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, що ненавиділо московські порядки, за невеликий час до того прихильники татарської зверхності взяли гору і 23 травня 178 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордієнка. Тоді вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів — старого Івана Гусака вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешківську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Коли ж Гордієнко і бувший кошовий отаман Карпо Сидоренко почали говорити про те, що російські канальські роботи гірші за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича Сидоренка побили, а од Гордієнка одібрали клейноди, а самого забили в кайдани.
Після того, забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхності, погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменем через Дніпр на правий берег і пішли на місце Старої Січі та устя Чортомлику. Там запорожці вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на старе місце.
Зараз після того Іван Гусак вирядив до Петербурга посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийнято під російську зверхність, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Коша, був виданий наказ гетьманові і всім пограничним начальникам, що пускати на Україну можна тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою. Проте на словах запорозьким посланцям сказали, що, як трапиться нагода, то їх приймуть-таки у підданство.
Коли на Січ дійшла звістка про те, що цар запорожців не приймає, то через опаску помсти з боку татар та турків за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватись і погрожувало кошового Гусака вбити за те, що призвів Військо до такого непевного становища. Через те Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі і хотів через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха та його було припроваджено до гетьмана.
Після втечі Івана Гусака очі всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордієнка. Тільки він один своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву. Ланцюги були зняті з Гордієнка зараз же після того, як Кіш перейшов на Базавлук, і він ще й під час кошевства Гусака жив на Січі вільно і у пошані, тепер же, лишившись без кошового отамана, запорожці знову було обрали кошовим Гордієнка, але він, може, через свої немалі роки, а може, через пережиту тяжку од товариства образу рішуче одмовився од кошевства. Коли ж січове товариство почало просити його послужити громаді і погодити знову Військо з ханом, Гордієнко зараз же забув свою образу, не хотів помщатись і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, що запорожці покинули Олешки тільки через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі ухилятися од ханської протекції.
Хоч Гордієнкові й пощастило полагодити відносини запорожців з ханом й султаном, а проте останній через який час прислав бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлику, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені знову покинути Стару Січ, запорожці все ж таки не схотіли повертатись у піскуваті Олешки, а року 1730 осіли Січчю на усті річки Кам'янки, з котрої їм було зручніше, ніж з Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.
А події справді йшли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Іванівна видала графу Вейсбаху указ на збудування цілої низки кріпостей од устя Самари по Орелі і до Дінця. І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту «Українську лінію», дійшов думки, що найкращою обороною її були б запорожці, котрі й заступали Україну од татар більше двох віків. Серпня 31 він за згодою з царицею послав кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову прийняти запорожців у свою службу.
Такий час справді хутко наближався. Року 1733 помер польський король Август II. Після його смерті за польську корону почали змагатись син Августа Фрідріх, котрого підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський, якого хотіла сама Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, Малашевич звернувся за порадою до російського фельдмаршала Мініха, а той вдався до цариці, радячи їй скоріше прийняти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні. От 31 серпня 1733 року на Січ була послана царицина грамота, котрою провини запорожців прощались і вони приймались у російське підданство.
Певно, що та царська милість не впала б на Гордієнка, одвертого й запеклого ворога російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалося на ласку цариці. Він помер у Кам'янській Січі 4 травня 1733 року. Січове товариство, пригадуючи одверту душу, завзяття й лицарство свого кошового отамана, поховало його, як годилося лицареві, з мушкетною пальбою і на північ од Січі, де було січове кладовище, насипало над його домовиною таку саму могилу, яка була насипана над домовиною Івана Сірка у Чортомлицькій Січі. Та могила і хрест над нею збереглися й до наших часів над Козацьким Річищем (дніпровою протокою) недалеко села Кам'янки на Таврії.
Другий вихід на Базавлук
На початку року 1734 сталася рішуча хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли у Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало, що запорожці повинні були б воювати проти російського війська, бо воно вже було у Польщі і руйнувало маєтності прихильників Лещинського.
При тій нагоді Білецький рішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він з кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитись з ханом, справді ж з дороги повернув назад і попрямував на Базавлук, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом все останнє військо з Кам'янської Січі теж до Базавлуку, і все Військо Запорозьке, сполучившись там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлуку.
З своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз вже не таїлися, а послали кримському ханові Каплан-Гірею звістку, що вони не можуть бити на свою віру і на своїх земляків, українських козаків, що воюють поруч з російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам'янки на Базавлук почалося затяжне листування та перемовляння між російським урядом та турецьким. Почали доходити, чия ж то земля той Базавлук. Турки посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де саме осіли запорожці, російський же уряд послав своєму посланцю у Стамбул наказ, щоб не доводити до війни з Туреччиною, а говорити, ніби російська імператриця ніякого діла до запорожців не має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселилися знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши таке од російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухали б, то примусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькій землі.
Поки тяглося те листування між сусідами, запорожці, отаборившись над річкою Підпільною, біля несходимої пущі Лугу-Базавлуку, робили навколо свого нового Коша окопи і розпочали січові будівлі, не рахуючись з тим, кому та земля належала на папері, бо знали, що справді та земля разом з Дніпром, річкою Підпільною та Базавлуком споконвіку була запорозька.
Літом того ж 1734 року старий сіромаха Пилип Орлик, що, покинувши після смерті Карла XII Швецію, проживав у Салоніках, прислав разом з кримським ханом до запорожців листа, умовляючи їх одцуратися ворогів — гнобителів неньки України, та листи його не зробили на запорожців ніякого впливу, бо всі були захоплені радістю з приводу переходу на рідні місця.
Проте турецький султан не хотів так легко зректися запорожців, а тим більше запорозьких земель, що за Прутською угодою одійшли під його державу, і послав у Білу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом російська цариця, прийнявши запорожців під свою протекцію, лишає їх на землі падишаха та ще й робить там кріпость. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлуці російський уряд не робить, запорожцям же, мовляв, наказано слухатись султанових наказів. А тим часом сам викликав кошового отамана Івана Малашевича з старшиною у Білу Церкву, і там кошовий і всі його товариші кількістю 153 чоловік 2 вересня 1734 року присягнули на вірність цариці.
Скоро після того з запорожцями за їх проханням була підписана у городі Лубнах умова, на підставі котрої вони приймались у підданство російських царів. Головні підвалини тієї умови були такі:
1) Всі провини запорожців проти Росії забути.
2) Мешкати запорожцям по тих місцях, де року 1709 зруйнована їхня Січ.
3) Користуватись запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а по степах полювати безборонно, починаючи од російських кордонів.
4) Мати запорожцям свою старшину за своїми звичаями.
5) Бути вірними російському престолу і пильнувати кордонів держави російської.
6) Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.
7) Запорожці мають отримувати за свою службу платні щорічно 20 000 карбованців на все Військо.
Після того на Січ було послано російського генерала Тараканова, щоб передати Війську подарунки і одібрати од запорожців присягу. Довідавшись, що посланець наближається до Січі, кошовий отаман і все товариство рішили зустріти його якнайбільше урочисто. Військо вийшло за Січ і стало по обидва боки шляху, а Малашевич привітав тут Тараканова промовою. Після промови кошового запорожці палили з мушкетів та з гармат, а коли увійшли у Січ і приступили до церкви, що до того часу була вже збудована, то генерала зустрів панотець і одправив молебень. Після служби Військо зібралось на майдані на раду. Там було вичитано царську грамоту про те, що запорожці приймаються під Російську державу, доручено Запорозькому Війську нові військові клейноди, і все Військо кількістю 7115 козаків присягнуло. Виявилося з курінних реєстрів, що всіх запорожців у той час налічувалось біля 20 000, та тільки більшість їх, як і завжди, була на вольностях.
Скоро після того на Січ прибув і посланець турецького султана з грішми, подарунками і листами од хана та Орлика, щоб умовляти запорожців не передаватись до Росії, та було вже запізно: запорожці зустріли його без великої пошани і дорікали за проданих у неволю товаришів, одповідь же на листи Орлика та хана дали глузливу та лайливу.
Жовтня 10, року 1734 кошовий отаман Іван Малашевич повідомив графа Вейсбаха, що ті запорожці, котрі не були в Січі під час присяги, присягнуть, коли повернуться на Січ, у присутності своїх курінних отаманів.
З четвертого та п'ятого моїх оповідань можна бачити, що, починаючи од часів смерті кошового отамана Івана Сірка, сила й вага Війська Запорозького хутко почала зменшуватись, і з незалежної од сусідніх держав військової громади, що року 1648 спромоглася разом з Богданом Хмельницьким підняти на ноги й узброїти народне українське військо у 200 000 козаків, вона менше, ніж через сто літ, року 1734, перейшла у підданство Росії вже як підлежне російському генералу козацьке військо, без зазначення навіть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як військо Донське, Уральське й інші. Дивуватись тому нема чого, бо сто літ раніше сусідні з Запорожжям держави — Польща та Росія мали дуже небагато постійного війська, і 20 000 запорожців тоді являли собою велику силу, у XVIII ж сторіччі, коли Російська держава легко виставляла у поле по триста тисяч війська, запорожці, що лишились у такій самій кількості, як і у XVII віці, і до того не могли вже мати помочі на знесиленій та пригніченій Україні, стратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав вік, коли завзяття та вдача окремих людей страчували на війні свою вагу і доба лицарства одходила в минулу давнину.
