Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 24
ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ
Упорядкування Січі на р. Підпільній
Осівши напровесні року 1734 новим Кошем над річкою Підпільною, недалеко устя річки Базавлуку, запорожці, почуваючи себе у небезпеці од помсти татар за свою зраду їм, якнайскоріше почали робити навкруг Коша окопи та зміцнювати своє нове гніздо засіками, на вали ж постягали біля десятка гармат, захованих по берегах Дніпра з давніх часів у пісках.
Поки навкруг Січі робились окопи, усередині її будувались курені та інші січові будинки і була закладена дерев'яна церква святої Покрови, без якої, на думку запорожців, не повинна б існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до упорядкування Нової Січі, бо частина козаків, як звичайно, пішла на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у змаганні польських королів Августа III та Станіслава Лещинського, тільки вже не на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського ставленика Августа III.
Від часів Прутської умови, за якою Правобережна Україна знову досталась Польщі, та до часів Нової Січі польські пани, зрештою, винищили нове, незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, і одновили порядки, що були до часів повстання Богдана Хмельницького. Я вже казав у попередньому оповіданні, що з метою скорішого залюднення спустошених земель Правобережної України, польські пани закликали на свої дідизни переселенців з Лівобережної України, обіцяючи їм всякі пільги. Звичайно на землях, призначених під селитьбу, пани виставляли на палі дошку з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти грунтами, не платячи панам оренди і не працюючи на них. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на Гетьманщині, тисячами переходили на правий бік Дніпра до грунтів, по яких дехто з них жив ще з своїми батьками до згону, не гадаючи про те, що станеться в будучині.
Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по одній дірочці, а як тільки всі дірки були позабивані, селяни опинилися без власних грунтів і цілком у панській неволі. Одночасно з поневоленням селян одновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалася з заходу і нарешті запанувала й на Брацлавщині та Київщині.
Неспокій на Україні
Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволили Україну од панів; зробили всіх селян вільними, а найбільш завзяті з селян почали міркувати, чи не можливо б знову зробити так, як зробив колись Богдан Хмельницький.
Під час такого настрою у народі польські пани на Україні поділились на дві партії і заклали спілки, що звалися конфедераціями. З тих спілок одна тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар, друга ж — за Августа III і прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами почалася ще у році 1733. Вони узброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах виходців із Запорозького Війська, і ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося грабування панів, і він охоче кидав хліборобство і йшов у надвірні козаки.
З весни року 1734 в Україну уступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережної України і кілька полків Війська Запорозького під проводом бувшого кошового отамана Івана Білецького. Всі вони почали нищити маєтки й городи прихильників Лещинського, піднімаючи разом з тим народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів бє і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та євреїв, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги і громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив до себе чималі ватаги узброєного люду, поділив його на сотні і завів у своїх ватагах козацький устрій. Ті ватаги повстанців поляки прозвали гайдамаками, і та назва збереглася навіть до наших часів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.
З своїми ватагами Верлан пішов походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи орендарів, ксьондзів та уніатських попів і примушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перейшов з Брацлавщини на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, здобув Жванець та Броди і своїми загонами сягав аж до Кам'янця та Львова.
На Поділлі хвиля повстання була підхоплена левенцями, що ще з часів великого руху козаччини кублилися понад Дністром, ховаючись у тяжкі часи у Волощину, а в Галичині — опришками, і згодом докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продержалася аж до року 1745 під проводом прославленого у народних піснях Довбуша.
Ой, попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підпирає
Та й на хлопців покликає:
«Ой ви, хлопці, ви, молодці!
А сходіться враз докупці,
Бо будемо раду мати,
Де підемо, розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопці, ідем спати,
Бо маємо рано встати.
Та вставайте всі раненько,
Убирайтеся борзенько
У постоли скирянії,
У волоки шовковії,
Бо зайдемо та до Дзвінки —
До Штефанової жінки». —
«Ой Довбушу, ти, пане наш,
Там пригода буде в нас!» —
«Ви на мене уважайте —
По дві кулі набивайте,
Станьте, хлопці, під ворота,
А я піду під віконце —
Чи спить моє любе серце?»
Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік з Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російському урядові і разом просили оборонити їх од нападів гайдамаків та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, і ті самі начальники російського війська, котрі нещодавно закликали селян до помочі їм проти панів, того ж 1734 року над осінь погромили ватаги Верлана й інших привідців гайдамаків, а далі почали винищувати по Україні і дрібніші гайдамацькі загони; вишукувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, котрі од них потерпіли. Можна вгадати, який був той суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритись панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.
Багато при цьому загинуло люду, і тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути або поховатись понад Бугом по байраках Запорожжя.
З цього часу, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що найбільше кублилися на острові Мигеї на Бузі, у Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.
Проте на Західній Україні — Волині, Поділлі, Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і у народній поезії ми маємо дуже докладні думи про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — у лісі під Шаргородом на Поділлі.
I
Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,
Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!
А в п'ятницю до полудня жидів розбивали,
А в суботу в Іванківцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько своїм знати дає:
Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини
Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.
Крикнув козак запорозький да на свої люди:
Йдеть волинський воєвода — баталія буде!
Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,
На крижовій доріженці там ся іспіткали,
Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки із міста Зінькова,
Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.
Гей показав Медвідійко богатирську славу,
Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.
А волинський воєвода з гори поглядає:
Пан Борейко без кульбаки охляп утікає.
Нещасливий місяць квітень настав у сім року;
Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану воєводі:
«А вже ж мені з козаками воювати годі!»
Борейкова дружинонька волає до неба,
Оден каже до другого: розійтися треба!
Нещасная баталія під Солонківцями,
Лежать ляхи з юнаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонківцях із ляшеньків висока могила!
Борейкова дивізія в той час замішала
Да й лядському всьому війську шика поламала.
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з гармати;
Не по однім по ляшеньку заплакала мати,
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з рушниці,
Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.
II
Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,
А до лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргороді. В лузі дають знати:
Да вже ж ляхи, пани-брати, козаків вішають.
Гей, із лісу із Кичмана сталася там зрада,
Ах пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський рементар в коло луг обточив,
А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.
«Вийди з Вербки Медвідійко, лугу рятувати,
А вже ж нам тут, пане-брате, прийде загибати».
Прибіг з Вербки Медвідійко луга рятувати,
Не міг ляхам дати ради, мусив утікати.
Гей, закликав Медвідійко сотника Сорича:
«Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича».
Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.
Не питайся на Вкраїні, ляше, доріженьки,
Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки…
По нещасній Україні слинула новина:
Не єдного смерть спіткала козацького сина!
Да вже ж нам тут, пане-брате, більше не гуляти:
Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.
Новий устрій земель Запорожжя
Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, упорядкувавши Нову Січ, разом подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або, як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши у всяку паланку невеликий виділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Всіх паланок до року 1764 на Запорожжі було п'ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардовська з осередком у Гарді, на річці Буг, біля устя Сухого Ташлику; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Камянська Січ, та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельнику з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були:
Самарська паланка — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — од верхів'я р. Вовчої до р. Кальміусу, Берди та Азовського моря. Року ж 1764 кошовий отаман Пилип Федорів (Лантух) виділив з Самарської паланки, що вже досить залюднилася, ще дві паланки: Орельську і Протовчанську по річках Орелі та Протовчі, та, опріч того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурнській косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль з Прогноїнських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, а з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою у Кавшанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.
Увесь рік 1735 минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані аж за Кавказькі гори — воювати персів.
Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734, російський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Ця сама по собі велика подія небагато важила для Війська Запорозького, бо, як я вже згадував, воно тепер було залежне не од гетьмана, а од старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735 помер генерал Вейсбах, котрий завжди дуже прихильно до них ставився.
Нова війна Росії з Туреччиною
Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735 пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська од хвороб, Леонтьєв од річки Конки пішов назад. Чимало потерпіли од холодів і запорожці, повертаючись на Січ з порожніми руками.
Року 1736 Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, і фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен кошового отамана Війська Запорозького Івана Малашевича з старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухами орди, останньому ж війську йти разом з військом російським на Перекоп.
Скоро після того замість Малашевича кошовим отаманом удруге було обрано Білецького, і він з кількома тисячами запорожців брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а після того вдерся у Крим і біля річки Самарчику, зчепившись з татарським військом, що було під проводом Нурредіна-Салтана, упень його погромив. Сам Салтан при тому був убитий, а корогва його і бунчук були захоплені запорожцями. Після цього бойовища запорожці пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали у подарунок Мініху.
Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо і пішло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачивши свою несилу, підпалили при тій нагоді степи, і не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим зробили становище його дуже тяжким. Скоро у Мініха почали помирати люди, а ще більше коні, і він мусив повернути назад і видиратись з Криму серед попелу й диму. Багато при тому погинуло російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, одбиваючи татар, що слідкували за військом Мініха аж до Орелі. Не допустивши татар до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і примусили тікати до Криму, а догнавши їх, деякі татарські загони погромили і захопили у бранці трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана од цариці грамота і нові клейноди: срібна, позолочена булава, обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотирі менші корогви і чимало перначів для військової старшини.
Опріч зазначених походів, у запорозькому житті року 1736 були ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734, котрим пощастило зрятуватись у запорозьких землях, знову тепер згуртували коло себе побіля Бугу та у Чуті чималі ватаги гайдамаків і, продравшись лісами та байраками на Україну, почали знову руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і євреїв, як згадує гайдамацька пісня.
Славна Чута товстими дубами,
Ще славніша Чута Низом, козаками:
Що козаченьки завжди пробувають,
Із лядської України собі здобич мають,
Що драли ляхів, драли, обдирали,
Де був жид багатий, і того не минали,
Драли одамашки від польської ласки,
Драли карамзини, самі поносили,
Драли оксамити, шили шаровари,
Як загнали ляхів в кальнії болота,
Брали много срібла й злота.
Найбільшого страху полякам завдали цей раз гайдамацькі ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку і, піймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Потоцький надумав зробити з Чалого оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати до себе у службу, обіцяючи йому пошану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх бувших товаришів-гайдамаків по їх кублах, що добре йому були відомі. Починаючи з року 1737, він справді почав ловити гайдамаків і чинити, ганяючись за ними по запорозьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.
Другою подією на Запорожжі року 1735 було збудування, за наказом київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі Новосічинського ретраншементу, себто окопів з будівлею, у якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була запорожцям дуже неприємна, і вони почали навіть хвилюватись, але Іван Малашевич, що з початку року 1737 знову став кошовим отаманом, перестеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.
На початку року 1737 війна з турками та татарами поновилася знову. Військо Запорозьке, за наказом Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха у поході на Очаків, друга — повела перед військові генерала Ласія у поході на Перекоп: третя ж попливла байдаками у лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду понавколо Очакова.
Похід на Очаків був щасливий, і російське військо разом з запорожцями добуло його, останні ж два походи не дали помітних наслідків.
Року 1738 знову почалася війна. На цей раз розпочали її татари, набігши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося переймати татар на повороті та одбивати полоняників. Після того Мініх пішов походом за Буг і звелів туди ж іти і Війську Запорозькому. Кошовий отаман Іван Білецький виступив з військом теж за Буг і пробував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного кошового Похволитого почали звертатись інші, опріч Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.
Запорожцям і так уже доводилося дуже тяжко од затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився в Січі, і вони на раді склали листа до Білецького, дорікаючи йому, що покинув Січ: «Кошовому отаманові, — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях».
Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулось на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739 знову мусило виступати у похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий отаман Яків Тукайло. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами і всією Молдавою. Цьому походові добре допомагала частина запорозького війська, що, випливши у Чорне море, підвозила у Дунай припаси і топила дрібні турецькі судна. Друге запорозьке військо, під проводом полковника Онисима Білого, вело перед армії генерала Ласія, що ходила на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм добути Арбатську кріпость.
Восени року 1739 турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тільки нашкодила. Під час чотирирічної війни запорожців загинуло біля 6000 душ, себто біля половини всього годящого до бою товариства. До того ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, так що товариство мусило розбігатися з Січі і гинуло з безхліб'я по лугах та байраках.
Торгівля Запорожжя спинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба й одежі. Російський уряд при замиренні не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і по пункту IX умови з Туреччиною «морська торгівля між Росією й Туреччиною повинна відбуватись тільки на турецьких кораблях». Щодо земельних меж, то умова 1739-1740 років віддала Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єланця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя перелічених річок оружною рукою.
В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол вступила Єлизавета Петрівна.
