Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 26
Кошовий Петро Калнишевський
Калниш, або Калнишевський, родом був з військової старшини Лубенського полку і, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже побожний. Року 1763 він збудував церкву у Лохвиці, року 1768 — церкву Петра й Павла у Межигірському монастирі і нарешті року 1770 церкву св. Покрови у Ромнах.
Ще трохи раніше обрання Калнишевського на кошевство, а саме 10 листопада 1764 р., указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україна почала управлятись колегією з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же управителем України, а разом і Запорожжя, став граф Румянцев.
Залюднення Запорожжя
Першою подією при Калнишевському було нове «описаніє» земель Війська Запорозького. Воно протяглося весь 1766 та ще й 1767 роки. Калнишевський, який бував уже у депутаціях до Петербурга, знав, що всі сусіди Запорожжя заздряться на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це залюднити самому Війську Запорозькому, і от він з перших же місяців своєї праці почав приохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, сам же з депутатами од Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі була видана царська грамота. Ця неспокійна доба запорозького життя у звязку з дальнішими подіями відбилась навіть у народній пісні:
Ой, з-під города з-під Лизавета сизі орли вилітали,
А в городі та в Лизаветі все пани собирались.
Пани сенатори, пребольшиї генерали, вони думали, гадали:
«Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти?
Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольності одібрати?»
Ой, одібрали всі вольності запорозькі, почали пани ділити.
Ой, одібрали та всю запорозьку землю, тепер самі владають,
А до запорожців, низових молодців, часто листи посилають.
А запорожці та добрі молодці усе теє та гаразд знали,
Посідлали вороні коні та під турка втікали.
Та даремні були заходи Калнишевського й до того, щоб залюднювати військові запорозькі землі. Хоч при ньому понад річками Запорожжя справді з'явилося чимало хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися і обернулися на села й слободи, як наприклад: Романково, Тритузне, Карнаухівка, Тарамське, Діївка, Половиця, Чаплинська, Кам'янка, Самар або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Микитино, та тільки згодом і це залюднення земель було зараховано у провину Війську Запорозькому: пани сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство, щоб не залежати економічно від Росії і відокремитись од неї.
Нове «описаніє» запорозьких земель скінчилося на тому, що у Запорозького Війська одібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті землі належали до Російської держави. Липня 18, року 1767 Кіш запорозький виряджав у Москву нових депутатів, викликаних туди для участі у складанні «с нового уложенія», і козацька рада надала їм наказ про те, чого вони повинні домагатись для Запорожжя. Ми зазначимо тільки найголовніші пункти:
1) Потвердження прав і стародавніх вольностей Війська Запорозького, наданих од королів польських та князів литовських. Щоб те потвердження записати для «незабвенності» в генеральне «уложеніє».
2) Щоб землі, одмежовані Донському Війську та під Ново-Сербію, Слов'яно-Сербію і Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.
3) Щоб кріпості й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Камянський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлисаветин були поруйновані, а землі повернені запорожцям.
4) Щоб Військо Запорозьке підлягало не малоросійській колегії, а колегії закордонних справ.
5) Щоб було забрано з запорозьких земель всі команди й виділи військ російських та пікінерських.
Всі ті заходи запорожців пішли нанівець і, як каже д. Скальковський у своїй історії Нової Січі, про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768, де сказано: «Щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Катерининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову відкласти розгляд того до спокійніших часів».
Останній рух українського люду до волі
Тим часом на Правобережній Україні набув сили новий вибух народного незадоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянського люду з початку 1760 років на Київщині прилучилося ще й поневолення віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалася православна віра. Уніатські митрополити укоренились тут, у Радомишлі, завели там свою консисторію і почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський. Він прилучив до своєї діяльності всі околишні монастирі, а саме: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський та інші, й почав умовляти міські і селянські громади, щоб не приймали уніатських попів і давали притулок всім оборонцям православної віри.
Коли Мельхіседек зібрався їхати шукати заступництва у цій справі у митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити до своїх рук; тільки про це довідався колишній запорожець, а на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських, Харко і, одборонивши з козаками ігумена, проводив його за Дніпр. Розлютований з цього польський регіментар Воронич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його з світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоч розповідають вони про смерть Харка не однаково.
I
Ой, як став сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,
Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати.
Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,
У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.
Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися,
А потім став сотник, а сотничок Харко да і став забуватися.
На панські перини став він похилятися.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой, тепер ви, пани, ой, тепер ви позволяйте,
Ой, лежить же п'яний Харко да тепер його збавляйте,
Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте.
Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,
А скололи Харка, скололи сотника в голубім жупані.
II
Ой, як стали Харка, як стали сотника
Із світу згубляти,
Ой, і став же його коник, коник вороненький
Жалібненько ржати.
Ой, заржав же вороний коник
В стайні на помості;
Та вже вбито Харка-сотника
В Морозівці на мості.
Не захопивши Мельхіседека, уніатське духовенство року 1767 знайшло собі підмогу у Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росії, і силою не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.
Мельхіседек, повернувшись потайно од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого з православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатись за заступництвом до Війська Запорозького і до російського уряду.
Після наради Мельхіседек поїхав на Січ і, плачучи, розповідав перед скликаною радою про польські кривди і поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в'язниці уніатського митрополита. Опріч Мельхіседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, котрих поляки повигонили з приходів, і вони теж плакались і скаржились козакам на польські кривди.
Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до останнього загину, як їхні діди і прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч все-таки кілька сот запорожців пішло до Чути та за Синюху.
З Січі Мельхіседек поїхав у Петербург, доступився там зі своїми скаргами навіть до самої цариці і мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталася у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів не вийшло нічого, та чутки про заступництво цариці за православну віру розійшлися по Україні та прибули й на Запорожжя. Народ почав завзятіше обстоювати православну віру, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок з мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Т. Шевченка в його поемі «Гайдамаки», а історичною подією.
Тi кари й мордування схвилювали людей на Україні і обурили давніх оборонців українського люду — запорожців. Наслідком вчинків барської конфедерації було те, що у Чорному лісі. Чуті й на Мигеї знову скупчились під приводом бувших запорожців чималі ватаги гайдамаків, що згодом почали зватись у народі коліями.
Тим часом польський король, не маючи сили боротися з сваволею панів барської конфедерації просив російський уряд прислати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і, як тільки воно почало руйнувати маєтки непокірливих королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як року 1734, що цариця прислала військо визволяти людей од польських панів. Пішли чутки навіть про золоту царицину грамоту, якою ніби наказувалося винищити всіх поляків та євреїв. І от під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючи тільки привідців, що завжди приходили з Запорожжя.
Зрозуміло, що запорозькі традиції робили неможливим для січовиків спокійно дивитись на те, що діялося на Україні, і найбільш завзяті з них потягли до Тясмину на Чигиринщину і у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського монастиря, обравши отаманом Максима Залізняка.
Максим Залізняк, як згодом посвідчив на Січі отаман Тимошівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757 і, пробувши кілька років молодчиком, привчився ходити біля гармат і був у Січі гармашем. Проте Залізнякові неначе нудно було в Січі: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, останні ж роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитись у монастирі назавжди, та промови отця Мельхіседека разом з вістями про нечувані утиски поляків на український люд, збудили у його серці завзяття й рішучість. З вісімнадцятьма товаришами Залізняк, взявши у Мельхіседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря до Холодного Яру і там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався з дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигеї й з Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди ж до нього почала збиратися, тікаючи од панів, і голота з України.
Наприкінці квітня Залізняк вирушив із своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхіседеком козацької зброї, рушив з коліями на Медведівку і, розправившись там з поляками, уніатськими попами та з євреями, пішов далі на Жаботин. По шляху Залізняка і його товаришів народ зустрічав радісно, допомагав побивати команди жовнірів і приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна бачити з уривка народної пісні:
Ой, сів пугач на могилу
Та й крикнув він: пугу!
Чи не дасть Бог козаченькам
Хоч тепер потугу!
Щодень ждемо, щоніч ждемо,
Поживи не маєм.
Давно була Хмельниччина,
Уже не згадаєм.
Про вихід Залізняка з Мотронинського монастиря і перші події коліїв теж збереглися невеликі уривки народної пісні:
Максим козак Залізняк,
Славний, з Запорожжя,
Як виїхав на Вкраїну,
Як повная рожа.
Славний козак Залізняк,
Славний козак і Гнида —
Не зосталось на Вкраїні
Ні ляха, ні жида.
Ой, в городі Мутровичах
Нова новина:
Породила козаченків
Шовкова трава.
Жаботинський сотник Мартин Білуга, що заступив місце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залізняка, і вони разом помстилися за Харка і зчинили у Жаботині різанину полякам та євреям: скарали на смерть навіть самого губернатора Степовського.
Гей, Максиме полковнику, ти славний воїну,
Гей, випусти з Жаботина хоч лядську дитину!
Максим козак Залізняк листи одбирає,
Усіх ляхів із жидами докупи збирає.
Ізігнавши усіх ляхів з жидами докупи,
Оддав ляха губернатора да Білузі в руки.
Білуга Мартин Жаботинський да по ринку ходить.
Свого пана губернатора за собою водить.
І, водючи за собою, та до його й каже:
«Не одного тепер ляха голова поляже!»
Після жаботинської різанини польське панство на Україні разом з католицьким та уніатським духовенством та євреями заметушилось і почало рятуватись. Всі пригадали оповідання дідів про Хмельниччину і, покидаючи все своє добро, кинулись тікати. Та тільки тікати у Польщу було далеко й небезпечно, бо скрізь понавколо вже піднімались месники за польські кривди. Довелося всім рятуватись в Умань, де була міцна кріпость та замок пана Потоцького з чималою військовою залогою.
До Залізняка тим часом приєднався сотник козацький з Сміли Шило. Розправившись із Смілою, Залізняк послав Шила та Білугу з виділами на Богуслав, а сам пішов на Корсунь.
Гей, як вийшов сотник Смілянський з своїми козаками:
Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав із нами!
А в'їхали в Богуслав у середу вранці,
Накидали в тій годині жидів повні шанці.
Добувши після того ще й Черкаси та прилучивши до себе кілька загонів інших ватажків. Залізняк підступив під Лисянку, де у замку Яблонівського скупчилося більше 200 панів та євреїв. Поляки почали, було, обороняти замок, та мешканці українці одчинили Залізняку браму і колії, вдершись у замок, почали лютувати над поляками й євреями, а ще гірше над католицькими ксьондзами.
Скрізь, де колії добували городи, замки й міста, вони руйнували панські оселі й будинки, мордували жидів та ксьондзів і палили костьоли.
Скінчивши з Лисянкою, Залізняк із своїми ватагами наближався до города Умані, куди збіглося багато шляхти та євреїв і де були чималі польські скарби. Оборона міста лежала головним чином на двірських козаках пана Потоцького на чолі з сотником Іваном Гонтою. Гонта був у поляків у великій пошані, а проте, коли почалося повстання Залізняка, він згадав, якого батька він син, і увійшов з Залізняком у зносини.
Гонта, сотник уманський, поміж військом ходить,
А з Максимом Залізняком листами говорить.
А в неділю рано стали в дзвони бити,
Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.
Коли Залізняк вже зовсім наблизився до Умані, Гонта вийшов із своїми козаками йому назустріч, ніби щоб з ним битись, а проте прилучився до його.
Разом з Гонтою Залізняк добув Умань, а далі й замок, у котрому оборонялася польська шляхта, побив багато поляків та євреїв, поруйнував костьоли та єзуїтські школи і взагалі зчинив погром найбільший з усіх, які досі робив.
Поки Залізняк був під Уманню, інші гайдамацькі ватажки громили польську шляхту по інших місцях. Семен Неживий з-під Мошен хазяйнував по Черкащині, Іван Бондаренко — на Поліссі, а Яків Швачка розправлявся з панами та з євреями в околицях Білої Церкви, Василькова та Фастова.
Останнього ватажка коліїв теж оспівала народна пісня:
Ой, не звіть мене Швачкою,
А звіть мене Кійло!
Позаганяв жидів, позаганяв ляхів
В Білу Церкву на стійло.
Ой, вже ж тая да Білая Церква
Да оббитая китайками.
Ой, тепер вона да завойована
Да славними козаками!
Ой, хвалився та батько Швачка
Та до Фастова йдучи:
«Ой, будемо драти, панове молодці,
З китайки онучі».
Та ходить Швачка та по Фастові
Та у жовтих чоботях —
Ой, вивішав жидів, ой, вивішав ляхів
Та на панських воротях.
У ті ж часи стався випадок, що дуже пошкодив і справі народного на Україні повстання, і навіть Війську Запорозькому. Червня 18 гайдамацький загін — козаків у 300 напав на містечко Палієво Озеро біля турецького кордону і почав бити там поляків та євреїв, коли ж ті почали тікати у сусіднє турецьке місто Балту, гайдамаки обложили те місто і почали вимагати, щоб турки видали їм втікачів. Турецький каймакан на те не згодився і вимагав із свого боку, щоб гайдамаки йшли геть до кордону. Тоді гайдамаки вдерлись у Балту силою і побили не тільки поляків та євреїв, а й турків.
Той випадок обурив турецького султана, що тільки й чекав випадку, якби розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що запорожці брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув вже неприхильним оком.
Щоб виправдати Військо Запорозьке, Калнишевський негайно вислав з Січі з Сидором Білим кілька сот козаків гамувати коліїв, та тільки запорожців попередив російський генерал. Серед літа Барську конфедерацію було придушено, і російський генерал Кречетников у Бердичівському замчищі взяв Пулавського у бранці. Зараз же після того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм військом вгамувати «хлопське» повстання. Росії після знищення Барської конфедерації народне повстання на Україні було вже непотрібним, і цариця, вдаючи з себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звеліла начальникам російського війська половити привідців повстання.
На підставі того наказу, генерал Кречетников прибув із своїм військом до Умані і отаборивсь поруч з табором Залізняка, що нічого ще не відав про одміну політики російського уряду, і, вдаючи з себе, як було й до того, спільника козаків, закликав всю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи в голові гадок ні про що лихе, Залізняк, Гонта й інші гайдамацькі ватажки пішли до намету російського генерала на сніданок, але, як тільки вони підгуляли, Кречетников звелів усіх їх пов'язати.
Проте, мабуть, Залізняк пив, та не упивався, а стежив за всяким рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятись поміж пов'язаними на бенкеті і у гайдамацькому таборі, то виявилось, що хоч всіх ув'язнених гайдамаків було аж 845 і з них 65 запорожців, та тільки Залізняка поміж ними не було. Це ще дужче ствердило народні думки й балачки, що Залізняк був характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він поміж них виходив з намету Кречетникова і далі з табору.
Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо всі вони мали православних росіян за своїх спільників і не стереглися їх. Швачку та Неживого було привезено у Київ і згодом заслано у Сибір, Журба ж не дався у руки живим і був вбитий разом з трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше Харка та Залізняка:
I
Ой, на козаченків, ой, на запорожців та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обідній час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та осавулу: «Із коней додолу!
Ой, не дамося, панове молодці, ми москалям у неволю!»
Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку із осавулом докупи зв'язали.
Ох, ізв'язали і попарували й на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю забрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Січі рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вісті.
Ой, уже ж галці, ох, уже чорній та назад не вертаться,
Ой, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться!
II
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Київ возами…
Оглянувся назад на Вкраїну
Та й залився сльозами!
Ох, і лети ж, галко, ох, і лети ж чорна.
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на білій бумазі
Та дає мені вісті.
Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній
Та й на Низ не літати…
А вже козакові, а вже Швачці
На Вкраїні не бувати.
Куди подівся Залізняк з бенкету генерала Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого Поля — побіля Бугу та по верховинах Інгулу та Інгульця.
Найбільш дивним і тяжким для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали всіх, хто не був родом з Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тих самих польських панів, проти котрих вони повставали, а вже пани робили з ними, що знали, вигадували їм таких мук, яких ніхто не чув, поки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками у місті Кодні. Там було замучено на смерть і Гонту. З нього та його товаришів. Білуги та Шила, з живих три дні здирали потроху шкіру, і тільки коли ті почали вже помирати, їх було четвертовано.
Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:
Звірилися сотникові уманському Гонті.
Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,
Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.
Пани теє зрозуміли, згоду учинили:
Підкинувшись під Умань, Гонту ізловили.
Вони ж його насамперед барзо привітали,
Через сім день з нього кожу по пояс здирали
І голову облупили, сіллю насолили,
Потім йому, як чесному, назад положили.
Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,
Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.
Біля Кодні було поховано кількасот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були одрубані на руках пучки, скільком випечені очі, так того ніхто не перелічив би. Народна пісня так згадує сумний кінець останнього українського народного повстання:
Ой, і звя'зали та попарували,
Ой, як голубців у парці,
Ой, засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарці.
Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: «Бодай тебе Кодня не минула».
Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдан Хмельницький, і по одній з пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській кріпості, погрожував полякам:
Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,
Підем в Київ у Печерську Богу роботати.
І говорить Максим-козак, сидячі в неволі:
«Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі!»
Течуть річки з всього світу до Чорного моря,
Минулася на Вкраїні жидівськая воля.
Замішані у повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і помирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як казано у пісні:
Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,
Не забудьте козацької смерті відомстити.
Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд скоро зневірився у своїй моці, і тільки руїни панських будинків ще якийсь час нагадували про Коліївщину.
