Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 27
Незадоволення запорожців на Калнишевського
Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно обурила запорожців і проти поляків, і проти російського уряду, і коли 26 грудня 1768 року кошовий отаман Петро Калнишевський став перед радою і вичитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його лаяти зрадником за те, що лишив Україну під час останнього повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю всіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом, Калнишевський, переодягнений на ченця, втік з деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий панотець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
З цього випадку видно, яке трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не подав помочі повстанцям на Україні.
Калнишевський не зміг вивернутись з того становища і почав, як я казатиму далі, робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою війська.
Треба зазначити, що скоро після турецької війни 1738-1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності та братерства почали занепадати. Старшина військова почала по облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала у ті зимівники жонатих козаків і під їх доглядом плодила собі коней, товар та овець і хутко почала багатіти. Рівність станів на Січі таким чином порушилася, і між запорожцями з'явились свої дуки-срібляники, як на Гетьманщині: старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, косяками коней та отарами овець, почувала себе залежною од російського уряду, що міг всі ті їхні багатства одняти, а не од товариства, про котре повинна була б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або чернь, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність від меншості.
При Калнишевському ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і обирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, і, як я вже зазначив, уряд вже аж двічі наказував Війську, щоб не сміло переміняти старшину без його дозволу. Калнишевський же був відомий самій цариці Катерині, і це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й держиться Калнишевським і що коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз же було б скасоване й саме Військо. Через те, страхаючись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було між черню незадоволення і хоч він, як побачимо далі, порушував одвічні військові звичаї, за які на Старій Січ кошового вкинули б у річку.
Участь запорожців у війні з Туреччиною
Починаючи з року 1769 нову війну з Туреччиною, цариця Катерина прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, у котрій між іншим було писано: «Ми почитаємо (запорожців) найбільше зичливими нашими підданцями, і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинимо».
Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік, і зимою 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ всіх запорожців і чумаків з України, що були під час розмиру захоплені у Криму і вже навіть продавались у неволю.
Заходи хана були ні до чого, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності і міцно держав владу у своїх руках, вдруге ж після виходу з Січі у монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала ні одного видатного представника і не мала ніякої сили.
У січні 1769 р. кримський хан розпочав війну проти Росії і, щоб не зустрітись на поході з запорожцями, обійшов поза Бугом і набіг на Ново-Сербію. Всі ново-сербські й пікінерські полки покидали свої оселі і засіли у кріпості св. Єлизавети, слобожани ж покидали все своє збіжжя і побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й запорозьку Гардову паланку і у місяці лютому вже повернулись назад, за Буг.
По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків і 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра й на лиманах, сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він одержав од київського губернатора Румянцева такого листа: «Вважаючи на рух ворогів до наших кордонів, наказую вам («повелеваю») з усім Запорозьким Військом негайно рушити з Січі битим шляхом на Кріпость св. Єлизавети і поміж річками Зеленою та Жовтою, біля балки Широкої, отаборитися до дальнішого наказу».
Таким чином. Військо Запорозьке, котрому ніколи не сміли наказувати навіть гетьмани і котре за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями, діставало тепер накази від губернатора і повинно було виконувати їх, хоч би вони були й зовсім нерозумні, як сталося і цим разом.
Як тільки татари довідались, що кошовий з 7350 запорожцями вийшов з Січі на захід, як зараз же з двома ордами набігли на Запорожжя. Перша орда хотіла перевезтися через Дніпр біля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Січ, та тут Стягайло з військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні судна разом з людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо генерала Берга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, та татари всіх їх побили і, рушивши ще на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську і Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях, мав по всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані; через те він не зміг оборонити Лівобережного Запорожжя, і татари попалили багато зимівників та слобід, забрали у неволю більше як 300 душ, і між ними 60 запорозьких дідів-пасічників, та до того ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з котрої 600 коней самого кошового.
Незважаючи на таку небезпеку для самого Запорожжя, Калнишевський повинен був іти на Буг і відтіля вислати у авангард війська генерала Зорича 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. У серпні ж місяці, за наказом Румянцева, він вислав ще два загони запорожців на поміч генералу Зоричу: один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія Носача — до Дністра.
Таким чином все Запорозьке Військо було поділено на дрібні загони, воювало без всякої власної ініціативи і було тільки на послугах у війська російського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криниці, місця для таборів і таке інше. Проте всі виділи запорожців воювали сміло і стали російському військові у великій пригоді, а один з тих виділів, що од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Січ навіть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранців, 20 000 коней, 1000 рогатого товару, 4000 овець та 180 верблюдів. Частина тієї здобичі була одіслана Кошем у подарунки Румянцеву й сенаторам, остання ж поділена на військо, як звичайно.
Щасливий ще похід зробив у листопаді 1769 року полковник запорозький Колпак. Він вистежив татар біля річки Вовчої, погромив їх упень і захопив корогву та 170 коней.
У листопаді місяці Калнишевський з головним військом урочисто уступив у Січ. Наказний кошовий Іван Бурнос з старшими дідами зустрів військо верхи біля Багнової могили, коли ж військо наблизилось до самої Січі, то на баштах січових почали палити з гармат.
На зиму запорожці розіслали по степах бекети й поставили на могилах фігури. Як відомо з історії Нової Січі д. Скальковського, у ту зиму фігури стояли: 1) біля устя річки Кам'янки; 2) на низу Дніпра в урочищі Скалозубовім; 3) за Дніпром проти Січі, на урочищі Темному; 4) над Дніпром на Лисій горі; 5) на уроч. Городище (Кам'яний Затон); 6) в Голій пристані на Дніпрі; 7) над Дніпром в урочищі Тарасівському; 8) в уроч. Біленькому; 9 та 10) на дніпрових островах Хортиці й Дубовому, що між порогами; 11-16) понад Самарю: біля Ново-Богородського ретраншементу, в урочищах Садках, у Вільному, в урочищі Лучині, у Журавському і в урочищі Богдановому. Опріч бекетів, біля фігур, запорожці об'їздили ще сю зиму степи окремими чатами, бо відомо, що вони заїздили на річку Гайчур та на могили Барабашеву й Токмак.
Поки військо перебуло зиму на Січі, поміж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбільше з приводу того, що військо на війні було на послугах російському війську та генералам, котрі часом поводилися з запорожцями і навіть з їхніми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, «підслуговуючись», як казали козаки, «Москві», покинув без війська східні запорозькі землі і попустив їх до руїни, а чимало товариства до загину.
У грудні року 1769 під час обіду у Корсунському курені козак Дорошенко почав дорікати отаманові Петру Остроуху та бувшому отаманові Скапі за те, що вони, прислуговуючись «москалеві», гнітять товариство, і врешті назвав їх обох зрадниками; після обіду ж, коли Скапа почав Дорошенкові погрожувати, козаки Скапу побили, кажучи, що він, їздивши у Москву «складати закони», продав запорозькі вольності за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелів Дорошенка і всіх, хто бив Скапу, заарештувати і, всупереч звичаям Війська Запорозького, віддав їх на суд комендантові Ново-Січового ретраншементу. Цим вчинком Калнишевський яскраво показав, яка різниця була між ним та кошовим Іваном Сірком. Той, як ми знаємо, уперто обстоював незалежність військового запорозького суду од російської влади, кажучи: «Як ми видамо одного (самозванця Симеона), то Москва всіх нас поодинці порозтягає». Калнишевський же сам порушив ту незалежність без вимог навіть з боку російського уряду.
Незадоволення на кошового вибухнуло знову, коли Калнишевський у березні 1770 року виступив у похід. Корсунський курінь не схотів виступати слідом за кошовим, вимагаючи, щоб раніше було визволено з в'язниці Дорошенка й його товаришів. Наказний кошовий отаман Косап почав умовляти корсунців, але вони, дійшовши до річки Базавлуку, отаборились там і почали обирати собі нового отамана. Щоб приборкати корсунців, Калнишевський з походу попросив генерала Паніна арештувати бунтарів російським військом і заслати їх за непокірність «на Сиберію». Так воно й сталося, і чимало запорожців Корсунського куреня загинуло у Сибіру на каторзі.
З цих випадків яскраво видно, що Калнишевський, як колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, підтримував свою владу на Січі не власним впливом на громаду, а силою російського уряду та війська.
Останній вчинок украй одвернув од нього запорожців, і у березні того ж року Щербинівський курінь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, передатись під протекцію турецького султана. Змова ця почала поширюватись по Військові, та про неї довідався один з січових священиків і застеріг Калнишевського, а той вжив заходів, щоб той бунт загасити завчасу.
На початку року 1770 все Запорозьке Військо було поділене на три частини. Головне військо — 7352 козаки з Калнишевським — віддане було під команду князя Прозоровського. Друге військо Низове у 2390 козаків під керуванням військового старшини Третяка на чотирьох десятках байдаків випливло у лиман під Очаків; нарешті третя частина війська — 995 козаків під керуванням полковника Порохні була віддана під команду — генерала Берга, військо котрого протяглося по річці Конці.
З першого війська ватаги комонних запорожців оббігали всі степи біля Очакова, добули передмістя його, причому 10 запорожців було вбито та 27 поранено, і дійшли до Дністровського лиману. Виявилося, що татари поховались по кріпостях та за Дністром і навіть худобу свою позаганяли, так що запорожцям небагато досталося здобичі.
Байдаки запорозькі з полковником Третяком все літо вишукували ворогів по лиманах і мали зачіпку з турками біля кінбурнського замку. Почувши у Кінбурнзі пальбу, з Очакова вибігли 11 турецьких кораблів і погнались за запорожцями. Третяк заманив турків до Дніпрових гирл, зчепився там з ворожими кораблями у бій і невеликими гарматами з своїх байдаків наробив трьом кораблям такої шкоди, що весь турецький флот мусив тікати назад у Очаків. Восени, повернувшись на Січ, Третяк просив генерала Паніна, чи не можна б дати Війську Запорозькому хоч дві гармати, котрі стріляли б так далеко, як турецькі.
У ту ж осінь головний виділ Запорозького Війська ходив під рукою князя Прозоровського під Очаків. Проти нього з кріпості вийшла залога у 5000 душ з гарматами, і запорожці разом з донцями та карабінерами ту залогу погромили і захопили здобич: три мідних гармати, 11 прапорів, пернач і багато всякої зброї. Як виходить, цей бій був нелегкий, бо у запорожців було вбито курінного отамана Якова Воскобойника та поранено курінного Михайла Дегтяря і двох військових старшин — Івана Бурноса та Пилипа Стягайла.
Після того, як турки й татари були розбиті біля річки Ларги, а пізніше біля Кагулу, татари почали тікати з Буджака через Очаків та Кінбурн у Крим. Тут їх вистежив Данило Третяк своїм флотом, погромив деякі їхні загони і одбив 673 душі невольників, здебільшого волохів та євреїв, а пізніше напав на самого хана кримського, коли той переїздив через Кінбурнську косу, і, погромивши військо, що з ним було, одняв дві корогви та срібну з позолотою палицю. Навіть сам хан ледве не достався йому у бранці. З визволених бранців-волохів було оселено на запорозьких землях біля устя річки Сури село Волоське, що існує й зараз. Євреїв же запорожці не схотіли мати на своїй землі і одіслали до кріпості св. Єлизавети до російського начальства.
Заходила вже зима, а проте низовому загонові запорожців накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке військо пішло за Дунай, а хан кримський ледве зрятувався у Крим, татари буджацькі й едісанські, а далі й едічкулькські та джамбуйлуцькі, побачивши себе покинутими без турецької оборони, піддалися під владу Росії. Щоб забезпечити перші дві орди од впливу та помсти турків, російський уряд надумав перевезти їх на лівий бік Дніпра разом з їхніми гарбами, худобою й збіжжям. Оту тяжку роботу Панін і накинув на Третяка.
У листопаді місяці запорожці серед криги, що йшла Дніпром, мусили перевозити на військових байдаках і людей, і коней, і гарби з усяким збіжжям. Біля Кизикерменя запорожці таким чином перевезли біля 12 000 татар та кілька десятків тисяч коней і худоби, але при тому стратили три десятки військових байдаків і застудили чимало товариства.
За службу Запорозького Війська цариця Катерина 5 січня року 1771 видала указ, котрим «за отличные въ прошлую и нинЪшнюю компаніи отлично храбрые противу непріятеля поступки и особливое къ службЪ усердіе» пожалувала Калнишевського золотою медаллю, обсипаною самоцвітами, з портретом цариці. Такі ж медалі, тільки без самоцвітів, були пожалувані: військовому обозному Павлу Головатому, писарю Івану Глобі, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Білому, судді Миколі Косапу і військовим старшинам: Івану Бурносу, Андрію Носачу, Андрію Порохні, Андрію Лук'янову, Макару Ногаю, Софрону Чорному, Пилипу Стягайлові, Лук'яну Великому, Олексі Чорному та Василю Пишличу.
Після цього року при царському дворі стало звичаєм, або, сказати б, увійшло у моду, приписуватись вельможам у запорозькі козаки, і першими записались граф Панін та князь Прозоровський.
Всю цю зиму, як і попередній рік, запорожці мусили держати по степах бекети, по весні ж Військо Запорозьке знову було поділене: Кошовий з 6000 козаків та 12 гарматами пішов під Очаків та Хаджибей і мав там три щасливих баталії з ворогами: 24 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина війська знову мусила йти байдаками на низ і на цей раз не тільки лиманом, а на давній запорозький шлях — на Дунай.
На жаль, тепер у війська знайшлося тільки 19 байдаків, бо останні загинули і зіпсувалися під час перевозу через Дніпр татар. З цими байдаками 16 квітня 1771 року з Січі рушив уповноважений радою полковник Яків Сідловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожці пропливли до Килії, а далі, виконуючи накази генералів російського війська, ходили під Тульчу, Смаїлів (Ізмаїл), Браїлів, Мачин, Гирсово та Сілістрію й інші городи, які добувало російське військо. Під Тульчою запорожці, як колись за часів Сагайдачного, штурмували й добули чотири турецькі кораблі і чимало галер та менших суден, а у гирлах, біля устя Дунаю, добули 8 галер з 26 гарматами. Окрім того, запорожці скрізь вистежували турків, нападали на їхні бекети, чимало захоплювали бранців і піднесли славу Війська Запорозького на таку височінь, на якій вона давно не бувала. На жаль, і втрати Війська під час сього походу були великі, і навіть був поранений і помер од ран сам полковник Сідловський.
Третій виділ Запорозького Війська у 500 козаків під проводом Опанаса Колпака був при армії князя Долгорукова і вів їй перед у поході на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Білозерку і, проминувши Каїрку, Вилівали. Чорну Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, перейшов недалеко Перекопу Гниле море і сповістив Долгорукова, що татари засіли у Перекопі і не виходять з нього, хоч запорожці й під'їздили під самі перекопські стіни та викликали їх на герць. Опріч того, Колпак дав Долгорукову відомості, де-зручніше штурмувати перекопські стіни і де й які покопані перед стінами рівчаки.
Завдяки таким відомостям російське військо легко добуло стіну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його військом позаду Перекопу. У цьому бою запорожці взяли діяльну участь, заманили татарську кінноту на російські гармати, а коли та кіннота замішалася, кинулись їх гнати і побили більше тисячі татар. Коли баталія скінчилась, Перекоп здався, а хан з рештою війська почав тікати, то запорожці ще довго його гнали, захоплюючи бранців та здобич.
Од Перекопу запорожці наступали на Карасубазар, а коли той без змагання піддався, їх було послано через гори на Кафу. У горах запорожці мали гарячі сутички з татарами і, погромивши їх, захопили чималу здобич.
Прибувши з боєм під Кафу, Колпак діждав, поки наблизилось російське військо, і потім взяв зі своїми запорожцями участь у бою під Кафою і штурмі цієї стародавньої кріпості. Бусурмани були побиті. Хан з яничарами і багато турків та заможних татар повтікало кораблями у Туреччину, Кафа ж віддалася на милість побідників.
Під час боїв біля Кафи запорожці захопили три ворожі корогви, булаву і чимало всякого добра, та тільки все те, як і здобич, захоплена раніш, усупереч запорозьким звичаям була од них одібрана за наказом російських генералів. З приводу цього Колпак гірко скаржився у рапортах до кошового.
Після Кафи запорожці пішли на Арабатську стрілку і добули там штурмом Арабатську кріпость. Коли ж весь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Дніпра.
За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Війську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 р.), у котрій, похваляючи його, писала, що милість і ласка її до Війська не тільки надалі не зменшиться, а навіть збільшиться.
По весні року 1772 Війську Запорозькому знову звелено було вислати байдаки на Дунай і на збори видано було 5000 карбованців. Замість померлого від рани Сідловського привідцем на цей раз військо обрало полковника Мандра. З тим Мандром запорожці, рушивши з Січі 5 травня, щасливо проминули Очаків та Кінбурн, перестояли біля Хаджибею та Акермана хуртовину і наближалися вже до Дунаю, коли у морі знову збилася хуртовина і, розбивши два байдаки куренів Канівського та Вищестеблівського, потопила їх з усім знаряддям і трьома козаками, останні ж козаки ледве зрятувалися на інші байдаки.
Прибувши врешті на Дунай, запорожці зараз почали чинити напади на турецькі судна і у тих боях стратили біля сотні козаків. Тут сталось замирення до березня 1773 року, і запорожці, що були на байдаках, всю зиму пробули на Дунаї.
Головне запорозьке військо з Калнишевським у році 1772 знову стерегло турків у Очакові. На низу Дніпра плавав з 1000 козаків полковник Рубан. У Перевізькій, на усті Інгульця, стояла запорозька залога у 200 козаків, а полковник Колпак з п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його у Ахмечеть (Сімферополь), бо хоч татари вже й піддалися під російську протекцію, а все-таки були неспокійні й чинили замішання.
Цього року частина запорожців на Дунаї була під рукою Потьомкіна і їхнє життя, звичаї та сміливість так йому подобалися, що він схотів приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квітня 1772 року, у котрому, звучи Калнишевського батьком, просив милостиво приписати його до Кущевського куреня.
Запорожці прийняли Потьомкіна у товариство і дали йому січове прізвище Грицька Нечоси з приводу того, що у князя на голові був пишний парик. Коли Калнишевський прислав Потьомкіну атестата на козацтво, той окремим листом дуже йому за те дякував і дав обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була дуже задоволена одповіддю Потьомкіна і, зрозуміло, що нікому під той час і на думку не спадало, що новий товариш Нечоса через кілька років згубить Запорожжя.
Наприкінці року 1772 між російським урядом та Кошем Війська Запорозького сталася суперечка. Будуючи біля устя Московки Олександрівську кріпость, новоросійський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали забирати на будівлю цеглу, вапно, камінь та мармур, що мався у Великому Лузі між річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх будівель. На це Кіш одповів, що руїни стародавніх храмів невідомих народів по островах Великого Лугу давно відомі Війську Запорозькому і що Кіш має на мислі зараз, як скінчиться війна, скористатись тим матеріалом для збудування у Січі великої церкви, а через те Кіш, мовляв, просить заборонити інженерам ламати ті будівлі і забирати власність Війська Запорозького. Разом з тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройне обороняти власність та вольності запорозькі побіля кріпостей, що будувались понад Дніпром та Конкою.
Напровесні 1773 року Калнишевський знову пішов під Очаків, тільки повів сим разом всього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже стеряли своїх товаришів. За літо запорожці мали там кілька невеликих зачіпок з татарами без великих втрат.
Полковник Колпак з своїм виділом був під Кінбурном. Там він воював за стародавніми запорозькими звичаями: вистежував, коли турецькі сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночі на них штурмом, побивав турків під час сну і, постягавши з суден гармати й іншу здобич на берег, самі судна підпалював. Так було потоплено й попалено по різних місцях 5 турецьких суден. Траплялися при тому й криваві сутички, коли запорожцям доводилося одверто плече з плечем йти на бусурманів, і запорожці знову тут себе прославили. В одній з таких бійок було поранено полковника Малого у руку, а писаря Маєвського у щоку, товариства ж вбито було 16 та поранено 110.
Коли після останнього бою зайшла ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати всю ніч турків, щоб не дати їм втекти, то незадоволена втратами піхота збунтувалася і самого Колпака побила, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без ніякої користі і що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.
Того ж року Дунайський запорозький флот за полковником Мандром багато чинив туркам шкоди під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитись з одного берега Дунаю на другий, коли ж Румянцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, штурмували її від річки і, побравши декілька окопів, вдерлися у передмістя. При цьому штурмі був поранений і скоро помер полковник запорозький Дукич.
З початком року 1774 Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома виділами: 300 козаків під проводом бувшого судді Івана Бурноса і 2000 під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні зачіпки. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгоруков витребував у Крим, бо там турки робили висадки свого війська і баламутили татар. Дунайці з полковником Мандром, як і торік, воювали по Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що війна тяглася вже п'ятий рік, запорожці все-таки воювали рішуче і намагались підтримувати свою стародавню славу, маючи надію, що вірною, кривавою своєю службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слов'янські оселі земель. Ласкаві реляції й листи графа Румянцева, князів Прозоровського, Долгорукова, Потьомкіна і навіть самої цариці подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так закохався запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, кажучи у листі, що має надію на те, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, котра непорушно буде додержуватись їм назавжди.
