Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 33

Участь запорожців у війні 1806-1811 років

Року 1806 починалася нова війна Росії з Туреччиною, і задунайським запорожцям знову доводилося «брат на брата бити». За наказом силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два виділи: перший з кошовим отаманом Самійлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук, під бунчук його доброго приятеля Омера-паші, другий же, невідомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його од російського війська, починаючи од Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати на запорожців якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашею, написав візиру, наче їх удвічі більше, ніж було справді, а коли той прислав когось перевірити, то Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця по двічі й по тричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати «християнську кров», а дві-три сотні запорожців віддалися навіть під час боїв у бранці. Тих бранців російський уряд вирядив було у Сибір, але поки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запоржці перебували там два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що вийшли у Київ ще під час руйнування Січі на Дніпрі, Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя запорожців на Дунаї, київські товариші передали з ними гостинця для січової церкви — ризу, хреста та євангеліє.

Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо. До того часу вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, котра була далеко трудніша, ніж колишня боротьба з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у тій боротьбі або вимерли. Флот Чорноморського війська занепав настільки, що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на байдаках, а вирядив пішки через Керч у Херсон, а вже в Херсоні їх посадили на незграбні судна, що звалися «канонерськими лодками», і послали на Дунай. Травня 12, року 1807 полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано погромити своїми канонерськими лодками турецькі батареї на південному березі Дунаю недалеко Верхніх Читал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до призначеного місця, та тільки тут зразу виявилося, що по-скільки запорожці й чорноморці добре і з славою вміли битись на своїх чайках-байдаках, настільки ж невміло вони керували канонерськими лодками. Хуртовиною козачі лодки порозкидало в усі боки, а самого Паливоду з його судном викинуло на мілке під самими ворожими батареями. Ранком турки його судно розбили з гармат, самого Паливоду і чимало козаків вбили на смерть, а решту побрали у бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, поки од них майже нікого живого не лишилося, і тільки кілька десятків з них повернулося на Кубань раніше, ніж скінчилася війна.

Хоч всі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було «під турком жити», а проте не один з запорожців виховував у серці надію повернутись на «тихі води, на ясні зорі», як зазначив народ у пісні:

 
Летів орел понад морем та й став голосити:
«Ой, як тяжко козакові на чужині жити!»
Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:
«Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув».
 

І от, ще перед початком війни, декотрі запорожці почали передаватися на російську сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бачинський були з тих запорозьких дідів, що тридцять років до того не стерпіли неправди, не схотіли стратити козацької волі і перейшли разом з найбільш завзятим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кості просились у рідну землю, воля ж через старість була вже їм непотрібна, і вони рішили просити російський уряд прийняти їх у свою ласку і пустити у рідну Вкраїну доживати віку.

На перший час з тих запорожців, що передалися з Губою, і тих, що попереходили на руську сторону окремо од них, російський уряд склав окреме військо. Всіх запорожців набралося на Буджаку біля п'яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм кошовим отаманом, Бучинського суддею, Романа Циганку, Печеного та Ломаку осавулами, а Олексу Сокола військовим писарем. З сього видно, що запорозькі втікачі, незважаючи на свою невелику кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807 зібраним запорожцям звелено було зватися Усть-Дунайським військом, проте невідомо з яких причин те військо проіснувало недовго, і ще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, клейноди ж його були одвезені у Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського (або Буджацького) війська перейшла теж на Чорномор'я, друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик на урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тої ж назви.

Чим же пояснити те явище, що у той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці передавалися на російську сторону? Ми гадаємо. що це робилося через змагання до своєї страченої волі. Не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, поки один по одному не поскладала своїх костей, де кому Бог судив.

По скінченню війни, року 1811, по Румунії робили перевірку народу, бо там набралося дуже багато всяких забіглих душ, найбільше з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку робили комісари російські, турецькі й молдавські, і під час перевірки російські підданці, щоб не дістатись знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону і висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців зразу збільшилася.

Війна запорожців з некрасівцями

Почувши в собі силу завдяки переходу старих січовиків з Цесарщини, запорожці рішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їх місці. Вимагання запорожцями Дунайських гирл і Дунавця з степовими околицями цілком зрозуміле. Перш за все там були найкращі місця для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; друге, що туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я; третє, що на південь од Дунайських гирл був добрий степ, де могли б випасатись коні й худоба, і нарешті запорожці не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776 подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців запорожці не змогли тим подарунком скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий отаман Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулину та Бабадаг і почав їм доказувати права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то він року 1811 рушив з частиною війська з Сеймен у Килійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липованів з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які були там на рибальстві, і разом з ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній виділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір з боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були побиті, запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Липовани тут не змагались, а одійшли до головного свого города Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов з останніми (певно, знову-таки морем та Дунаєм) у Тульчу і зчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.

Але головні сили некрасівців ще не були побиті і завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями тяглася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і нарешті наприкінці юго ж року запорожці, покинувши Сеймени, рушили всім Кошем униз до моря, але, не доїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози вкрили Дунай кригою.

Весною 1813 року запорожці попливли далі у Георгіївське гирло і стали Кошем на усті його у Катирлезі. Надзвичайно уперте обстоювання некрасівцями у попередні роки свого обгородженого окопами й засіками города Дунавця і всього високого степового кряжа, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунавцем і півдня лиманом Разіним, неначе примусило запорожців зректися думати про добування Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як була зроблена церква й на Підпільній, але високі води у Дунаї, що мало не заливали Коша, і головним чином брак після Катирлеза степу, таки примусили запорожців знову добиватись свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкидані од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських — було надзвичайно уперте та криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізали всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдерлися у якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці, ті ж не хотіли сходити з давнього свого гнізда, і через те змагання мало скінчитися лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям говорив: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів». Некрасівцям на їхні скарги одповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі у султана іншої землі».

Лютість запорожців під час війни ще збільшилася після того, коли донці, піймавши одного з завзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так плисти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого і дали клятву не милувати липованів ні одного.

Два роки протяглася війна запорожців з некрасівцями, і врешті у 1814 році запорожці добули штурмом Дунавець, решта ж липованів втекла у Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через який час переселив їх у Малу Азію, у город Майнос.

Задунайська Запорозька Січ

В яких саме межах признав турецький уряд за запорожцями завойовані ними землі, певних відомостей ми не знаємо, старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті розказували д. Кондратовичеві не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадазький лиман, річкою Тойця до якогось стовпа, що був вкопаний на березі Дунаю між Тульчею й Ісакчею; другі проводили її од Кам'яного лиману біля того ж гирла Дунаю і теж до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів Св. Георгія до Чорного моря. Опріч того, запорожці, хоч і перейшли всім Кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали своїх рибальських заводів у Вилкові та Катилезі, маючи там військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці упорядкували Січ, в усьому схожу до останньої Січі на Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі йшли од поля окопи, у дві версти завдовжки. Ті окопи роблені були ще у давні часи італійцями, потім були поновлені некрасівцями і, нарешті, ще підправлені запорожцями. З півдня й зі сходу Січ була захищена річкою Дунавцем, зі сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу до Січі морських суден та військових байдаків на Дунавці, знову-таки так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що кошовий отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а з старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу у 40 років, що одмежувала Покровську Січ од Задунайської, і вся старшина останньої Задунайської Січі ще була з старих січовиків, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий устрій.

Тільки й одміни було у Дунавецькій Січі проти Січі на Підпільній, що шинок січовий стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега Дунавця у самій Січі.

Життя січове за Дунаєм мало у чому одрізнялося од життя на Дніпрі. Так само жіноцтво у Січ не допускалось, всі ж сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили у хутори та слободи. Недалеко од Січі на північ було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили у Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Приславі, Тульчі і подекуди окремими хуторами. На острові ж Св. Георгія було велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки у Івончі, Горгові та Катирлезі.

Військова рада й обрання військової старшини одбу валися щороку, а коли саме — кажуть різно: добродій Скальковський в історії Нової Січі каже, що, як і на Дніпрі, старшина за Дунаєм обиралася на новий рік, а д. Кoндратович з народних переказів передає, що те обрання одбувалося на Покрову, у день престольного свята в січовій церкві.

Так само, як і два віки до того, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби у церкві на січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. До столу підходила військова старшина і складала свої клейноди, і після того козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину одвертими вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалися всяка за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років до ряду, — наприклад відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814; недбалих же скидали з кошевства навіть серед року, як, наприклад, року 1816 одмінилося четверо кошових. Те ж саме, як ми бачили, траплялось й у Січах на Дніпрі.

В останні роки існування Січі права брати участь у обранні старшини почали домагатись і жонаті козаки, але перша ж участь їх у раді була дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), котрий сам, своєю волею скасував Запорозьке Задунайське військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, щоб старі поважні козаки кінчали своє життя по монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було свого монастиря, яким на Запорожжі був Самарський монастир; із Задунайської Січі старим козакам доводилось іти спасатись або на Святу Гору (Афон), або у Молдаву, у монастир, котрий запорожці звали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати на байдаки. Кінноти за Дунаєм запорожці мали небагато, певно, через те, що після згону з Буджака під час російсько-турецької війни 1787-1801 років, вони більше, як 15 років, не мали степу. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не вспіли придбати великих табунів.

Під час виходів запорожців у походи військом керували наказні отамани, обрані тими самими козаками, що вибиралися у похід. В далекі походи запорожці, як і за часів Нової Січі, брали з собою церкву й священика.

Войовничий хист у запорожців за Дунаєм занепав. Це так і повинно було статись, бо зникла та провідна мета, котра породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер запорожцям доводилось боротись не з бусурманами, котрі вже нічим не зачіпали України, а за бусурманів проти християн, і така супереч дійсності з ідеєю не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад войовничого хисту у задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі Коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, така полегкість дозволялась тільки тим козакам, котрі вже раз побували на війні.

Старі дніпровські запорожці після переходу Січі на Дунавець хутко вже почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом з старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї, нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом все міцнішало, а землі між Дніпром та Дністром залюднювалися, втеча за Дунай робилася все більше трудною. По дорозі таких втікачів ловили пани і забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром велося прямо полювання на таких втікачів, та й у Молдаві втікачі ще не були у безпеці, бо молдаванці й турки, що жили по Молдаві, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само робили їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6-7 років блукання од одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож на Дунай, Запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих «вожаїв». Ті «вожаї» звичайно йшли у Київ або у Почаїв на прощу, а повертаючися назад, підмовляли по дорозі людей тікати од панів і йти разом з ними за Дунай на Січ. Такі «вожаї» приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких «вожаїв», бо їм з Січі видавалися пашпорти як турецьким підданцям.

Про трудності переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

I

 
Ой, да Дунай річка та широка
Та на перевозі все глибока,
Да луги із лугами,
А береги з берегами…
Ой, там запорожці проїжджали
І молодих бурлак проводжали
А тепер не проходять
І бурлак не проводять
За превражими панами!
Ой, да наші пани всі поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
«Да коли б нам їх піймати,
Да кого б нам оддати
Да у ті нещасні солдати».
 

ІІ

 
Там стояли все могили
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
І луги з берегами…
Там чумаченьки проходили
І бурлаченьків провозили,
А тепер не проходять
І бурлак не провозять —
Все за вражими панами
Наші бурлаченьки догадались,
Через Дунай-річку перебрались.
Та Дунай річка-мати,
Та не дай погибати
Нам безщасним сіромахам.
 

Суд у Задунайській Січі був такий самий, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки була, як і на Запорожжі, шибениця.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав як служити, і після того висвячував і постригав.

Земля у Дунайському Запорожжі була так само поділена, як і на Дніпрі. Всякий, хто будував собі оселю, мав право орати землю і засівати стільки поля, скільки мав сили обробити. Дозволялося обробляти землю й робітниками, так що й за Дунаєм скоро почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби у дунайських гирлах була надзвичайна сила, і всякий курінь мав свого окремого гармашного завода, а то так і декілька заводів. Збували рибу запорожці у великі городи по Дунаю: Галац, Бранлів та інші. Надзвичайна сила була на дунайських гирлах та островах і дичини. Тут ще ходили в ті часи табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й з капканами та іншими приладдями.

Опріч рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. На заробітки вони вільно ходили по всій Туреччині і заробляли досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно який-небудь єврей, але сам не торгував нею, а здавав відрами на Кіш; торгували у шинку самі запорожці, всякий курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Од турецького султана запорожці одержували платню й «таїну», тобто припас. З припасу їм видавалось: борошно, чечевиця, оцет, олія, порох та оливо (свинець). Скільки од султана видавалося на всякого козака таїну — невідомо; платні ж давалося біля 12 крб. на рік на всякого козака.

Скоро після упорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошовому Рогозяному Діду. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба ж гадати, що через хворість Калниболоцького або й смерть, бо після року 1814 про нього вже ніхто не згадує. Рогозяний Дід був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, і, як побачимо далі, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим Рогозяний Дід недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього кошовим був Лях. Треба гадати, що то був не той Лях, котрий виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і був у 1815 році живий, то був би занадто старий.

Певно, що Лях був добрим кошовим отаманом, бо його обирали на уряд два чи три роки по ряду. Слідом за Ляхом, року 1816, козаки обрали кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про того кошового збереглося таке оповідання. Січовий панотець Лук'ян Куліш сказав при ньому у церкві промову, у котрій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. «Церква у нас, — сказав він, — вся в золоті, а по вікна у крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!». Вражений промовою панотця, Литвин, по його пораді, пішов у монастир Мирнопоянський і там скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина протягом кінця року 1816 та у 1817 перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, треба гадати, були досить нікчемні люди, і їх скоро скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного було скинуто та ще й побито киями за те, що він по ночах навідувався у Райю до молодиць.

Під час кошевства Олекси Рясного запорожці, за наказом султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони яку-небудь участь у боях, невідомо.

Після Рясного, року 1817 та 1818, кошовим був Семен Мороз, людина, як побачимо далі, завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом. Кіш посилав 600 козаків у Стамбул робити на якійсь річці «муругілі», чи «заставки» (шлюзи). Бувши на тих роботах, запорожець Коломієць розказував року 1881 дoслідовачу д. Кондратовичу про ці роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: по три хліби на день давали» і платили добре: «паша, було, приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота».

Переставши бути кошовим. Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці і навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів, з чого треба дійти до думки, що Мороз був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білюгу та Грицька Головатого. У ті роки греки, наміряючись підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб умовити запорожців не допомогати туркам. Філарет говорив у січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й умовляв запорожців повернутись у Росію, даючи поруку у тому, що всім запорожцям будуть подаровані всякі провини і вони не будуть знедолені. На богобоязких запорожців промови архімандрита робили великий вплив, і між козаками відбувались наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час напрочуд добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї.

 
Закричала ластівонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомоніли запорожці,
Та й по Січі походжаючи:
«А що будем, брати, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь іти,
Чи будемо у турчина проживати?»
— А чом же нам на Русь іти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до віку не видатися!
 

Справді, де б старі, одинокі діди знайшли б собі притулок на Україні, коли батьки їхні давно вже були на тім світі, брати ж і сестри або так само повмирали, або були вже немічними? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших втікачів з України. Більшість з них покинула в рідному краї жінок та дітей, і надія на нове спільне з ними життя не могла не манити втікачів назад, на Україну.

Скінчилося на тому, що якась частина запорожців разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чорнявським виїхала з Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно і наділив його золотим наперсним хрестом, доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.

А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афона, бувший кошовий отаман Мороз. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі і, скинувши з себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до боку шаблю.

Запорозький Кіш, за наказом султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Семена Мороза. Є деякі відомості про те, що запорожці брали участь в облозі Місолонги, але доля їхня була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на котрому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком дуже небагатьох, загинули у морі.

На все запорозьке товариство те нещастя зробило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як Божу кару за пролиття християнської крові.

Року 1825 кошовим отаманом за Дунаєм був Василь Чернюга, а 1826 та 1827 Василь Незамаївський. При останньому кошовому австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа од російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. Той комендант повідомляв, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю і передатись на російський бік.

Становище запорожців справді було ніякове. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть встояти проти Росії. Можливо було побоюватись, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятись кудись далеко у Туреччину, де не буде вже ніяких зв'язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів з російської сторони, і про тих земляків, котрі жили слободами і не мали можливості переїхати на російську сторону разом з козаками.

«Не я на Дунай козацтво заводив, — говорив Незамаївський, — не я й виводити буду». А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827 зрікся наново бути кошовим.