Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 32
Перехід Чорноморців на Кубань
2 липня 1792 року було видано царський указ про те, щоб флот Чорноморського війська негайно рушав на Тамань. Чепіга зараз же звелів скликати піших козаків в Акерман, де вже стояли запорозькі байдаки. Почалися збори, про котрі згадує пісня:
Ой, тисяча ще й сімсот дев'яносто другого року
Прийшов указ від цариці, аж із Петербурга-города.
А щоб пан Чепіга та пан Головатий
Усіх запорожців зібрали та на Кубань вайлували.
Ой, пора нам, братця, в поход убираться
Та з Дністром прощаться.
Ой, прощай ти, Дністре, ти, річенька бистра!
Та поїдем на Кубань пить водиці чистої.
Ой, прощайте, курені любезнії,
Треба від вас повалити на чужі землі.
Коли в Акермані зібралось біля 4000 козаків, за дорученням Коша полковник Сава Білий посадив їх на 50 байдаків та одну яхту і перейшов морем у Очаків, а полагодивши там деякі байдаки, рушив далі навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. При ньому було: полковників 4, осавулів 4, хорунжих 4, квартирмейстерів 4, сотників 51, отаманів 20, пушкар 1, гармашів 124, всієї ж старшини й козаків 3847 душ.
Слідом за флотом Чепіга вирядив на Тамань через Керч 600 піших козаків з полковником Кордовським, котрі так само благополучно туди прибули. Казна видала чорноморцям на новому місці 1000 колод лісу, і вони зараз же почали будувати на руїнах давніх городів Тамані та Темрюка курені й інші військові будівлі, а після того взялися до рибальства.
2 вересня кошовий отаман Чепіга, зібравши у Слободзею комонних козаків і одправивши молебень, рушив у похід суходолом з 2000 вершників, з військовими клейнодами і похідною церквою. Він повів військо на Сокільський перевіз на Бузі, а далі через все Запорожжя за Дніпр і за Дон. Йдучи Запорожжям, не впізнавали вже старі січовики своїх степів, і мимоволі на старі очі їхні набігали сльози: коли замість безкрайого степу вони бачили витолочені поміщицькими отарами трави, стріхи панських будинків і багато сіл з чужесторонніми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та олені за 17 років зовсім зникли з степів і перейшли за Дон — туди, куди тепер ішли й запорожці.
Тільки 23 жовтня Чепіга прибув до межі земель війська Чорноморського і став на зиму у покинутому Ханському городку, на правому боці річки Єї, біля її устя. З ним прибуло 2063 козаків та старшини.
Найбільш тяжке завдання досталося Головатому. Треба було підняти і перевезти у новий край жонатих козаків з їхніми родинами. Плач лунав поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли покидати осель, до котрих за три роки вже звикли і біля котрих чимало попрацювали. Коли Головатий послав переписати, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишитись на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися йти на Тамань, всі ж, що набралися з запорозьких поселян, не хотіли покидати свого господарства. А до того часу між Бугом та Дністром вже було 25 козацьких сіл, не лічачи окремих хуторів.
Та не вспіли ще сімейні чорноморці попродавати свої хати й худобу, як на Подністров'я, як колись на Запорожжя, набігли пани з грамотами на вічне володіння землями, а на чиїй землі траплялись люди, то і їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином дуже багато сімей запорожців, що тільки недавно над велику силу вибилися з неволі од панів, тепер знову опинилися в неволі, а на Кінбурнській стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців — Забаринську, у котрій було навіть паланочне управління Кінбурнської паланки Чорноморського війська, і проголосив, що всі люди, хто живе у слободі, разом з усім їхнім добром та господарством є його власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланки до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги і нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералу Коховському, та та скарга не дала наслідків, так всі сімейні козаки Кінбурнської паланки й лишилися у кріпацтві разом зі своєю старшиною. Так само вчинили й граф Безбородько, генерал де Рібас, Державін, Глинка й інші. Просто кажучи, року 1792 вдруге одбувалося все те, що робилося 16 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали у колодки, замикали по льохах, однімали од них жінок та дітей, а хто, незважаючи на все те, намагався тікати, у тих одрізували оселедці.
Кого з сімейних чорноморців не вспіли захопити пани, ті почали випродувати свої хати й маєтки, а скупали їх за безцінь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань, і умовляла всіх кидати Дністр:
Харко листи засилає,
На Кубань річку закликає:
Дарує лісами, вільними степами
І ще й рибними плесами…
Нарешті 26 квітня року 1793, після останнього молебня у Слободзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшин та козаків, не лічачи їх сімейств. Перевізшись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дністр у Бериславі. Головатий поділив переселенців на дві частини і послав одну на Керч та Тамань, а другу через Дон до Єї.
Це останнє переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову було те саме, що й під час «згону» після руїни Чигирина:
Течуть річки із-за гори мутні,
Ідуть люде із городів смутні,
Покидають вжитки, пасіки любезні
І предорогії грунти.
Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань з Савою Білим, Кордовським, Чепігою і Головатим, то виходить усього біля 8.200 душ, а проте у проханні, що возив Головатий у столицю, Кіш рахував, що під час війни з турками чорноморців служило 12.622. Куди ж поділися останні 4.400 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталась на заробітках по південному краю, поки осавул Черненко, зібравши їх у Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не нараховується чимало чорноморців, і через те треба гадати, що під час згону з Дністра, чимало-таки козаків пішло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нічого дивного, бо козацтво Чорноморське не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, примушування козаків до казенних робіт і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:
Дарувала нам цариця землю
І всі чотири лимани:
Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу
Та справляйте жупани.
Ми думали, миле брaття,
Що ми жупани справляли,
А ми собі, миле браття,
На ніженьки кайдани заробляли.
Ой, ходімо, браття, до церкви
Та помолимось Богу,
А чи не дасть нам, братця, Господь
Аж за Дунай дорогу.
Ой, устали раненько,
Та важкенько зітхнули,
Та підняли паруса вгору,
Та за Дунай махнули,
Ой, спасибі тобі, Катерино,
Та за твою ласку,
Що ти спекла на Великдень
Нам гречану паску.
Ой, спасибі, Катерино,
Та за твою волю,
Що нам показала
За Дунай дорогу…
Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у перші роки на своїй новій Україні. Одночасно доводилось і будувати оселі, й оборонятися від нападів черкесів. Прикубанські степи у той час були такі самі, як етапи Запорожжя сто літ до того. Такі самі росли на Чорномор'ї височенні й рясні трави, ті ж самі водилися по степах породи птиць та звірів, навіть дикі коні (тарпани), а по лиманах та озерах була така ж саме сила риби. В одному тільки степи Чорномор'я були гіршими за степи Запорожжя: вони були дуже низько над морем та над річками, мали багато боліт, особливо на Тамані, не мали чудових, глибоких, скелюватих байраків Запорожжя, майже зовсім не мали лісу, а замість того мали занадто багато очеретів по розлогих, болотяних берегах річок; вода побіля річок стояла на цілі версти, і від того козаки хворіли на пропасницю, що зводила з світу навіть літніх, крем'язних, як дуби, січовиків.
Головний Кіш війська Чорноморського став біля річки Кубані у Карасунському Куті, курені ж осіли всякий окремою слободою, або станицею. Місця для станиць оглядав та намічав сам Чепіга з представниками куренів; якому ж куреню де осісти, брали жеребки. До 38 куренів, що завжди були у Війську Запорозькому, на Кубані додали ще два: Катерининський та Березанський. Нежонаті бездомівні козаки (бурлаки) могли й не йти у станиці, а жити у Катеринодарі, і для них там були побудовані курені, або, по-новому кажучи, — казарми.
Ми не будемо торкатись розселення чорноморців на нових землях, бо відомості про те належать вже не до історії Війська Запорозького, а до історії козачого війська Чорноморського. Для нас більш цікаво простежити, як запорозький військовий устрій перетворився в устрій Чорноморського козачого війська.
Найбільш тяжка руїна запорозькій регулі вийшла од тих самих людей, котрі двадцять років клопотались над поновленням Війська Запорозького. У січні 1794 року Чепіга, Головатий та військовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського війська під назвою «Порядокъ общей пользы». Зроблено те було без обмірковування нового укладу на козацькій раді і навіть без відома й бажання козаків. Затверджені на своїх посадах владою Великого гетьмана Потьомкіна, підвищені російськими чинами та обдаровані званням кавалерів, привідці Чорноморських козаків вже не хотіли радитись з товариством, маючи його за щось нижче од себе, і ще більше не хотіли мати під своєю діяльністю контролю й з боку військової ради.
У виданому зазначеним тріумвіратом «Порядке общей пользы» зовсім не згадано про військову раду, так неначе її ніколи й не було на Запорожжі. Така одміна цілком стосувалася до поглядів російського уряду, котрий ще з часів царя Олексія Михайловича неприхильнo дивився на існування у запорожців військової ради, і через те, можливо, що Головатий своїм «Порядкомъ общей пользы» скасував військову раду через домагання того з боку вищого російського уряду.
Далі той саме «Порядокъ» забезпечив військовій старшині, «яко вождямъ наставниками», право на «вЪчное спокойное владЪнiе» землями, себто затвердив приватну власність на тій землі, котра по царській грамоті була призначена всьому Війську. Зрозуміло, що з цього почався поділ чорноморців на панів та козаків, як повелося з часів Мазепи й на Україні. Ті пани, або старшина, почали добиватися російських армійських чинів, а чимало їх вже й мали такі чини ще за часів турецької війни — із того пішов поділ козацтва, як у регулярному російському війську, на офіцерів та нижніх чинів. Зрозуміло, що про запорозьке товариство при таких обставинах вже годі було й згадувати.
Нарешті, порушена була запорозька регула щодо жіноцтва. Січі, або Коша, на Кубані вже не було. Катеринодар, у котрому жила козацька сірома, не був Січчю, а був городом, у котрому жило й жіноцтво. Та й взагалі сірома, котрої прибуло на Кубань біля 6000 душ, хутко почала зменшуватись у своїй кількості, почасти вимираючи, почасти женячись. Про останнє, себто про одруження, дуже дбав тепер військовий уряд, бо навіть у «Порядке общей пользы» на окружні правління накидався обов'язок:
«Для распространенія семейственнаго житія холостыхъ ко женитьбе побуждать». Сімейні податки, зрозуміло, зробили великий вплив на склад козацького життя, хоч, на нашу думку, менший, ніж перші три причини.
Таким чином, дякуючи «Порядку общей пользы», на Чорномор'ї через кілька років од запорозьких звичаїв лишились самі згадки.
Тільки один раз запорозька сірома раніше, ніж повимирати або занепасти душею, захвилювалась і зробила спробу підняти з домовини стародавні запорозькі звичаї. Ця хвилина відома в історії під назвою «Персидського бунту».
В липні року 1794 два полки чорноморських вершників під бунчуком самого кошового отамана, старого Харка Чепіги, були вислані у Польщу, де, між іншим, брали участь у штурмі Праги та Варшави. Не вспіли вони в останні дні року 1795 повернутися з далекого походу у Катеринодар, як у лютому року 1796 кошовому знову наказано було два полки одбірних козаків вирядити в Астрахань для війни з персами.
Полки ті повів військовий суддя Головатий. Увесь похід перський склався невдало. Вже в Астрахані чорноморці од незвичного повітря почали хворіти, коли ж їх перевезли морем у Баку, то хвороби між козаками дуже збільшились, і вони почали мерти. З того хворіння козаки занепали духом, а тут ще й війна тяглася дуже нудно, бо ніяких боїв не було, а замість того козаків примушували до всяких тяжких робіт. Незадоволені козаки почали тікати. Але куди було тікати з такої далекої сторони?
Почули чорноморці, що у грузинського царя є вільні козаки — 800 душ з кошовим отаманом Розтрьопою — і що цар Грузії платить тим козакам добре жалування; тієї чутки було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тікати понад річкою Курою у Грузію. Втекло козаків, мабуть, не більше сотні, а чи знайшли вони у Грузії Козаків, чи загинули у чужій стороні з голоду, чи дістались татарам та персам у неволю, невідомо.
Почав хворіти біля Каспійського моря й сам Головатий, і 28 січня року 1797 помер. Трохи раніше нього, а саме 14 січня, помер у Катеринодарі Чепіга, так що старшим у війську лишився військовий писар Котляревський, та й той скоро поїхав на коронацію царя Павла. Там Котляревський сподобався царю, і 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Війська Чорноморського, був призначений військовим отаманом. Таким указом царя Павла І зрештою скасувалися виборчі права козаків і сама назва кошового отамана.
Закони на Кубані
У травні року 1797 перська війна скінчилася, і чорноморці з полковником Чернишовим пішли на Кубань, Стерявши у поході половину товариства і натерпівшись всякого лиха, чорноморці повернулись у Катеринодар у кількості всього 504 козаки, друга частина козаків загинула під час війни. Козаки мали себе покривдженими своєю старшиною і хотіли поскаржитися Котляревському, але той був на Тамані. Тоді козаки зараз же після зустрічі їх та молебня, коли їм наказано було розходитись по куренях, заявили старшому після Котляревського полковникові Кордовському, що не підуть по куренях, поки не задовольнять їх за кривди, зроблені їм під час походу. Вони стали Кошем на майдані і сказали, щo дожидатимуть, поки повернеться отаман.
У старі часи на Запорожжі козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли, зібрали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомоніли б — от би й одлягло козакам од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Війську Чорноморському котли, навіть срібні, та старшина далеко ті котли заховала, щоб козаки не тільки не почули вже їхнього дзвону, а навіть і їх самих не побачили. Та й товариства у Катеринодарі було обмаль — всі сиділи по станицях або чатували по кордонах — аж курені бур'яном поросли.
Міркували, міркували покривджені та й подали у військову канцелярію писану скаргу на ім'я «Чорноморського військового общества», себто звернулися з своєю скаргою до всії козацької громади. У тій скарзі вони жалілися на кривду, яку робила козакам військова старшина, а саме:
1) Як ішли козаки походом у Астрахань, то Головатий наймав чумаків, щоб везти козацьке збіжжя, та не заплатив за хури з військової казни, а вивернув з козацького жалування по 50 коп. з козака.
2) В Астрахані посилали козаків на роботи, а гроші за ті роботи, козаки чули, старшина забрала собі.
3) У Баку козаків примушували складати у бунти лантухи з усяким припасом, даючи одпочинку тільки по дві години на день. За ту роботу було призначено по 5 коп. за четверть, але козаки не дістали й шага.
4) Під час війни ще багато козаки мусили робити всякої роботи, та нічого за те їм не дісталося, а чули вони, що старшина затаїла 10 000 карбованців, виданих за ті роботи од казни.
5) У Баку козацька старшина продала 64 четверті військового борошна за 660 карбованців, а гроші затаїла.
6) На переселення козаків з Дністра було видано од казни 30 000 карбованців, козаки ж не дістали нічого.
7) Горілку, що видавалася з казни для хворих козаків, старшина козацька продавала на свою користь.
Пізніше до тих пунктів обвинувачення старшини козаки додали ще чимало оповідань про попередні неправдиві вчинки старшини, зроблені ще під час турецької війни і після неї, й кінчали свої скарги на тому, що козача старшина розібрала собі у власність найліпші на Чорноморї землі й рибні лимани та плеса.
Нема чого й казати, що таких вчинків з боку старшини не могло б бути, коли б у Чорноморському війську, як колись у Запорозькому, щороку збиралися б ради, на котрих всякий старшина повинен був би одповідати перед товариством за свої вчинки.
Діставши звістку про незадоволення козаків, Котляревський, пригадавши, мабуть, що бувало неправдивій старшині запорозькій у Січі, не насмів і очей показати у Катеринодар, а лехкодухо втік у кріпость Усь-Лабу просити російського війська, щоб вгамувати, як він говорив, бунт козаків.
Тим часом чутка про те, що у Катеринодарі козаки почали шукати правди, розійшлася й по станицях, і незадоволені козаки почали й звідтіля сходитися у Катеринодар. Найбільший вплив на незадоволених козаків робив нестарий ще козак завзятої вдачі Дикун. За наказом Котляревського Дикуна було арештовано, але товариші його одбили й визволили і, зібравшись на раду, рішили скинути всю старшину, котра од них ховається, а обрати нову.
Прибувши випадково на Кубань, генерал Пузиревський на прохання Котляревського вислухав козаків і, довідавшись, що вони хочуть обирати нову старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений військовим отаманом од царя. Тоді козаки Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та інші сказали, що згоджуються коритись Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. І таки й вчинили так на своїй раді — обрали нову старшину, а між нею Дикуна — військовим осавулом, Шмалька — пушкарем, а Собакаря — полковником на соляний двір.
Тоді Пузиревський пішов на хитрощі. Він порадив козакам написати скаргу цареві й послати її з депутацією у столицю, а поки депутація повернеться з Петербурга, лишити на уряді стару старшину. Щирі серцем козаки згодилися й на це і, не сподіваючись провокації, обрали депутатами всіх тих, хто найбільше обстоював їхні права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового і ще до десяти душ. Всіх тих депутатів, як тільки вони прибули у Петербург, було арештовано; у Катеринодарі ж тим часом почали арештовувати останніх непокірливих. Позаяк острогів у той час не було, то арештованих спускали у глибокі ями, з котрих неможливо було вилізти. З одної ями, котра була близько од берега Кубані, козаки підкопались до річки і 30 чоловік з них втекло на Дунай однести своїм товаришам звістку, що загинула вже зрештою на Кубані запорозька воля. З інших арештованих, котрих було біля двох сотень, 50 душ померли до скінчення суду через неможливі умови життя у неволі. Багатьох же, кого хотіли арештувати, зовсім не розшукали — треба гадати, що хоч і далеко був Дунай, а чорноморці знаходили до нього стежку: просто сідали на човники і, покладаючись на козацького заступника св. Миколу, перепливали Чорне море до Дунаю.
Довго мучились по тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, поки нарешті повезли їх назад у Катеринодар, де мало відбутися катування їх. Тільки Дикун та Шмалько не дожили до катування — Дикун помер по дорозі до Катеринодара, а Шмалько помер у тюрмі, як уже привезли його у Катеринодар; Собакаря ж та Полового у Катеринодарі перед військом було катовано батогами, а далі їх потаврували, обірвали їм ніздрі і заслали на кріпосні роботи у Сибір. Так була похована на Кубані запорозька воля, виборче право і військова рада.
Задунайська Січ
Більш уперто змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунаї. Я вже згадував, що року 1785 більша частина задунайських запорожців перейшла у Цесарщину на річку Тису. Там запорожці перебули всю війну Туреччини з Росією років 1787-1791 і, запевне, повинні були брати у ній участь проти турків, бо у перші роки тієї війни цісар австрійський був у спілці з царицею Катериною. На жаль, взагалі про життя запорожців у Цесарщині історія досі не знайшла майже ніяких відомостей. Нема сумніву тільки у тому, що пробули вони на Тисі біля 20 років і покинули австрійські землі біля року 1804-1805.
З яких причин покинули запорожці Австрію, теж невідомо, хоч можна гадати, що те сталось через земельну тісноту. Долина річки Тиси в ті часи була вже рясно залюднена, і запорожці неодмінно повинні були щодня, щогодини змагатись за одмежовані їм землі, а при тому змаганні можливі були й криваві сутички з угорцями, за котрі австрійський уряд, запевно, обвинувачував і утискував запорожців. До того ж не було тут того, що так любили запорожці: розлогих степів, рясних дібров та рибних лиманів. Згадки про минуле знову поманили запорожців на Дунай — ближче до рідної України, до того ж всім стало ясно, що відірване од рідного краю запорозьке товариство ще через кілька десятків років вимре зрештою. Щоб не допустити до того, запорожці, за згодою турецького султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем і їхні задунайські брати.
При тому переході якась купа запорожців, що мали за гріх служити бусурманському царю проти християн, одкололася і подалася через Венецію на острів Мальту, де в ті часи ще животіли мальтійські лицарі, схожі за завданням свого життя з запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не одшукали, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана у пізніші роки на Дунайських гирлах:
Ой, повійте, вітри, та все низовії,
Та на наші лодки — та все дубовії,
А на наші реї — та все кедровії,
На наші паруси — та все шовковії!
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бідна наїла, наша головонько,
А що не вкупі наші брати сіли.
Наші брати сіли та й пісні запіли —
Один у москаля, другий у турчина,
Третій у малтиза служить за одежу.
І той гірко плаче за польськую межу:
Ой ти москаль, ой, єретичний сину,
Запропастив Польщу — ще й нашу Вкраїну.
Од скінчення війни Росії з Туреччиною, себто з року 1791, і до початку нової війни між цими державами, року 1806, історія не дає майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте дальніші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю і свої стародавні запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов'язково з окопами і куренями, може, у Сейменах і не було; може, справді, запорожці жили там, як кажуть народні перекази, по землянках та бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, котра й не допустила запорозької громади до розпаду і запорозьких звичаїв до занепаду. Була, запевне, й своя церква, котра не допустила запорожців до потурчення.
Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки у чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од котрого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше на Дунай до запорожців.
Найбільше втікачів давала Правобережна Україна, де після поділу Польщі й одібрання Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено таке саме тяжке кріпацтво, як і на Лівобережній Україні. Ту тяжку добу народ український згадує, між іншим, у такій пісні:
Наступала чорна хмара, настала ще й сива,
Була Польща, була Польща та й стала Росія:
Женуть батька в степ косити, сина — молотити;
Третю дочку, паняночку, — тютюну садити,
А невістку з свекрухою на лан жито жати,
Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,
Озирнуться назад себе — аж економ їде.
Під'їжджає пан оконом, канчук розпускає:
«Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!»
— Окономе, добродію, що маєм робити?
Покидали малі діти, нікому глядіти. —
«А я звелю ваших діток в ставках потопити,
Да всім же вам, вражим людям, в роботу ходити!»
Ходить попок по церковці — у книжку читає:
— Ой чом же вас, добрих людей, у церкві немає?
— «Ой як же нам, добродію, у церкву ходити,
Од неділі до неділі кажуть молотити!»
Чимало доброго і загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо, навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать як народні перекази, зібрані д. Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одібрання земель по Дністру:
Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,
А границею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одібрали,
А нашу землю на вражих панів роздали.
Дарували, дарували та й назад одібрали,
А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали,
А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити.
Посідали на човники та й за Дунай махнули.
