Андрій Лаговський

Серія «Зібрання творів» заснована у 2019 році

Вступне слово О. В. Ткаченка

Передмова Т. І. Гундорової

Упорядкування, післяслово, коментарі та примітки С. А. Гальченка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. В. Ткаченко, вступне слово, 2021

© Т. І. Гундорова, передмова, 2021

© С. А. Гальченко, упорядкування, післяслово, коментарі та примітки, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту Упорядник висловлює найщирішу вдячність Валентині Пеговій за допомогу у підготовці цього видання та директорці Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України Олені Чижовій за надані для використання прижиттєві видання творів А. Кримського

Вступне слово

Постать Агатангела Кримського має визначну роль у розвитку українського сходознавства та україністики. Його творчий доробок допоміг збагатити та укріпити знання з історії українського фольклору, мови та літератури, а також етнографії. Не менш важливими були й доробки науковця про історію, релігієзнавство та культуру східних країн.

Ім’я Агатангела Кримського заслужено відоме не лише в Україні, а й у Казахстані, Туреччині, Ірані та багатьох інших країнах Сходу. Завдяки знанню більш ніж шістдесяти мов, Кримському вдалося запропонувати нові дослідження сходознавчої науки, які мали ґрунтовний внесок у цій сфері.

Окрім того, мовознавець був одним із засновників Української академії наук, зробив численні переклади як перської, так і західноєвропейської літератури, писав власні твори, що вилилися у такі збірники, як «Повістки та ескізи з українського життя», «Бейрутські оповідання». Знаковим був і частково автобіографічний роман «Андрій Лаговський», що повністю побачив світ лише у 1970-х роках. Він є зразком одного із перших українських модерністських романів. А отже, й обов’язковим до читання для розуміння філософії цієї течії.

Стоячи у витоків активної популяризації українського на початку ХХ століття, Кримський виступав за єдність української нації, тим самим зігравши вагому роль в історії відокремлення України з-під постійного впливу Росії. Уже тоді науковець заперечував теорію про «колиску трьох братніх народів», згідно з якою Київська Русь була етнічною батьківщиною українців, росіян та білорусів. Його позиція була вкрай самовідданою, що не могла не помітити радянська влада.

Постать Агатангела Кримського є свідченням того, що транслювати власну проукраїнську позицію вкрай важливо. Так як і важливо не відмовлятися від власної ідентичності у боротьбі зі системою. Тому філософія Кримського доречна й у сучасних реаліях. Живучи під постійними інформаційними атаками та агресією з боку Росії, питання відстоювання ідентичності понині є актуальним.

Переконаний, що роман «Андрій Лаговський» знайде чимало нових шанувальників. З роками дидактична суть твору про пошук себе залишається на часі. До того ж текст базується зокрема й на власному досвіді Агатангела Кримського. А досвід такої видатної людини обов’язково стане корисним читачеві роману.

Олександр Ткаченко,

Міністр культури та інформаційної політики України

«Андрій Лаговський» Агатангела Кримського:
Нігілізм, сексуальність і колоніалізм

Микола Євшан назвав Агатангела Кримського чи не найвиразнішим типом модерного поета, побачивши в його творчості постійну боротьбу «гарячої поетової душі, що протестує проти всяких кайданів і рветься з наївним не раз ідеалізмом до свободи і краси, і холодної рефлексії та аналізу тих поривів». Його як поета-естета й людину «складного світу» Соломія Павличко безумовно зараховує до модерністів. «Богдан Рубчак поставив Кримського в контекст европейського модернізму. Друге, безперечно, справедливо», – зауважує вона.

Автобіографізм і «дух часу»

Дві визначальні для модернізму ознаки – інтелектуалізм і невротизм – пов’язують Кримського з модернізмом. Головним героєм Кримського стає неврастенік і меланхолік, інакше кажучи, «хвора» людина fin de siècle, яка залюбки втікає в екзотичний Схід, у містику, в хворобу і поезію. Загалом, в українську літературу 1895 року приходить людина істерична – радикал-нігіліст «Повісток і ескізів з українського життя» (1895) Кримського і героїня «Блакитної троянди» (1895) Лесі Українки. Кримському загалом належить першість в українській літературі у відтворенні чоловіка-неврастеніка, – передруковуючи свою повість «Не порозуміються» як перший розділ роману «Андрій Лаговський» (1895–1919), він додає значущий підзаголовок «(Із життя істериків)». Далі будуть ліричний герой «Зів’ялого листя» Івана Франка, персонажі Гната Хоткевича, Михайла Яцкова і Володимира Винниченка. Власними персонажами Кримський ніби спростовував популярне твердження Зиґмунда Фройда про те, що істерія – суто жіноча хвороба.

Кримський свідомо вибирав собі не лише героя, близького до автобіографічного, але й читача – декадента й ґурмана, «слабку людину». Такий естетський знак Кримський усіляко підкреслював. «Зовсім виразно скажу, – пише він у передньому слові 1901 року до “Пальмового гілля”, – що пускаю в світ оцю книжку не для людей фізично здорових, а тільки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, – для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитися Богові, і умилятись. Книжка моя – для тих людей, що – з безмежним архіеґоїзмом недужої людини – зугарні часом, лежачи на ліжку в південній санаторії, дізнати більше втіхи й радощів із звістки про новітній свіжий, кучерявий наросток на гімалайській кедрині-деодарі, ніж із телеграми про зниження такси на сіль». У цій передмові виразно прочитуються антиутилітаризм Кримського та його апеляція до богеми. Готуючи 1919 року збірку до перевидання, Кримський вагається, чи залишати наведену вище фразу з передмови 1901 року. Але все-таки він її залишає, прокоментувавши: «Візьму-но я, як той Понтійський Пілат, умию руки од свого давнього писання та й скажу читачеві знов так само, як Пілат той: “Quod scripsi, scripsi”. Єже писах – писах!».

Українські автори зазвичай відмежовують себе від своїх перверсивних і невротичних героїв, але Кримський у передньому слові до збірки оповідань «Повістки і ескізи з українського життя», навпаки, засвідчив, що «всі оповідання, котрі тут подано, всі сильно просякли авторським суб’єктивізмом, авторською особистістю…». Ці слова, як і Франкова передмова до «Зів’ялого листя» (1896), дали підставу для обговорення в колі українських митців fin de siècle питання про те, чи варто пояснювати читачам, з яких суб’єктивних автобіографічних матеріалів народжується література. Леся Українка особливо була стурбована цим і писала в листі до Кримського: «І Ви, і Франко (передмова до “Зів’ялого листя”) робите кепські прецеденти всім нам, писателям-суб’єктивістам, неначе ми обов’язані здавати справу “кому о том ведать надлежит”, як ми заряджуємо нашим власним матеріялом автобіографічним».

Ще раніше в листі до Осипа Маковея вона вже говорила: «Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора. <…> Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник Я вживається тільки для більшої виразности. Звичайне, що се не завжди так є, але треба пам’ятати, що так буває». У наступному листі вона називала такий спосіб критики, який заторкує особисте життя автора, «літературною інквізицією». Маковей, зі свого боку, застерігав, що безособистісна лірика може бути несвоєчасною. «Ви боїтеся, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду, – відповідала йому поетка, – не думаю я сього».

І справді, Леся Українка наснажувала свої твори глибоко особистісним чуттям і при цьому не виключала роль автобіографізму у творчості, принаймні саме в листуванні з Кримським вона зауважувала: «Я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію) <…> наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою».

Так наприкінці ХІХ ст. поняття біографічного «людського документа» трансформується в суб’єктивний «психологічний документ», а художнє зображення – у «вівісекцію» й інтроспекцію – самоаналіз власної душі. Подібну тенденцію новітнього мистецтва Леся Українка також підмітила в романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський». «Скажіть, – писала вона авторові, – хіба vіvіsectіo іn anіma vіlі або хоч і nobіlі подає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину? Я думаю, ні». Ще гострішим ставало це питання, яке письменниця ставить перед Кримським, якщо зважати на те, що аналіз душі стає в літературі цього періоду невіддільним від фізіологізму і тілесності. «Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай…», – застерігала вона свого колегу і товариша.

«Андрій Лаговський» як роман нігілістичний

Істеричний герой Кримського поруч із Франковим героєм-самогубцем із «Зів’ялого листя», femme modernе з «Блакитної троянди» Лесі Українки, а також неврастенічними персонажами Олексія Плюща, меланхолійними героїнями Ольги Кобилянської та іншими засвідчили народження нового соціального характеру – модерного українського інтеліґента, з усіма викривленнями і колізіями, які зазвичай супроводжують такі процеси. У 1920-ті роки таке народження стане об’єктом аналізу Леоніда Скрипника у його авангардистському кіноромані «Інтелігент» (1928). Натомість старші письменники, представники реалістичного напрямку, наприкінці ХІХ ст. сприймали таку тематику за окремі «хворобливі» зони в тогочасній літературі, де «люди нервово хворі», із доволі розвиненою чутливістю, «швидко реаґують на зовнішні впливи і водночас зайняті постійним самоаналізом, копирсанням у власній душі». Поза тим сама література в їхній уяві була «здоровою».

Однак нова література і, зокрема, народжуваний модерний суб’єкт виразно тяжіли до декадентства, і нові автори недвозначно асоціювали себе саме з декадентами, навіть при тому, що вони заперечували це. Усе це підривало основи народницької свідомости, тобто поклоніння перед «народом», яке домінувало в українській літературі у пошевченківську добу. «Я – продукт сучасної цивілізації, я деґенерат, я декадент, я людина fіn de sіècle, я неврастенік», – характеризує себе герой оповідання Кримського «Не порозуміються», проголошуючи настання нового віку – невротичного. Пізніше Кримський використає це оповідання як першу частину роману «Андрій Лаговський».

«Дегенерат», «неврастенік» і «декадент» Химченко-Лаговський в оповіданні та в романі має одні й ті самі риси характеру – з істерією, гризінням пальців аж до крові у хвилини найбільшого роздразнення, ненавистю до матері-міщанки та цілісіньким комплексом «плебейства», з якого виростає його невроз. Зауважу, що декадентська свідомість в українській літературі вбирає в себе своєрідний комплекс «плебейства», що характеризує процес самоусвідомлення нового покоління української інтелігенції, яке Франко назве «Молодою Україною» (1880–1900). До нього Франко відносить і Кримського. Декларативно опонуючи тезі про себе як «декадента», Франко покликуватиметься на те, що він «син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Ототожнення з «народом» і водночас розрив із ним – така соціопсихологічна підоснова появи істерика у творах Кримського.

Покоління «Молодої України» виходить на суспільну сцену під лозунґами нігілізму, протесту проти авторитаризму, з критикою романтичного ідеалізму, ідеями «богоборства» і боротьбою проти «батьків». Таким було народження українського інтелігента-радикала, близького до декласованої богеми. Руйнування станового суспільства, поява середнього класу та інтелігента-«пролетарія» в Україні в останню третину ХІХ ст. засвідчували також формування національної самосвідомості та руйнування ідеї «общеруськості», включно із «загальноросійською літературою», яку пропонував свого часу Михайло Драгоманов. Дискусія між Драгомановим та Борисом Грінченком, засвідчена в листах з/до України Наддніпрянської 1892–1893 років, – до неї не раз апелював і Кримський – підносила питання національного й культурного самовизначення модерної української інтелігенції.

Вона, поза сумнівом, є одним із важливих етапів формування антиколоніальної свідомості. За словами Грінченка, «етикеткою» про «морально-необхідну потребу поєднатися племені південному з північним» насправді було «однімано в української нації одне з її власних національних прав, забуваючи, що коли вкраїнський народ є справжня нація, то не може вона не мати і всіх тих прав, які має взагалі всяка нація, а з сих прав – право автономного життя, у всякому разі, не останнє право; коли ж вона всіх прав, нації належних, не має, то вона й не є справжня нація, а так тільки «хохлацкая разновидность великого русского народа».

Покоління «націоналів» і «радикалів», як вони себе називали, переосмислює засади українофільського романтичного етнографізму й народництва і виборює тяжкою боротьбою право на виживання, особливо якщо зважити на те, що їм доводиться жити в часи повсюдного захоплення дарвінівською ідеєю природного відбору. Молода людина, котра походить з небагатої родини, здобуває освіту, голодує, щоб вижити, займається репетиторством в заможних господарів, які належать до вищого світу, зносить їхнє знущання і приниження, і при цьому зневажає своїх батьків, зокрема матір, за бідність, запобігливість перед багатими і сильними світу, – такий портрет головного героя-неврастеніка Кримського, враженого комплексом «плебейства». Подібні молоді люди є нігілістами і наділені своєрідною психологією «людини з підпілля», характер якої виразно окреслив у своїх творах Фьодор Достоєвський.

Кримський розпочинає «Андрія Лаговського» словами зі Степана Руданського, ще одного виразного представника різночинської української інтелігенції цього часу:

 
Дочекався я свого святонька.
Виряджала в світ мене матінка…
– Нехай, сину мій, ми працюємо,
Нехай цілий вік ми горюємо —
Та не всі ж, як ми, в землі риються:
Може, є такі, що і миються.
Як знайдеш таких, милий синочку,
Простели себе, як рядниночку.
Чоло з похилу не поморщиться,
Спина з похилу не покорчиться,
Спина з похилу не покривиться,
Зате ступить пан і подивиться.
Зате ступить пан на покірного
І прийме тебе, як добірного.
І з панами ти привітаєшся,
З полем батьківським розпрощаєшся…
 

Дві основні теми заховані в цьому посланні: перше – це материнське напучування про те, що вийти поза межі свого стану можна, якщо визнавати і коритися сильнішому; друге – що пробитися до вищого стану можна лише ціною жертви і неминучим розривом зі своїм рідним середовищем. Фактично, це правила колонізованої спільноти: стратегія підкорення сильнішим задля інтеграції у вищий імперський світ і розрив із батьківщиною (в ширшому контексті – матір’ю, батьківським домом, країною).

Однак це були не абстрактні правила. Агатангел Кримський походив зі збіднілої родини священників, він рано пішов із дому і розпочав навчання (спочатку в училищі, потім у гімназії та колегії Павла Ґалаґана у Києві, далі в Лазаревському інституті східних мов та Московському університеті). Звичайно, учні і студенти поділялися на тих, які походили зі шляхетних і заможних родин та навчалися за оплату, і стипендіатів, учнів, які належали до бідних родин. Антагонізм між різними соціальними прошарками Кримський, очевидно, зауважив ще з учнівських років, оскільки у багатьох творах він присвятив йому чимало уваги. Він же зробив сам себе націоналом, прийнявши українську ідентичність, хоча, як зізнавався, «у мені й кровинки української немає: мати моя – українська полька, а батько – білорус… Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався».

Істеризм, неврастенічність, зацікавлення психопатологією та фізіологією, а також суб’єктивність і автобіографічність вирізняли прозу Кримського, який значну частину життя провів у Москві, приїжджаючи в Україну лише зрідка й активно листуючись із літераторами-земляками. Значну роль, очевидно, в часи навчання, на нього справив нігілізм 1860-х років. У одному з листів він зізнавався, що «спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (NВ. Я літературу 1860-х років знаю незмірно краще, ніж сучасну!). Вони формували мені мої змагання, дали систему мойому світоглядові, навчили мене думати».

Саме звідти, з настроїв і характерів нігілістів-різночинців та читання Писарєва веде родовід радикал-націонал Петрусь Химченко в його «Не порозуміються», який пізніше трансформується в Андрія Лаговського. Він, перейнятий образою і заздрістю, протестує проти будь-яких утисків та авторитетів і хворобливо, з надривом відстоює своє право на свободу, протестуючи проти влади вчителів і вихователів: «А чи визнають вони за нами якісь непорушні права? Чи позволяють вони нам мати своєї волі хоч трохи? Чи не гноблять вони нашої думки? Чи дають нам хоч слівце сказати? Чи вважають вони на наші доводи? Ні, ні! Ми для них череда, стадо баранів!» Водночас, відстоюючи своє право, він зневажає слабших, як, наприклад, жебрачку, якій дає останні гроші, які має, але і себе самого – за власну слабість і співчуття до принижених.

«Плебейський» комплекс є передусім нігілістичним. Лозунґ Фридриха Ніцше, проголошений 1882 року, «Бог помер!» започатковує цілу епоху, яку загалом можна назвати нігілістичною. Нігілізм у цьому сенсі – це не лише протест «декадента» і майбутнього «радикала» Петруся Химченка проти «моральної будови», яка підтримує авторитет батьків, вихователів, загалом – усього «декоруму» моральних християнських принципів. Це ще й невроз.

«Вівісекція» (розтин) своєї або чужої «душі» аж до найглибших інстинктів, психопатологічні стани характеризують такого героя, звідси – спокуса задля «експерименту», знущання над національними чуттями матері, неврівноважені перепади садизму й сентиментальности. В оповіданні «Psyhopatіa natіonalіs» Кримський, відсилаючи до «Psychopatia sexualis» Р. Крафта-Ебінга, аналізує загострене до істерики національне чуття, що подекуди сусідить із манією. Любов до рідної землі набуває майже еротичного забарвлення, відходячи від психологічної достовірности до пародійности. А в нарисі «В народ» Кримський десакралізує «роман» українофілів із «народом», показуючи, як студента, котрий іде «об’єднуватися з народом», записуючи народні пісні, самі селяни приймають за злодія. Так демiстифiкуються народницькi iдеї «ходiння в народ», «народної душi» тощо.

Загострене національне почуття, істеричність і нігілізм – усе це риси характеру головного героя, які письменник розгортає в наступних частинах роману «Андрій Лаговський». При цьому ідеться вже не про нігілістичну передісторію модерної людини, але про становища колонізованого суб’єкта, що перебуває на службі в імперії (як учитель у родині генерала і як професор столичного університету). Саме таким є головний персонаж Андрій Лаговський, професор-математик і водночас поет та лінґвіст. Автор постійно і відкрито наголошує на істеричності та психопатологіях Лаговського, натякаючи, що породжені вони передусім його ресентиментом – як незаможного представника середнього класу і як українця, який вчиться і робить кар’єру в центрі імперії – Москві. Цілком у згоді з психопатологією колоніалізму, яка виявляється у спрямуванні образи передусім на своїх близьких і родичів, образа Лаговського – українця і бідного студента з міщанської родини, що змушений заробляти на життя уроками і коритися чужим капризам, – виливається у неприязнь до матері-українки, неосвіченої, бідної і приниженої.

З часом стосунки і фактично входження у великоросійську генеральську родину Шмідтів, яка прихистила Лаговського в ролі професора і вихователя старшого сина, дозволила йому позбутися (так принаймні спочатку здається) істеричних припадків. Виникає новий об’єкт приязні – відмовляючись від своєї рідної матері, яка лишається десь в Україні, «він чує просто аж собачу вірність» до старої генеральші. Колись у дитинстві Лаговський побачив мале дитятко-генераленятко, що викликало в його душі непереборну заздрість, а тепер він стає майже членом генеральської родини. Соціальна образа змінюється платонічною закоханістю у свого учня.

Маркуючи свою марґінальність, а водночас і екзотичність, Лаговський одягається вкрай недбало і нерепрезентабельно – як для своєї професії і свого статусу професора. Щоправда, він також є поетом, отож його образ несе в собі асоціацію з мистецькою богемою, нагадуючи про студентів Латинського кварталу в Парижі. Попри те, що сам Лаговський іронізує над декадентством і називає його шарлатанством, сам він є типовим декадентом. Це помічає один із персонажів і говорить: «Ви зовсім марно одхрещуєтесь од декадентства, бо всяких декадентських настроїв єсть і в вас чимало. <…> І взагалі весь ви – типовий декадент! Адже знаєте що? Навіть оцей ваш стоїчний чи дервішеський одяг – хіба це знов не щось декадентське?».

Однак, як зауважив Євшан, прикметою Кримського є не лише його інтерес до екзотичних психологічних і душевних зворушень, але і прагнення раціонально проаналізувати їх. Отож він описує, як Лаговський вдається до пародії на декадентську поезію і разом із братами пише у стилі декадансу поему під виразною назвою «Діарея». Є ще одна іронія над декадансом. У розмові з братами зринає слово «криптомерії» – ботанічна назва одного з видів сосни. Один з братів пригадує, що так якийсь поет назвав збірку своїх декадентських віршів, бо пам’ятав, що «криптос» із грецької означає «скритий, схований, таємний», і подумав, що «криптомерії – це мають бути якісь символістичні, містичні, дуже поетичні та “оргіястичні” квітки».

Попри весь гумор, пов’язаний із оргазмами, саме тема оргазму стане однією з провідних у романі. Йдеться і про любовний оргазм, і про оргазм містичний. У центрі роману – характер професора-декадента, який проходить різні стадії життя, і кожна із цих стадій пов’язана з різними психологічними станами та заторкує аспекти нігілізму, фізіологізму, ідеалізму, містицизму. Кожна з цих стадій також позначена географічно. Якщо перша частина роману відбувається в Україні, то друга – переносить у Туапсе, третя – в Москву, а завершальна, обрамлююча, яка має відповісти на питання, поставлене в першій частині, повертає читачів до України та має назву «Порозумілися».

«Андрій Лаговський» як роман колоніальний

Власне, починаючи з другої частини в романі на перший план виходить тема колоніальності. Ця частина, окрім сюжетної лінії про стосунки Лаговського з Володимиром Шмідтом і всією родиною Шмідтів під час відпочинку в Туапсе, має ще додаткові обертони – сексуальні й інтелектуальні. Це напрочуд інтенсивна, космополітична за змістом, лінґвістично різнобарвна оповідь, із мовними екзерсисами, цитуваннями, перекладами, науковими коментарями, де грецька мова переходить у турецьку, німецьку, французьку, латину, російську, а спостереження самого Кримського співіснують поруч із цитатами з Гайне і Ґете.

Головна колізія спрямована на розвінчування романтичного ідеалізму. Лаговський нагадує героя-романтика, далекого від буденщини і від людей, замріяного поета і вченого не від світу цього. Він живе в атмосфері любовно-дружніх стосунків із Володимиром і сім’єю Шмідтів, однак не усвідомлює, що ці почуття романтичні й не позбавлені еротичного підтексту, і їх можна навіть трактувати як «інакшу любов», тобто любов гомосексуальну. Саме так пояснює пізніше ці стосунки Володимир. Розвінчування романтичного ідеалізму Лаговського відбувається під впливом фізіології – сексуального зв’язку з гречанкою Зоєю. Так натуралізм вривається в ідеальний і платонічний світ героя, щоб цілком підім’яти і розбити його фізично й морально.

Наступна частина роману переноситься з Туапсе до Москви. Стиль цієї частини фіксує переміщення дії у символічний контекст. Втікаючи від розладів плоті й духу в містику, Лаговський перечитує Єфрема Сіріна й переноситься у світ релігійний та екстатичний. «Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з божеством; захотілося летіти душею до нього, захотілося з’єднатися з ним…». Так Лаговський утікає у світ вигаданої фантазії, щоб вилікувати себе від істерії, що виникає на основі конфлікту духовного і плотського, плебейського й аристократичного, національного та імперського.

Важливо, що у романі Кримського і розрив із матір’ю, і розчарування сім’єю Шмідтів, і головне – заняття наукою та одержимість містичним аскетизмом у Лаговського живляться насамперед образою і слабкістю. Можна стверджувати, що серцевиною роману Кримського стають ненормальні стосунки Лаговського з матір’ю та генеральською родиною. Тут колоніальна мати не охороняє свого сина від себе самого, як писав Франц Фанон у «Гнаних і голодних», а навпаки, стає причиною його знервування та істерії, оскільки вказує на те, що він сам хотів би забути, – його колоніальний статус бідного міського провінціала-українця. Натомість генеральша служить замінником матері, уособлюючи собою імперську метропольну поблажливість і великодушність.

Коли простежити колізії незакінченого роману Кримського, бачимо, що перетворення обрáзи (колоніального ресентименту) на одну з позитивних емоцій, які б розрядили істеричність характеру Лаговського, так і не відбувається. Після розриву з генеральською родиною Лаговський повертається до Москви, а з часом їде на Україну і зустрічається там із матір’ю, якій пробачає її рабську приниженість. Однак приїзд Лаговського додому в останній частині роману і порозуміння з матір’ю, яке нібито робить їх «справжніми приятелями», виявляється дещо штучним фіналом. Імовірно, воно стане лише новою стадією недуги, яку Кримський в іншому оповіданні назвав psychopatia nationalis.

Характер Лаговського є демонстрацією серединного поля, що проявляється в амбівалентній зоні між двома позиціями – колонізованого і колонізатора. З одного боку, як професор Московського університету Лаговський є повноправним представником імперської еліти. З іншого ж, як українець він почуває себе частиною пригніченого, несамостійного і колоніалізованого народу.

Колоніальна образа виявляється в садомазохістській настанові Лаговського, що скерована на аскетизм, роздавання грошей бідним і проявляється у відмові від їжі та запереченні потреб тіла, передусім сексуальних. Його голос, у якому зливається зовнішня самооцінка та коментар самого автора, проривається зізнанням, що він, майже матеревбивця у себе вдома, на Україні, сприймається як святий тут, у Москві: «Що він гроші роздає? – так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає від усіх свій чин? – так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? – так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму… І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому – поганому еґоїстові, мало ще не матеревбійникові, йому кажуть, що він святий!..».

Незавершений роман Кримського можна розглядати як зразок модерністського роману з його інтелектуальним героєм, поліморфною структурою, філософсько-моральною тематикою, психологічним аналізом та автобіографізмом. У ньому наявні всі структурні елементи модерністського роману: інтелектуальний головний персонаж – професор математики та водночас поет Лаговський, перверсивна сексуальна тема, авантюрна складова, родинний конфлікт, численні інтертекстуальні відсилання та цитації, лінґвістично-етимологічні дискусії. Є тут і «текст у тексті», і філософія аскетизму, що слугує формою внутрішньої еміґрації героя, яка збігається з інтересом Лаговського до містики Єфрема Сіріна.

«Андрій Лаговський» – роман колоніальний. Елементом колоніального роману зазвичай є обов’язкова подорож до невідомої провінції (окраїни) імперії. У романі Кримського родина генеральші разом із професором Андрієм Лаговським прибуває на відпочинок до Туапсе, що має виразні колоніальні топоси. Уже саме прибуття до цього міста на Кавказі викликає у подорожніх розмови про черкесів, яких Росія вигнала до Туреччини. Туапсе загалом нагадує еклектичну мішанину Сходу зі слідами російського імперського колориту. «Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трактир Виселі Край», нагадували, що це має бути Росія», – наголошує оповідач у романі.

Вражає етнічна різноманітність, на якій робить наголос автор і на яку звертає увагу Лаговський – вірмени, імерити, осетини, татари, греки, турки створюють різнобарвну багатонаціональну картину місцевого населення Туапсе. Серед нього зустрічаються десятків зо двоє інтеліґентів із Москви і Петербурґа, які приїхали відпочивати, та російські колоністи, яким уряд надав тут землі для поселення. Прикметою роману стає мовна поліфонія, якою пересипаний роман Кримського, – тут не лише вказується, що чулася грецька або переважно турецька мова, але уводяться цілі фрази іншими мовами – грецькою, латиною, англійською, російською, німецькою, французькою, турецькою.

Мовно-культурний переклад стає осердям і колоніального роману в цьому творі. Ідеться про роман між Лаговським та грекинею Зоєю, яку професор навчає російської (імперської!) мови. Зоя, вивчаючи російську лексику, зрештою говорить йому по-турецьки «я люблю тебе». Граматика вклинюється в колоніальний роман між прибульцем і туземкою. Однак, хоча «Лаговський не вірив і мав на те свої рації» (річ у тім, що «слова ти, тебе вказують для європейця на інтимність», але «в турецькій розмові вони й не могли говорити інакше, як на ти, бо анатолійські турки й греки не кажуть до єдиної людини ви (сіз), тільки ти (сен)», його позиція як імперської людини давала владу над колонізованою й ожіноченою провінцією.

Зрештою, фізична любов виснажує Лаговського доволі швидко. Його сексуальну слабкість можна легко асоціювати із симптомом колоніальної слабкості. До цього додається і культурне розчарування грекинею як «некультурною» тубільською жінкою, яке вказує на те, що Лаговський ідентифікує себе із центром, а не з кавказькою (чи українською) периферією. Він ототожнює себе не з дикою природою колонії, але з позицією цивілізованого колонізатора. Закоханий у Зою професор зізнається, що привабливість греків полягає для нього у тому, що вони «задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняє вигідно й аристократично од простих варварів», що їхня мова нагадує антично-еллінську, що їхні рухи «антично пластичні». Так він переносить на увесь народ і на окрему чарівну представницю цього народу культурні асоціації, зокрема стереотипні західні уявлення про античний грецький ідеал. Він не шукає в них романтичного ідеалу дикунства, до якого хочеться втекти від цивілізації, але хотів би зберегти свій ідеальний дух, не забруднившись дикістю і тілесністю провінції. Адже, у висліді, Зоя постає в романі просто жінкою легкої поведінки.