Kitabı oku: «Андрій Лаговський», sayfa 2

Любовна історія із Зоєю демаскує колоніальну свідомість Лаговського. Розчарований і обезсилений фізичною близькістю, показавшись не сильним чоловіком, а слабким і хворим, Лаговський знову, як і вдома, на Україні, переживає пароксизми істерії і, врешті-решт, утікає з Туапсе до Москви. Відпливаючи, він згадує ті місця, де йому було так добре у товаристві сімейства Шмідтів, а повернувшись до Москви, починає писати статтю «Зріст українського національного почуття за царювання Олександра ІІІ», що радше можна сприймати іронічною розв’язкою імперського любовного роману в Туапсе.

Виходить так, що лише переживши колоніальний роман і повернувшись потім до метрополії, він може серйозно аналізувати тему колоніалізму і національної свободи. Коли ж перебуває в провінції (на Україні чи на Кавказі), він ідентифікує себе з колонізатором, який шукає розваг серед тубільного населення і відчуває образу щодо низького, невідповідного стану своєї рідні. Загрозливість тубільного населення для імперської людини зазвичай несе в собі жінка, у романі Лаговського – грекиня Зоя, – вона з «таких», як говорить про неї Володимир Шмідт.

Таким чином, істеричність стає ознакою характеру колоніального суб’єкта: такий суб’єкт відмовляється від матері, він позбавлений сил, навіть сексуальних, він легко піддається ілюзіям і мріям ідеального характеру, наприклад, про ідеальне кохання; він знає мови, але почувається безсилим і загубленим у культурному перекладі, розполовиненим між різними мовами та цінностями. Одне слово, його ідентичність і його бажання зорієнтовані поза межі провінції, до центру, до метрополії, як і належить імперській людині.

Перечитуючи текст роману Кримського, Леся Українка завважила невідповідність у зображенні характеру грекині Зої. Її здивувало, що автор не дав їй право виправдатися, стати самоцінним характером, інакше кажучи, не дозволив їй перетворитися із сексуального об’єкта на суб’єкт. «Се ж занадто жорстоко виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй “без сповіді” загинути в опінії читача…»¹ – писала вона Кримському. Так само можна було б пожалкувати, що автор не дозволив Зої перетворитися і на повноцінний національний суб’єкт, зі своєю мовною та етнонаціональною ідентичністю, а звів її роль до дикої і тілесної туземної жінки-коханки.

Колоніальний ресентимент, що живить характер Лаговського, породжений не лише незручністю перед холуйством матері-міщанки, яка принижується перед багатшими, але і цілою ситуацією колоніальності, за якої Україна перетворена на «естетичний погляд». Саме так, як оголення прийому, сприймається в романі «Андрій Лаговський» пряме цитування відомого гоголівського опису «украинской ночи». Цей опис, як завважує оповідач, «вчать по російських школах напам’ять». Іронія щодо колоніального сприйняття виявляється у тому, що асоціація з топосом «українська ніч» виникає у Лаговського тієї миті, коли він бачить реальну пожежу на хуторах. Її він іронічно називає ще «чудовішою картиною», порівняно з гоголівською.

Соціальна і національна образа щодо підлеглості та безсилля перед чужою владою стає тим конфліктом, що породжує розполовиненість колоніального індивіда та призводить до його істерії. Істеричність та епілептичність загалом маркуються як ознака колоніального, підпорядкованого стану. Зустрівшись із погорільцями та почувши їхні історії, Лаговський починає ридати і не може зупинитися. Плачуть і селяни, а одна дівчина «заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі». «Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, – несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. – Отже й прості люди, неінтеліґентні, люди близькі до природи, а диви – такі самі нервові, як і я».

Фізично слабкий та істеричний, колоніальний суб’єкт, як демонструє Кримський, лишається інфікованим імперською владою. Він також лишається орієнталістом; фактично будучи суголосним східному світові, він, однак, не перестає асоціювати себе із західним раціоналізмом, скептицизмом, імперіалізмом. Йому легше ідентифікувати себе з тими, кому доступна «німецька опера з Байрейта, що має незабаром приїхати до Москви з Німеччини та й виставить увесь цикл вагнерівських опер», аніж із Зоєю-грекинею чи з матір’ю-українкою. Ототожнений із центром, із культурою, Лаговський протиставляє себе провінційному, природному і наївному.

Закінчення роману має дещо тенденційний і штучний характер. Лаговський нібито повертається до матері, пробачає їй, запрошує до Москви, однак та відмовляється приїхати. Щороку Андрій мріє про поїздку додому і про розмову з матір’ю простонародною, тобто українською мовою. Звичайно, йому легше згадувати про матір, яка живе десь на Україні та чиї слова «причуваються» йому в Москві, аніж бути з нею. Іншування, або своєрідна орієнталізація свого народу з боку інтеліґенції, що пішла на службу до імперії, є внутрішньою колонізацією лише в рамках імперського дискурсу. В категоріях зовнішньої колонізації це є торгом за те, щоб реалізувати власне бажання стати імперським суб’єктом. Так підтверджується враження, що імперія – це обмін цінностей, а цінністю в метрополії стає і мова, і тіло, і «природність».

Ця екзотична цінність дістається Андрієві Лаговському не безплатно – «чужу, нерідну любов треба заробити, – думав я, – чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості!». Материнська любов простої жінки натомість є продуктом «непокупованим-непродажним», «природним почуттям». Із цією ілюзією, яку дає імперіалізм своїм аґентам, і залишає Кримський читача у фіналі роману.

Тамара Гундорова

Андрій Лаговський

Роман

Частина перша
Не порозуміються
(Із життя істериків)

І

 
Дочекався я свого святонька.
Виряджала в світ мене матінка…
– Нехай, сину мій, ми працюємо,
Нехай цілий вік ми горюємо —
Та не всі ж, як ми, в землі риються:
Може, є такі, що і миються.
Як знайдеш таких, милий синочку,
Простели себе, як рядниночку.
Чоло з похилу не поморщиться,
Спина з похилу не покорчиться,
Спина з похилу не покривиться,
Зате ступить пан і подивиться.
Зате ступить пан на покірного
І прийме тебе, як добірного.
І з панами ти привітаєшся,
З полем батьківським розпрощаєшся…
 

Перечитавши ці вірші, студент Андрій Іванович Лаговський осміхнувся, бо щось згадав. Він стояв коло столу, перегортав свої листи, записки і всякі інші шпаргали, та й усе, що непотрібне, він одкидав набік, себто щоб знищити. Співомовку Руданського, що оце він узяв до рук, він давно-давно колись переписав був сам, власною рукою, вже тому год вісім, ще тоді як був гімназистом та здобув од своєї матері один курйозний, сервілістичний лист. Того листа він тоді пришив був до віршів і переховував обидва документи вкупі.

Перегорнувши сторінку далі, Лаговський побачив і того самого материного листа. Мати була неписьменна – посланіє до сина зложив їй якийсь писака під її диктант. Як перечитав Лаговський ту писульку, він знов осміхнувся, та вже якось криво й кисло. От що стояло там:

«Г. Громопіль Київськ. губ. 18⁶/_II86.

Дорогий Андрійку!

Посилаю тобі три карбованці. Не трать їх марно, бо мені гроші не легко приходяться. За твою харч і за твою кватирю заплачено вже згори, так на що б ти мав втрачатися іще? Ці три карбованці – то вже тобі самому, на дрібні розходи. Тільки ж коли що купуватимеш, то купуй так, щоб ніхто не бачив: чужі люди збоку дивитимуться – будуть думати, що ти дуже багатий; то й стипендії ти не дістанеш. Найбільше просю: тютюну не купуй, бо як довідається начальство, що ти заживаєш, то сключать тебе з гімназії. Шануйся, мій сину, слухайся старших. Не заводься з товаришами та й не приятелюй з ними, бо пуття од них не навчишся. А найбільше – годи вчителям. Будь до них привітний, ласкавий, покірний; директора дуже поважай, не сперечайся з ним; як де зустрінеш, то низенько вклонися. Спина, як поклонишся, не зламається, а отже ж усі вчителі тебе полюблятимуть. Ласкаве телятко дві матки ссе.

Цілую і благословляю. Твоя мати А. Лаговська».

Все це було писано поганою російською мовою, з безліччю помилок, а вкінці додано: «А по ея покорнейшой прозьбе писал отставной унтер-офицер Л. Стеценко и вам од себя кланяется».

– Нещаслива дикарка! – сумно сказав собі студент. – Три годи я вже її не бачив. Чи обмінилася вона хоч трохи? А от післявзавтрього побачуся з нею та побалакаю… Ну, а з листом що робити? Подерти чи далі ховати? Ат! Сховаю на незабудь.

Це кажучи, він поклав листа і вірш до шкатулки, а там далі поглядів на годинник. Було якраз вісім.

«Час іти каву пити… – подумав собі він, щирісінько таки радіючи, бо цілісіньку ніч не міг заснути, і в голові йому тепер гуло. – Може, як кави вип’ю, то голова посвіжішає. Пан і пані вже, мабуть, повставали та вже, десь певне, сидять у їдальні… А цікаво б знати, чи здобули вони телеграму од мого вченика?»

Діло діялось у Курщині, на селі, 17-го серпня. Лаговський жив тут на кондиції, в поміщиків Бобрових: він був став на літо за репетитора їхньому єдинородному синові П’єрові, що в маї не склав екзамена і мусив переекзаменовуватися в серпні. Два тому дні, на Пречистої, П’єр поїхав у Київ, бо передержку визначили йому на 16-те серпня, а його вчитель іще зоставсь на пару днів у Бобрових. Були на те причини; одна – тая, що не встиг позбирати своє манаття, адже останніми днями йому й години просвітньої не було через П’єра; а друге – він мав чекати, доки приспіє од П’єра телеграфічна звістка з Києва про результат його передержки.

Зійшовши із своєї світлички на низ, у їдальню, Андрій побачив там саму-но панію, величну grande dame². Він поздоровкався з нею. Вона гордовито простягла йому рученьку та й закусила губу.

– Павло Гаврилович… уже… пішов по господарству, – дуже повільно й тихесенько, ніби вмираючи, проказала пані Боброва і єхидкувато вдивлялася в бліде, виснажене обличчя Лаговського (він був таки дуже хоробливий). – Павло Гаврилович давно вже напивсь кави, – тягла пані далі вже ораторсько-декламаторсько-навчальним тоном, – бо в нього немає такої звички, щоб спати до півдня.

«Скажена ти баба, от що! – зовсім не сердито думав студент, п’ючи тим часом каву і дивлячись у склянку. – Чи ж не ти сама, мегеро, наказала мені, щоб я приходив до їдальні точнісінько об осьмій годині, не раніш!» – намовляв він себе та без усякої таки злості, навіть гумористично трохи.

M-me Боброва спершу мовчки, згорда дивилася, як Андрій сьорбає свою каву, потім узяла зі столу телеграму та якийсь заліплений конверт.

– Од П’єра єсть телеграма, – сказала вона зловіщим голосом, – він її був послав ще вчора, а «нарочний» привіз допіру сьогодні… От прочитайте лишень.

Лаговський розгорнув телеграму, де стояло:

«Обеих переэкзаменовок не выдержал. Пьер».

Прочитавши бумагу, репетитор мовчки вернув її Бобровій.

– Яка була наша умова, ви, сподіваюсь, пам’ятаєте: здасть П’єр екзамена – сто вам карбованця, а не здасть – тільки сорок. Ось тут маєте всі сорок карбованця, – сказала пані, простягаючи конверт.

Студент узяв та й мовчки кивнув головою; не розліпляючи конверта і навіть не поглянувши, що́ воно таке, він застромив його до бокової кишені та й пив каву далі. З його обличчя не видко було, що він почуває тепер у своєму серці. Пані така байдужість не сподобалася.

– Як правду казать, то й ці гроші йдуть задурно, – додала вона, – бо коли з заняттів ваших ніякого пуття не було, так чи варто платити?

Лаговський, не відповідаючи, допив останній ковток кави та й утер губи. Потім поволі, спокійненько він назад видобув з кишені конвертик і поклав його на столі.

– Як не варто, то й не варто, – зовсім апатично одказав він; далі підвівсь і пішов з їдальні. М-me Боброва заметушилась, бо такого скандалу не сподівалася.

– Андрій Іванович! Андрію Йвановичу! Верніться! – загукала вона. – Ви мене не зрозуміли, я зовсім не те хотіла сказати… Ось верніться-но, я вам геть усе поясню.

Але парубок уже не слухав її і пішов до себе нагору. Груди йому дуже важко движіли, бо він здавна хорував на ядуху. Тяжко, переривчато одсапуючи, він усадовивсь на кріслі, одкинув голову назад та все одсапував.

– Сьогодні ж таки поїду звідси неодмінно! – поклав собі він. – Ну, от, значиться, працював ціле літо коло того дурника – П’єра, а заробив стільки, що злодіїв нема чого лякатися… А втім, знов начхать мені на все! Tout cela c’est une нісенітниця³! – додав він не без комізму. – Тільки ж на які гроші я доїду додому?

Він устав, витяг із шкатулки капшук і пильно перелічив те, що там містилося.

– Три карбованці й десять копійок… Гм! Щоб додому доїхати, то треба без лишку дев’ять… А втім, начхать на все!! Вже якось з кондуктором погодимося – знайдемо нелегальні способи, поїдемо й без білета…

Він заходивсь укладати своє збіжжя в чемоданчик. Т'але ж незабаром він спинивсь і кинувсь на ліжко: ядуха, астма тая, не давала йому дихати, в висках застукотіло, серце розтягалось і стискалося.

– Хоч би вже швидше здохнути! – нетерпляче гадав собі Лаговський. – Ну, ви! Прокляті нервища! – нагукнув він суворо, ніби вдавався до когось чужого. – Чи кинете коли-небудь мене мордувати?? Га?? – І він, здавалося, справді чекав усної одповіді.

«Прокляті нервища» дійсно мордували його здавна, найбільше через те, що йому раз у раз доводилося вчити нездібних гімназистиків – отаких, як П’єр – та жити завсіди по чужих людях.

Хтось торгнув двері. То була служанка. Вона сказала студентові, що пан просить його до свого покою. Хлопець устав з ліжка і пішов.

Пан Бобров, генерал у одставці, привітав його дуже ласкаво, не так, як звично. Бо як іншим разом, то він був поглядав на вчителя дуже згорда.

– Ви вже вибачте жінці, вибачте, – прохав він теперечки, – їй самій дуже шкода, що вона вас покривдила, бо вона й не хотіла того. От же, нате… візьміть ці гроші: ви ж до них маєте повне право. А як не візьмете, тим мене образите.

Ласкавість панова збила Лаговського з пантелику: аж ніяково чогось стало.

– Ні, таки не візьму, – сказав він дуже слабим, стомленим голосом. – Дякую вам за вашу прихильність, що хоч наостанці виявилась… Тільки ж, будь-що-будь, я на прощанні признаюся-таки зовсім щиро: сьогодні мене мов грім побив… З вашим сином я геть собі здоров’я збавив… я ж цілий день працював з ним… в мене нерви тепер такі немощні… (Тут він був спинився, бо не знав, що казати далі, а тим часом бажалося щось казати). А Марія Лаврентьївна… ні, я не сподівавсь од неї такої образи… Не візьму!..

«Ну, а тепер – знаю, що вже зараз рюмати буду!.. – подумав він. – Прокляті нерви! Раз у раз зрадять! Тільки ж як це так?! Я вже не пан самому собі, чи що?! Ба, не заплáчу! А отже ж, їй-Богу, заплáчу!» – лякався він.

Але не заплакав: переміг себе. Здригнулася й скривилася спідня губа, перебігла по обличчі електрична течійка та й усе.

Бобров бачив, як у Лаговського смикається обличчя. Йому жалко стало на парубка, а доти він попросту хотів оддати йому гроші, щоб не було ніяково. Він підвівся з крісла, підійшов до студента, що був сидів, засунув йому в кишеню конверт із сорокма карбованцями і жартівливо взяв за чуба:

– Та ну-бо, ну-бо, не ображайтесь… Ну, не дивіться, мов сич на сову, гляньте веселіш…

Лаговський як стій підвівся, бо через тую ласкавість спазма йому підступила до горла: він боявся, що далі-далі розридається.

– Вибачте… я піду… я чогось нездоровий… – глухо промимрив молодик та й швидкою ходою подався до своєї кімнатки. Скоро він зачинив двері на защіпку, енергія його покинула; його схопив нервовий пароксизм…

– Двадцять п’ятий год мені йде, – з ненавистю ридав він, кусаючи зубами подушку, – а я реву, наче дитина!.. А все нерви!.. Та коли з мене вже не людина, а клубок нервів, то навіщо я животію?!

– Лакейська душа! – знов з ненавистю лаяв він себе, ридав і реготався заразом. – Мені випадало гордо швиргонути тії гроші панові в вічі, а я замість того розкис… Зрадів, що їхнє превосходительство було ласкаве мене за чуба смикнути… Лакейська душа!.. Та ні ж бо! От піду та й верну йому гроші!.. Добре… Тільки ж опісля що буде? Адже опісля здаватиметься мені, ніби я його марно покривдив, та й піду я вибачення прохати?! Прокляті нервища!!

З істерики, з довгого плачу він зморився. Голова аж важніла на плечах, очі мружились і сплющувалися. Не спавши цілу ніч, парубок тепер міцно заснув.

Як прокинувся він, то вже владав собою трохи більше, а про панів знов клопотавсь менше.

– А чорт їх бери, – сказав собі він нарешті, – нехай уже ці сорок карбованця зостаються мені… На ції гроші могтиму потім у Києві перебутися без урока хоч з місяць, то, може, нерви трохи спочинуть…

Того ж таки дня панські коні одвезли його на залізницю… В Києві йому випадало бути допіру на 1-е вересня, то він був тепер поїхав додому, до матері. За два дні був уже в Громополі.

II

– Здорові були, мамо!

– Голубе мій!..

Мати припала до свого Андрія, цілувала, голубила. Син пильно придивлявся до неї, поклавши руки на її плечі.

Стара Лаговська виглядала з себе так, що її швидше можна було б залічити до «жінок», ніж до «дам». Одіж на ній була, правда, ніби панська, та дуже простенька, полатана, без усяких претензій на моду. Обличчя її – неінтелігентне, вульгарне. Руки червоні, порепані.

– Як ви зстарілися, мамо!.. Чого це вам спідня губа висить мов нежива?.. Лице бліде… Зморшки сильні… Та чи здужаєте ви, мамо?

– Трохи нездужаю… Падучка.

– Падучка?! Відколи?

– А вже більше як год.

Андрієві проти його волі трошки спротивилося. «Падучка – це щось гидке», – подумав він. З несподіваної огиди рот йому раптом широко розкривсь, верхня губа спазматично напружилась і підвелася к носові, ніс скривився, спідня губа широко вивернулась униз, з залозок потекла слина, неначе щось погане в роті опинилося. Парубок не міг запанувати над собою і придушити оте нелюбе почуття, яке на коротку хвилину заворушилося на самому споді його серця. Через те він потроху визволився з неньчиних обіймів, щоб вона його більше не цілувала.

«Гм! У неї епілепсія – то, значця, вона й мені передала в спадщину якусь нервову, дегенеративну хоробу… Мабуть, з мене істерик, – поміркував Андрій. – Істерик? Ух, кепська справа! В мене, значця, нема ніякісінької постійності, з мене й характеру не може бути ніякого, бо кожної хвилини настрій духа мусить мені сам собою змінюватися. Одним разом я ні сіло ні впало буду без причини дуже добрий, а другим разом так само без причини буду лихий і поганий… Стихія, а не людина!..»

– Пустіть мене, мамо, я подивлюся на господу, бо вже ж давно як бачив.

Оселя Лаговської була звичайнісінька українська оселя під солом’яним дахом. Як увійти в сіни, то зліва двері вели до кухні, а звідти через грубу був хід до ванькира, де спала мати. А другі сінешні двері, що з правої руки, вели з сіней у парадну світлицю, що носила бучне ймення «гостинная», себто вітальня. Більше ж хат не було. «Вітальню» мався тепер зайняти Андрій. В ній обстанова була принаймні чепурненька, хоч без розкошів і всяких вигадок; а вже ж скрізь деінде по оселі все було дуже бідне. Лаговська жила тільки з того, що держала корову й продавала молочні продукти.

Андрій, розглядаючи господу, потроху розважив себе. Хоч як тут усе виглядає бідно, та це не чуже, це – «вдома»; тут він пан, а не якась m-mе Боброва. Він сьогодні ляже спати в такій годині, в якій йому заманеться; він узавтра – схоче – встане опівдні, йому взавтра не треба неодмінно о восьмій годині йти пити каву. Він обідатиме завтра тільки в той час, коли схочеться. Він узагалі вільна, самостійна людина, а не підвладна. «Кожен півень на своїм смітнику пан», каже прислів’я, – подумав Лаговський. – Нехай собі ця приказка носить іронічну закраску, я її люблю. Краще бути паном на своїм смітнику, ніж лакеєм у чужих хоромах».

І незчулись, як прийшов вечір. Смерком забігла до Лаговської добра приятелька її – фершалиха. Андрій сидів коло них і слухав, про що вони балакають. Говорили про чужі весілля і чужі похорони; говорили про те, що в неділю на справничисі була в церкві новітня сукня; говорили, що в Анни Петрівни погана наймичка; а у Феоктисти Львівни чоловік п’яниця, а в Олімпіади Андріївни на щоці такий великий вискочив пухир, що аж-аж-аж, а в Перепетуї Власівни злодій уночі картоплю покрав; говорили про ціну на картоплю та на кавуни; говорили, що в такого і такого сусіди швидко корова буде з телям; говорили, як то воно добре, коли корову призвичаєно доїтися без теляти; говорили… та багацько ще говорили такого самого.

Студент пильно слухав. «А їй-Богу, гарно! – погадав він. – Гарно жити отакечки, не знаючи, не відаючи про якісь там соціальні питання та Weltschmerzer⁴. Гарно людям інтересуватися самими коровицями, та курчатами, та пухирями Олімпіади Андріївни і більш нічим. Аж мені самому на серці полегшало, як я спустився на це болотяне дно суспільності. Хвилі розумового життя плинуть собі десь там високо-високо понад мною, мене не зачіпаючи і не коливаючи; мені спокійно, мені й журби немає в моїм затишкові. Їй-Богу, гарно буває іноді кинути людський образ та й зробитися благонаміреним, невинним бобирцем у болоті або ж тихим, мирним волом чи коровицею та й піти собі на зелену пашу!..»

Він пішов до своєї кімнати і заснув так любо, як, мабуть, ніколи за останніх трьох років.