Kitabı oku: «Ключі Марії», sayfa 2
Розділ 3
Київ, жовтень 2019 року. Азартна ніч чергового електрика
Робота чергового електрика, як з’ясувалося, не вимагала особливих зусиль. За три дні і дві ночі Бісмарк тільки те й зробив, що поміняв три лампочки. Правда, потрібно було йому про кожну лампочку писати окремий некролог – акт на списання, оскільки згоріли вони не одночасно, а одна за другою. Але таких актів Олег знайшов у шафі для інструментів цілу купку, лежали вони в картонній коробці. Отже нічого вигадувати йому не довелось. Просто акуратно, як колись у школі, списав потрібний текст з акту попередника.
Ця жовтнева ніч виманила Олега Бісмарка з комірки на двір не стільки своїм незвичайним теплом, скільки ретельно підготовленим планом дій. План готував Адік Мас. Готував педантично, як військову операцію. Приходив тричі як екскурсант, купуючи квиточок тільки на територію без відвідування собору і музеїв. Викликав мобільником Бісмарка. На електрика в спецодягу ніхто не звертав уваги. Спецодяг що електрика, а що сантехніка відбиває у перехожих інтерес зазирати такій людині в обличчя. Спецодяг і є його обличчям. Надто, якщо поряд з людиною в спецодягу електрика стоїть звично зодягнена людина, на неї теж уваги не звертають. Мовби цей спецодяг робить все навколо себе невидимим або не вартим уваги.
Під час своїх появ Адік водив Бісмарка по ледь зжовклій траві попід цегляним монастирським муром, за яким лежала Софійська площа, найдавніша площа Києва, яка гуде вдень і напрочуд тиха вночі.
– За моїми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрів від стіни, – знову повторював Адік, геометрично жестикулюючи понад землею. – Спочатку ріжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потім покласти її на місце, а далі вже, як завжди. Ти ж знаєш!
Олег слухав, кивав і зітхав. Саме в такій послідовності. Можна було подумати, що все це йому не подобається. Але колишній одесит так не думав і на зітхання співрозмовника уваги не звертав.
І ось напередодні він зателефонував Олегові.
– Ти ж цієї ночі чергуєш? – запитав.
– Так.
– Чудово! Отже, цієї ночі копатимеш! Почнеш о другій. Я про всяк випадок буду неподалік. Коли що, зателефонуєш!
– А що шукати?
– Золото і діаманти! – жартівливо відповів Адік. – Ну і будь-яке старе залізо! Але тільки дуже старе… Ключі, мечі, монети.
Олег Бісмарк перед тим кілька разів і сам підходив до місця, яке вказав Адік, і, здавалося, бачив цей доволі виразно окреслений прямокутник трави, що ховав під собою прадавнє поховання.
– Невже хтось із князівської сім’ї? – Бісмарку в цю здогадку і вірилося, і не вірилося. І коли не вірилося, то почувався спокійніше. Адже, якщо йдеться дійсно про князівське поховання, то чому його досі не знайшли, якщо воно тут, просто під ногами, під стародавньою стіною, за якихось двадцять метрів від воріт? – Ні, – думки продовжували вести Бісмарка стежкою сумнівів. – Князівську сім’ю ховали б у соборі, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, під стіною, закопали б когось менш важливого. Але кого?
За п’ять хвилин до другої ночі, останній раз прислухавшись до тиші, Бісмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочіпки до землі за сім метрів від стіни монастиря. Наточеним лезом лопати він нарізував траву із землею на великі квадрати, підчіпляв їх потім знизу і знімав, як скальп, складаючи на дві нерівні купки. Тепер перед ним у відносній напівтемряві, пожвавленій тьмяним світлом ліхтарів, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.
Він копнув лопаткою. Лезо скреготало по камінні і навіть, начебто, по залізу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декілька камінчиків та іржаву гайку. Копнув ще раз і ще раз. Купка викопаної землі росла, але нічого цікавого Бісмарк у ній наразі не знаходив. У принципі, він знав, що верхній шар землі зазвичай нічого цікавого в собі й не приховує. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше – то вже викликало відчуття небезпеки. Адже ж він копає не в кримських кущах, а на території історичного заповідника. За це, напевно, можуть і до в’язниці запроторити.
Відігнавши неприємні думки, Олег занурив погляд униз. Прямокутна яма поглибилася вже на сантиметрів сорок. Бісмарк освітив її дно ліхтариком мобільника.
– Цю землю за тисячу років уже стільки разів колупали і перевертали! – подумав, помітивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.
Губи самі саркастично скривилися. Але він знову копнув лопаткою і землю з нового шару висипав окремо від купи. Розворушив її пальцями. Серед звичних камінчиків і сипкого сухого ґрунту раптом пальці відчули щось інше, щось незвично округле і холодне. Бісмарк, підсвічуючи ліхтариком, нахилився до землі. Провів долонею по викопаній землі, немов розмазуючи її по траві, і тут долонею ще раз відчув укол металевого холоду. Пальці піднесли до очей грудку глини розміром з волоський горіх. Один бік цього «волоського горіха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обідок і край сиґнета. Спробував очистити знахідку від глини, але глина немов закам’яніла. Пальцями звільнити від неї перстень Бісмарку не вдалося. І він опустив його в кишеню куртки. В голові зародилася збуджена надія на успіх. У руках з’явилася сила. Він взявся за розкопки ретельніше, підсвічуючи собі безперервно ліхтариком мобільника. Незабаром у його руках опинилися тонкі фаланги пальців. У розсип. Злякавшись, що він пошкодив скелет, Бісмарк відклав лопатку і став скородити верхній шар зігнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумів, що скелет був пошкоджений раніше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки і похапцем. Як і він зараз. А це своєю чергою означало, що Бісмарк міг знайти ще що-небудь цікаве.
Годинник показував початок четвертої. Лопата лежала на траві. Далі чорний археолог працював руками, але передусім пальцями. З поваги до смерті Бісмарк складав кісточки в окрему купку. Тут уже були й потрощені ребра, і хребці, і частина кістки тазу. Бісмарк виразно розумів, що викопує те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були підняли з більшої глибини. Але чому усе це знову скинули до ями і прикопали? Чому не знайшли персня?
– Цікаво, що вони тоді знайшли? – продовжував думати він про своїх попередників. – Може, щось велике, цінніше? Меч або щит? І тому не було у них стимулу шукати дрібніші артефакти?
Миттєва заздрість до невідомих попередників прийшла несподівано, але дуже швидко покинула його думки. Бо пальці знову на щось наштовхнулися. Двома руками Бісмарк узявся поглиблювати ґрунт навколо знайденого предмета, схожого на руків’я меча, вертикально загнаного в землю. Він знову спробував потягнути знахідку на себе, але вона чинила опір. Тягнути сильніше Бісмарк не хотів, знаючи, якою крихкою буває сталь, що пролежала в землі сотні років. Він акуратно розширив лопаткою зону розкопки навколо знахідки. І знову відклав лопатку і продовжив руками. Знову спробував похитнути руків’я. Здалося, що зрушилось. Обережно Бісмарк витягнув із землі чорний довгий предмет, який міг виявитися і простою гілкою, і верхньою частиною якоїсь ритуальної патериці. Спробував очистити його від землі і глини, але й тут Бісмарка чекала невдача. Відклавши знахідку на траву, він продовжив скородити дно ями руками, додаючи до купки кісток покійника усе нові й нові. Не минуло й п’яти хвилин, як до рук Бісмарка потрапила підозріло важка грудка глини, що, вочевидь, приховувала в собі щось цікаве.
А годинник показував за чверть п’яту. Небо починало ясніти. Ледь-ледь, але все ж помітно для людини, що не спала всю ніч.
Грудка опустилася в кишеню до персня. Викопані кістки Олег акуратно опустив у куток ями, потім вже доволі поспішно зсипав ґрунт назад і накрив потривожену могилу квадратами дерну з підсохлою травою.
Спочатку йому здалося, що будь-який турист, який піде алеєю до собору, зверне на це місце увагу, помітить, що тут копали. І до закінчення своєї зміни Бісмарк жив з оцим страхом. Проте, вже здавши зміну о восьмій ранку, він навмисне пройшовся до зачинених головних воріт і уважно подивився звідти на місце своїх нічних розкопок. При яскравому ранковому світлі визначити, де викопували яму, він не зміг. І, заспокоївшись, рушив до бічного службового входу, поправляючи торбину, що висіла на плечі і ховала в собі його нічні знахідки.
Розділ 4
«Хроніка лицаря Ольгерда…» Битва під Шайзаром
«Тепер наші завалили рів хмизом та очеретом, потім перетягнули через рів три вежі і поставили їх біля самих стін. Лучники, ховаючись за заборолами, сіяли смерть в рядах сарацинів. На Оливній горі було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з різних місць. Опівдні в п’ятницю 15-го вежа, на якій перебував Готфрід, вистрілюючи з арбалета одну за одною стріли, нарешті наблизилася впритул до стіни. Франки перекинули на край муру містки, і два лицарі-брати першими сплигнули на неї, за ними зіскочив Готфрід. Всі троє потім присягалися, що своїми очима бачили, як поряд з ними б’ється покійний єпископ Адемар. Він знову створив диво, бо підказав нашим, як відчинити зсередини Дамаські ворота, в які миттю увірвався Танкред зі своїми нормандцями і кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побігли й ми, рубаючи ворога без жалю і слабини.
З півдня, від гори Сіон, наступав Раймунд Тулузький і небавом загнав намісника сарацинів разом із вояками в Цитадель і змусив здатися в обмін на обіцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисників побігли на Храмову гору, рятуючись від Танкреда. Сарацини затраснули браму на Храмовій горі і спробували боронитися, але воїни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.
Не знаю, чи то голод і спрага, чи спека і ті висушливі вітри перетворили нас на безжальні вичади пекла, бо бійня тривала кілька годин. Франки, ґенуезці, нормандці, фламандці і ми, грішні русини, наче збожеволіли від люті і вбивали всіх, хто лиш трапився під руку, відрубуючи голови, руки, ноги, навіть ті руки, що прохали милосердя. Кров ворогів нас п’янила, ми купалися в крові, рубаючи не тільки захисників, але й простолюд, не минаючи ні жінок, ні дітей, вириваючи немовлят з рук матерів і розбиваючи їх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тій крові, часом падали, та миттю зривалися й продовжували свої жнива.
Дехто так захопився, що не вбивав одразу, а обтинав нещасних, мов дерева, по частинах, хтось розпалив велике багаття, підливши до нього чорної смоли, і в те багаття почали живцем кидати людей, а за ними й мертві тіла.
– Навіщо їх палять? – запитав я в одного лицаря, а той пояснив:
– Мета тут очевидна: багато хто з них ковтав золоті монети. Коли трупи згорять, золото можна буде легко добути. Це далебі зручніше, аніж розпорювати животи. Хіба ні? – І розсміявся, додавши: – Після такого жорстокого поводження з сарацинами, інші міста зрозуміють, що опір веде до знищення, і самі будуть піддаватися.
Сморід смаленого тіла клубочився над головами. Вулиці заповнилися купами зрубаних голів, рук і ніг. Так, що навіть ходити, не перечіпаючись об ці кінцівки і голови, було досить складно. Євреї, які шукали захисту в синагогах, згоріли живцем, коли хрестоносці їх підпалили.
Та нашою головною метою був храм Гріб Господній, ми йшли до нього, перетворившись на могутній таран. Врешті ми пробилися до його брами, в яку було вмонтовано масивний замок. Християни, які вибігли зі своїх домів, пояснювали, що не знають, у кого ключ від замка. Нетерплячі лицарі кинулися збивати його руків’ями мечів, але замок не піддавався. Тоді один із місцевих християн вийняв з кишені цвях, вставив його в дучку і казав бити по ньому, але і це ні до чого не привело. Хтось приніс важкий молот, почали бити молотом, двері репнули в декількох місцях. Здавалося, воно ось-ось розваляться.
Несподівано до храму наблизилася висока худа жінка в чорній сукні, обличчя її ховалося під чорною хусткою, що нависала над очима. Ми розступилися перед нею, бо в руці вона тримала ключ завбільшки з долоню. Вона вставила його в замок, повернула, ворота відкрилися і під натиском лицарів тут же вивалилися з петель. Замок випав, а жінка разом з ключем відійшла. Про неї відразу забули.
Не знаю, що керувало мною, але я той замок підхопив із землі й сховав до торби. Відтак ми увійшли до храму, внутрішній вигляд якого нічого спільного не мав із зовнішнім. Тут все було пишно і маєстатично. В центрі храму в широкій ротонді розмістився Гріб Господній, а в ньому камінь, на якому лежало тіло Сина Божого після розп’яття.
Ми впали на коліна і подякували Господу за Його велику милість. А після цього нас чекала нова січа. Особливо запеклий бій розгорівся біля вежі Давида, яка довго не протрималася і відчинила свою браму.
Тоді сарацини кинулися ховатися у мечеті Аль-Акса, але хрестоносці увірвалися й туди на конях і пішо й перекололи та посікли всіх, хто там був. Бо сталося це за справедливим вироком Господнім, і ті, що оскверняли святиню своїми поганськими обрядами і позбавляли християн доступу до неї, очистили її тепер своєю кров’ю і поплатилися життям за свій злочин.
Забито було десять тисяч сарацинів. Врешті Танкред послав свій прапор вцілілим трьомстам сарацинам на покрівлі Аль-Акси, колишньому храмі Соломона, обіцяючи захист. Він справді припинив бійню, за те йому врятовані мусульмани показали скарби Храмової гори. Але наступного ранку на зло Танкредові люди Раймунда піднялися на дах Аль-Акси й перебили там усі три сотні мусульман. Бо Раймунд заздрив Танкредові, що той першим увірвався до міста, а його вояки здобули найбільше перемог.
Наприкінці тієї бійні ми всі скидалися на потвор, захляпаних кров’ю. Дехто не міг зупинитися і вишукував по різних закамарках нещасних, що намагалися сховатися, витягав їх і вбивав на місці. Кожен хрестоносець знав, що він зможе заволодіти всім, що захопить, може навіть заволодіти цілим будинком, якщо повісить на ньому свій щит. Тому й розбрелися всі у пошуках поживи, і знову лилася кров, лунали крики й плачі.
У місті запанувала задуха і сморід, уцілілих сарацинів змусили прибрати трупи і спалити, але очистити все так і не вдалося, і цей сморід ще довго висів над містом, в окремих дільницях треба було затуляти носи й роти.
Відтоді нам довелося разом із Танкредом ще добряче повоювати і з мусульманами, і з візантійцями та й з християнами, бо пан наш увесь час намагався збільшити свої землі, не маючи ані хвилинки спокою.
Ті всі битви нас добряче виморили, та й з дванадцяти нас зосталося семеро, і ми вже почали роздумувати над тим, як покинути Святу землю, бо одна річ воювати з невірними, а друга – з християнами. І ото в останній рік нашого перебування тут, а саме 1111 року, сталася одна дивна подія, яка повернула моє життя в таке русло, якого я й не сподівався.
Надійшла до нас звістка, що потужна сельджуцька армія султана Мухаммада наближається до кордонів Едеського графства. Торік ми їхній наступ успішно відбили, а цього року султан призначив командувачем своєї армії хороброго і безжального володаря Мосула Мавдуда ібн Алтунташа Мосульського. Сили франків були значно скромніші, отже ми зачинилися в наших фортецях і чекали. На щастя, сельджуки не мали достатньої військової техніки, щоб штурмувати Едессу і Тур-Башир. Вони постояли далеко на пагорбі так, щоб їх було добре видно, погарцювали перед нашими стінами, викликаючи лицарів на герць, але ніхто з наших не спокусився на такі дрібні зачіпки. Врешті Мавдуд відвів армію до Алеппо, хоч деякі його воєводи протестували і наполягали на облозі Едесси. А відтак у нього почалися клопоти – володар Алеппо відмовився відчинити перед ним ворота. Це викликало ще більші чвари в його війську, врешті армія розпалася, а Мавдуд змушений був відступити до Шайзара.
Наш пан Танкред Тарентський, отримавши підтримку від короля Балдуїна I Єрусалимського і триполійського графа Бертрана, повів своє військо через Апамею на Шайзар. Але ми не піддавалися на провокації сельджуків і не вступали в бій, розташувавшись на високому пагорбі та обмежуючись лише перестрілкою. Стріли летіли в один і другий бік, не завдаючи нікому особливої шкоди. Інколи хтось виривався на герць, хизуючись своєю вправністю володіти конем і зброєю, та рідше сходилися в бою із ворогом. Як вороги, так і ми, виряджали окремі загони на лови, щоб прогодувати військо. Кілька разів наші мисливці розбивали їхніх ущент, і вороги змушені були голодувати.
Так проминуло два тижні, аж поки ця лінива битва не завершилася тим, що Мавдуд змушений був повернути своє військо домів, а ми, теж відчуваючи втому і нестачу харчів, відступили до Апамеї.
Хоч і не відбулася вирішальна битва, але то була наша перемога, бо ми об’єдналися, показали силу і змусили ворога відступити. Після цього військо розділилося, а ми, вирішивши остаточно покинути Святу землю, пристали до графа Роджера, який спочатку мав намір іти до Єрусалима, та передумав і зупинився в Назареті. Тут ми з ним попрощалися, він нам виділив чотирьох мулів, щоб могли ми покласти на них нашу здобич, воду й харчі».
Розділ 5
Київ, жовтень 2019-го. Заплакана дівчина у пошуках душевного товариша по чарці
Той відтинок вулиці Франка, де жив Бісмарк, підходив і дуже ледачим, і надто рухливим. Щоразу при виході з дому в Олега з’являвся вибір – «котитися» вниз до Володимирського Собору або дертися вгору на Ярославів Вал, де, звичайно, спокус у вигляді каварень і барів було більше, але для цього були потрібні енергія і бажання. Тому будь-який вихід Бісмарка з дому без конкретної мети, на прогулянку, розпочинався з вибору: ліворуч чи праворуч, вгору чи вниз? Вгору було ближче, але важче, вниз, навіть якщо тільки до Хмельницького, було легше, але трохи далі і набагато нудніше, якщо йшлося про місце для сніданку або кавового усамітнення. Усі «ділові» виходи вели вгору, адже короткий шлях до найближчої станції метро пролягав через ЯрВал.
Іноді Олег замислювався: як же тут жила останніми роками його тітка Клава, від якої він і отримав помешкання у спадок? Будинок на схилі насправді їй не залишав вибору. Коли їй виповнилося шістдесят сім, вона перестала відходити далеко від брами. Сиділа на лавці. Ще через кілька років перестала спускатися з третього поверху, переклавши турботу про закуп харчів на соціальних працівників. Влітку примощувалася на ослінчику на балконі, взимку вбивала більше часу на кухні біля плити, грілася. Олегові батьки до неї навідувалися рідко. Вони взагалі Київ не любили. Та й тітку, здається, теж. Сиділи у своєму Чернігові, як і зараз сидять. У хрущовці на першому поверсі. Вікна за залізними ґратами «від злодіїв», якщо раптом помилково полізуть. Красти ж бо у них нема що. Мати – педіатр у поліклініці, батько – шкільний учитель історії. Батько і вдома залишався учителем і все Бісмаркове дитинство скрашував оповіданнями про Римську імперію і державу Урарту. Олег слухав його дуже уважно в вісім років, напівслухав у тринадцять і перестав слухати в п’ятнадцять, коли почалися його тінейджерівські конфлікти з батьками. Жити за ґратами на вікнах в тісній хрущовці першого поверху з бідними фінансово батьками-інтелігентами стало нестерпно. Пізнього ранку після випускного, коли голова ще шуміла від шампанського і безсонної аж до світанку гулянки, батько і мати покликали його, ще добряче причмеленого, на кухню і поставили перед сухим, жорстким вибором: університет або робота. Звичайно, він вчинив нерозумно, але що ще можна було чекати від підлітка, який щойно попрощався з десятирічним шкільним терміном? Він послав їх матом, натягнув на ноги сандалі і грюкнув дверима.
Кілька днів пожив у приятеля, не відповідаючи на дзвінки. Потім все ж таки повернувся. І здивувався, що повернення блудного сина не викликало нового скандалу. Батьки його зустріли насуплені, але тихі. У батька в очах навіть прочитувалася скорбота.
– Тітка Клава померла, – повідомив батько.
Мабуть, у сімнадцятирічному віці людина не особливо вірить в існування смерті. В кожному разі, повідомлення спочатку тільки спровокувало давні і нещодавні спогади, адже Бісмарк частенько тікав з Чернігова до Києва пошвендяти, і якщо загулював, то ночував у неї, у батькової тітки. Вона до нього ставилася добре. Навіть грошенят іноді підкидала зі своєї невеличкої пенсії.
– Тітка Клава померла, – повторила роздратовано мама, не помітивши на обличчі у сина скорботної міни, яку треба «зодягати» в таких випадках. – І залишила тобі спадок!
– Квартиру! – додав батько. – Треба буде оформити всі документи на неї, продати її і купити тут, поряд з нами. У нас квартири дешевші, за її квартиру можна, напевно, трикімнатну знайти!
– Ви що, з глузду з’їхали? – вибухнув тоді Олег. – Продавати квартиру в Києві, щоб купити в Чернігові? Та ніколи в житті! Якщо це моя квартира – я в ній житиму!
Так Бісмарк став киянином і ще жодного разу про це не пошкодував. Правда, з батьками стосунки охолонули. Телефонували вони йому тільки у свята і починали розмову завжди з докорів і звинувачень. «Тобі на нас наплювати!» – ця фраза, сказана мамою, обов’язково повинна була прозвучати на початку розмови. Потім вона його соромила через легковажне ставлення до вибору фаху. «Про тебе ж усі питають! І що я повинна розповідати? Що ти працюєш кур’єром в інтернет-крамницях? Це ж просто жах якийсь!»
– Треба їй зателефонувати і повідомити, що моя кар’єра пішла вгору, і я вже черговий електрик! – посміхнувся в думках Бісмарк, згадавши традиційні мамині закиди на свою адресу.
Зазвичай після нічної зміни Олегові досить було чотирьох-п’яти годин сну, щоб відновитися. Але цього дня азарт, спровокований нічними знахідками, підняв його з канапи вже до полудня. Він розстелив на письмовому столі газету, виклав на неї трофеї, дістав набір звичних інструментів, якими користувався для очищення знайдених у землі медалей, монет та іншого дріб’язку. Набір складався зі стоматологічних штопферів і кюреток, а ще обов’язкових для останньої стадії очищення щіточок з дротяною щетиною різної жорсткості. Налиплі глину й землю очищати з заліза Другої світової війни треба було не без зусиль, але відносно легко. Тут же він мав справу з налипом давнішим, багатовіковим, тому й перстень узяв пальцями з особливою обережністю, і штопфер вибрав міцніший – таким можна кінські зуби розсувати. Став продряпувати штопфером дірку, в яку колись входив палець власника персня. Скам’яніла глина не піддавалася, але вістря інструмента все ж таки залишало на ній сліди. Відклавши сталевий «олівець» штопфера набік, Олег підсунув до себе стоматологічний електробур. Ввімкнув, підніс його голівку до персня, немов до зуба. Легке дзижчання бура змінилося на напружене, важке. Кілька разів притиснувши бур до глини, Бісмарк підніс перстень до очей і увімкнув настільну лампу. Слід від бура йому не сподобався. Якщо глина дійсно закам’яніла, то боротися з нею доведеться врешті-решт не буром, а свердлом. А це для персня небезпечно. Так він може разом з каменем розколотись на дрібні шматочки.
Довгий предмет, покритий такою ж глиною, Олег вирішив поки взагалі не чіпати. Замість цього посидів з півгодини над грудкою, в якій начебто щось «ховалося». Пробував її легеньким стоматмолоточком простукати, сподіваючись випадково знайти слабке місце, в якому грудка розколеться. Але дуже скоро він узагалі засумнівався в тому, що вона може в собі щось приховувати. «Що зовні, те й усередині!» – вирішив він. Але все ж певні сумніви стосовно цієї грудки залишалися, адже була вона важчою за звичайний камінь такого ж розміру.
Стомившись від марних спроб побачити знахідки в первісному вигляді, Олег ліг на канапу і задрімав. Йому навіть щось снилося, але тут тишу зруйнував дзенькіт мобілки.
– Привіт! – продзвенів Адіків юнацький голос. – Я втомився чекати!
– А, вибач, я прийшов і відразу заснув! – почав виправдовуватися Бісмарк.
– Мені б твої нерви. Ну раз я вже тебе розбудив, то розповідай. Що знайшов?
– Що знайшов? – перепитав Бісмарк, гарячково думаючи: про що Адіку розповідати, а про що краще не треба. – Та знайшов дещо, але не таке, що аж ах. Тому й не дзвонив.
– Конкретніше!
– Ліпше я тобі покажу.
– Не покажу, а передам! – поправив його Адік. – Тобі з такими речами треба бути обережним, а я знаю, що з ними робити.
– Ну гаразд, передам.
– Коли і де? Можу через півгодини до тебе підійти.
– Ні, давай краще в каварні. У «Ярославі», за годину. Мені треба ще душ прийняти, поголитись.
У ванній Бісмарк підставив голову під струмінь холодної води. Вистачило хвилини, щоб нарешті бадьорість опанувала все тіло.
До торбинки він поклав грудку глини і довгастий предмет. А перстень заховав у нижню шухляду, вирішивши залишити його для себе, як найцінніше зі знайденого. Все ж це він, а не Адік пів ночі порпався в землі, це він ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звільненням з посади чергового електрика. Ця посада йому і геть ні до чого! Ризикував він радше власною свободою! Адже за такі речі можуть і посадити! А свобода для нього – головна, найвища цінність! Опісля за рангом цінностей стоїть помешкання тітки Клави, що стало його київським житлом, далі, як не крути, сім’я, які-не-які батьки, що зробили для єдиного сина все, що могли, поки він був маленьким: забезпечили його тільки гарними спогадами про дитинство і не надто драматичними спогадами про шкільну юність.
Піднімаючись по Франка вгору, Олег зрозумів, що якось занадто швидко зібрався, а отже і до каварні прийде раніше, ніж треба. А раніше, ніж треба, йому туди не хотілося.
На розі Ярославового Валу і Франка він зупинився біля газетного кіоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дівчині, що якось розгублено стояла зовсім поряд. Пристойно одягнена, в джинсах і в недешевій яскраво-жовтій куртці з каптуром, вона, відчувши на собі його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.
– Ви зі мною не вип’єте? – запитала жалібно.
«Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бісмарк.
– Вибачте, у мене зустріч.
– Ви не подумайте, – вона вийняла з кишені куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.
Від несподіванки Бісмарк знизав плечима. Подивився на годинник.
– Ну, півгодини у мене є, – вимовив уже м’якше.
– Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхід до підвального ліванського ресторану.
– Два «Геннесі», – скомандувала вона барменові, як старому знайомому, вмощуючись на високий стілець.
Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», – подумав він про замовлений коньяк.
Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.
– Дякую! – кивнула Бісмарку.
– За що?
– За емпатію. Як тебе звати?
– Олег.
– Олежик, – протягнула вона і знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.
Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».
– А чого убили? – все ж поцікавився.
– Там, можливо, і я винна, – почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.
– А тебе як звуть? – запитав Бісмарк.
– Ріна.
– Це як Катерина?
– Ні. Батьки мене чомусь назвали – Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.
– Рія? – в подиві повторив Бісмарк. – Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?
– Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і – на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. Що удочерили. Документів про удочеріння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рідні, і що він їздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фігня якась!
– Нічого собі! – здивувався цій драмі Бісмарк. – У тебе в житті, як у кіно!
– Гірше! – твердо заявила Ріна. – В кіно я б зараз бу- ла багатою і щасливою, і чоловік у мене був би супермен з «Теслою».
– Ну та ж у тебе гроші є, отже, ти вже багата!
– Гроші і щастя, це як чай з кавою – чомусь не змішуються. А якщо змішати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.
Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дідька та й піти? – подумав. – Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловік або приятель вигнав з дому. Тому і стояла біля кіоску».
– А ти загалом чим займаєшся? Чимось для душі? – запитала вона раптом.
– Чому для душі?
– Бо грошей у тебе немає!
– Ну так, можна сказати для душі, – зітхнув Олег. – Археологією займаюсь.
– Археолог? – пожвавилася вона.
– Не зовсім. Це на зразок хобі. Я – чорний археолог, – признався він раптом і одразу пошкодував про сказане.
Ріна не здивувалася. Усмішка зробила її обличчя добрішим.
– Знаєш, ми з тобою одне одному підходимо, – насмішкувато прошепотіла вона.
– Чому?
– Обоє чорні.
– У якому сенсі?
– Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…
– А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночі працюєш?
Такого дзвінкого сміху Бісмарк не чув давно. Навіть незручно стало, здалося, що усі навкруги обернулися в їхній бік, хоча насправді нікого поруч не було, і тільки бармен протирав келихи, але й він на них не дивився і перебував досить далеко, тож слова, які викликали у Ріни напад сміху, він ледве чи почув.
Мобілка Бісмарка задеренчала.
– Чорт! – вирвалося в Олега.
Він зіскочив з ослінчика.
– Ти куди? – захвилювалася Ріна.
– Спізнююся, товариш чекає. Тут, поруч.
Ріна несподівано схопила Олега за зап’ясток і сильно стиснула, мовби не хотіла його відпускати. Від несподіваного болю він висмикнув руку і здивовано подивився на дівчину.
– Вибач! – промовила вона. – Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.
– Постараюся! – з підозрою в погляді, кинув на ходу Олег.
Адік, почувши, що причиною запізнення Бісмарка стало несподіване знайомство з дівчиною, гніватися не став. Грудку скам’янілої глини і довгастий предмет він акуратно переклав з Олегової торби до свого наплічника. Потім підняв на молодшого товариша зосереджений погляд і запитав:
– Це усе, що ти там знайшов?
– Там уже багато разів порпалися, – відповів Бісмарк. – Може, і це – фігня якась, а не те, що ти хотів. Я спробував почистити, не вийшло. Як камінь.
– Нічого, може, у мене вийде, – самовпевнено промовив Адік. – У будь-якому разі повідомлю.
– А що мені робити далі? – несподівано запитав Олег.
– У якому сенсі?
– У сенсі роботи? Можна звільнятися звідти? Я ж там нічого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дівчата геть із жалю коньяком пригощають.
