Kitabı oku: «Ключі Марії», sayfa 4
Розділ 9
Київ, жовтень 2019. Що робити, коли до вас прийшли невідомі?
За вікном шелестів жовтневий дощ. Шелестів похмуро і монотонно. Але багатогодинна робота Бісмарка якраз цього ранку увінчалися успіхом, і він тепер розглядав, як сидить на мізинці, м’яко і благородно, а не як нинішня біжутерія, золотий сиґнет з двома лицарями, що мчали на одному коні. Щось у цих лицарях прикувало Олегову увагу. Він придивився і, здається, помітив, що у переднього лицаря на спині чи то наплічник, чи мішок. Очі засльозилися через напруження, з яким він спробував детально розгледіти печатку. Просто йому було ліньки шукати лупу. А думки самі перескочили на нещодавно потривожену ним могилу. Малий розмір персня змусив згадати викопані тонкі кісточки пальців. Тисячу років назад люди були дрібніші. Може, колишній власник носив перстень і на безіменному пальці або на середньому, але відтоді людська порода пішла в ріст. Недарма ж навіть на мізинці Бісмарка перстень сидів так міцно.
Не знімаючи персня, Олег розкрив ноут, «скинув» туди з мобільника фотографію лицарів на печатці і вставив у віконце пошуку зображень. Екран одразу ж нескінченним килимом вистелив квадратики схожих зображень. І на сиґнетах, і на старовинних гравюрах.
– Ні фіга собі! – вирвалося у Бісмарка, коли він прочитав, що на печатці зображений перший символ лицарів-тамплієрів. Правда, таких «зубожілих» і «однокінних» лицарів зображали як символ і герб навіть раніше, в ордені госпітальєрів, на самому початку дванадцятого сторіччя.
Він погасав по сайтах, присвячених обом орденам. Почитав п’яте через десяте тексти, що супроводжували зображення. Раптом промайнуло перед очима ще одне фото дуже схожого персня, датованого кінцем 12-го сторіччя.
Дух у Бісмарка перехопило. «Мій!» – вирішив він щодо сиґнета і одразу відчув, мовби перстень схвалив його рішення. Мовби «потиснув» на мить мізинець, потиснув і «відпустив» його так само, як рука відпускає іншу руку після привітального потиску. – «Жодних онлайн-аукціонів! Сам носитиму», – твердо вирішив Олег.
І тут йому здалося, що перстень почав гріти його мізинець. Не розуміючи, чи це відбувається наяву, чи наслідок недосипу, Олег зняв його з мізинця, поклав на долоню і замилувався золотим посланцем давніх віків.
«Дійсно, теплий! – подумав. – Але не тепліший, ніж 36,6. Напевно, навпаки, від мого пальця нагрівся!»
Дзвінок мобільника відвернув його увагу.
– Ви на роботу виходити збираєтеся? – запитав незнайомий жіночий голос.
– Яка робота? – не зрозумів Олег. – Мені дозволили поки що не приходити.
– Хто дозволив? – зажадала відповіді жінка.
– Адік, – пояснив він і осікся.
– Який ще Адік? У нас замикання в гаражі.
– Так? Даруйте! – спохопився Бісмарк. – Я просто отруївся трохи. Зараз прибіжу!!!
– Давайте швидше, а то залишитеся без премії! – голос жінки полагіднів.
– От же ж шельма! – бурчав Олег, переодягаючись у робочий спецодяг. – Захотіла в мене триста гривень премії поцупити!
Похапцем вискочив на вулицю без парасольки, але повертатися не став. Дощ стукав по кашкеті і підганяв чергового електрика, через що збоку могло здатися, що він поспішає у справах надзвичайної важливості. Напевно, так і думали усі зустрічні, особливо ті, що поступалися йому дорогою.
Минаючи територією заповідника, він помітив щось тривожно дивне: місце, де він робив нічні розкопки і яке замаскував, хтось загородив дерев’яними стовпчиками з напнутою між ними червоно-білою пластиковою стрічкою.
У робочій кімнатці Олег затримався на кілька хвилин, відсапався, щоб уже, заспокоївшись, податися до гаража і шукати причини замикання.
У гаражі Софійського заповідника світилося. Незнайомий водій стояв біля відкритого капота чорної «Шкоди» і розглядав викручену з двигуна свічку запалення.
– Ну, де тут замикання? – відвернув його увагу Бісмарк і показав поглядом на лампочку, що світилася.
– Яке замикання? – не зрозумів водій.
– Мені телефонували, сказали, що в гаражі замикання.
– Та не було жодного замикання, – гмукнув водій. – Я тут зранку кручуся.
Спантеличений Олег повернувся до кімнатки. На душі стало неспокійно. Зателефонував Адіку.
– Слухай, тут щось відбувається. Місце розкопки обвели стрічкою, мене викликали на замикання, а замикання нема.
– Ноги в руки і вали звідти швидко! – скомандував Адік.
– Куди? У них же моя адреса, моя трудова книжка!
– Отож. Сиди вдома і нікому не відчиняй. Я спробую дізнатися, у чому справа.
– Зрозумів, – похмуро вимовив Олег.
Сховав мобілку в кишеню і зачинився у своїй «вартівні» зсередини. Валити, як порадив Адік, було б смішно. Як, утім, і замикатися на ключ у цій комірці. Але відчуття страху зникло. Тільки думка про перстень тамплієрів чи госпітальєрів, залишений в нижній шухляді, змусила напружитися. Все ж треба було його трохи краще сховати. Особливо після того, як Ріна покинула його помешкання з ключем від вхідних дверей.
До кінця робочого дня Бісмаркова врівноваженість випарувалася. Крокував він до службового входу напружено, раз у раз нервово озираючись.
Вдома, замкнувши за собою двері, відчув полегшення. Насамперед дістав перстень і сховав його до кишені штанів. Після цього голод, що несподівано прокинувся, поманив його на кухню.
Перед сном випив чарку коньяку і вже накрився ковдрою, коли з коридору долинув характерний скрегіт ключа в дверях.
– Нічого собі! – здригнувся Олег, швидко натягнув штани і взув капці.
У нього не було сумніву, що прийшла Ріна, але радості від її появи він не відчував. Цей день уже пошарпав йому нерви, роздратував психіку і залишив масу питань. Що чекає його завтра – незрозуміло. Але ось тепер доведеться розважати цю дівчину, що вічно п’яна, у якої в крові більше коньячного спирту, ніж гемоглобіну.
Двері відчинилися. Бісмарк неквапливо вийшов у коридор і ввімкнув світло. Лампочка, що спалахнула під стелею, освітила зовсім не Ріну, а міцно збитого, схожого на культуриста хлопчину віком під тридцятку.
Олега пробрав холодний піт. Він раптом зрозумів, що відступати нема куди. Хлопець закрив собою двері, а бігти на балкон, щоб волати про допомогу, або до вікна на кухні немає жодного сенсу. Він просто не встигне. Поки він намагатиметься відчинити вікно або балконні двері, цей хлопець вирубає його однією лівою.
– Добрий вечір, – незваний гість кивнув господареві. – Я від Ріни.
– У якому сенсі? – очманів Бісмарк.
– Прийшов подивитися, чи все в порядку, – пояснив хлопець. – Мене звуть Коля.
– Коля? – повторив Олег. І раптом його осяяла здогадка. – Ти, напевно, її брат?
– Звідки ти знаєш? – здивувався той. – Так, я брат. Але не її, а біля неї.
– Брат біля неї? – спантеличився Бісмарк, не розуміючи, що відбувається і що йому в цій ситуації робити.
– Ти, напевно, спати вже хотів, – гість нахилився і розв’язав шнурівки на кросівках. – Та ти йди, спи. Я на кухні посиджу.
– А навіщо сидіти на кухні? – запитав Бісмарк і майже непомітно доторкнувся до кишені, з якої ледь випинав сиґнет. Наче перевіряв: чи на місці він.
– Ріну почекаю. Ти йди, відпочивай! – голос хлопця став наполегливіший.
Бісмарк зробив кілька кроків назад і зупинився біля одвірка. А хлопець пройшов повз нього на кухню. Всівся за стіл, виклав перед собою планшет і увімкнув інтернет-ігри.
Спати Олегові розхотілося. Він тепер сидів за письмовим столом, наливши собі ще одну чарочку коньяку. Сидів, дивився на неї, але не пив. Намагався зосередитися. Намагався зрозуміти, що відбувається. Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний і несподіваний прихід «Брата-біля-Ріни» з дзвінком пані з Софійського заповідника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражі. Начебто нічого ці дві події не об’єднувало окрім того факту, що сталися вони в один і той самий день. Але цей збіг сам по собі вже викликав у Олега підозру.
Обережний стукіт відвернув Бісмарка від його сумнівів. Він здригнувся. В прочинені двері просунулася голова Брата-біля-Ріни.
– Я піду вже, – повідомив Коля. – Ріні привіт! Ну і ти розумієш, як треба поводитися з нею?
– Що розумію? – очманіло втупився на хлопця Олег.
– Як правильно поводитися, – наполегливо повторив той. – Ріна – особлива! Її треба прощати, розуміти, охороняти і оберігати! Якщо якісь непонятки, можеш мені передзвонити. Я там на кухні свій номер залишив.
Олег вийшов у коридор і прослухав до кінця скрегіт ключа в замку. Хлопець поводився так, ніби це він тут жив, а не Олег. І мовби в квартирі тепер нікого не залишилося.
На кухні Бісмарк знайшов візитку з номером телефону і віддрукованим текстом «Брат Микола».
– Брат? Чий брат? – Олег пхикнув. – Секта якась. – подумав він і, несподівано для самого себе, заспокоївся. Тобто всю напругу дня і вечора немов рукою ворожки зняло. Віруючим людям, незалежно від церкви або секти, Бісмарк апріорі довіряв. Усі вони йому, не віруючому, здавалися людьми добрими, правильними і поступливими.
Розділ 10
Львів, травень 1941. Богдан Курилас іде на уродини
Професор не вірив жодним запевненням, що нема до нього претензій, але скорився долі, і ось уже третій день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки і намагався второпати, що ж такого зацікавило НКВС. Імовірності того, що його будуть вербувати, не піддавав сумніву. Сексотів ніколи не бувало забагато. Сексоти повинні були стежити навіть одні за одними, не підозрюючи про це.
Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, і за хвилю вони вийшли на залюднену Яґеллонську*, з неї завернули на Гетьманські Вали*, які совєти перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академічної*. Гучномовці транслювали марші й бравурні совєтські пісні, які кликали в світле майбуття. Колишнє Корсо – улюблена львів’янами вечірня стометрівка – було, як і давніше, запруджене. Але різниця з довоєнним часом різко кидалася в очі. Уже не видно було львів’ян, які прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усі намагалися, мов щурі, оглушені гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стіни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росії, повбирані в конфіскований у місцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неї звикли, вона напоювала їх гордістю за великий совєтський народ.
З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снігові баби», як львів’яни називали росіянок, що прибули сюди в своїх звичних куфайках і валянках, замотані у вовняні хустини. Поменшало на вулицях військових, їх перекинули у Фінляндію та Прибалтику.
В історика Остапа Марковича були уродини. Зібралося вузьке коло друзів. Курилас подарував товаришу сорочку і краватку. На цю пору такі речі вже стали дефіцитом, але підпільно ще можна було дещо добути, бо окремі крамарі, побачивши, як наїзники скуповують все підряд за безцінь, поховали товари і зачаїлися.
Гості частувалися навстоячки, розбившись на маленькі групки. На столі були нові совітські напої – горілка, шампанське, і старі запаси – горілка Бачевського, хорватські вина. З закусок – ковбаса, оселедці і багато кав’яру, чорного і червоного. За Польщі він був дорогим, але не дефіцитним, за російської окупації – навпаки: дешевий, щоправда, був лише в рестораціях. Крамниці пропонували переважно оселедці і горілку. Хліб, молоко зникали з самого ранку.
Степан Шурхало, який викладав латину, вивів Куриласа на балкон покурити.
– Дурний я, що не втік, – зітхнув. – А тепер потрапив у безвихідь.
– Що таке?
– Мене змушують доповідати щотижня про всі розмови на кафедрі.
– Чому саме тебе?
– Бо я їм близький соціяльно. З пролетарської родини.
– О, Господи! – похитав головою Курилас. – Днями до мене забігав попрощатися один наш спільний знайомий саме з такої нагоди: його теж змушували доповідати. Я здивувався: «А то чого? Та ж ти походиш з пролетарської родини». А він: «Власне! Це і є причина. Бо вони вважають, що я для них ідейно і соціяльно близький. Тямиш? І тому, мовляв, повинен помагати встановлювати їхню владу в Галичині».
Обоє розсміялися.
– Хто ж то? – запитав Шурхало.
Курилас визирнув з балкону на вулицю. Перехожих не було. Вкінці вулиці стояло темне авто.
– Не скажу, – промовив глухо, – поки не довідаюся, що йому це вдалося. Сам розумієш…
– Звісно.
– Але чого ти переживаєш? – знизав плечима Богдан. – Хіба в нас на кафедрі ведуться якісь антирадянські чи націоналістичні розмови? Про що доповідати? Маємо кількох нових викладачів з Союзу. То хто б при них щось собі дозволив?
– Я так і сказав, коли мене викликали позавчора. А він мені каже: «Ви зі мною не щирі. Хіба професор Курилас не нарікав, що не зміг пообідати в ресторації через те, що туди напхалася купа офіцерів?» Я здивувався. Бо що ж тут такого? А він: «Ці офіцери ваші визволителі! Вони життям ризикували, щоб визволити вас з польського рабства. Ви навпаки повинні радіти, що маєте честь обідати разом з ними».
– Звісно, це честь, коли сидиш біля такого офіцера, а він вишмаркує носа тобі під ноги.
– О, дякую, вже маю що на тебе донести, – розсміявся Степан. – Але якщо поважно, то це означає, що вони не одного мене завербували. І тепер, якщо хтось промовчить про якусь слизьку бесіду, то другий чи навіть третій донесе.
– Ну, що ж – мене теж викликали, – признався Богдан.
– І тебе? – Шурхало був щиро здивований.
– Так, на завтра. В обід. Вже й Рудницького попередили, що він мене заміняє.
– То, може, тебе хочуть арештувати?
– Ні, виглядає на щось інше. Попросили мене перечитати уважно хроніку Ольгерда.
– Навіщо це їм?
– Звідки мені знати… Завтра довідаюся.
– Що ж, повертаймося до гостей…
Жінки тим часом жваво обговорювали появу совєтських дам в театрах і філармонії. Їхній вигляд вражав: неймовірний коктейль запахів і, звичайно ж, червоні берети, які вони ніколи не скидали, бо лінувалися робити фризури.
Чоловіки натомість залізли в політику. Гості Марковича були давніми спільними друзями, як господаря, так і Куриласа, віддавна ні з чим один перед одним не крилися і не кремпувалися. Не відчували страху й зараз, коли зачепили теми доволі загрозливі.
– Цікаво, що вони арештовують навіть членів Компартії Західної України, – сказав викладач мовознавства Олексій Гуркевич. – Тих, що виїхали до СССР, розстріляли ще в тридцять сьомому, а тепер виловлюють тих, хто, довідавшись про колективізацію та голод, повернув совєтському консулятові у Львові свою членську картку. Цього вони нікому не дарують. Арештували вже журналіста Степана Рудика* і його товариша, видатного жидівського комуніста Людвіґа Розенберґа*, вони обоє віддали назад членські книжки КПЗУ на знак протесту. А коли їх арештували, то викинули їхні сім’ї на вулицю, конфіскувавши все майно. Обоє отримали по вісім років в’язниці.
– Ну, Сальцьо Розенберґ, як ми його по-приятельськи кликали, поплатився, мабуть, ще й за те, що був сотником, членом проводу українського січового стрілецтва і воював проти москалів, – втрутився Курилас. – Такі в них теж у списку.
– До мене звернувся мій випускник, дуже мудрий і дієвий хлопець, якого громада села вибрала на війта, – розповідав Маркович. – Але ще треба було, аби його затвердили в райкомі. Коли ж він приїхав туди, секретар райкому прискіпливо прочитав його біографію та анкету і запитав: «А чи є у вашому селі хтось, хто за Польщі сидів у тюрмі?» Він здивовано відповів, що його село було дуже бідне, затуркане, там ніхто не займався політикою, а тому ніхто заарештований не був. А секретар: «Мені не йдеться про політику. Мене цікавить, хто взагалі сидів у тюрмі?» Хлопець тоді згадав, що справді один чоловік був засуджений за те, що забив сокирою свою жінку. «О! – втішився комісар. – Якраз таких нам і треба!»
Всі розсміялися.
– То правда, якраз таких їм і треба, – погодився Гуркевич – Людей безсердечних і жорстоких. Адже вони мусять організувати колективізацію, і всіх заможних господарів, оголосивши куркулями, виселити на Сибір. М’якосердих і совісних на це діло не візьмуть.
– Дехто намагається з ними загравати, як от Квіцінська, що має на Коперника велике багате помешкання. Вона запросила кількох червоних командирів до себе на прийняття, накрила щедрий стіл, повитягала старі запаси алкоголю. А завершилося все тим, що командири напилися, посварилися, побилися, потрощили їй посуд, поперекидали меблі, а потім ще й донесли в НКВС на буржуйку.
– Та так їй і треба. Стара дурепа, – махнув рукою Маркович. – А що ваш син, Богдане? Давався чути?
– На жаль, ні. Сюди ж ніхто від них не перебігає. От жодних вісток і нема.
Розділ 11
Київ, жовтень 2019. Сон сидячи спричиняє провали в пам’яті
Через неглибокий сон Бісмарк почув приглушені незнайомі голоси, брязкання посуду і автомобіль, що проїхав під вікнами. Йому захотілося перевернутися на другий бік, але зробити це виявилося не так легко. Розплющивши очі, він побачив, що прокинувся в каварні, сидячи на м’якій кушетці за столиком.
– Ну й ну! – прошепотів.
Навкруги товклися люди. За п’ять кроків від нього перед барною стійкою стояла черга. «Вам розігріти?» – запитав чоловічий голос. «Так, розігрійте» – відповіла дівчина.
– Що я тут роблю? – злякався Олег, загальмовано роззираючись.
Поруч снідали відвідувачі. За широкими вікнами жила своїм звичайним жвавим життям осіння київська вулиця Ярославів Вал. Мобільник показував за п’ять хвилин десяту. Коли ж він сюди прийшов? Коли цю каварню відчинили? Так, згадав, адже її не зачиняють! Вона цілодобова! Отже, її й не відчиняють тому, що відчинена завжди.
Нудний головний біль заважав зосередитися, заважав викликати ближню пам’ять. І тут Олега осяяло, і він знов опустив погляд на мобільник. Перевірив останні дзвінки. О пів на першу ночі і о пів на другу він розмовляв з Адіком. При цьому спочатку сам телефонував Адіку, а о пів на другу вже Адік – йому.
Ніч, що минула, поступово ставала зрозумілішою, втрачала контури чорної діри. Згадалася Олегові раптова паніка, яка охопила його після півночі, коли він зрозумів, що заснути після пережитого не зможе. Він намагався відволікти себе від реальності інтернетом, чаєм, коньяком, але паніка не відступала. І тоді він зателефонував Адіку і запропонував зустрітися. «До тебе зайти? Я все одно недалеко, в центрі», – запитав Адік, геть не здивований таким пізнім дзвінком. «Ні, біля мене на розі Валу і Франка є цілодобова каварня», – відповів Бісмарк. Потім Адік передзвонював, казав, що спізнюється. Але все ж приїхав, і вони сиділи тут, за цим самим столиком. І Бісмарк скаржився своєму наставникові з чорної археології на Ріну, якій він довірив ключі від квартири і яка передала їх якомусь хлопцю-культуристові, членові чи то секти, чи то церкви.
Історія з ключами викликала в Адіка глузливу посмішку. «П’яна дівчина з твоїми ключами – це твоє особисте життя. Я в ньому розбиратися не буду. А ось те, що ти про виклик на роботу і фейкове замикання розповідав, це підозріло. Це мене куди більше хвилює».
Черга до стійки розсмокталася. Бісмарк узяв лате і повернувся на місце.
– До вас уночі дівчина приходила! – почув над головою.
Озирнувся. З тацею в руках біля нього зупинилася молода жінка, що вже прибрала порожні горнятка з сусіднього столика.
– Що ви сказали? – перепитав Олег.
– Десь о п’ятій до вас дівчина підсіла. Ви міцно спали. Я думала, вона хоче у вас гаманець з кишені витягнути, але вона мене запевнила, що вас знає. Навіть ім’я назвала, але я вже не пам’ятаю, – пояснила жінка.
– Ага, – кивнув Олег, перевіряючи кишені. – Симпатична?
– Не дуже! – жінка знизала плечима і пішла.
Збитий з пантелику, Бісмарк відволікся від спогадів про розмову з Адіком. Допив каву і подався додому. Перед дверима забарився. На мить затамував подих, приклав до дверей вухо, перевіряючи, чи немає там когось чужого.
Полежав з пів годинки на канапі. За цей час і головний біль випарувався, і чіткіше пригадалася нічна бесіда з Адіком. Радше вже не бесіда, а найголовніше. Адже Адік прийшов з торбинкою і в якийсь момент, роззирнувшись, витягнув золоте руків’я кинджала або ножа. На руків’ї – знайоме зображення. Два лицарі на одному смішному довгому коні. «Подивися на цю золоту красу! Адже ж круто?!» – зажадав підтвердження Адік, сам зачаровано вдивляючись у предмет своєї нинішньої гордості, ніби це він його викопав. «А там же ще щось було, в глині?» – нагадав йому Бісмарк. «А-а! Так! З тією штукою треба ще повозитись!» – відмахнувся Адік. І перед тим, як піти, дав Бісмарку важливе і термінове завдання, ніяк не пов’язане з небезпечною чорною археологією.
Олег набрав його номер.
– Привіт! Знаєш, у мене провали в пам’яті! Ти мені щось вночі розповідав, а я не пам’ятаю.
– А ти вже вдома? Як там? Сторонніх немає?
– Немає.
– Я тобі папірець дав. Список. Там прізвища і адреси, за якими треба пройтися і поговорити.
Бісмарк перевірив кишені куртки, витягнув складений учетверо папір. Розгорнув.
– А хто ці люди?
– Археологи, які там копали раніше. Вони вже померли.
– То як же ж я з ними поговорю?
– Спочатку тобі треба виспатися, – Адік хихикнув. – А потім пройтися по цих адресах і поговорити з їхніми родичами, нащадками. Може, якісь щоденники, архіви залишилися? Набреши їм, що ти займаєшся археологією.
– А чим я, по-твоєму, займаюся? – обурився Бісмарк. – Це ж правда!
– Так, звичайно, вибач. Набреши їм, що ти займаєшся історією української археології, що збираєш матеріали про найзнаменитіших археологів і потім напишеш про них книжку. Родичі на таке легко купуються.
– Зрозумів, – видихнув Бісмарк і ще раз глянув на пожмаканий аркуш з іменами, прізвищами і адресами. – Ну, а потім що?
– Потім? Потім прочитаєш те, що знайдеш і запишеш те, що тобі розкажуть. Найважливіше покажеш мені. Розумієш, якщо ми з тобою знайшли в могилі те, що я тобі вночі показував, у могилі, яку не раз розкопували, то уяви собі, що там знайшли ті, які копали до нас? Знайшли, але статей в археологічних журналах не опублікували. Взагалі жодної згадки. Розумієш? Родичі цих покійних археологів взагалі можуть на мішках із золотом сидіти і не знати цього.
– Ну ти скажеш! – усміхнувся Олег. – Може, і я на мішку золота сиджу і не знаю про це?
– Ну, ти то навряд! – жваво відповів Адік з такою саркастичною інтонацією, що у Бісмарка скривилися губи.
І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхідних дверей.
– Хтось прийшов! – переполохано прошепотів Бісмарк, натиснув на кнопку відбою і завмер, затамувавши подих.
