Kitabı oku: «Львiвська гастроль Джимі Хендрікса», sayfa 2

Розділ 3

Повітряна вогкість, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щік Тараса. І він прокинувся. Напівсонний, одразу поліз рукою до кишені куртки і витягнув зароблені цієї ночі злоті. Ввімкнув світло в салоні. Очі, спрямовані на затиснуті в пальцях купюри, наповнювалися різкістю. Голова, здавалося, вже повністю відійшла від дрімоти, але ноги і руки поки що не слухалися. Заснув він сидячи, а сон у такій позі тілу не подобається. Ось воно і мстить. «Треба б розім'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, підняв спинку сидіння. Завів мотор.

«Додому рано, ще сусіда розбуджу, – вирішив він. – Поміняю, мабуть, я краще злоті й посиджу години до шостої в інтернет-кафе».

Поглянув на годинник. Пів на п'яту.

Фари освітили тонкий туман, пробили його метрів на сорок.

Тарас гмикнув, зрадівши тому, що туман розсіюється. Повз сірого «опеля» попливли неспішно будинки вулиці Шпитальної.

Як йому набридла ця осінь! Дощі, тумани. Майже як у Лондоні, в якому він ніколи не був. До літа далеко. А було б непогано зараз потрапити в літо, в тепло. Викупатися де-небудь у морі або в річці…

На обличчі Тараса чітко проступила страдницька гримаса. Хто придумав побудувати це розкішне місто так далеко від моря? А ще гірше – далеко від води! Навкруги суцільна суша, найближчий пляж – у Винниках, але там улітку ступити ніде. Може, поїхати? Перебратися до Одеси? Одеса теж прекрасне місто, до того ж на морі!

Попереду праворуч з'явилася трамвайна зупинка, а поряд із нею цегляна будівля для надання двох дуже важливих для кожної людини послуг, про що повідомляли дві скромні вивіски: «Ремонт годинників» і «Обмін валюти». Ремонт годинників, звичайно, вночі ніхто не робить, а ось віконце обмінника сяяло яскравим жовтим світлом. До цього віконця по вулиці Івана Франка Тарас під'їжджав іноді по три-чотири рази на тиждень. Це якщо, звичайно, була робота. Іноді міг і тиждень не приїжджати. І тоді залишалося тільки сидіти вдома, читати книги та газети або бродити-блукати по Інтернету.

Адже він міг би так само комфортно й без особливих претензій жити і в Одесі, теж на другому поверсі. Так само, як і тут, у Львові. Він був би не проти, навіть якби там, в уявному одеському будинку, так само скрипіли дерев'яні сходинки і була така ж дивна наскрізна проникність звуків. Йому наплювати. Було б море! І люди навколо! Будуть люди навколо, – знайдуться і клієнти для його надійного заробітку. Головне – знайти в Одесі погані дороги. Але хіба це проблема? Немає, напевно, в країні міста, в якому важко було б знайти нерівні бруківки! І слава Богу!

Машина зупинилася навпроти обмінки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Підійшов до сяючого віконця.

Злегка затемнене скло з маленькою вирізаною нішею внизу для прямого контакту з клієнтами дозволило розгледіти симпатичну дівчину – беззмінну нічну працівницю цієї цілодобової обмінки. Хто працював у цій обмінці вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обміну валюти.

– Доброї ночі! – Тарас усміхнувся, дивлячись їй у вічі й просовуючи у вирізану в склі нішу чесно зароблені злоті.

– Доброї, – вона кивнула.

Її рука в білій ажурній матер’яній рукавичці, що йшла під рукав червоного светра і, напевно, доходила майже до ліктя, забрала купюри.

Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.

– Ось, візьміть, – просунула вона в нішу гривні.

– Вам там не холодно? – грайливо поцікавився Тарас, затримавши погляд на її тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.

– Не турбуйтеся, – відповіла вона. – У мене тут тепловентилятор.

Тарас прислухався і дійсно почув легке дзижчання.

– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.

– Буде холодно, сама напрошуся! – трішки єхидно прозвучав її голосок.

Тарас, уже підійшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дівчини звідси було не розгледіти. Яскрава лампа, що світила в обміннику, виштовхувала своє світло у віконце з такою силою, що воно било по очах.

Тарас залишив «опель» під своїм будинком на Пекарській, а сам вирушив пішки до найближчого «Інтерактивного клубу».

Загадково-тьмяне освітлення підкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цілодобовий і не дуже популярний. Декілька столиків із комп’ютерами, ліворуч – гола барна стойка, праворуч від неї – холодильник зі скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нікого.

– Гей! – неголосно крикнув Тарас.

– Що, хто там? – прохрипів із-за барної стойки чоловічий голос.

Тарас підійшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мішкуватому светрі.

– Вам що, Інтернет? – сонно запитав він.

– Ні, спочатку пива, потім кави.

– Кави немає, пиво є. Беріть у холодильнику.

Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчині. Той відкрив, дістав чисту склянку.

– Може, вам Інтернет увімкнути? – запропонував.

– Увімкни, – знизав плечима Тарас.

Хлопчина вийшов із-за барної стойки, сів за комп'ютер. Монітор засвітився, з'явилося зображення.

– Ну от, сідайте! – поступився він місцем Тарасу.

Тарас влаштувався за комп'ютерним відсіком. Праворуч і ліворуч його індивідуальний простір захищали дерев'яні перегородки.

Монітор освітлював маленьку стільницю з клавіатурою та мишкою краще, ніж будь-яка лампа. Тарас відсунув од себе клавіатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потім дістав із кишені темно-синьої китайської куртки білий пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Відкрив. І акуратненько висипав на стіл два десятки маленьких камінчиків. Деякі з них були темніші, деякі світліші, але всі сірі. Відпив пива ще раз і почав пальцями ці камінчики рухати.

– У тебе лупи немає? – крикнув він у бік бару.

– Немає, – відповів хлопчина. – Ручка і папір є, а лупи…

– О! Дай мені паперу! – попросив Тарас.

Хлопчина приніс чистий аркуш А-4.

Тарас відразу зсунув долонею камінчики на біле полотно паперу. Вони стали помітніші.

– Що це? – запитав працівник цілодобового інтернет-клубу, що затримався за спиною клієнта.

– Це? – перепитав, обернувшись, Тарас. – Це лікувальні камені, – пожартував він.

– А від чого вони лікують?

– Іще не знаю, потрібно провести декілька експериментів…

Хлопчина, перед тим як відійти назад до барної стойки, обдарував Тараса підозрілим поглядом.

Допивши пиво, Тарас акуратно зсипав із паперу камінчики назад у пластиковий тубус, закрив його і засунув у кишеню.

Розплатився й пішов.

Туман уже починав здійматися над Львовом, ніби вулиці самі виштовхували його вгору.

Скрипнули двері парадного. Тарас подивився на дерев'яні сходинки, кожна з яких, наче клавіша розладнаного рояля, видавала непередбачуваний звук. П'ята сходинка була найгучнішою та найпронизливішою. її звук якимось чином одразу будив сусіда з першого поверху – злопам'ятного Єжи Астровського, колишнього перукаря, колишнього банщика, колишнього палітурника і колишнього охоронця універмагу. Зараз Єжи Астровського можна було назвати просто «колишнім». Більше він ніде не працював, зате регулярно пив і, напившись, шукав співрозмовників, при цьому виключно тверезих. До п'яних він сам у п'яному стані ніколи не підходив – боявся. Може, цією поведінкою хотів підкреслити, що і сам він небезпечний, коли п'яний? Але у небезпеку, що йшла від нього, вірилося важко. Зовні він був пухнастий і котоподібний. Навіть коли він скандалив із Тарасом через шум, по його обличчю, худому, красивому, з тонкими рисами, було очевидно, що він потребує ласки та жалості, а через відсутність їх він і скандалить.

Тарас переступив п'яту сходинку і, подолавши ще з десяток, зупинився біля своїх дверей.

Із тихого приймача-брехунця, що стоїть із незапам'ятних часів на кухонному столику, долинув Гімн України.

– Шоста година, – Тарас позіхнув. – Пора лягати. Хто з гімном лягає, тому Бог дає!

Тарас зі шкільних років старався бути людиною слова. Ось і цього разу він сказав і вже через п'ять хвилин ліг, намагаючись підрахувати: що ж йому дав Бог за минулу робочу ніч? Що і скільки?

Розділ 4

Через відчинену кватирку, окрім прохолодної вогкості, до однокімнатної квартири Тараса залетів іще й дзенькіт недалекого трамвая. Але Тарас солодко спав. Йому снився Жириновський, грубий і рішучий, і говорив чомусь Жириновський уві сні по-українськи, але говорив правильні слова: «Україна має бути від моря і до моря! Ми ще вмочимо українські чоботи в Індійському океані!»

І тут же приснилося Тарасу, що він спить і бачить цього Жириновського уві сні, а сам, у верхньому сні, в начебто більш підконтрольній свідомості оболонці сну, думає про те, що потрібні Україні свої Жириновські, свої, українські до мозку кісток. І нехай вони будуть запеклими демагогами і навіть ідіотами, але служитимуть українському народові вірою і правдою, прищеплюючи йому пильність по відношенню до ворога і доладно пояснюючи саме поняття «ворога вітчизни». Окрім цих думок, щось іще стороннє відносно Жириновського й України було присутнє на недодуманому і недомовленому рівні. Було присутнє і ніби свербіло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром місце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, і зрозумів би, дочекався б Тарас прояснення цієї недодуманості. Але тут задзеленчав дверний дзвінок, струснувши тіло сплячого хазяїна квартири своєю фізичною несподіваністю. Услід за цим вибралося тіло зі свого сплячого стану. І, перш ніж зникнути, злилися в одну обидві оболонки його непростого сну.

Розплющив очі. Дзвінок уже затих, але він устиг пройти наскрізь через його слух, і відлуння дзвінка все ще дзвеніло в повітрі квартири і всередині голови.

Тарас нікого не чекав, а отже, у двері міг зараз дзвонити тільки його сусід знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як він переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусіда його раннє повернення додому могло тільки в одному випадку – якщо той узагалі не спав.

Тарас надів білий махровий халат, списаний із готелю «Жорж» знайомим банщиком. Уліз ногами в капці й рушив до дверей, налаштовуючись на помірну грубість, аби скоротити до мінімуму спілкування з сусідом.

Клацнув замком і відчинив дерев'яні двері, прикрашені слідами від колишніх замків, непрацюючими замками і двома, які все ще підкорялися ключам.

Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальті сіро-зеленого кольору. На обличчі одвічна усмішка, за якою міг ховатися будь-який настрій: від єхидного і знервованого до світлого і святкового. Біля її ніг лежала об'ємиста господарська сумка, закрита на «блискавку».

– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат із вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагрудній кишеньці.

– Ні, – признався Тарас, не рухаючись із місця.

– Чого стоїш? – усмішка зникла з губ Оксани. Вона показала поглядом на сумку. – Бери, занось! Тільки обережненько!

У колі спільних знайомих було заведено слухатись Оксану. Не те щоб вона командувала або вирішувала, що кому робити. Просто, хоч вона й була актрисою, але природа дала їй характер режисера.

Тарас підняв сумку, відразу відчувши її вагу. Позадкував із сумкою коридором просто до кімнати. Оксана зайшла слідом. Зачинила за собою двері. Зняла і повісила на гачок вішалки пальто, скинула чобітки. Знайшла капці й – до кімнати.

– Ну, давай я тебе поцілую! За вуха смикати буду потім!

Потягнулася до Тараса, що розгублено зупинився біля столика.

– У мене що, день народження? – сам себе запитав він. – А яке сьогодні число?

Оксана розсміялася.

– У паспорті подивись, яке сьогодні число! Вісімнадцяте вересня!

– Бляха-муха! – видихнув Тарас.

І тут же потрапив у міцні руки Оксани. Обидві її долоні теплими лещатами стиснули його скроні й присунули голову до її губ.

– Ну, з днем народження, Тарасику! – сказала вона і смачно поцілувала його спочатку в губи, а потім, як дитину, в лобик і в щічку.

Відпустивши голову іменинника, Оксана озирнулася на всі боки.

– Я чогось не розумію, – сказала. – А шампанське що, в холодильнику?

Її погляд вимогливо вперся у вічі хазяїна квартири.

– Я зараз, п'ять хвилин… – забелькотав він. – Тільки перевдягнусь. Якраз і гроші вчасно поміняв!

Кинувши халат на розстелену канапу, Тарас натягнув брюки, светр.

– Секунду! – крикнув він уже від дверей.

І двері гримнули, зачиняючись. Заскрипіли, як закричали, сходинки під його ногами.

Оксана всілася на стілець. Її увагу раптом привернуло ледве чутне дзижчання з боку завішеного двошаровим тюлем вікна.

Підійшла, трохи не спіткнувшись об принесену із собою господарську сумку, відсунула тюль і побачила на широкому підвіконні саморобну теплицю із плексигласу, всередині якої росли кругленькі кактуси без колючок, а над ними сяяли три тонкі довгі лампи денного світла.

Оксана так захопилася розгляданням дивних лисих кактусів, що росли у пластикових кубиках, що не почула, як скрипнули, відчиняючись, двері й як увійшов до квартири Тарас із пакетом у руці.

– Все, шампанське є! – радісно оголосив він.

Швиденько дістав зі старенького буфета два келихи. Виклав із пакета вже в магазині нарізану шинку та ковбасу, сир.

– Почекай, а подарунок?! – зупинила його метушню Оксана. – Так, іди сюди!

Вона нахилилася до сумки, бжикнула «блискавкою» і розвела в сторони краї сумки, що розімкнулася.

Насамперед дістала з неї й передала до рук іменинникові маленький порожній акваріум.

Тарас сів навпочіпки поруч. Опустив акваріум на паркет. На обличчі – здивування, погляд застиг на сумці, немов звідти зараз Оксана, як фокусник, збиралася дістати за вуха величезного кролика.

– Бери і красиво розклади на дні! – простягнула Оксана Тарасу важкий пакет із морськими камінчиками.

Настрій Тараса потихеньку ставав дійсно святковим. «Ну, молодець, – подумав він про Оксану. – Не може без сюрпризів!»

Слідом за пакетом з морськими камінчиками із сумки було витягнуто шестилітровий пластиковий бутель із не дуже прозорою водою.

– Спеціально у Винники на озеро заїжджала, – пояснила Оксана походження води. – Бачиш, скільки через тебе моя «Чебурашка» сьогодні наїздила! Виливай, тільки акуратно!

Тарас наповнив акваріум водою, а перед ним уже з'явився прозорий пакетик, в якому, теж у воді, тільки абсолютно прозорій, гойдалися водорості, що росли в коричневих пластикових міні-горщиках.

– Цю воду теж туди? – обережно запитав Тарас.

– Можна!

Акваріум на очах наповнювався життям. Іменинник опустив три горщики з водоростями в акваріум, і довге листя-лопаті загойдалось у потривоженій руками Тараса воді.

А з сумки вже з'явився черговий пакет із прозорою водою, в якій нервово, короткими ривками плавали червоно-сині екзотичні рибки – деякі не довші за мізинчик, а інші не менші за вказівний.

Через хвилину акваріум був уже наповнений не лише водою та камінням, але й рухливим життям.

– Ну от, тепер тобі буде тут не так самотньо! – сказала Оксана, з гордістю дивлячись на свій подарунок. – Подобається?

– Немає слів! – здивовано хитнув головою Тарас. – Тільки куди його краще поставити?

– Як куди? – здивувалася гостя. – У тебе на підвіконні якраз вистачить місця! Поряд із кактусами.

– Та я хотів туди ще одну теплицю… Може, краще на підвіконня в кухні?

– Якраз туди краще твою другу теплицю! – відрізала Оксана рішуче. – Живим рибкам на кухні не місце! Вони можуть тебе неправильно зрозуміти!

Тарас розсміявся.

– Вони що, ще й людей розуміти можуть? – з єхидством у голосі прорік він.

– Не всіх. Але таких, як ти, – зможуть. Якщо ти будеш до них нормально ставитися. До речі, це дуже корисні рибки! Ти навіть собі не уявляєш! Вони тобі життя врятувати можуть! Мені продавець сказав!

– Ой! – Тарас вищирився в широкій усмішці, й тут же Оксана помітила, що цього ранку він зуби не чистив.

– Будеш сміятися – подарую тобі наступного разу тюбик «Колґейта»!

Тарас натяк зрозумів і заховав зуби за губами, що стулилися.

– Цей вид живе в японських озерах і відчуває наближення землетрусу! Утямив? Якщо раптом вони починають вісімки по поверхні виписувати – можеш одразу вибігати на вулицю!

Тарас замовк. Обличчя його стало нестерпно серйозним. Він втупився у червоно-синіх рибок, які мирно і неспішно освоювали новий водний простір.

– А ти що, теж віриш, що скоро буде землетрус?

– Вірю чи не вірю, а готуватися треба! Вже стільки разів про це писали! Гори ж зовсім близько! Так, став рибок на підвіконня й наливай!

Тарас акуратно підняв із паркетної підлоги акваріум. Ліктем відсунув подвійний тюль і опустив акваріум на підвіконня праворуч від теплиці.

– А навіщо ти кактуси голиш? – запитала із-за спини Оксана.

– Це такий вид! Вони від природи лисі. Називаються лофофора вільямс. Унікальні кактуси! З їх допомогою ацтеки і майя зі своїми богами розмовляли. Як-небудь розповім!

Тільки-но Тарас вистрілив шампанським у високу стелю, від якої тут же відвалився шматочок штукатурки, з коридора долинув довгий дзвінок у двері.

– Йопересете! – вирвалося у Тараса. – От же сука! Обов'язково момент зіпсує!

– Хто це?

– Та сусід! Розумієш, я випадково на п'яту сходинку наступив… Ну коли за шампанським вибігав. А він із цього приводу щоразу скандал улаштовує.

Тарас зробив крок до дверей, що ведуть у коридор.

– Стій тут! – зупинила Оксана його рішуче. – Я сама.

За дверима Оксана побачила чоловіка у спортивному костюмі з неабияк пом'ятим обличчям і безладно скуйовдженим, злегка кучерявим волоссям на голові. Його спочатку сердитий вираз обличчя під питально-вимогливим поглядом Оксани «поплив» і зробився вибачливо-нейтральним.

– Ви прийшли привітати Тараса із днем народження?

– Я? – повторив він, спохмурнівши від думки. – А що, сьогодні?… Так-так, звичайно!

– А де пляшка? – запитала Оксана, опустивши свій виразний погляд на зчеплені в замок п'ятірні сусіда.

– Пляшка? – перепитав він, ніяк не в змозі зосередитися на несподіваній ситуації. – Пляшка… Горілки?

– Авжеж, пляшка горілки! – Оксана кивнула. – Несіть! Ми чекаємо! Так, Тарасе? – вона озирнулася.

– Ага, – почувся нетвердий голос хазяїна квартири. Сусід затріщав по сходинках униз, до себе.

– Я двері відчиненими залишу! – крикнула йому в спину Оксана. – Тільки швидше!

Хвилин через п'ять він дійсно з'явився із пляшкою горілки в руках. Одягнений уже був у пожмаканий коричневий костюм. На рожевуватій сорочці настовбурчувалася широка й коротка краватка зеленого кольору, сорочка була неохайно заправлена в брюки, на босих ногах – капці.

– Заходьте, заходьте! – крикнула йому Оксана з кімнати.

Сусід пройшов по коридору й зупинився на порозі.

За круглим столиком уже сиділи іменинник і його гостя. Три наповнених шампанським келихи запрошували до негайної дії.

Сусід сів на вільний стілець, поставив поряд із пляшкою шампанського пляшку горілки й подивився запитливо на жінку, що мала не лише командирську дикцію, але й беззаперечний погляд.

– Якщо можна, – заговорив він, – мене звати Єжи Астровський…

– Можна, – кивнула Оксана, простягаючи руку за келихом.

– Я – колишній перукар і міг би дати вам раду…

– Потім, – перебила його Оксана і вказала поглядом на Тараса. – Спочатку тост за іменинника!

– Так-так, – Єжи взяв келих у руку. – Вітаю! По-сусідськи бажаю миру… любові, – при цьому слові він глянув скоса на Оксану, – щастя і, головне, щоб були гроші… От.

Тост розморозив іменинника, що перебував у внутрішньому замішанні через несподіване настання власного дня народження.

Три келихи знайшли загальну точку зіткнення над столиком, укритим жовтою лляною скатертиною зі слідами минулих свят, що не відмиваються. З келиха іменинника вихлюпнулися кілька крапель шампанського і впали просто на порізану салямі.

– Дякую! – Тарас кивнув. – Я дуже зворушений. – Погляд іменинника, що доторкнувся до очей сусіда, цілком серйозно підтвердив значення сказаних слів.

Сусід випив шампанське одним ковтком. Іменинник, що спостерігав за ним, зробив те ж саме. Тільки Оксана виявилася скромною – її келих був іще майже повним. Тарас потягнувся до шампанського.

Оксана діловито відкоркувала пляшку горілки.

– Мій тато, – заговорила вона, перевівши погляд із хазяїна квартири на його сусіда, – коли був військовим, із друзями завжди коктейль «Північне сяйво» робив, і нічого! Нічого не боліло.

– А що це за коктейль? – жваво зацікавився Тарас.

– У півсклянки шампанського вливається півсклянки горілки.

Єжи Астровський здригнувся, почувши рецепт коктейля.

– Я піду, мабуть, – неголосно мовив він, зупинивши погляд на пляшці горілки в руці у Оксани. Його очі виявляли тугу й ніжність.

– Ні, ви не можете так швидко піти! Це не по-сусідськи! – Оксана пом'якшила голос.

Сусід приречено кивнув. Перевів погляд на Тараса. Іменинник налив собі й сусідові по півкелиха шампанського, а Оксана долила в їх келихи горілки.

– Ви мусите мені дещо пообіцяти, – наприкінці недовгого застілля звернулась Оксана до Єжи.

– Що? – злякано запитав сусід іменинника, стискаючи в руці порожній келих.

– Нагадуйте Тарасу, що він тепер живе не сам! – попросила Оксана.

Сусід задумливо і трохи знічено оглядівся на всі боки, потім повернув погляд на Оксану.

– Добре…

– Нагадуйте, що рибок треба годувати щодня, – вона кивнула на підвіконня. – І домовтеся з ЖЕКом, аби сходинки полагодили.

– Та я їм уже сто разів говорив, а вони п'ятдесят гривень вимагають! – Із сусіда вирвалося звичне для нього обурення.

Оксана мовчки дістала гаманець і вийняла звідти п'ятдесят гривень.

– Оксано! Я сам! У мене є! – Тарас, обличчя якого вже виявляло складну суть випитого коктейлю, підніс над столом руку. Його пальці міцно стискували зім'яті купюри, витягнуті з кишені джинсів.

– Та я… – Єжи побігав очицями від п'ятдесятої в руці Оксани до пом'ятих двадцяток у руці Тараса. – Я організую. Я зроблю!..

Він обережно витягнув у Тараса три двадцятки, звівся на ноги, кивнув на прощання й пішов.

– Тобі посуд помити? – запитала Оксана.

– Я сам, облиш!

– Ну, гаразд! – кивнула гостя. – Я теж піду, є справи! Про рибок не забувай!

Залишившись сам, Тарас підійшов до вікна, постежив за рибками, що спокійно плавали навколо водоростей.

– Сьогодні, схоже, землетрусу не буде, – прошепотів сам собі Тарас. – Значить, можна ще трішки поспати.

Перед тим як знову влягтися на канапу, він кинув погляд на стіл із неприбраним посудом і рішуче відмахнувся від нього жестом руки.