Kitabı oku: «Батяр з Клепарова», sayfa 2
– До холєри, Міську! А ти чого си припер?! Хіба не видиш, що ще ніц не зроблено і не прибрано, до холєри! Га-га-га!.. Хосьда, я ті обнімлю і поцілую в чоло, скурвий ти сину! Вважай на свою маринарку бо я маю руки, випацькані в розчині…
Вони розреготалися і обнялися, як брати.
– Ти мені скажи такво-во, кулєґо… – почав Місько, вправно скручуючи си циґар та аліґансько накладаючи зі срібного пуделка тютюн на клаптик папіросного паперу, потім смачно його наслинив і облизав. Затим зосереджено встромив той циґар в свій знаменитий бурштиновий мундштук, який перед тим добряче продув, видобуваючи з нього рвучкі і голосні звуки качиного крякання. За тими звуками всі на Личакові знали, де в ту мить можна шукати Міська Макальондру. То його дуже тішило, бо він надзвичайно пишався тим мундштуком. Другого такого по цілім Личакові ніхто не мав, та й на Замарстинові так само. Тож припаливши циґар і спалений сірник встромивши назад до пачки, Місько сховав сірники разом зі срібним пуделком з тютюном у бічну кишеньку камізельки, з якої звисав масивний, хитро сплетений срібний ланцюжок кишенькового дзиґарика і, випустивши густу хмарку смердючого диму, повагом провадив далі.
– Скажи мені такво-во, кулєґо. От я, старий батяр, знаю той Львів, як своїх сім пальців, облазив кожду вуличку вздовж і впоперек не раз і не два, але нині стілько мусів по тих лябіринтах налазитися, заки-м тебе туткай здибав… і твою хавіру. – Місько змовк. Зробив кілька обережних кроків досередини, смачно пахкаючи циґарем, і зачудовано оглядав усе приміщення. – Чи ти не боїшси, що не матимеш клієнтів, га?… До курвої мами, ал-л-ле то є пляц!!! От-то, холєра! Що пляц – то пляц! І той-во, я – то таке, я Львів добре знаю… Та й нащо мені той дансинг си здав, до дупи, на старости років, нє? Хе-хе! Але от, молодь, котра гірше Львів знає, то як бути? Ну, і чи ти не боїшси, що твій заклад ніхто не знайде в тім лябіринті, га?
– Як-як?… Як ти сказав?… Лябіринт?
– То є такі закапелки, де тебе ся блуд чіпає. І як зайдеш раз… а вийти вже не зможеш, бо дороги назад нема, а є тілько безконечні такі блукання…
– Ну, Міську, тебе сам Бог послав до мене нині! Ти ото блудив, але знайшов-таки дорогу сюда, до мене. Так і публіка до мене прийде! А я ото блудив-блудив і таки виблудив на ясне сонечко! Маю назву! Нарешті! «Лябіринт»! Незле, га, до холєри?! Дансинг «Лябіринт»! Ну, нарешті! – Зеник ще і ще раз повторював те слово, яке вже стало назвою, смакуючи його на всі боки. – Звучить, га?! Міську, мушу тобі віддячити! За назву! Зара йдем до ресторації на моє конто! Виставляю могорич! А ще мушу тобі сказати, я вже сам йшов тебе десь шукати, але то таки пан Бог сам послав тебе до мене нині! Маю до тебе одну дуже делікатну справу.
Так з’явився у Львові дансинг «Лябіринт». Відразу той розважальний заклад справді не мав такої популярності, як про те мріяв Зеник. Та й самі, дуже добрі загалом музиканти нового, недавно створеного Зеником оркестру, чекали чогось більшого. Зібрати нову джаз-банду йому вдалося на диво легко і відносно швидко. Зрештою, труду багато Зенику не довелося докладати, бо всі відомі йому добрі музиканти тільки того й чекали, коли Зеник їм свисне.
Зеник першим ділом відразу зладив усім одинакові, приємного світлого вальору двобортні маринарки з блищичими ґудзиками, одинакові краватки-метелики, всі мали одинакові темні сподні з гострими кантами і чорні, напуцовані до блиску мешти. І на всі ті убори пішли останні, позичені Зеником гроші. Все! Тепер Зенику позичати вже не було в кого, не було де і не було як. Тепер додаткові позички виглядали б доволі підозріло, бо якраз невпинно підходив час потрохи віддавати раніше позичені гроші. А новий оркестр вже не вперше грав у великій і майже порожній залі. Вся нечисленна публіка з місцевих батярів та їхніх кобіт почувалися в такому просторі ще якось ніяково і наразі збиралися тут швидше з цікавості, ніж з чітким, усвідомленим бажанням добре відпружитися і весело збавити час.
Та Зеник ані секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьорості, все повторював: «Нічо, нічо, нічо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграє! По тому лябіринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш ніж мати те, що хочеш! Граєм, граєм, хлопаки! Не сумуємо! Граєм!!! Жваво, бадьоро!»
І тими словами, і своєю поведінкою Зеник справді запалював своїх музикантів, змушував їх краще зігратися, відточувати свою майстерність. І всі плекали в своїй душі непохитну надію, всі твердо вірили, що Зеник добре знає, що він говорить, що він робить, а найкраще знає, що він хоче і куди всіх має вести. І жодного дня, окрім постів, «Лябіринт» не припиняв своєї роботи.
Підприємницька жилка Зеника в ті перші, напружені дні проявила себе якнайкраще. Без будь-якої реклями, бо на рекляму вже не було ані ґроша, в «Лябіринті» проводилося все, що так чи інакше могло викликати до нового закладу інтерес, привернути хоч якусь публіку і то за дуже помірну ціну, а то й безкоштовно. Але він також не цурався жодної нагоди добре закалимити. Від дитячих свят-співаночків, до репетицій і виступів хорів, церковних служб, весіль, прийнять, концертів, виступів, ну й, звичайно, самих танців – усе в «Лябіринті» проходило якнайкраще.
Важливим надбанням для Зеника виявилася пані Стефця. Один час вони навіть були дуже добрими сусідами, бо їх як нікого єднали взаємні вподобання. Пані Стефця кохалася в гарній музиці і обожнювала добрий спів, а Зеник любив добре попоїсти.
Чи не з самого дитинства пані Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебільшення, майже всі кухні Львова. А починала з замарстинівських кнайп, далі пішли невеликі пекарні, цукерні та каварні, а вже в зрілому віці – поважні ресторації, куди пані Стефцю радо запрошували, іноді й переманювали, бо пані Стефця вважалася однією з найкращих господинь-кухарок на цілий Львів. В силу відомих обставин вона як українка не могла, та й особливо не прагнула зробити собі кар’єру, хоча всі відомі львівські шеф-кухарі гонорових ресторацій залюбки користувалися її послугами як помічниці, самі ж пожинали всі лаври талановитих кулінарів. Але роки минали. І пані Стефця все частіше почувала себе не в силі жваво і натхненно виконувати свою улюблену роботу так, як то було замолоду. Аж поки цілком не покинула свою працю і не відійшла на емеритуру. Та ненадовго… Бо тут ні сіло ні впало знову вигулькнув той старий холєрник Зеник зі своїм дансингом і з новими ідеями! Щось там вони з паньов Стефцьов міркували, розважали, сперечалися. Бо пані Стефця одразу ж навідріз відмовилася повертатися до колишньої праці – роки вже не ті, та й здоров’я так само, та вислухавши ще і ще раз усі Зеникові аргументи, врешті здалася й пристала на його пропозиції. І та їхня зустріч завершилася гучним могоричем, аж сусіди дивувалися й заздрили, бо той могорич уже на «мале вісілє» потягнув. Як виявилося згодом, головним і переконливим аргументом для пані Стефці була близька відстань до того дансингу, який розмістився недалеко, майже за рогом, і їй не доведеться бозна-куди чалапати своїми хорими ногами.
Небавом, на задньому дворі «Лябіринту», впритул до його глухої стіни, з’явилася невеличка прибудова, така собі літня «домова кухня», де пані Стефця з кількома помічницями випікала смачне печиво і готувала сніданки «з собою» для робітників, учнів та академіків. Усім простим людям на тій дільниці одразу ж стало зрозуміло, що тота «домова кухня» – то тілько вивіска, аби замилити очі владі з її контролюючими органами. Бо академіків у тому районі, може, й набереться зо два десятки, але щоби для них аж цілу «домову кухню» відкривати!.. А робітники?… Та де б то наш робітник сніданки з «домової кухні» брав! В нього – що, свого дому нема, чи що? Нє, за тим крилося таки щось інче…
Потихеньку асортимент пропонованих страв і напоїв розширювався, аж нарешті веселий дансинг «Лябіринт» набув ще й славу непоганої ресторації з чудовою кухнею. Нє!.. Той куревський Зеник таки знав, що хотів, а ще краще знав, що має для того зробити.
Одного погідного літнього дня, коли лагідне сонце заливало золотом і теплом весь простір, а люди повиходили з церков у блаженному, сонливому спокої і верталися домів, Зеник, незважаючи на святу неділю, збирав своїх оркестрантів, аби ті повправлялися та розігрілися перед вечірнім виступом на танцях. Музиканти хоча й нарікали на вимогливість Зеника працювати в святу неділю, та в глибині душі давно змирилися з таким станом речей. Тим більше, що ніхто працю музикантів у неділю гріхом не вважав. Та й була у тому якась логіка: коли всі звичайні люди танцюють, розважаються, музиканти мусять грати, працювати тобто. І добре грати, до курвої мами!
Тому й розуміли всі ту Зеникову суворість під час недільних проб. Бувало, погрожував не на жарт, що позбавить платні, а то й дасть шпіца під зад і вицофає з оркестру до дідька кожного, хто пропустить хоч одну недільну виправу, незважаючи на жодні заслуги. Та й неділя була єдиним днем, коли вдавалося на повну силу повправлятися зі своїм оркестром. В усі інші дні оркестрантів годі було зібрати, бо гарували по ріжних роботах. А ті, хто ввечері ще зміг приплентатися на пробу, то хоча й трималися гонорово, все одно виглядали надто втомленими, щоби Зеник міг вимагати від них наснаги й зосередженості, та ще й перед вечірніми танцями, які закінчувалися десь аж за північ.
Зеник тішився, бо саме тої неділі музики з’явилися всі як один, ще й завчасно. Всі виспані, бадьорі і веселі, готові до любих творчих подвигів. Жартували, дуріли, чи просто тинялися по залу, балакаючи між собою, чекали тілько сигналу від Зеника. А він, у пречудовому настрої, перебираючи якісь ноти з модними танґами і фокстротами, якісь листочки з записами нових пісеньок, думав про те, що коли хлопці добре відпрацюють, треба буде їм виставити фест гонорову вечерю, не таку, як завше.
Аж раптом, за прочиненими дверима складу, на завжди тихій і спокійній вуличці почувся незрозумілий шум, а за ним тупотіння сотень ніг у супроводі гістеричних, майже божевільних криків. Музиканти в залі враз принишкли, повернули свої здивовані очі до дверей. Що могло статися? Пожежа? Потоп? А чи війна, до холєри? Та серед всього того хаосу звуків чітко вирізнялося одне слово: «Цепелін!!! Цепелін!!!» Музиканти Зеникового оркестру, як по команді, вмить покинули свої інструменти на стільцях і поперлися до виходу. Зеник їх ніяк не стримував. Йому й самому стало цікаво, що ж то могло такого там стрястися.
В ясній блакиті чистого, у недосяжній високості неба повільно пропливав наді Львовом довжелезний і величезний дирижабль. Його напівматова, металічної фактури сферична поверхня виблискувала сріблом у променях сліпучого сонця. Дирижабль рухався дуже повільно, поважно і впевнено, так, що можна було розгледіти на ньому всі найдрібніші деталі.
Це фантастичне, аж до якогось містичного відчуття, атракційне видовище витягнуло, здавалося, всіх людей з усіх околиць, усіх вулиць. Босоногі, голопузі, немиті і нечесані діти, гонорові пані і панове в ошатних недільних вбраннях, огрядні господині з кохлями в руках, у чистих вишитих сорочках і незмінних, вкритих сірими плямами фартухах, а за ними вже захмелілі ґазди у вишиванках, колоритні місцеві батяри, непробудні п’яниці та обережні злодюжки, поважні священики, ченці та черниці, євреї в старих зацофаних лапсердаках, товсті місцеві шльондри, які щойно пробудилися після нічної зміни, старі і немічні каліки, які, здавалося, розсипалися, ідучи, та інші подібні типи того незвіданого району Підзамча в такому розмаїтті, що ніхто би й не сподівався побачити їх усіх тут разом, таких, якими вони були в своєму нелегкому житті. Неможливо було б собі уявити чи навіть здогадатися про існування такого розмаїття різних типів людей. Але того дня заворожені очі всіх були спрямовані в небо, де все ще пропливало те ніколи не бачене диво техніки понад Львовом. Найбільше впадала в око хвостова частина дирижабля – криваво-червоного кольору з білим кругом посередині, у якому перевернутим квадратом чорніла свастика. Всі вже знали приналежність того літального апарата, але ніхто не міг впевнено назвати хоча б якусь одну переконливу причину появи його над Львовом, бо ніде ніхто не чув та й не бачив жодних повідомлень, що такого-то дня, о такій-то годині слід чекати його.
Під черевом дирижабля містилася довга, з великими квадратними ілюмінаторами, кабіна для пілотів, а також приміщення для доволі чисельних пасажирів. Потім по Львову ширилися чутки, що хтось дуже добре розгледів і розпізнав тих пасажирів, навіть зауважив, як ті посміхалися й помахували своїми ручками, нібито вітаючись. І були то все німецькі військові, у своїх сірих та чорних мундирах з погонами й відзнаками, з червоними пов’язками на рукавах, а цивільних там майже не було.
Уже наступного дня всі львівські ґазети рясніли повідомленнями, а також і львівське радіо жваво оголошувало про ту сенсаційну подію. Виявилося, що то був пробний, експериментальний політ, спланований владою Нової Німеччини з метою дослідження можливостей відкриття нових ліній польотів дирижаблів. І одну таку лінію передбачали прокласти від самого Кенігсберга, через усю Польщу аж до Бухареста в Румунії, з перспективою опанувати повітряний простір ще й далі, аж ген до Іраку та Ірану. Там Нова Німеччина нібито має намір розробляти нові поклади нафти. Всі ж бо знають, як сьогодні Європа вкрай потребує дешевого пального. Відтак нові повітряні маршрути наднових моделей дирижаблів мали б по ідеї забезпечувати швидке перекидання великих партій інженерів і працівників у важкодоступні нафтові райони. Та сталося так, що той перший дирижабль, який випадково опинився над самим Львовом, потрапив у дуже несприятливі погодні умови, тому й довелося змінити маршрут польоту. Влада Нової Німеччини сподівається, що всі мешканці міст змогли на власні очі побачити і захопитися нечуваними темпами економічного зростання, пересвідчитися у могутності промислового потенціалу Третього Райху, який єдиний здатен забезпечити економічне і політичне об’єднання Європи, гарантувати всім жителям соціальне процвітання… Подібні повідомлення й репортажі у величезній кількості з’являться лише наступного дня. А сьогодні…
Оркестранти на чолі з Зеником, мов ошелешені, не дуже відрізняючись від захоплених дітей, які й далі, не вгаваючи, верещали на всю вулицю: «Цепелін! Цепелін!», заворожено бігли разом з ними за тим літаючим чудом. Вітер куйовдив їхнє світле волосся, лопотів у легких складках сорочок, іскрилися захопленим блиском очі, звернені до неба. А дирижабль, хоча й рухався повільно та плинно, все набираючи висоту, невпинно віддалявся і наздогнати його вже було несила.
Ніби за магічним помахом чарівної палички, Зеник зі своїми хлопцями, і не лише вони, а й разом з цілими юрмами дорослих чоловіків, раптом потрапили у своє дитинство і, аж до появи сліз в очах згадували ті щасливі миті, коли вони, ще такими дрібонькими львівськими хлопчаками бігали аж ген за костьол Св. Ельжбєти, попри двірець, через шкарп, попри Левандівку, до Скнилова на нове летовище, де з замиранням у серці спостерігали за тренувальними польотами аеропланів. І всі тоді мріяли про небо, про польоти, про таку манливу, цю незвідану далечінь… І всі хлопчаки тоді неначе хворіли на одну дуже дивну хворобу – це таке не усвідомлене і нічим не пояснюване жагуче бажання відірватися назавжди від тої осоружної землі і полинути… кудись… туди…
Дирижабль зі свастикою на хвості все віддалявся. Зробився, врешті, невиразною сірою плямою, потім темним кружечком, цяткою, а відтак зник десь далеко, за горизонтом.
Музиканти не на жарт розгомонілися, обсмоктуючи це небуденне видовище, але Зеник швидко їх отямив:
– Ану вже стулили писки! Що то таке має бути? Ще нічого не зроблено, а вже півдня – до дупи! Що не виділи?! За вітром всі побігли, як подуріли! А музика?! А наші виправи оркестрові?! А ввечері ще маємо концерт і танці! Досить базікати! До роботи!
Але хлопці, повернувшись до «Лябіринту», немов показилися, раз по раз переривалися, відволікалися від музики, від своїх інструментів, знову й знову збуджено обговорюючи ту подію, мимовільними свідками якої стали чи не всі мешканці міста. Зеник більше не вичитував хлопців. Усе одно з несподіваним перельотом того француватого «цепеліна», який виник невідь звідки, веселої забави того вечора не вийде. Всі, хто прийде сьогодні, будуть далеко від музики, від виступів його оркестру, всі перейматимуться лише одним – тим «цепеліном». Зеник навіть подумав про таке, а чи не створити на тій хвилі якусь нову джазову композицію з такою актуальною назвою «Цепелін». Цілком можливо, що вона сьогодні прозвучала б і, цілком можливо, стала б надзвичайно популярною у майбутньому. Знову думки про той клятий дирижабль!.. І, аби відволіктися від тих, не зовсім приємних вражень, Зеник міркував над наступними кроками у формуванні свого оркестру.
Він давно мріяв побачити й почути на своїй сцені, у супроводі свого оркестру якогось оригінального музиканта-віртуоза вкупі з талановитим вокалістом. Для остаточного сповнення мрій йому до зарізу бракувало саме таких двох артистів. Про молодого, фантастично талановитого трубача, татарина Енвера Булфара, він чув уже давно, навіть бував на кількох його виступах в «Колізеї» та «Жоржі». Так, музикантом він був першокласним, нічого не скажеш! Геній! Але той малий виявився таким гоноровим, що най сховається уся та польська шляхта! Перемовини з тим Енвером будуть непростими, дуже непростими. Ну, нічого! Зеник почекає. Він терплячий, і він вміє чекати. Але от де знайти доброго вокаліста?…
І на днях він вирішив завітати ще й у «Брістоль».
3
– Севере!.. Севере!.. С-с-севере!.. – дурнувато шепотіли йому кумплі, підбурюючи його на якісь кавали і при цьому пирскали зо сміху. Намагалися так привернути увагу Северина до якоїсь особи, яка в цю мить опинилася на вулиці, де ватага робітників-батярів перекладала бруківку.
– С-с-севере!.. Диви, диви!.. С-с-севере!.. – шипіли, сичали по-зміїному від захвату і душилися, ледве стримуючи дурнуватий смішок.
Северин покинув нарешті вперту, норовливу каменюку, яка пручалася несамовито, ніяк не бажаючи лягати туди, куди потрібно. Він розправив свої широкі плечі, розім’яв їх, хруснувши кістками, і, залишаючись стояти на колінах, впираючись міцними кулаками в пісок, підвів голову.
По сірих тротуарних плитках бадьоро цокали високі обцаси. Дорогі жіночі мешти наблизилися до вкляклого, неначе в побожному поклоні, Северина. Гладенькі довгі ноги крокували впевнено і легко. Шибеник-вітерець бавився вишуканою сукнею з найтоншого шовку, грайливо підносячи її легенькі краї догори перед самим Севериновим носом. Він справді був уже приголомшений і повільно, перебуваючи в дурнуватому захваті, підносив голову догори. Дівочі ноги були урівень з головою Северина. Вітерець, завзято бавлячись краями сукні, задирав їх усе більше, на долю секунди оголюючи вище колін до божевілля спокусливі смагляві жіночі стегна. А далі вкляклий Северин, з відкритим від здивування ротом, задер голову так, що його знаменитий капелюх мало не злетів з голови. Ледве встиг притримати його розчепіреною долонею. Намагався прискіпливо, в усіх деталях розгледіти те жіноче диво, яке ото пропливало повз нього. Аж тут край сукні легенько зачепив Северинове обличчя і з електричним тріском прошарудів по неголеному підборідді. Цієї миті все його тіло блискавкою прошило відчуття, ніби йому відвісили грайливого, але й відчутного ляпаса, який до того ж густо обволік його носа хмаркою п’янкого, спокусливого аромату, від якого запаморочилося в голові. Северин покрутив головою, мов бик, намагаючись розігнати ті памороки і найпильніше розгледіти ту, якій належало звабливе, рідкісної краси тіло, що невпинно віддалялася від нього, приголомшеного і вкрай збентеженого. Доволі високого зросту, тугий вузол густого каштанового волосся зібраний в сіточку, голову на довгій шиї прикрашав невеличкий капелюшок з вуаллю, за якою не видно було більшої половини обличчя. Ах, як шкода!.. Міцна, красива спина, осина талія і… сідниці!..
О, ці жіночі сідниці!..
Северин у ту мить не зміг би пригадати, як би не старався, чи бачив він коли-небудь ще таку красу у своєму житті! Ті дві спокусливі половинки надзвичайно звабливо переминалися під тонкою тканиною та чарівно рухалися в такт легких і впевнених кроків. То були справжні, вишукані, вилиті з живого божественного матеріалу, ідеально-правильної грушовидної форми, з цікавими западинами та лініями, пружні і міцні дівочі сідниці. Довершене і неперевершене творіння Природи! Апофеоз жіночої краси!
Чарівне видіння загубилося серед нечисленних перехожих, які аби не випацькатися, оминали ремонтний безлад і незадоволено намагалися чимдуж проскочити повз тих холєрних майстрів, те батярське поріддя.
Северин намагався, простягнувши в надії руку, схопити і зупинити зникаюче диво, але його рука, не втримавши той невловимий образ, безсило опустилася в брудний пісок. З неймовірно сумним виразом Северин розвернувся до своїх кумплів, які, вже не криючись, дерли лаха, катулялися по піску, і, підігруючи їм, театрально вхопившись обома долонями за серце та закотивши очі догори, гепнувся спиною на пісок.
Ще якусь хвилину батяри, полишивши роботу, корчилися зо сміху, Потім, коли їх попустило, повсідалися на купи бруківки і дружно скручували собі цигарки. Северин піднявся на весь свій могутній зріст, обтріпувався від піску.
– Нє, хлопаки! Що не кажіт, але то було направду щось несамовите, щось таке, що навіть мене… Мене!.. ошелешило. Рідкісне видовище… Що так – то так!
Северин зосереджено стріпував пилинки зі свого пом’ятого капелюха і долонею розрівнював укритий темними плямами ворс. Видно було, що він усе ще перебував під впливом побаченого.
Батяри весело запахкали своїми смердючими цигарками і лукавими поглядами позирали на Северина. Чекали, коли воно почнеться, всі ж страшенно полюбляли слухати ті Северинові байки про кобіт, бо вже мав їх за своє, таке ще коротке життя стільки, що інший за ціле життя не наловив би навіть стільки риби в Полтві. Через те всі батяри на тому кінці Львова Северинові заздрили. По-доброму заздрили. Бо на рахунок бабів, дав йому Бог таку дяку, Северин був першим і неперевершеним, і ще не було серед батярів такого, який би мав такий дриґ і таку силу не те що перегнати, хоча б наздогнати його в тому ділі.
– Ну, і як тобі тота жидівочка? Га?… Моцна кобіта, нє?… – Першим з батярів не втримався Ромко, такий самий скурвий син, ласий до бабів, як ведмідь до меду, але Северина йому ніяк не переплюнути, як би він не пружився.
– Жидівка? Та хіба то була жидівка? Ай-йди-йди-йди!.. – відразу втрутився у Ромкові слова Славко. Майстер був на рівному місці такі суперечки заводити не на жарт, аж до духопелення. – Севцю, ну скажи йому, бо ти краще то знаєш. То не жидівка була! Правда?
Северин замріяно стояв та все вищипував якісь невидимі порошинки зі свого улюбленого капелюха. Витримавши таємничу паузу, повільно насунув капелюха на голову майже по самі брови.
– Не знаю… Добре не розгледів зісподу.
Батяри дружно зареготали. Северин всівся поміж ними, а Ромко, який сам уже завівся, все не спинявся, зачіпав Славка далі.
– Добре! Тоді скажи мені таке-во… Раз ти кажеш, що то була не жидівка, то хто тогди?…
– Не жидівка! – впевнено відповів Славко. – Мені так сі видає, що то була румунка…
І батяри заґелґотали наче гуси:
– Ото придумав! Румунка! Ая! Та румунки ніґди такими не були і не будут ніколи!.. Румунка, хо-хо-хо!..
– Та я мав аж трох румунок! Я їх добре знаю! І скажу вам, що то цілком могла бути румунка!
– Ая-ая-ая! І де то ти румунок тих мав? Аж трох!.. Хіба-що в своєму селі?…
– А в селі що, баби не то саме мают, як кобіти з міста? Мают! Ще й не таке мают! Я знаю!.. Ще ліпше мают, як ті всі баби з міста!..
– Хлопці! Хлопці! Хлопці!.. – хрипло обізвався здалеку, неначе з затуманених гір, дід Сильвестр, старий гуцул. Сидів як древній корчуватий пеньок на купі бруківки. З-під вицвілого старого гуцульського капелюха виглядало довге сиве волосся, блакитні очі світилися віковічною мудрістю і спокоєм. – Послухайте мене, старого… Я вже вік прожив… Отуво-во востатні свої каменюки докладаю… І вже-м ліпше за вас всіх знаю, що то таке є – баби! І ото вас такво-во туткай слухав, які то ви бздури несете… не можу надивуватися, які то ви всі ще діти… Тому послухайте мене старого, діти, що я вам вповім… Не жидівка то була і не румунка, а гуцу-у-улка!
Раптовий вибух батярського реготу сполохав зграї сонних голубів, що було примостилися на карнизах і в млявій безтурботності згасаючого дня тихо-мирно чистили свої пір’ячка. Моцний батярський сміх підняв їх на крила, і численні зграї здивованих птиць, окресливши над містом кілька почесних кіл, знову поверталися на карнизи.
Лише один Северин мовчав. Не брав ніякої участі у тій палкій, дурнуватій батярській дискусії, хоча міг би найбільше всього розкрити тим матолкам, тим туманам дванайцятим про то, що їх насамперед цікавило в житті. Але набридло! Ті вічні вар’ятські розмови про одне й те саме! І ніякого просвітку! Досить!.. Потрібно щось міняти в цьому житті!
І дивний образ дівчини, який щойно промайнув, залишивши на його підборідді вже ледь відчутні сліди спокусливого, незвіданого аромату, а разом з ним якогось зовсім-зовсім іншого, таємничого і загадкового життя, свердлив його мозок все більше.
– До курвої мами, а що то має бути, га?! Чого ви, курва, повсідалися всі?!. – Раптом нізвідки виник пан Ромко, головний керовник тої француватої батярської банди.
Нарешті пан-майстер повернулися після своєї традиційної відсидки в кльозеті і грізним, зденервованим голосочком, з вибалушеними безбарвними оченятами, потрясаючи густими, на півобличчя ніцшеанськими вусами, зганяв нечемних батярів до роботи. А ті, мов переполохані голубки, ще пирскаючи дорогою сміхом, один поперед одного покотилися до своїх інструментів і каменюк. Ось уже знову зацокотіли на тихій і сонній вулиці молотки по каменю. А пан Ромко все не вгавали, посилаючи громи та блискавки на тих гнилих неробів.
– До курвої мами! Скоро вже файрант на носі, курва, а вони ще ніц не зробили, курва! Дивисі-во, курва, повсідалисі туткай-во, курва, та й язиками чешут, курва! Як ті баби, курва, з винниківського базару, курва!.
Пан Ромко Щур були найстаршим майстром з ремонту бруківки. Низенький і щупленький, мов тріска, з тоненьким голосочком, він зате мав моцний дриґ, який, мабуть, проявлявся в його знаменитих вусищах, тому й умів тих усіх лайдаків у кулаці тримати. Всі львівські батяри пана-майстра поважали і прагнули не денервувати зайвий раз, але то чомусь їм ніяк не вдавалося. Бо пан Ромко мали такі страшні закрепи в кишках, що стали вони відомі серед усіх батярів, хто займався мощенням бруківки. Бо коли ставалося так, що пана Романа зненацька прихоплювало посеред робочого дня, то хоч-не-хоч, а мусів зникати десь в найближчому кльозеті щонайменше на півгодини, а то й більше. Тоді-то й приходила до робітників спокійна часина на тривалий перекур, коли ні за ними, ні за їхньою роботою ніхто не наглядав. Справді, дякуючи тим чортовим закрепам, батяри мали нагоду чесати язиками скільки влізе.
Северину вдалося нарешті приставити непокірну каменюку на місце так як треба. Взяв до рук крутити іншу, пробував, як би то прилаштувати і її. «Що то з тим Зеником Смагою вийде? І чи зможе з того всього щось вийти взагалі?» Все розмірковував про свій пробний виступ в «Лябіринті», який невдовзі мав там відбутися. Дивно, як то Зеник наважився запросити його та ще й запропонувати йому щось гідне після такого ганебного провалу в тому чортовому «Брістолі»? Безробіття, безробіття, все то – від безробіття! Ех, не треба було погоджуватися на ту дурнувату мийку в «Брістолі» взагалі!
Під цокіт батярських молотків по каменю всі думки перемішувалися в голові, змінювалися нараз, хаотично перескакуючи одна поза одну. Та все ж одна думка і один образ залишалися незмінними: перед очима Северина в такт жвавого цокання високих обцасів усе рухалися на місці, спокусливо переминаючись, пружні дівочі сідниці.
