Kitabı oku: «Батяр з Клепарова», sayfa 4
За годину перед виступом Северин з’явився у коридорах ресторану.
Ледве переставляв ноги, його чоло, скроні, шию, та й усе тіло вкривав холодний піт. Він знеможено присів на м’який стілець навпроти службових дверей, які через тісний, темний коридорчик виводили на сцену. Він залишався на тому стільці аж до самого свого виступу. Змушений був там сидіти, бо йому весь час кортіло до кльозету. Але він туди не йшов, знав, що з цього нічого не вийде – всі його нутрощі були абсолютно порожніми. Северин тоді не міг знати, що стан його був звичним для акторів-початківців і називався «мандражем».
Традиційний у «Брістолі» концертно-танцювальний вечір уже розпочався. Неймовірно популярний у Львові старенький гуморист, а заодно й конферансьє, пан Здіслав Бялий, заклопотано пройшов коридорчиком на сцену повз Северина, не привітавшись і навіть не глянувши на нього. Це додатково додало Северину ще кілька крапель до його й без того пригніченого настрою. Він не помітив, як у коридорі з’явився пан Зарембський і стежив за його невеселою поведінкою перед виступом. Самопочуття Северина пану Зарембському дуже не сподобалося.
– З вами все гаразд? – він несподівано підступив до нього з запитанням.
– Так-так! Все чудово! Прекрасно! – Северин підхопився з місця, залопотів щось тремтячим голосом з вибалушеними очима.
Директор занепокоєно оглядав Северина з ніг до голови і вже намірявся припинити той невдалий експеримент – відмінити його виступ.
Та було надто пізно!
На сцені бадьоро заграв оркестр, в залі ресторану, який сьогодні, Зарембському на радість, був добре наповнений, піднялася хвиля бурхливих оплесків, бо на сцені, з коридору то було добре чутно, з’явився пан Здіслав Бялий зі своїми грайливими, жартівливими привітаннями, та свіжими й не зовсім віцами.
Вечір у «Брістолі» був у розпалі. Концертні виступи, гумористичні номери пана Здіслава, та «розривкові», танцювальні паузи змінювалися чітко, все по сценарію, без жодних накладок. Вечір тривав чудово, усе проходило як по маслу. Пан Здіслав як конферансьє був сьогодні при фарті і просто витав на хвилях найвищого натхнення. Пан Зарембський, спостерігаючи за всім дійством у своєму ресторані, внутрішньо невимовно тішився, але зовні то ніяк не проявлялося, він і далі залишався суворим та зосередженим.
Та ось, після чергової танцювальної паузи, коли розпашіла публіка всідалася на свої місця, пан Здіслав оголошує наступні концертні номери. Невеличка заминка – то він виймає з внутрішньої кишені картку з ім’ям та прізвищем нового виконавця, яке він за свою багаторічну діяльність зустрічає вперше і яке йому нічого не говорить. Нарешті він розібрав, тримаючи картку від себе на віддалі, що там було написано: «Отож! Шановна публіко! Привітаємо нашого нового, молодого дебютанта! На нашій сцені – Северин Бабій!»
Жваво залунав музичний програш оркестру. В залі чутно поодинокі оплески.
А на сцені ніхто не з’являється.
Пан Здіслав чекає, чекає, чекає. Він збентежено, з напруженою посмішкою озирається по різні сторони сцени: «Пане Бабій! Ви де? Ми чекаємо! Чекаємо на пана Северина Бабія». В тиші залу заінтригована публіка починає перешіптуватися, а подекуди вже залунали смішки.
Хтось з крайніх оркестрантів не витримав і кинувся у коридорчик. У пана Зарембського усе похололо всередині.
– Бабій! На сцену! – майже в саме вухо дрімаючого Северина грізно гаркнув музикант і помчав назад, на сцену.
Від несподіванки Северин гепнувся зі стільця на підлогу, ледве піднявся на тремтячих ногах і непевною ходою поплентався за тим оркестрантом. У ту мить Северин забув про все на світі.
Ось кількома вузькими сходинками він піднімається на сцену.
Цього слід було чекати – він зашпортався і мало не заорав носом по сцені, пролетів до самої середини. Лише стояк мікрофона, за який руками вчепився Северин, втримав його на ногах. Стояк похилився до самої рампи, мікрофон рвучко та оглушливо загудів, немилосердно для ніжних вух завсідників «Брістоля». Зал дружно вибухнув реготом та незадоволеними вигуками.
Пан Зарембський затулив долонею обличчя.
Северин якось втримався на ногах, поправив мікрофон, збентежено, з дурнуватою посмішкою тупцював на місці і, не припиняючи кивати головою на всі боки, обсмикував на собі костюм.
Публіка не припиняла реготати, аплодувати і викрикувати з місць щось дотепне та в’їдливе на адресу невдахи-виконавця. Пан Зарембський скреготав зубами, ним трясло, він ладен був пошматувати на дрібні кавальчики того батяра. Першим отямився конферансьє і, ніби нічого не сталося, знову підійшов до мікрофону.
– Отож, шановна публіко! Маємо на нашій сцені Северина Бабія! Очевидно, перший виступ… хвилювання. І наша така шляхетна заля! То все так впливає… Тож підтримаємо оплесками нашого нового виконавця! Прошу!
Зал радісно зааплодував. Пан Здіслав запропонував жестом Северину стати ближче до мікрофона і подав знак оркестру – можна починати, а сам непомітно, в стилі справжнього конферансьє, полишив сцену. Музиканти заграли. Северин дочекався свого вступу і…
Очевидно, що від надмірного хвилювання, голос у нього зірвався і він «пустив півня».
Знову зала вибухнула реготом, цього разу вже з бурхливими оплесками та ще дошкульнішими зауваженнями з місць, які ще більше розпалювали залу. Пан Зарембський опустив додолу очі, скрушно похитав головою і пішов зі свого спостережного місця до бічного виходу на сцену.
А Северин уже дещо опанував себе і заспокоївся. Він впевнено підніс догори руку, намагаючись заспокоїти залу, відкашлявся, прочистив горло і розвернувся до оркестру. Жестом подав знак – ще раз! Грайте ще раз! Починайте знову!
І музиканти – що мали робити? Заграли! Цього разу, дочекавшись свого вступу, Северин заспівав. Чітко, правильно і чисто.
І зала завмерла.
Під час виконання Северином пісні пан Здіслав з іншого кінця сцени побачив на протилежному боці у вузьких дверях фігуру пана Зарембського, який подавав йому якісь знаки. Спочатку він тицьнув пальцем на співаючого Северина, а наступним жестом були схрещені долоні рук. Пан Здіслав зі свого місця легко йому кивнув – він усе добре зрозумів, і пан Зарембський зник у темному коридорі.
Северин доспівав свою пісню.
Ще якусь хвилину зала, немов щось одне ціле, мовчала, не знала, як реагувати. Клоунська поведінка того батяра, яка сьогодні вельми потішила всю публіку, якось не співпадала з його унікальним, сильним і чистим голосом, з його оригінальним співом. Шляхетна публіка ще не встигла розібратися зі своїми почуттями – свідками чого вони стали? І приймати то чи ні?
А Северин, дочекавшись згасання останньої ноти, повільно вклонився завмерлій залі. Після напруженої паузи, заскочена таким несподіваним виступом, збентежена публіка нарешті розродилася ріденькими оплесками.
Не можна сказати, що відвідувачі «Брістоля» того вечора не сприйняли співочий талант Северина. Швидше навпаки. В «Брістолі» завжди збиралася публіка добірна, яка чудово зналася на всіх тонкощах співу й була добре знайома з усіма відомими виконавцями не лише зі Львова, а й з усіх куточків Речі Посполитої. Такого вокалу, запропонованого дивакуватим батярем, вони ще ніколи не чули. На жаль, те хвилинне сум’яття, коли публіка в «Брістолі» вагалася – приймати чи не приймати його у своєму колі, зіграло не на користь Северинові. Пан Здіслав Бялий, досвідчений і вправний конферансьє, вмів гідно порятувати будь-яку концертну програму з найскладніших ситуацій. Ось і цього разу, після завершення Северинового виступу, він жваво підступив до мікрофона.
– Щиро дякуємо нашому шановному дебютанту! Наважуся висловити спільну думку, що ми ще не раз почуємо чудовий голос Северина Бабія на наших концертах! Щиро дякуємо! А зараз на нашій сцені… Я вже відчуваю той захват… ту приємну, солодку нетерплячку, з якою вся шляхетна публіка чекає на нашу незрівнянну…
І пан Здіслав гучно назвав ім’я відомої співачки. Як по команді, залом прокотилася хвиля оплесків та овацій. Холодних, зате одностайних. Бо далі все розгортатиметься як завжди прогнозовано, у всім знайомому руслі, без будь-яких несподіванок.
Оркестр заграв жваву мелодію. Пан Здіслав впритул підступив до здивованого Северина. Він залишався на сцені, бо мав доспівати ще дві пісні – так вони домовилися з паном Зарембським. Але пан Здіслав з хижою посмішкою, нашіптуючи: «Йди, йди звідси! Йди!», все напирав своїм тілом на знесиленого Северина. І він здався без опору, не став нічого вияснювати, покірно спустився сходинками вниз і забрався геть зі сцени.
У розкішному, яскравому з блискітками естрадному костюмі на сцену вискочила усміхнена співачка. Вона, чи не єдина в цій залі, невимовно раділа й тішилася з такої невдачі, такого гучного провалу її потенційного конкурента. Дивним чином саме це додало їй наснаги й натхнення. Її виступ того вечора пройшов на диво рівно й чисто, і навіть мав успіх у публіки. Виходило так, що той Северинів провал, за іронією долі, посприяв кар’єрі відомої співачки і вона мала ще декілька доволі непоганих концертів у «Брістолі» та в інших розважальних закладах Львова. Таким чином, її «успішні» виступи відтягували час. Це було надзвичайно на руку пану Зарембському, який наполегливо вирішував проблему пошуку нових виконавців. І пан Зарембський уже встиг відмітити цей момент.
У коридорі за сценою на Северина чекав стурбований, переляканий кельнер.
– Пан Зарембський бажає негайно бачити вас у своєму кабінеті!
Северин, знесилений і спустошений, поплентався до кабінету пана Зарембського. Директор мовчки відрахував йому виплату за «виступ». Дивно, але він розрахувався з Северином сповна, виплативши усю суму, про яку вони домовлялися, і промовив:
– Вбрання і взуття негайно повернути в салон пана Казімєжа! І щоби я вас тут більше не бачив! До побачення! У мене сьогодні ще дуже багато роботи!
Северин без жодного слова згріб зі стола власника «Брістоля» всі гроші і мовчки, навіть не попрощавшись з паном Зарембським, повільно вийшов з його кабінету.
Він понуро крокував коридорами «Брістоля» до виходу. За стінами, у залі ресторану лунала музика, чутно було, як грає чудовий оркестр, а відома співачка натхненно виводила свої куплети. Та всі ці звуки доносилися до нього вже з минулого життя.
– Прошу пана! – почулося за його спиною.
Северин спинився.
До нього підійшов добре вбраний, доглянутий муровий хлоп з округлою, лисуватою головою на крутих плечах, з лагідним, зичливим поглядом банькатих блакитних очей. Чоловік, тримаючи в одній руці капелюха, підніс її і направив вказівний палець у бік Северина.
– Северин Бабій? – звернувся до нього українською мовою, що відразу ж насторожило Северина. – А я називаюся Зеновій Смага, Зеник – по-простому, по-нашому.
Щось, десь, колись Северин уже чув про того Зеника Смагу, але особисто не був з ним знайомий.
– Дуже хотів би з вами познайомитися! – продовжував Зеник. – Маю для вас пару цікавих пропозицій.
Хоча Северин у ту хвилину не мав ні настрою, ні жодних бажань, та все ж не відхилив знайомство з тим Зеником і байдуже буркнув:
– Та добре.
Десь, приблизно через півроку, буденний, непримітний і в «Лябіринті» ніким, крім самого Северина, не помічений, але доволі несподіваний випадок раптово підніс його як у власних очах, так і на недосяжну висоту серед львівських співаків. Хоча то піднесення відбулося непомітно, лише у Севериновій душі, зате незмірно потішило його самолюбство. Але таку неочікувану для себе приємність він нічим і нікому не виказав.
Якось у день його виступу, після другої чи третьої пісні, під час танцювальної паузи, до нього підійшов хлопчик-посланець. Він вручив Северину конверт з листом і поцікавився, чи чекати йому на відповідь. Заінтригований Северин здивовано розкрив конверт. На фірмовому бланку ресторану «Брістоль», крім ввічливого привітання, було надруковано кілька лаконічних фраз: «Чекатиму Вас у своєму кабінеті у будь-який зручний для Вас час. Маю для Вас цікаві пропозиції». І підпис: «Зарембський».
– Хо-хо-хо-о-о! – втішно промовив Северин, акуратно склав листа, засунув його назад, до конверту і звернувся до хлопчика: – Не буде відповіді! Ніякої відповіді не буде! Лише, будь ласка, передайте на словах пану Зарембському, що зі мною – все гаразд! Запам’ятаєте? Не забудете? Все гаразд!
На сцені знову залунала музика. Посланець чемно вклонився і зник.
5
Чийсь грубий і хриплий голос над самим його вухом змусив Северина зупинитися і вмить протверезіти.
– Ну, що вилупився? Позатикало? Колєги, а жеби-сь ви знали, що як будете подавати співочий голос, то будете при тім глухі на всі вуха! Га-га-га!!!
Регіт, який швидше нагадував бичаче ревіння, що вибухнув за сусіднім столиком, на мить заглушив загальний гамір зали. З відвідувачів ніхто особливо не здивувався і не звернув на то жодної уваги – такі вибухи реготу не дивина в «Лябіринті». Але тільки не для Северина. Для нього ті слова і той сміх були, як удар по карку старою штахетою з іржавими цьвєками!
– Та що ти вилупився, як баран на нові ворота, колєго?! Не впізнав? – Той нарваний штріх і далі зачіпав Северина, а його п’ятеро нетверезих кумплів тулилися за маленьким столиком і тужилися, бо мовчки дерли лаха, аж душилися.
Северин дещо відхилився назад і напружив свій погляд. Тільки тепер в тих збуях він упізнав нарешті ватагу личаківських батярів на чолі не з будь-ким, а з самим Орестом Щипом.
Северин ще раз, уже безнадійно зиркнув у бік переповненої, метушливої та гамірної зали, але вже не поривався кудись бігти. Й без того було видно, що він знову, цього разу вже завдяки тим личаківським засранцям, втратив свою незнайомку. Вона знову зникла і тепер її вже можна не шукати. А була ж майже на відстані витягнутої руки!
Северин у відчаї намагався зробити ще кілька кроків поміж скупчених столиків й щільної публіки. Та всі його зусилля виявилися марними. Він приречено зупинився, опустив голову, а потім повернувся до столиків з личаківськими збуями. Наближався до них з дурнуватою посмішкою, театрально простягнувши руки вперед, експромтом граючи зварйованого сліпого.
– Йой! Куго я виджу! Ку-у-урва ті маць бу-у-ула! Яке то щисьтє вас туткай-во всіх видіти, кулєґі! Ану, дай-но спробую, хто ту є? Йой! Та туткай одні рідні батяри!
Северин хіхікав, божевільно дивився кудись вбік, чи вгору, ляпав долонями личаківських батярів по головах, крутив їм вуха, щипав і тарбав їх за щоки, носи, підборіддя, плямкав пальцем по їхніх губах.
Личаківські збуї спершу невимовно тішилися з такого Северинового моцного кавалу. Реготали, жартівливо й грайливо відбивалися від його рук, навіть підігрували. Але щодалі, тим більше ті його жарти трималися на межі. Пробираючись так по головах батярів між їхніми столиками, Северин затримав свої руки на плечах самого Ореста Щипа – Орка Щипавки, як його поміж собою називали всі личаківські. Він єдиний з-поміж своєї батярської компанії навіть не посміхнувся. Він мовчки, похмуро і незадоволено спостерігав за всіма Севериновими цирками. Невисокий на зріст, непримітний і невиразний, він був надзвичайно жорстоким та безжальним, справжньою грозою усього Личакова і вважався старшим понад усіма личаківськими збуями-батярами.
– А ту хто є? Ану-ану, дай-но впізнаю, хто то такий!
Несподівано рвучко Северин підняв за плечі Орка з-за столика.
Всі личаківські батяри за сусідніми столиками принишкли, мовчки спостерігали, чим то все скінчиться, і напружено-дурнувато посміхалися. Але й за багатьма іншими столиками в залі уважно стежили, що там той Северин витворяє. А він, незважаючи ні на що, захоплено грав далі зварйованого сліпого, дивився кудись вбік, а руками обмацував плечі та голову Орка.
– Йой! А хто ту є? Хто ту такий? Йой! Щось ніяк не впізнаю! Йой, а шо то таке? Хто ту такий? Гі-і-і! Йой! Ледве впізнав-єм! Га-га-га! Та то є той шпиндель личаківський!
І Северин грубо провів відкритою долонею з розчепіреними пальцями по обличчю Орка, від чола до самого підборіддя.
А то вже була страшна образа, настільки страшна, що за львівським батярським кодексом в життю ніколи і нікому не прощалася, хто б не посмів таке вчинити. Личаківські підірвалися зі свої місць. Зала затихла і на секунду завмерла від гуркоту перекинутих столиків та незрозумілих криків. У ту ж мить, як по команді, чоловіки з публіки гуртом кинулися розбороняти розлючених батярів. Бо якби того не зробили, сталась би велика біда.
Той раптовий спалах люті між Северином і личаківськими у приміщенні «Лябіринту» вдалося загасити одразу ж. Щойно ватажок личаківських, грізний Орест Щип, якого боялися і поважали всі львівські батяри, грубо відштовхнув Северина, усі довкола вже були напоготові, бо дуже добре знали можливий розвиток сценарію «дружньої» зустрічі між клепарівськими та будь-якими іншими батярами, особливо личаківськими, його кульмінацію і фінал, тобто чим усе могло скінчитися.
І самого Северина, і клепарівських, і личаківських вмить з усіх боків обступили моцні хлопи з постійних завсідників «Лябіринту» і відсунули по різних кутках. А то вже називалося – ситуація! Щойно градус розмови між батярами наближався до критичного ступеню, стурбований Зеник занепокоєно замахав руками до свого оркестру з вимогою негайно грати щось гучне, бадьоре і жваве!
Батяри, грізно відмахуючись від чемних та поважних клієнтів «Лябіринту», які все намагалися заспокоїти, урезонити їх, неохоче, та все ж повільно розійшлися по своїх місцях.
Та ненадовго.
У гострій словесній сутичці вони все ж домовилися стрінутися опісля десь на затишній вуличці, коли їм жодна курва не заважатиме принципово полагодити поміж собою деякі делікатні питання.
Такий, на початку затишний, майже домашній вечір у «Лябіринті», що передбачав приємне і радісне розгортання чарівного торжества доброї музики і співу, в одну секунду був зірваний. Тепер жорстока непередбачуваність розвитку наступних подій загрожувала будь-кому з відвідувачів дансингу. І в залі запанувала загальна напруга та неспокій. Публіка, особливо жінки та дівчата, раптом забажали чимшвидше повертатися домів. І хоч як бідний Зеник Смага не намагався заспокоїти, розвеселити публіку дотепними віцами або ж новими піснями, йому то ніяк не вдавалося. Бо то вже був не його вечір!
Слава «Лябіринту» як про нейтральну територію, а тому цілком безпечне місце для всіляких забав, вмить розсипалася на порох, неначе то був простий фокус, придуманий невправним цирковим ілюзіоністом.
Справді, з настанням ночі, неподалік «Лябіринту», в затишному скверику навпроти залізничної колії, все найцікавіше тільки-но зароджувалося.
Сходилися клепарівські на чолі з Северином і личаківські, яких грізно вів за собою відчайдушний Орко Щипавка. На підступах до визначеного місця пальці, кулаки, руки та плечі аж до хрускоту в суглобах розминалися ланцюгами, солдатськими ременями з важкими пряжками, стеками та кастетами. Справжня, моцна батярська забава щойно починалася, а в Севериновій голові все крутилися знову і знову слова з дурнуватої батярської пісеньки: «Там на розі, на Яновській, при вулиці Клепаровській».
Місяць був уповні. Висів непорушно у нічному небі, неначе гігантський цирковий прожектор, освітлюючи все довкола фантастичним, мерехтливим сріблястим сяєвом. Електричні вуличні ліхтарі своїми плямами світла лише додавали містичного відчуття атракціону, окреслюючи окремі відтинки вулиці на Підзамчі, неначе арену, де ось-ось мала розгорітися принципова сутичка двох непримиренних львівських батярських дільниць.
Вочевидь та зустріч мала повне право назватися історичною, бо такої кількості батярів, які підтягнулися звідусюди взяти участь у виясненні стосунків, Львів ще не бачив і, мабуть, не зміг би пригадати, чи коли-небудь ще таке траплялося в його історії.
Моторошні сутінки звідусіль повнилися зловісними тінями. Понад мовчазними натовпами батярів у такій чисельності, що це схвилювало їх самих і не в одного засмоктало десь в дупі, змушуючи її мимовільно втягнутися глибше досередини, Северин виділявся і своїм зростом, і кремезною статурою. Вів клепарівських сміло, впевнено, без жодної тіні страху. Та й хто би з клепарівських тої ночі ховався по кущах і відмовився стати під оруду Северина? Та з таким – хоч на край світу, в Гамерику, хоч до пекла!
А личаківські, на чолі з Орком Щипавкою, все гуртувалися на віддалі і чекали підходу клепарівських. Той Орко не виділявся з-поміж інших ні ростом, ні статурою, навпаки, серед своїх був найбільш непоказним, низькорослим, щуплим, кривобоким і згорбленим. Зате Орко Щипавка віддавна був ще тим чортякою, який сам вартував десятьох, а то й сотні мурових батярів. І Северину в інші секунди по-справжньому холоділо на душі, коли він раптом згадував, проти кого йому нинька доведеться стояти.
Ніщо не порушувало благодатну тишу теплої літньої ночі. Лише на схилах Високого Замку голосно заливалися своїми безконечними співами, не відаючи ні про що інше у світі, щасливі і закохані солов’ї. Та ось зачовгали по гравію немощеної вулиці сотні кроків. Біжучи назустріч одні одним, дві групи батярів здійняли густу хмару куряви, яка в місячному світлі та променях вуличних ліхтарів виблискувала мільярдами грайливих діамантових іскор.
І коли відчайдушно, без зайвого шуму, аби не полохати сплячих міщан і не піднімати їх на непотрібний ґвалт, лише у супроводі окремих звуків ухкання, гупання, ляскання, шипіння, сичання, шепотіння прокльонів та тихих зойків поранених в акомпанементі з дзенькотом та брязканням кримінальної зброї розпочалося основне батярське дійство, як одночасно з кількох вузеньких бічних вуличок несподівано для всіх різко залунало різноголосе сюрчання поліцейських свистків. Але найгірше було те, що одночасно з пронизливим сюрчанням залунав грізний гавкіт, може, з десятка німецьких вівчарок.
Що тут почалося! Хтось одразу ж кинувся навтьоки невідомо куди! А деякі навіжені батяри у шаленому захваті продовжували духопелити один одного. Вікна навколишніх будинків, неначе за порухом чарівної палички, вмить загорілися вогнями. З усіх кутків, будинків, вікон одразу ж залунали на все Підзамче крики, свист, голосіння. З дзенькотом відчинялися, та одразу ж зачинялися вікна довколишніх помешкань у супроводі ґвалтовного верещання жіночок, ніби їх усіх одночасно різали.
Рейвах починався знаменитий, якого сонний Львів давно вже не бачив! І описати тото всьо не спроміг би ся жоден з більш-менш обдарованих львівських літераторів. Та тут би й таланту самого Івана Франка забракло! Хіба би порадити всім охочим читачам самим побувати у тому пекельному місиві. Ото би їм щось дало! Ото би їм щось прояснило! Та, на жаль, молоді і модні літератори того часу в ту знамениту ніч тихо й мирно спочивали собі в чистих і м’яких постелях десь на зовсім іншому кінці Львова.
Втікати Северин умів і любив. Але тільки тоді, коли ситуація ставала настільки безвихідною, що іншого способу порятуватися і не втрапити у руки дефензиви не виявилося. У всіх інших випадках, батярських перемовинах, подібних історіях до тих, яка трапилася сьогодні, Северин ніколи не відступав, стояв до останнього і кумплів своїх поранених ще ні разу не покинув на розправу супротивників. Та сьогодні трафився не той день!
Батярську забаву нагло перервали, щойно вона розпочалася! То хтось зі своїх, шляк би його трафив, мусів наклепати, донести в найближчий відділок! І поліції набігло стільки, що всім героям тої ночі, всім королям львівських вулиць, і клепарівським, і личаківським, і замарстинівським також, довелося кинутися врозтіч, хто куди.
Северин мчав нічними вулицями і тішився, відчував невимовний захват та піднесення – і честь батярську збережено, бо нічим не зганьбився перед тими личаківськими, і здоров’я свого не втратив у тій страшній сутичці, яка могла стати останньою в його житті, і бузя вціліла. Вийти з таких стрічей без жодної подряпини на твари – то велика справа! Северин майже летів над рідними, такими любими серцю львівськими вулицями.
Ось паркан. Сходи.
Двері в дворик. Дворик. От матолки! Хто ж на ніч білизну залишає сушитися!
Висока цегляна стіна.
Знайомі виступи і вибиті цеглини, аби вибратися нагору.
Так, вже на горі. Тепер зіскочити вниз.
Ще один дворик. Вихід на галерею внутрішнього балкона і через довгий коридор на іншу вулицю.
Тепер бігти до кінця вулиці і звернути праворуч. А сюрчання свистків і розлючений гавкіт псів хоча й долинає з кількох боків, та звучання те все слабшає.
Тепер звернути за ріг будинку.
Четвертий дім з краю. Забігти в браму глухого внутрішнього двору, з якого немає іншого виходу. Але там, на долівці того двору, під однією зі стін є дуже цікавий каналізаційний люк.
На самому краю хідника зарухався важкий чавунний люк. Він відсунувся чимдалі набік і з нього обережно вигулькнула, лише по самий ніс, Северинова голова.
На всі боки вулиця була порожньою й тихою. Нічна вільгість лагідно обіймала зморені за день будівлі, вкривала сизою росою чорну бруківку. Ліхтарі де-не-де висмикували з темряви освітлені плями безлюдного простору. Ніде ані шелесне. Северин спритним стрибком з ями опинився на вуличній бруківці. Немов бавлячись, засунув на місце важезний люк. Він спершу почув, а потім і помітив, як у самому кінці освітленої вулиці метушилися якісь люди з розлюченими песиками. Ті люди щось вигукували, верещали, шлякали, а песики нестримно гавкотіли, що чутно було на чверть Львова. І не соромно їм було людей будити! Северин нарешті здогадався, що то, мабуть, були поліцейські. Цікаво, а що вони там роблять у такий пізній час, на тих вулицях у батярському районі? Мабуть, шукають когось.
Северин поправив на собі маринарку й капелюха і, злегка насвистуючи мелодію нової пісеньки «Ми нині стрінулись знову…», аби не привертати до себе зайвої уваги, зникає невловимою тінню у м’якій темені батярських кварталів.
Після того недоречного і дурнуватого інциденту з навіженими личаківськими, які так необачно, і так брутально впхалися своїми кривими ґємбами в ту давню, інтимну Северинову історію з його невловимою незнайомкою, він пережив неспокійну, важку ніч.
Можливо, того вечора наміри личаківських в «Лябіринті» були мирними, навіть доброзичливими. Можливо, вони, щось там між собою порішивши, справді забажали помиритися і заприязнитися з Северином, а заодно й з усіма клепарівськими. Хто ж про то тепер скаже, що в них тоді було на умі! І якби таке відбулося іншого вечора, за інших, нейтральних обставин, можливо, й стався б той довгожданий акт примирення між личаківськими та клепарівськими.
Якби ж то Северина того вечора ніщо інше не відволікало і він би, перед тим покрутивши для фасону носом, врешті пішов би на контакт, приязну розмову, мирову чарку, спільний стіл, гучну забаву і, як логічний результат отого всього – мир і вічну дружбу між клепарівськими та личаківськими!
Можливо, так і сталося б того вечора. Якби не раптовий, незграбний і такий необдуманий жест отого пришибленого збуя з Личакова, який в результаті пересрав усе на світі! Тепер про якусь «мирову» між клепарівськими і личаківськими всі у Львові мусіли забути навічно. Віднині ота правічна неприязнь, прадавнє суперництво між двома історичними львівськими дільницями, яке так чи інакше зачіпало сотні життів та доль їхніх корінних мешканців і яке періодично, в різні часи то згасало, то розпалювалося з новою силою, а тепер, в таку відносно спокійну, погідну пору взагалі могло зникнути і перерости в давно сподівану вічну дружбу, навпаки – і тож треба такому статися! – переросло у справжню війну! Тепер миру після всіх пам’ятних подій того вечора й ночі між клепарівськими та личаківськими не могло бути ніякого і ніколи!
А тут ще ті матолки, батяри замарстинівські влізли! І теж з благими намірами, вар’яти!
Того вечора, коли завдяки Северину, але цілком не за його провини, почалися оті з’ясування стосунків, замарстинівські спробували втрутитися, аби розборонити і розвести не на жарт озвірілих батярів, і так необачно вляпалися в історію, з якої тепер вже не знати, як мали вибиратися. Бо у тій сутичці клепарівських з личаківськими їм солідарно, з обох боків пригрозили – замарстинівські мусять визначатися, з ким і за кого вони, за тих чи за тих. Бо інакше, якщо почнуть спадати з того і ховатися по кущах, то й ті, і ті їм наваляють по самі вуха! І якої сраки вони в то влазили? – бідкалися після всього замарстинівські батяри. За кого їм тепер стояти?
Та назагал – то все дурниці і великі бздури, бо для Северина головною прикрістю того вечора залишалося те, що з вини тих зварйованих личаківських – він знову втратив свою незнайомку! А вона в ту мить, йому так здавалося, була як ніколи близько. Майже в його руках!
За кілька днів з’ясувалося, що до поліцейського відділку тої ночі чомусь найбільше потрапило саме замарстинівських батярів, які в тій історії були, як то кажуть – в Бога душу винні! А майже всім і личаківським, і клепарівським тої ночі вдалося втекти.
Після всього, що сталося, вже пізно вночі, Северин, ні з того ні з сього, приперся до Гальки, чим її неймовірно здивував і збентежив. Він до неї давненько не зазирав і сам уже потихеньку вирішив, що – все! З Галькою – покінчено! Доста! Так далі тягнути не можна! І він ніколи більше. А Галька, очевидно, вирішувала все по-іншому, зворотно, по-своєму, по-жіночому.
Вона у своєму серці плекала надію і вперто сподівалася, що її Северин довго без неї не витримає, повернеться. У неї був план. І по-жіночому хитро нічого не робила, аби якось пришвидшити його повернення, аби не сполохати. Швидше навпаки, всіляко демонструвала свою байдужість до нього, відверто фліртувала з іншими батярами, запускаючи цілу армаду жіночих хитрощів, аби знову пробудити в Севериновій душі, якщо не ревнощі, бо той скурвий син не ревнував ніколи, то хоча б жаль за втраченим, нову цікавість до неї, аби він знову прийшов, забажав її, аби він просив на колінах прощення. Отоді вона, ще покомизившись деякий час, змогла б обплести його павутиною своїх чарів ще більше, ще надійніше, та так, що він уже нізащо не зміг би ні вирватися, ні поворухнутися навіть, а вже тоді-і-і…
Але така раптова з’ява Северина перемішала всі її марення та надії, зруйнувала всі її плани та наміри. Бо по тих термінах, які визначала і прораховувала для себе Галька, активізація нового Северинового зацікавлення нею мала б розпочатися не раніше як за три-чотири дні. Та аж ніяк не сьогодні!
Неочікувана поява його у ту пізню пору, збудженого, шаленого, такого красивого і такого… ну, як йому відмовити! – спочатку зовсім збила її з пантелику. І що їй робити? Не виганяти ж його назад, у ніч! Вона не встигла навіть подумати, навіть розпитати щось, для годиться, як одразу ж вони опинилися в ліжку і почалася серія такого потужного, такого всеспопеляючого кохання, що нещасна і щаслива в ту мить Галька забула про все на світі, про всі свої надії, плани та наміри, відкинула подалі свій сором, дівочий гонор та честь і, втративши останні залишки свідомості, здалася! Остаточно і безповоротно!