Kitabı oku: «Батяр з Клепарова», sayfa 3
4
Найперше, що врізалося в пам’ять малого Северина – то були мамині сльози. Йому потім увесь час здавалося, що мама іншого в своєму житті не знала і ніколи не мала, а тільки сльози й роботу, сльози й роботу. Такою він її запам’ятав собі на все життя. Завжди одна, в убогому напівпідвальному помешканні на Клепарові, зігнута над стареньким «Зінгером». Та швейна машинка була справжнім спасінням для усієї їхньої невеликої родини. Северин мав ще старшу сестру Тетяну. Ту швейну машинку начебто приніс його батько, особа ще більш таємнича, ніж мама, бо його Северин ніколи в житті не бачив, навіть знимки жодної не збереглося. А всі його розпитування, вивідування у мами про батька викликали у неї лише сльози. Малий Северин з усього нелегкого і такого таємничого життя його родини зміг лише розвідати, що тато був січовим стрільцем, а потім воював в УГА і загинув за Україну. Та де його поховали, де його могилонька, так ніколи ніхто й не відповів. Севериновій мамі вдалося лише дізнатися, що зустрів її коханий чоловік свій останній час на полі бою десь під Вінницею. Ото й усі відомості про рідного батька, з якими довелося далі йти по життю малому Северину.
Щойно Северин трохи підріс, його з іншими, такими ж, як і він, хлопчаками, хто залишився без батьків, заходилися виховувати рідний Клепарів та львівські вулиці, на яких він разом зі своїми малими кумплями пропадали цілими днями. А маму він уже більше ні про що не розпитував. Набридло постійно бачити її сльози. Не хотів більше тривожити. Нехай уже залишається наодинці зі своєю бідою, якщо вона для неї така дорогоцінна, що не бажає поділитися жодним словом навіть зі своїми дітьми. Нехай краще уже оте вічне торохтіння «Зінгера», постійна робота, яка відволікала маму від її тяжких дум. А що Северинова мати була кравчинею першокласною, про те знали й далеко поза рідним Клепаровом. І замовлень вона мала стільки, що вже майже не виходила з дому, бо всі замовники йшли до неї самі. А як трошки підросла Тетяна і почала куховарити, то вже небавом, якось само собою, перебрала на себе і всю іншу домашню роботу. Тоді мама взагалі не покидала хату, окрім як відвідин церкви, і ніби пришила себе до тої швейної машинки.
Завдяки маминому вмінню Северин ніколи не бачив тої біди, як то бувало з іншими його ровесниками, дітьми батярських околиць. Він завжди був ситим, чистим і доглянутим, і завжди охайно, навіть по-модному добре вбраним. Тому таке відчуття неусвідомленої потреби носити якщо не дороге, то хоча б чисте, охайне вбрання залишиться назавжди з Северином, якої б життєвої скрути він не зазнавав.
У школі Северин вчився дуже добре. Навіть був найкращим учнем. Всі вчителі були ним дуже задоволені і покладали на нього великі надії – а раптом йому, хоча б одному з класу, вдасться виборсатися з такого життя. Особливо Северином був задоволений парох місцевої парафії, а все тому, що він, коли ще був маленьким Севцьом, сам, без дорослих, прийшов проситися до церковного хору. Парох хоча й був вельми подивований таким проханням малого, все ж таки дозволив йому відвідувати хор, тим більше, що в малого виявився ідеальний слух. Малого Северина тягнуло до музики і невдовзі він самотужки вивчив нотну грамоту.
Та ось мами не стало. В одну мить життя Северинове змінилося. Ні, не можна сказати, що воно стало гіршим. Воно просто змінилося, стало геть іншим.
Його вже зовсім доросла сестра Тетяна стала повноправною господинею. Тепер уже вона була і швачкою, і прачкою, і куховаркою. Хоча кравчинею вона виявилася не такою жвавою і не такою вправною, як її мама, все одно, замовлення надходили й далі. Але от Северинові тепер довелося допомагати сестрі на господарці. Він був змушений покинути школу і поступово звикати до нового життя. Звичайно, вічно так би не тривало. Ще яких два-три-чотири роки і його сестру як дуже добру господиню, хтось би обов’язково потягнув заміж. Тому й залишалося Северинові одне – міркувати, як би то собі знайти якусь роботу. Тут вибір був невеликим і доволі традиційним: або ставати гоноровим батяром, коханцем львівських вулиць, освоїти якесь злодійське ремесло, а потім згнити в Бригідках, або ставати таким собі напівбатяром, йти перекладати бруківку і до кінця життя гибіти на тих львівських вулицях вже не як коханець, а як справжній невільник.
Замолоду Северин вирішив випробувати фортуну. І пішов на львівські вулиці опанувати картярське ремесло. Спочатку йому всміхалося щастя. Він вигравав, був завжди при грошах. Та ось стався випадок, за яким починається потайна сторінка Северинового життя. Ще майже підлітком він потрапив на два роки до цюпи. Як то могло статися, про те ніхто з його приятелів нічого певного сказати не зміг би. Одні казали, що програвся і мав борг, який не зміг вчасно повернути, бо не бажав. Вважав, що його обмахлювали. Зчинилася бійка, в якій він когось нібито забив. Інші казали, що він якогось відомого шулера злапав за руку на гарячому. А тут набігли поліціянти. Видно, що хтось їх попередив, бо шулеру якимсь дивом вдалося втекти. Ще інші казали, що то не через гру, не через карти і ніяких боргів за Северином ніколи не водилося, а просто клепарівські щось не поділили з личаківськими. Северин, звичайно, стояв за клепарівських. Найдивніше було те, що сам Северин, коли повернувся з в’язниці таким, до холєри, моцним збуєм, що його на Клепарові спочатку ніхто не признав, жодним словом ні за яких обставин не згадував про ту загадкову історію. Ніби нічого й не було такого у його житті. І щось у нього вивідати так ніколи нікому і не вдалося. Та було в тому ще й таке, що всі довкола помітили разючі зміни, які сталися з ним за роки, проведені у цюпі. З веселого, жвавого і допитливого, відкритого до всіх і до всього молодого батяра, Северин зробився мовчазним, відлюдькуватим, понад міру задумливим. І що з ним такого в тій в’язниці могло статися – про це також ніхто не міг здогадатися. Подейкували, що за тих пару років він пройшов добрий університет, показав себе якнайкраще, моцним хлопом, що не буде ні під ким ходити, і тим завоював серед усіх шанобливу повагу, навіть авторитет. І через те зійшовся він там з іншими, правдивими авторитетами, чи то циганами, чи то вірменами, чи то з жидами, які вже там йому щось нашептали, чогось його навчили.
Так то було, чи ні, але тепер Северин викликав серед свого люду острах, обережність і ще більшу повагу, ніж мав її доти.
Северин за ті два роки справді дуже перемінився. То одне, що він став таким відлюдькуватим, полюбив самотність і ні з ким тепер кумпаній не водив, навіть з найвірнішими кумплями, що неймовірно їх засмутило. Северин тепер ніколи не торкався карт, та й до цьмаги став байдужим. Але то не головне. По-справжньому Северин усіх на Клепарові вельми здивував, коли одразу ж після повернення з ув’язнення раптом подався на роботу і, за прикладом добропорядних батярів, став навколішки перед львівською бруківкою. Ото була дивина, так дивина! На цілий Клепарів! Та й на Левандівку, Замарстинів і Личаків також! В перші дні Северинової праці деякі батяри навіть збігалися, аби на свої власні очі пересвідчитися, як той скурвий син, той красень на пів-Львова, такий моцний хлопака, батяр над батярами звар’ював! Бо вклєкнув і кладе бруківку! А Северинові то все було якось глибоко до дупи! Мовчки, зосереджено вчився добре класти каменюки і ні на чиї кавали навіть вусом не вів. І за короткий час батяри покинули з ним дрочитися, дали Северинові спокій.
Та бувало, що на нього, мабуть аби не заскніти, часами щось находило. Він знову ставав колишнім Севцьом і пускався в могутній розгул, що аж гуділо пів-Львова, від Левандівки до Майорівки. Він знову ставав душею компанії, заводієм гучних забав, найкращим співцем і танцюристом.
Та до жалю всіх клепарівських дівчат і місцевих батярів, тривало таке свято день-два, не довше, після чого Северин знову на тривалий час поринав у свою самотність, знову ставав відлюдькуватим, самозаглиблювався і, крім своєї роботи, відсторонювався від усього і від всіх. Не міг відмовитися хіба що від жіночого товариства. Потік дівчат, які не оминали Северинового тіла, які прагнули йому віддатися, все не вичерпувався, та ще нікому не вдалося заполонити його серце навічно. Була одна, Галька, з якою Северина бачили найчастіше, але їй також мало що вдавалося зробити. А дівка була така, що по цілому Львову ще таку пошукати! Скільки кавалєрів, навіть панів шляхетних упадало за нею, та все марно, ні на кого й не гляне. Пропадала дівка, всихала за своїм Северином, все йому віддала, а тому все мало! Все щось не так, все чогось бракує.
І жаліли Гальку по цілому Клепарову – така дівка гине! Вже й ревнощі намагалася у Северина пробудити – почала для вигляду з іншими зустрічатися. Та де там! Ще гірше собі зробила. Не ревнував Северин! Ніяк не ревнував, скурвий син! Дізнавшись, що Галька зустрічається з іншим, тільки буркнув байдуже: «Що ж, така моя доля. Я тебе не тримаю. Той твій кавалєр – добрий хлопака, я його знаю, надійний. Будуй своє щастя, як знаєш. Перешкоджати вам не буду». Та довго так нещасна Галька витримати не змогла. Намагалася повернутися до Северина, але то вже виявилося нелегко. Відмахувався від Гальки, казав, що совість його замучить, не хотів руйнувати її щастя. Ледве-ледве якось вдалося бідній Гальці його перепросити. Ненадовго. Бо все з’являлися нові і нові цікаві дівки. Але ніхто з них, ні з його близьких друзів не міг ні втішити, ні якось розрадити Северина. Та особливо ніхто й не старався, бо не мав Северин ні біди, ні горя, ні якоїсь хвороби, а просто був таким дивним. Ходили чутки, що хтось у неділю, коли після церкви всі поважаючі себе батяри йдуть цьмагу цмулити, випадково проходячи повз помешкання Севера з навстіж відчиненими вікнами, постеріг його там. З чим би ви думали, га? Ніколи не вгадаєте! Ану-ану! Нє-а, нє-а! Навіть і не тужтеся! Постеріг його там у хаті на ліжку одного з книжкою! Ви то собі можете уявити, га? Север книжки читає! Хто б то міг подумати!
Зрештою, великого вражіння то ні на кого не справило, бо мало хто нині книжки читає! Знати б ще які то книжки – ото діло! Бо якісь читаночки з «Просвіти» – то одне, а якісь інші книжки – то вже зовсім інша справа. Аж тут раптом всіх осінило, чого ж то їхній Север став таким дивним після криміналю. А чи не зайнявся він часом політикою, га? І чи не є він членом підпільної організації якої? А може, то він так готує атентат? А може – й одне, і друге, і третє? Нині всьо може бути. А може, то він до секти якої долучився, га? Та не приведи Господи! Нє, щось тут не так, не то. Бо не видно, щоби він кудись зникав, кудись ходив. Нє, хлопаки, щось тут не так, щось не то.
Такі розмови точилися поза вухами і поза свідомістю Северина, й особливо його не зачіпали. Він і сам відчував у собі якісь зміни, але пояснити те, що з ним відбувалося, не міг. Він би й радий був поговорити про це, але з ким? З тими зварйованими батярами? Та дайте мені спокій! І Северин сумував на самоті далі. Так, він намагався більше читати і книжок, і навіть газет. Але як самотужки в тому всьому розібратися? Чи книжки допоможуть, коли немає поруч тієї людини, яка б порадила, повела б. А ще розмови у в’язниці з тим Круком. Все не дають йому спокою. Може, й справді до них піти, пошукати там підтримки? Ех, було б у кого шукати підтримки! То все такі самі батяри, як і він. Хіба що з міцнішим стержнем в задниці, та з таким бісівським дриґом.
Ет, до дідька! Северин відчував з кожним днем усе гостріше – роки минають, він став дорослим, не дурним, моцним хлопом, справжнім чоловіком, а нічого в житті не міняється, не з’являється нічого нового. І Северин сумував. Та сум той не тривав цілий час. Він іноді розріджувався і траплялося так, що поставали хвилини, про існування яких Северин ніколи в житті не зізнався б. Навіть самому собі. Ото вже справді, сталося в житті Северина таке, про що він точно ні з ким у світі не поділився б жодним словом, за жодних обставин. А то було таке, що Северин іноді писав вірші.
Якось, тиняючись містом у пошуках будь-якої поденної роботи, трафилася Северину одна дивна оказія, яка вплинула на все його наступне життя. Від свого доброго кумпля, фест мурового батяра з Замарстинова, він дізнався, що з’явилося місце мийника посуду в «Брістолі». Робота, що не кажіть, аж ніяк не пасувала гоноровому батяреві з Клепарова! Але одне те, що був то поважний, найгоноровіший у всьому місті ресторан «Брістоль», а там – дуже добрий, знаний на весь Львів джазовий оркестр з найкращими солістами, Северин, отримавши таку пропозицію, ще якусь мить мнявся, як горича бульба в роті, бо не знав, чи вдасться йому стерпіти всі ті дошкульні жарти (а вони, без сумніву, з’являться обов’язково!) всіх знайомих батярів, коли ті раптом розвідають, яку то працю собі надибав гоноровий Север. Але спокуса наближення до музики доброго оркестру вкупі з чудовим співом взяла гору, і Северин дав згоду на ту працю. Зрештою, не конче її аж так афішувати – ну й що з того, що мийник посуду! То хіба не робота? Та на початках доведеться якось шифруватися, ховатися, а потім, потім він кожному бузю вмить заткає, як хтось почне занадто дрочитися і лаха дерти з нього.
Але не так сталося, як бажалося. Виявилося, що основне, найбільше миття посуду в тій брістольській посудомийні відбувалося саме у вечірній час, власне тоді, коли на сцені великого залу ресторації відбувалися виступи оркестру зі співаками.
Пробиваючись крізь нестерпний гуркіт кухні з невгаваючим брязкотом посуду, постійними криками та лайками зденервованих кухарів та кельнерів, шумом і плюскотом води в задушливих випарах, все ж долітали до чутливих Северинових вух чудові джазові пасажі зіграного музичного ансамблю, іноді перериваючись гучними оплесками залу, знову лунали чисті акорди та співи вишуканими голосами популярних, добре знайомих, чи вперше виконуваних прем’єрних пісеньок.
У такі хвилини Северин забував про роботу, намагаючись вловити і запам’ятати музичні фрази, такти, звучання акордів та хоча б кілька слів з нової пісні у виконанні чарівного голосу. Тоді й отримував Север порцію дошкульних та в’їдливих слів від товстого і лисого пана Бронека, наглядача по кухні, в незмінному чорному фраку і білих рукавичках, який одразу ж незлюбив того впертого батяра і цілий час гострив на нього зуба. Северин незадоволено повертався до клятого миття, вже вкотре вирішуючи кидати ту працю. Ото тілько ще пару днів – і всьо! Всьо! До холєри! До дідька! До курвої мами з такою працею!
Але сталося так, що Северин випадково розвідав, що вранці, коли зазвичай не було такої нагальної роботи, через коридори кухні можна було проникнути нагору до великої, порожньої в такий ранній час зали, де на сцені відбувалися проби оркестру та сольних виступів, розучування нових, модних пісеньок. Якщо обережно пробратися, то там, в закапелку за колоною, у напівтемряві, можна було спокійно насолоджуватися доброю музикою і співом, залишаючись якийсь час непоміченим. Ех, шкода тілько, що то були не виступи, а вправи, які періодично переривалися, аби потім знову заграти з того самого місця.
Так минали дні, а Северин і далі залишався мийником посуду в «Брістолі», і, зціпивши зуби, зносив усе дошкульніші зачіпки пана Бронека. Северин уже знав, що пан Бронек доводився якимсь далеким родичем власнику «Брістоля» пану Зарембському. І мабуть через той родинний зв’язок вони й мали такі подібні, тяжкі характери. Про важку вдачу натури пана Зарембського слава ходила по цілому Львову. Хоча його заклад був завжди в ідеальному стані і ніколи не мав жодних нарікань від заможних клієнтів, але от з обслуговуючим персоналом та особливо з артистами пан Зарембський постійно мав неабиякі проблеми. І хоча те місце було надто привабливе – відоме, гучне й грошовите, рідко хто міг ужитися, чи бодай якось порозумітися з тим нестерпним характером власника ресторації «Брістоль».
Ось настав такий час, коли й Северин, не витримавши, врешті, криків і принизливих знущань пана Бронека, теж вирішив полишити ту нещасну мийку в тепер чортовому для нього «Брістолі»! Але перед тим як забратися звідти остаточно, Северин розробляв план. Він мав дізнатися, де мешкає пан Бронко, і коли той буде в доброму гуморі вертатися домів, а таке траплялося доволі часто, непомітно підстерегти його та й віддячити за всі образи. І віддячити добре так, смачно, по-батярськи, аби пан Бронек до остатку свого життя запам’ятав – як то воно є, коли так необачно відкривати свою криву варґу на того, хто до такого ніяк не надається – на львівського батяра! Від такого пляну Северину стало легше на душі, і в останні дні праці на мийці, коли він тільки-но чекав слушної нагоди, аби здійснити свої наміри, жодної уваги на крики Бронека вже не звертав.
Якогось ранку, ще добре не виспаний, зморений після бучної батярської забави з моцним перепоєм, Северин сидів на своєму місці за колоною, спостерігаючи за пробами оркестру, які все не клеїлися. Та й не могли склеїтися. Бо якраз пробувалася нова виконавиця, яка володіла не дуже привабливим, не дуже чистим голосом, до того ж мала деякі проблеми і зі слухом, і з відчуттям ритму. А славилася вона на весь Львів насамперед своїми непомірними амбіціями, крутим гонором і препаскудним, гістеричним характером. Така її завищена самооцінка пояснювалася дуже просто – вона мала надзвичайно впливових і дуже багатих покровителів, які з незрозумілих причин були пристрасними, палкими прихильниками її надто суперечливого артистичного таланту.
І того дня репетиція відомого оркестру ресторації «Брістоль» нагадувала якусь нікчемну, жалюгідну самопародію, жорстоку карикатуру на самих себе. А все тому, що гонорова співачка мало того, що вибрала репертуар пісеньок, які їй зовсім не пасували, бо в основному велися від чоловічої особи, так вона ще всю дорогу чіплялася до музикантів оркестру, крила їх усіх на всі заставки, обзивала львівськими вар’ятами, батярами, селюками і весільними лабухами, звинувачуючи їх у невмінні грати в ті моменти, коли сама ж не потрапляла ні в тональність, ні в такт, ні в ритм. Оркестранти то все наразі терпіли, але не знали, скільки ще воно могло так протривати.
Зарембський змушений був погодитися на проби тієї артистки зі своїм оркестром і – подія у Львові нечувана! – особисто благально, мало не стаючи на коліна, попросив своїх музикантів порозумітися з тією, прости Господи, співачкою! і виконувати, по можливості, всі її вимоги, всі її захцянки, і не звертати, заради найсолодшого серця Ісусового, не звертати жодної уваги на ті її дурнуваті доколупування. А відтак спробувати звести все докупи, бо…
Бо раптом, за кілька днів перед тим, Зарембський нарешті втямив, що опинився на краю прірви, ганебного провалу, за яким би ланцюжком потягнувся невпинний відтік клієнтів, а це неминуче привело б до фінансових проблем і, врешті, краху всього підприємства. Зарембський раптом усвідомив, що вже ніхто з відомих чи просто добрих львівських артистів уже не прагнув мати з ним жодних справ. І все то через його дурнувату вдачу. А не стане у Зарембського співаків – розпадеться його знаменитий оркестр. Давні клієнти, звиклі до веселого проводження часу за доброю вечерею, почнуть оминати його заклад, зарплати доведеться всім знизити, а тому вправні кухарі, адміністратори, досвідчені старі кельнери зачнуть шукати іншу роботу. О Господи Ісусе! До чого так може дійти?! Пресвята Діво Маріє! Янголи-хоронителі! Згляньтеся! Помилуйте! Позбавте нещасного від усього лихого, усіх напастей, від бід і злиднів. І Зарембський ревно молився.
Справа виглядала так, що ота відома львівська артистка тепер була чи не єдиною надією, соломинкою для потопаючого, ще якийсь час втриматися на поверхні, заки вдасться щось вигадати. Запросити кого-небудь з інших міст було б найпевнішим. Та для цього потрібен час, якого у Зарембського вже не було.
Коли та співачка знову, вже вкотре, не втрафила в потрібну ноту популярної пісеньки про такого собі львівського фацета, який з букетом білих троянд чекає на кохану, та так і не дочекавшись коханої, минає його життя, розімлілий від теплого повітря, вкрай захмелілий Северин, якому набридло вже, ховаючись за колоною, ледве себе стримувати і тихо дерти лаха з того всього, врешті не витримав.
– Я перепрошую, панове! – Кілька стрімких кроків і Северин опиняється на естраді. – Ще раз всіх перепрошую! Але тота пісенька лине з душі глибоко нещасного чоловіка. Чоловіка, який безнадійно кохає.
Співачку з переляку відразу заціпило і надовго відняло голос. Вона гучно гикнула і, керуючись якимсь могутнім інстинктом самозбереження, невпинно гикаючи, непомітно зникла зі сцени.
Від такої несподіваної Северинової з’яви музиканти сполошилися, як пташки, почали незадоволено перешіптуватися між собою: «Що?! Що він ту робит?! Та то якийсь батяр! Що він собі дозволяє? Де поліція?»
Та той, такий зловісний шепіт незадоволення, здавалося, лише підбадьорював Северина і, незважаючи ні на що, піднесено вів далі.
– Вам тут слід взяти на півтону нижче і не так швидко. І відразу всьо стане на свої місця! Зара я вам покажу, як то ся співає!
І, не зважаючи на наростаюче обурення ошелешених музикантів, Северин почав співати той куплет, який перед тим ну ніяк не вдавався. Раптом весь великий порожній зал ресторації до найпотаємніших закутків і закапелків наповнився лагідним і таким щемливим звучанням рідкісного ліричного тембру. Цей неправдоподібно чистий, оксамитовий, сильний голос Северина вмить змусив усіх музикантів змовкнути і повернутися на свої місця. Северин співав далі, а на обличчях музикантів мимовільно з’являлися теплі посмішки. Северин вже збирався завершити своє виконання на цьому одному куплеті, але зачаровані його співом оркестранти, не змовляючись, раптом заграли музичний програш перед наступним куплетом.
І Северин співав далі, вже у супроводі оркестру. В ту ж мить всі відразу відчули, що неочікувано для всіх – ось воно, сталося! Пісня зазвучала, заграла нарешті всіма своїми барвами! Таке ідеально чисте, досконале, гармонійне поєднання музики і співу раптом відбулося з ходу, без будь-яких проб! І то було щось неймовірне, щось феноменальне!
Після завершення такого неочікуваного для всіх ідеального виконання зал ресторації з усіма оркестрантами поринув у блаженну тишу, яка тривала, здавалося, цілу вічність. Розірвав цю тишу сам Северин. Хмільні випари, які було вляглися під час виконання пісні, по-новому заграли в його голові, до нього знову повернувся грайливий батярський настрій і гумор.
– Всім велике і щире «дякую»! – Северин уклонився порожньому залу і, розвернувшись до оркестрантів, посміхнувся: – І вам, панове чудові музиканти, красно дякую за приємно проведені хвилини! – По-блазенськи, найширше розвівши руки в сторони, вклонившись оркестрантам до самої землі, Северин випрямився, всміхнувся та з вигуком: «Ех!» зіскочив зі сцени. А за тим глибоко, по-батярськи засунувши руки в кишені своїх старих зацофаних споднів, попростував до виходу.
– Одну хвилинку! – раптом на весь зал рознісся грізний голос пана Зарембського. Виявляється, він, теж непомічений ніким, десь з-за колони весь цей час спостерігав і за репетицією співачки, і за всім тим, що відбувалося потім. Всіх у залі заціпило – ой, що то зараз почнеться! Та Зарембський на диво спокійно і мирно провадив далі: – Я це вам, вам кажу. Як вас на ймення, прошу пана?
Він звертався чітко до Северина, якого й спинив своїм окликом, але той все оглядався розгублено по залу, шукаючи якусь іншу особу, бо ще не усвідомлював до кінця, що то саме до нього звертається сам власник «Брістоля», який раптом виник тут, наче чорт із табакерки.
– П-перпрошую, п-пане, але я нічого такого н-не вчинив, н-не заподіяв, – залопотів не на жарт перестрашений Северин.
– А я вас ні в чому не звинувачую! Навпаки! То ви назвете, нарешті, своє ім’я? – Зарембський вже з нетерплячкою перервав жалюгідні Северинові виправдовування.
– Северин! – відповів спокійно, нарешті взявши себе в руки, і чогось гордо задер голову догори.
– Отже, Северин? Чудово! Таке справжнє козацьке ім’я! Хе-хе! Пане Северине, прошу до мого кабінету. Матиму до вас одну пильну справу. А ви, панове оркестранти, продовжуйте з нашою неперевершеною. А де ж вона? – Директор приставив дашком долоню над очима, визираючи в потемках зали співачку. – Ага! Ось ви де! Чого це ви там ховаєтесь? Будь ласка, продовжуйте репетицію. Вам доведеться ще багато попрацювати з нашими музикантами. А після закінчення виправи я з вами теж хотів би мати розмову в своєму кабінеті. Продовжуйте, панове, продовжуйте!
Зарембський рвучко розвернувся і, підійшовши до Северина, який все ще стояв спантеличений і не міг зрушити зі свого місця, владно показав йому на засклені двері виходу з зали. І вже на ходу, як завжди діловито, своїм металічним голосом, який наводив панічний жах на всіх без винятку співробітників «Брістоля», розпитував далі в Северина:
– Чи багато ще знаєте відомих пісеньок?
– Та так. Достатньо! – Северин, усе ще гаразд не отямившись, перелякано дріботів за паном Зарембським.
– Добре! Ще які можете назвати?
– Ну, та різні. Треба сісти, пригадати. Ну, наприклад, ще «Моя кохана краків’янко». Потім «Не забувай ніколи ту весну», «Чи ти чуєш голос мого серця». Ну, і батярських цілу купу знаю.
– Того не треба! – Директор відмахнувся рукою. – То вже нас не цікавить!
І вони зникають у довгих коридорах ресторації «Брістоль».
Северин переминався з ноги на ногу на м’якому ворсі великого і дорогого перського килима, яким було вистелено чи не півкабінету пана Зарембського. Тут він почувався дуже ніяково, до того ж похмілля ще давалося взнаки.
Щойно вони зайшли до кабінету, як одразу задзеленчав телефон. Директор зняв слухавку, коротко, по-діловому відповідав і щось занотовував у записнику на столі. А Северин знічев’я роззирався по кабінету.
Темні шкіряні фотелі по обидва боки директорського столу; дорогий колекційний посуд у старовинних різьблених та інкрустованих перламутром креденсах; пальми та фікуси у масивних вазонах на підлозі; вся стеля та панелі стін вкриті витонченою ліпниною з позолотою, крім того, стіни вкривали дорогі шовкові шпалери; бронзові бра, підсвічники у всьому просторі та торшери по кутках кабінету.
– То ви погоджуєтеся заспівати кілька пісень з моїм оркестром? – Северин аж здригнувся від несподівано різкого запитання пана Зарембського, який раптом опинився за його спиною. Владний голос вивів Северина з мелянхолійної задуми. – Всього один вечір! Кілька пісень, які ви назвете. За гонорар можете не хвилюватися. Гонораром залишитеся задоволені. Отже, ще раз запитую – ви погоджуєтеся заспівати з моїм оркестром?
– Не знаю. Я ще ніколи в житті.
– Отже, погоджуєтеся, так? – директор нетерпляче урвав Северина, схиляючи його до потрібної відповіді. – Так, чи ні? Кажіть! Всього лише один вечір. Можна спробувати! Так? То ви погоджуєтеся, так?
– Та… ніби… так, – Северин наважився нарешті щось відповісти, бо раптом відчув у своєму тілі нездоланну хвилю солодкої спокуси. «А, до дідька! Та треба спробувати, раз є така нагода». Але даючи цю згоду, він тим ніби сам себе приголомшив, аж йому запаморочилося в голові.
– От і чудово! – без будь-яких емоцій на обличчі голосно промовив пан Зарембський. – Виступ післязавтра, початок о сьомій годині. Завтра о дванадцятій пополудні ви зустрінетеся на репетиції з моїм оркестром і підберете невеликий репертуар, три-чотири популярних пісні, які ви забажаєте виконати. А о третій годині зустрінетеся з моїм кравцем. Він підбере вам вбрання на виступ. Все зрозуміло?
Северин слухав з відкритим ротом і баранячим поглядом дивився на пана Зарембського.
– Я повторюю, все зрозуміло? – вже підвищеним тоном, нетерпляче перепитав пан Зарембський.
Северин розгублено закивав головою. Директор підійшов до столу з чорними телефонами, зняв з одного слухавку і набрав потрібний номер.
– День добрий! Попрошу пана Казімєжа до тєлєфону! – І вже за хвилину: – Пане Казімєж? День добрий! То Зарембський вас турбує! Так, так. Дякую, дякую. І вам того ж бажаю! Пане Казімєж, завтра до вас о третій пополудні підійде пан, який називається Северин. А прізвище має… – Пан Зарембський прикрив слухавку долонею і звернувся до Северина: – Кажіть ваше прізвище, швидше!
– Бабій! – Збентежено вигукнув Северин.
– Бабій! Так, Северин Бабій. Так, то такий собі трохи батяр. Але не варто зайве хвилюватися! Хлопака вихований, чемний і поважний. І мені він сьогодні дуже потрібний. Отже, до діла! Пане Казімєж, дуже вас попрошу підібрати йому відповідне вбрання до виступу. Так, так, він вам усе необхідне сам роз’яснить. Дуже вам дякую, пане Казімєж! Всього вам найкращого! До побачення! – Пан Зарембський схилився над столом і щось записав на клаптику паперу. – Ось! Тут адреса ательє пана Казімєжа. То бічна від вулиці Коперніка. Сподіваюся, знайдете. Там підберете собі все необхідне до виступу. І чекаю вас завтра. Крім того, ось, прошу взяти. – І пан Зарембський, витягнувши зі свого об’ємного пуляреса пару банкнотів, простягнув їх Северинові. – Невеликий завдаток. Бажаю успіхів! До побачення!
Северин незчувся, як опинився у коридорі. Оце так поворот у його долі! Він навіть не міг повірити, що все це відбувалося саме з ним. Післязавтра – виступ на сцені «Брістоля»! Ні, такого бути не може, до холєри! Це щось неймовірне! Це відбувається не з ним! Може, відмовитися? Втекти? Що його робити? А може, піти та й напитися? І Северин мимовільно розсміявся, крокуючи коридорами «Брістоля» до виходу.
Цілісінький день, від самого ранку аж до моменту свого виходу на сцену, Северин почувався дуже зле. Весь день його нудило, хоча він майже нічого не їв і не пив. Не знаходив собі місця, все в нього падало з рук. Ним кидало від одної крайності в іншу. Раптові хвилини спокою і байдужості до всього на світі, коли він завмирав на місці, впадаючи у незрозуміле закуття, змінювалися хвилями активної діяльності, коли він усе провіряв і перепровіряв по декілька разів. А перед тим, уночі, він підривався з гістеричним криком, бо йому снилися якісь жахіття, ніби він виходить на сцену, чомусь оперного театру, співати, але забув усі слова своїх пісень!
За кілька годин перед виступом у «Брістолі» Северин приніс від пана Казімєжа костюм і мешти. Одягнув то все на себе, і нова хвиля проблем накрила його з головою. Костюм виявився незручним, сидів дуже зле, все в ньому було якесь перекособочене. Мешти тиснули з усіх боків, натирали п’ятки. Він вирішив пройтися вулицею, аби освоїтися у тому вбранні. Та краще би не робив цього! Всю дорогу він відчував на собі зневажливі, насмішкуваті погляди львів’ян. Йому здавалося – всі вони знають, що той клепарівський батяр, той фраєр нікчемний насмілився сьогодні виступати на сцені! І не де-небудь, а в самому «Брістолі»!
