Kitabı oku: «Привітання життя», sayfa 3

«І»

 
І вітер, що жене по руннім полі,
і дощ, що жне руді хмар руна в млі,
і злотий усміх зір на синім тлі,
і долі спів пшеничної в стодолі.
 
 
І виноград і водоспад удолі,
і сад і дзвінкодзвонні солов’ї,
і їх пісні, немов фонема «і»
і гай, і водограй, і край на волі.
 
 
І сон на сіні й сонні лісу тіні,
і смерк в руїні, і казки в країні,
і чалі коні, і чвал баский по степі.
 
 
І грунь, і рунь, і ватра у вертепі,
і гарний світ удень і серед ночі,
і найгарніший, як лиш замкнеш очі.
 

Ідеал

 
На синьому безмежжі океану,
де не догляне навіть людське око,
високо, аж до хмар, в імлах глибоко
самітний острів серед хвиль пеану.
 
 
На острові, так каже казка,
теменні скарби десь лежать закляті.
Горять моряцькі очи у завзятті,
жага бушує в душах буйно й баско.
 
 
І вітер дме, і буря тне у парус,
а човен щоглами дере мли пару,
солоною водою перемок.
 
 
Нараз вдаряють у підводні скелі,
щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:
на острові пустелі лиш – пісок.
 

Любов

 
У правилі математичнім світа
за дужки викинена невідома,
незнаний косинус днів наших літа.
 
 
В далекій подорожі, навіть вдома
дарма шукати слів її німих.
Коли здається: пустку переміг,
приходить тиха, наче ніч, утома.
 
 
Усміхнені, штудерні тріолети,
мов лід холодні, кажуть нам даремно,
вмовляють, що любов – це річ неземна.
О, де ти є, незнана, о, де є ти?
 
 
Чи кинув хто на тебе анафему?
А може, винайшли тебе поети,
щоб до згучних сонетів мати тему.
 

Людина

1

 
Ніч темна, олив’яна, зимна, люта, чорна,
лиш вітер обертає хмар важенні жорна.
Лиш срібна смерть іде в садиби на
жнива, й кугикає кугач, лулукає сова.
Мов кінь, в розгоні
вихор перед прямом брами
стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.
Та рвучий подув торсає похмуру тінь,
що сволоком втекти не хоче в далечінь.
Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,
бач: перед брамою стоїть самітний хтось.
 

2

 
«Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,
задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?
Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?»
«Я жду, бо замкнене за брамою є щастя».
«Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?
Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?»
«Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,
вже відколи колишеться на осі світ”.
«Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш
так довго, довго, цілий вік безмеж, що
навіть згорбилась тобі з утоми спина.
Скажи твоє йм’я! – «Моє ім’я… людина».
 

Лунатизм

 
Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,
перестань, перестань, о молюсь, перестань!
О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,
щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й на неба грань?
 
 
О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!
О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!
Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!
Відійми твій слипучо-лискучий, отруйливий чар!
 
 
Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,
на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад всесвіту твань,
а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,
й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.
 

Молитва («Заходить день за днину…»)

 
Заходить день за днину,
мов сонце за параван далеких гір.
 
 
Вже від ждання нас болить зір,
вже сивини на головах є труш.
шалом наших душ
ми молимося за нову людину.
 

Молодий поет

 
Над лугом буря свище, наче пуга,
І вітряна кряжами кряче пря,
мов не ліси хвилюють, а моря,
та в серце туга стукає, мов пугач.
 
 
Тоді виходжу в чорну ніч на ганок,
деру очима тінь, гляджу зорі.
Крізь вихор чалий кінь зарже над раном,
роздзвінно гупне копитом в поріг.
 
 
І сам не знаю, як скачу в стремена,
хватаю репане реміння нузд,
а завірюха на дворі шалена
рамена отвирає й мутить глузд.
 
 
Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,
шепоче: «Молодий, не їдь, не їдь!».
 

Мурашник

 
Предивні, зачаровані міста
з рудого порохна й рябої мерви.
І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
і клуня в сірих теремах містка.
 
 
І наче плюш з роздертого листа,
життя засушене, немов консерви.
Одначе праця йде все без перерви,
листок зшиває вічно до листка.
 
 
Здобичники у сутінках тюрми
ссуть мошечок, рабинь своїх живіт.
Рядами над рядами тут доми
 
 
піснями труду дневі шлють привіт.
Подумай мимохіть, як чобітьми
є легко розчавити цілий світ.
 

Ніч («Не хочу більш писати віршів…»)

 
Не хочу більш писати віршів, складати ямби та трохеї.
Чи вирізьблені з слів мосяжі потрібні ще кому сонети
тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,
як правду не мудреці й поети диктують нам. а лиш багнети.
 
 
Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад
і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.
У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад
заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.
 
 
А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,
тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
тоді слова найзвичайніші складаються самі у вірші.
 

Об’явлення

 
Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,
як врешті зрозумію життя таємний глузд,
зів’ялий лист незнання, мов буря, розмету
і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.
 
 
Землі закриту книжку в обгортці синій неба
з дрижанням від напруги руками розгорну.
Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,
і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.
 
 
Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,
яка проб’є прозрінням усе нове й старе,
яка мовчущим криком німих очей закличе
і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.
 
 
Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,
і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
заслуханий, задивлений поет – сліпий.