Kitabı oku: «Хатка в балці», sayfa 2
II
Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.
Підходить Корній до тих дерев і чує, – щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.
– Ну, читай оце! – каже Мартин голос.
– Вірую во єдиного бога… – читає повагом парубочий голос.
Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це – не вгадає він…
– Кого ж це вона вчить? – подумав Корній і не
міг зрозуміти.
А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».
– Любий, що я тобі казатиму… – перепинив Мартин голос читання.
– Що?
– Нащо ти гніваєш батька?
– Як?
– Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.
– За що?
– Та що ти за Секлету оступивсь.
– Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?
Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». – А я кажу: – Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, – що ж їй – у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. – А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» – Ну, й зазмагалися…
– Ото ж і погано!…
– Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не
оступиться за жінку?
– Та ні, не можна… Ох, і нащо батько так роблять!… А що ми робитимем?… Ну, годі, читай далі.
– Е, ні! Це теж буде не по правді, – відмовля школяр.
– Чому?
– Ти ж сама казала, що як прочитаю опоки, то поцілуєш.
– Ач, який памяткий! Це так знаєш!… Ну, та нема вже чого з тобою робити!… Почувся поцілунок. Корній уже знав, хто цей школяр. Він кинувся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювались.
– Дак он хто тут ходе! Ах ти ж гольтіпака, обідранець нікчемний! смієш ти сюди лізти? Геть звідси, зараз, злодіяко! Демко відразу зблід, а потім почервонів.
– Дядьку, я не злодіяка! Ми з Мартою…
Але Корній не дав йому доказати:
– Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! – гримнув він на парубка.
Демко побачив, що з Корнієм тепер ні до чого не добалакається, а сварок він не любив. Жаліючи він глянув на бідолашну Марту й пішов із левади, промовивши:
– Нехай іншим часом побалакаємо, дядьку, як ви добріші будете.
Батько й дочка зосталися вдвох на леваді. Марта стояла, спустивши очі, крутячи в руках нещасливу граматку, що призвела до такого лиха. Корній дивився на дочку кілька часу мовчки.
– Марто! – озвався врешті.
– Чого, тату?
– Гляди, щоб я більше ніколи не бачив його й близько біля тебе!
– Тату, я його люблю.
– Ти думаєш, що я тебе за його, за харпака, за ледацюгу віддам?
Спущені додолу дівочі очі глянули благаючи на батька.
– Хіба ж Демко ледацюга, тату? А що він убогий…
– Мовчи вже! Ніколи ти не будеш за їм! Кинь ці думки і не смій і дивитися на його!
Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дівчина зосталася сама. Не смій ні думати про його, ні дивитися на його! Он що каже батько. Може б вона й не сміла думати, так же ж не може не думати. І хіба батькові жити з Демком? Не батькові, а їй. І вони будуть жити вкупі, будуть! Але ж який сердитий сьогодні батько був, який сердитий! І бідній дівчині відразу так важко зробилося на серці, що вона впала знову на траву й гірко заплакала. Вона плакала, а сонечко сяло над нею з неба, а пташки щебетали. Маненькі веселі пташки – вони тепер жаліли бідну дівчину і щебетали, щоб її розважити.
А тим часом Корній ішов до хати. Він був страшно сердитий. Як він смів, оцей харпак! Невже він думає, що Корній оддасть за його свою дочку? Але не дурний: уміє зазіхати на чуже добро, знає, що єдина дочка, що все їй буде. Та тільки облизня піймає!…
Скільки йому цей Демко дошкуляє в громаді своєю правдою, а оце ще й сюди притисся, і тут упокою не, дає! Ні, треба вже його викурити відсіля! Час уже й добро своє, дворище, в його забрати!
Дуже сердився Корній і днів кілька до дочки зовсім не озивався, а сам усе думав про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити, бо він добре знав, що поки Демко житиме так близько, то не вглядиш за Мартою. Перш Корній допоминався дворища Демкового, та не дуже наполягав. Але тепер треба до цього добре взятися. Корній пішов до писаря на пораду, та й той не міг нічого певного сказати:
– Воно, Корнію Семеновичу, звісно, що вам того дворища треба, бо полагається воно при наділі; тай йому ж полагається так само, і як же його вигнати тієї селитьби, де він живе, коли в його є наділ? Воно, звісно, можна б спробувати, та… ви самі знаєте, який цей Демко зубатий у громаді, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати…
– Корній дав трохи писареві, щоб веселіше думалося, і пішов додому ще сердитіший. Вернувшися додому пізно ввечері, він побачив, що Марта йшла від Демкової хати.
– Ти куди бігала? – гримнув він на дочку.
Та зблідла, але відмовила твердо:
– До Демка.
Корній спалахнув з гніву і почав лаяти дочку: і як їй не сором самій бігати до парубків та ще до такого ледацюги! От як попаде він її за коси, та як дасть матланки!
– Чуєш ти? – кричав він, – чуєш, що я тобі кажу: я на тобі ломаку поламаю, коли ти туди ходитимеш.
Викинь його з думки!
– То ваша сила тату: хочете бити, то й бийте; та тільки ломакою з душі нічого не вибєте.
Усю ніч виплакала Марта: ніколи батько так до неї не говорив! А Корній сам собі казав, що хоч як, а мусить він витурити Демка звідси. Але ж як це зробити?
Корній у голову заходив, способу до того вигадуючи, і нічого не міг вигадати.
ІІІ
Літо було дощове. Дощів ішло скрізь стільки, що корита маненьких степових річок виповнялися каламутною сіро-рудою водою. Маненькі річечки ставали справжніми річками й заливали слободи, городи. Але хутір Маненький був безпечним, бо його захищала висока гребля. Та коли б і гребля не вдержала, то страшно було самій Демковій хаті, а Корніева стояла так високо, що вода не могла до неї досягти.
Була субота. Марта випрохалась у батька на завтра до церкви і вдвох із наймичкою пішла на село звечора. Вона мала там переночувати в подруги, щоб завтра рано-вранці поспіти до утрені.
Дівчата пішли з дому вже смерком. Щебечачи збігли вони на гору й подалися понад балкою. Скоро високий горб закрив од їх батькову хату. На дворі вже зовсім споночіло.
– Тепер уже я сама піду, – промовила Пріська – наймичка.
– Ну йди ж, сестричко, а я туди піду.
– Та гляди ж не барися, сестричко! – перестерігла Пріська Марту. – А може б я підождала тут?
– Ні, не треба, бо може загаюся. Я й сама прибіжу.
– Ну, гляди!
Дівчата розлучилися. Пріська пішла вправоруч до села. Марта постояла трохи, а тоді завернула вліворуч і почала збігати в балку. Вона вже заздалегідь умовилась про це з Пріською. Марті треба було побачити Демка. Треба було через те, що їй хотілося цього: потім іще хотіла сказати Демкові, як батько казав, що цієї осені мають старости в їх у хаті бути. Від кого – батько не згадував, але це було Марті байдуже, бо знала, що не від Демка. Про це та про багато ще інших – дуже, дуже важливих – річей мала поговорити Марта з Демком. Все це не давало їй спокою. Вона дві ночі мало що й спала за всякими думками. Побачитися з Демком інакше не могла, бо батько так за нею й зорить, – то мусила випрохатися до церкви, щоб по-темному забігти до Демка й розказати що треба.
Демко ж тим часом справді вже був дома. Він мав сьогодні їхати в город на ніч, та облишив, бо товариш із слободи попрохав на день коня. Він поїхав на село, покинув там коня, вернувсь і тепер, упоравшися, сидів на приспі та й думав.
Думав про Марту та про те, що вони мають робити… Про своє письменство… Він уже навчивсь од Марти читати, а самотужки й писати вчився: добув у дяка зразок і доти працював над їм, поки подужав хоч трохи писання… у його вже є кілька книжок, ще й у людей бере читати… тільки ніяк він не знайде такої книжки, щоб там посписувано було, як гарні порядки громадські завести…
Білий світ одразу осяяв Демка. Він глянув угору. Було хмарно й темно, а тепер хмари порозходилися й випустили на волю місяць. Білолиций позирнув на землю, і його погляд упав на неї сріблястим світом.
– Демку, чи то ти? – почувся біля парубка тихий голос.
Демко стрепенувся й глянув. Перед їм, уся в сяєві, стояла Марта.
– Марто!
– Тихо, не кричи! – прошепотіла дівчина. – Та ходім швидше у хату, а то так видко: йтиме хтось стежкою, то побачить нас.
Проз Демкове дворище була стежка через балку. Хоч і не часто там ходжено ввечері, та все ж Демко повів дівчину в хату. Світити не треба було. Сівши біля вікна, закохані дуже добре могли бачити одне одного, бо місячний світ не тільки їх повивав, але й заливав усю хату.
Парубок та дівчина сиділи й розмовляли тихо, мало не пошепки. Іноді слова стихали зовсім, як двоє вуст доторкалися одні до одних. Про що вони розмовляли?
Вони переказували одне одному ті старі, як світ, слова, що завсігди стають нові, скоро серце прихилиться до серця. І їм ті слова були тепер нові, і через те вони обоє були щасливі.
– Марто, коли батько не згодиться, давай утечемо!
– Я спершу кинуся батькові в ноги, буду прохати-благати: а може вони зласкавляться над нами.
– А як ні? Тоді втечемо?
– Куди? Чого?
– Кажуть, у городі є такий батюшка, що звінчає без батька.
– Ох, а як же то проти батька йти, закон ламати?
– То не ламай закону, – тоді підеш за нелюба.
– Ні, за нелюба не піду. Нехай хоч убють. Свідчуся тобі богом! Або твоя, або нічия!…
І тоді полилися ті старі, але такі дорогі, такі любі, такі нові слова про те, що він її любить без міри, а вона його без краю, і вуста шукали вуст, а соловейко, сидячи біля хати в кущах, голосно та радісно видзвонював їм до тих слів свою соловїну музику…
Спершу Марта щебетала жваво й весело, але дедалі почала притихати, її обнімала втома. Вона прихилилася на груди Демкові й замовкла. Демко пригорнув дівчину до себе, зіперся на лутку, і так вони сиділи тихо, нічого не кажучи, але щасливі, спокійні…
